Багряна

Ігор

Понеділок обіцяв бути довгим, сірим і завантаженим. Останній передноворічний тиждень. Наче й до свят рукою подати, але роботи стільки, що, здається, живим до них не дістатись. Робочий день Ігоря почався в черговому районному суді. Довгий напівтемний коридор з одним невеликим вікном у самому кінці, кілька стільців, купа народу стоїть попід стінами, невдоволені помічники, заклопотані секретарі. Юрист чимчикував на засідання у кримінальній справі, яка за час різноманітних експертиз вже стигла відростити сиву бороду та давно втратити актуальність для держави. Але прокуратора від справ не відмовляється, клієнт платить, отож – танцюємо…

–О, Ігоре, і ти тут! – пролунав знайомий голос, й молодий чоловік на мить забув, куди та навіщо йшов. Перед ним з кабінету канцелярії вигулькнула Даміра. Темний костюм дівчини, поверх якого була накинута коротка курточка, був суто діловим, проте не міг приховати довгих ніг та гарної фігури, а ледь помітний макіяж надавав вродливому обличчю рис чарівної феї. Ох, ці сірі очі-зорі…

–Так у нас маленьке місто, майже село, – широко усміхнувся молодий чоловік, якому день вже не здавався похмурим. – Кого шукаєш?

–Вже знайшла. Секретаря судді з он того крайнього кабінету, – кивнула головою красуня.

–А…знаю того красеня. То не суддя, то – бізнесмен, на державній посаді, – хмикнув Ігор, який кілька разів приймав участь у розгляді справ згаданим представником «правосуддя».

–А його секретаря ти бачив? Вона мене елементарно злякала! – ділилась враженнями Даміра.

–Ой, не тебе одну. Мене теж ледь інсульт не наздогнав, коли я вперше побачив це гламурне опудало, – розсміявся Ігор, згадуючи, власне знайомство з тією видатною персоною. Йому колега показав її зі спини. Біжить по коридору така струнка паняночка з осиною талією, в чобітках на шпильці, з купою тоненьких білих кісок довжиною до п’ятої точки, яскраві прикраси, стрази, червоні нігті, великі сережки. Ігор вже намалював собі образ симпатичної дівчини, приготував чарівну посмішку. І тут вона озирнулась… Обличчям п’ятдесятирічної… де не знаєш чому більше жахатись, розфарбуванню, наче дама зі сцени нічного клубу втекла, чи зморшкам. Стільки зусиль, аби лише «втримати обличчя», юрист не часто докладав…

–А ще я ледь, не посивіла доки цей суд знайшла. Думала ж, що тут складного, установа в самому центрі міста! Ага. Та його сховали, як таємну кімнату з Гаррі Поттера! От який розумник додумався запхати його на четвертий поверх технікуму? Ще й вхід зробити не центральний, а збоку і максимально непримітним? Та мені доки пальцем не показали потрібні двері, та не уточнили, що потрібно йти на четвертий поверх, я блукала тут колами, як у лабіринті Мінотавра! Ще й парковка з гулькин ніс, тож машину довелось полишити за дві вулиці звідси.

– Що ти тут взагалі робиш? Я думав тебе болото цивільних справ не цікавить, – спитав Ігор, слухаючи цілком логічне обурення дівчини та старанно намагаючись прикрутити власну широку усмішку на обличчі, бо вже люди озиратись почали. Щасливий відвідувач суду, то таки аномалія.

– Не дуже цікавить, але подруга попросила клопотання завезти. І я так дивлюсь, що вдруге я сюди поїду тільки під дулом пістолета.

– Ну так, Ворошилоський суд, це не найкращий зразок, та є більш пристойні. Он Будьонівській в окремому будинку з новим ремонтом та й Петрівський, і Калінінський…

– Зрозуміло, мене життя одразу занесло у найстрашніший, аби на майбутнє була загартована, – хмикнула Даміра. – Добре, я побігла, бо в мене ще засідання в господарському. Але можна я годинки за дві зателефоную? В мене є там пара питань у справі з розрахуванням пені по заборгованості. Допоможеш?

– Звичайно. Я весь до твоїх послуг, – помахав дівчині Ігор, спостерігаючи, як та зникає серед невиразних силуетів напівтемного коридору. Бачила б Феміда де знайшли прихисток її «жерці», обридалася б… Втім, зараз юрист мав такий піднесений настрій, що йому і цей суд здавався майже найкращим місцем на землі, та й якесь там марудне засідання геть не псувало настрій.

Образ Даміри взагалі останнім часом значно відволікав юриста, змушуючи раз за разом усміхатись не в тему. Та й як тут не відволіктись, якщо спілкування з сіроокою красунею набирало обертів, нехай поки що і переважно з професійних питань. Питання були простенькі, але Ігор кожного разу так радів її голосу, що ладен був вчиняти повну ахінею… Чого лишень вартий був нещодавній вихід з наради! Шеф ледь зі стільця не впав, коли юрист, ввічливо вибачившись, змився з телефоном на десять хвилин посеред активного обговорення робочих питань! Втім ані багатообіцяюча мармиза керівника, ані можливі догана зі штрафом, молодого чоловіка не злякали, коли він на екрані телефону побачив фото Даміри (витягнув зі сторінки «Вконтакті»). Розмова з цією красунею й не такого варта. Втім, як не дивно, проблем не було, бо Ігор примудрився повернутись в потрібний момент та озвучити власнику одну непогану ідею по справі, що тому настільки сподобалась, що він привселюдно похвалив юриста та його безпосереднього керівника за компанію. Хто ж після такого буде лаяти підлеглого?

До наступного дзвінка Даміри Ігор вже полишив суд і навіть набрався хоробрості, чи нахабства (хто його зна, хто там керує зараз головою) запросити дівчину у кіно. Попередньо молодий чоловік ретельно вивчив всі афіши міста, й одразу запропонував кілька варіантів, як фільмів так і кінотеатрів. І вона…погодилась!

Завершивши розмову з об’єктом своїх мрій, молодик терміново «знайшов справи» поза межами офісу та здійснив наліт на квіткові магазини, ледь не довівши продавчинь до сказу, своїм: «Те страшне, те старе, те банальне, те не відповідає ідеї…». Але в підсумку жіночки перейнялись почуттями молодого чоловіка й оформили витончений букет яскраво синіх ірисів з білими тюльпанами, що зайняв почесне місце на задньому сидінні авто, доки закоханий помчав за білетами. Білети були й навіть на ті місця, що він планував. Оце щастить!

Задоволений покупками, молодий чоловік заскочив за якоюсь білявкою до оглядового ліфту торгівельного центру, що мав повернути його з четвертого на перший поверх. Двері закрились й Ігор мимоволі скривився. Він панянки, що стояла до нього спиною, тягнувся занадто сильний аромат, чи може занадто відмінний від того, що ледь вловимо супроводжував Даміру. Цей запах чомусь викликав роздратування. А тут ще й ліфт, плавно рушив вниз і … застряг!

Ігор обурено почав тиснути на кнопки, коли дівчина повернулась до нього. Зелені бездонні очі, світле волосся водоспадом стікає до спокусливого декольте, що відкривало таку панораму… Чоловік якоїсь миті просто втопився у цьому видовищі. Він вже майже ладен був тут залишитись дуже й дуже надовго, як раптом в його кишені задзвонив телефон. Мелодія, яку він поставив на дзвінки Даміри, мала ефект холодного душу. Різко видихнувши, молодик здивовано покліпав, проганяючи дивну ману. Він звичайно завжди полюбляв гарних дівчат (хто ж їх не полюбляє), але настільки чудного ефекту наче ще не було. Занадто різкий аромат, що огортав незнайомку, знову видався неприємним, а блудливо-зелені очі, зіпсував вираз невдоволення. А ще за мить Ігор згадав де бачив цю білявку – з мажором постраждалого Porsche! Який тісний світ…

Красуня простягнула руку й теж натиснула кнопку виклика оператора, а Ігор усвідомив, що дивна мана тривала не більше секунди. Незнайомка по суті нічого не зробила, аби він мав привід тут собі щось нафантазувати, та й взагалі на нього дивилась зверхньо. Хто б сумнівався. Куди ж йому за «упаковкою» до її кавалера. Тим часом дзвінок Даміри зірвався, оператор на виклик не відповів, а ліфт самостійно ожив та рушив вниз.

Вискочивши з торгівельного центру, на верхньому поверсі якого розташовувався кінотеатр, Ігор понісся до авто. Жодна поламка, а тим паче якогось там ліфту, не могла бути поважною причиною для запізнення до його сіроокої красуні! Дивна мана, як і зеленоока білявка, стрімко вивітрились з голови чоловіка.

Емма

Білявка роздратовано повела плечем, та вийшла з ліфту за чоловіком, котрий, варто було дверям відкритись, стартував з місця, як болід Формули-1. Екселенціє був таки правий, цього молодика зараз не пробити. Одна корекція дурного дівчиська і ось вже козлик, котрий нещодавно впадав за кожною спідницею, став практично недосяжним. Навіть застосування непересічних здібностей Емми на нього майже не подіяло. Півсекунди замріяного погляду, замість бажання стати рабом довіку, то – відверте неподобство. Неприємно. Цей юрист був цікавішим, за розбалуваного життям Сергія. Мав менше бруду в душі, більше щирості, доброти. Шкода… З таким працювати було б приємніше, та й користі їх справі можна було отримати чимало. Харизма й близькість до натовпу то дуже зручні інструменти в їх нинішніх планах. Та й енергії від зламаного здорового дерева значно більше, аніж від трухлявого. Але маємо те, що маємо. Спробувати варто було, навіть аби просто подивитись на ефект.

Білявка вийшла з ліфту та попрямувала між магазинами. Купляти той непотріб, що пропонували місцеві «бутіки», вона не планувала, але пройтись по продавчиням, активуючи заздрість, ненависть, лють – то було корисно й приємно. Мало що так тішить, як запаковані в уніформу дурепи, котрі, попри шалене бажання вчепитись у горло вередливої, але грошовитої клієнтки, старанно тримають фальшиву посмішку на обличчі заради копійчаних зарплат.

Наступний день у Емми не задався зранку. Мокрий сніг з дощем, затори на дорогах, наче місто їй навмисне заважає, якийсь хлопчина на велосипеді, що ледь не втрапив під колеса. Навіть не пригальмувавши, Емма окинула невдоволеним поглядом дурня, що рвучко загальмував майже перед самим капотом її машини й гепнувся у калюжу обабіч дороги, та сильніше вдавила падаль газу. Запізнюватись не можна. Справа потребувала філігранної пунктуальності.

Ось вже й місце призначення – виправна колонія на околицях міста-мільйонника. Сіра похмура споруда з обідраними вікнами була огорнута атмосферою безнадії, злості, невдоволення та образи. Хоч наливай та пий той коктейль, як витончене вино. Білявка акуратно зупинилась трохи осторонь, але, вже збираючись вийти з машини, здивовано завмерла.

Завданням Емми було «випадково» зустріти одну панянку та повідомити про дострокову смерть цікавого їй ув’язненого. Дівчисько геть непримітне, але якщо у ній розбудити лють та жагу помсти, має чудові перспективи. А що може бути ефективніше для такої мети, за вбитого на замовлення коханого? Й те, що хлопчина ні сном ні духом не знав про почуття цього кошеняти, яке за потрібних умов може відростити зуби тигра, вже ролі не грає. Головне – правильно подати факти закоханій дурепі. А правильно подавати Емма вміє. Якщо тацю не виб’ють з рук…

Зараз дівчисько мало сором’язливо чекати недалеко від воріт, мріючи здалеку переконатись, що коханий вийшов. Порадіти. А от за планом Емми привід радості мав перетворитись на відчай і чорну лють, адже бравого захисника знедолених мали вже готувати до поховання. Замовлення на вбивство було давно оплачено, а завданням «родички» було лише допомогти нещасній закоханій дізнатись правду. Всього лишень правду. Майже свята справа, якщо не враховувати кілька нюансів. А чи багато людей з’ясовує ті нюанси? Правильно подана новина, пелена емоцій, й ось вже із засліпленою ненавистю істотою можна роби все, що забажаєш. Хочеш у бій відправ, хочеш роль смертниці вручай… Білявка навіть образилась, коли їй озвучили таке простеньке завдання, втім, заслухавши плани на чергове закохане непорозуміння, змирилась. Стільки користі від одного загубленого життя, далеко не завжди буває. Заради такого можна й зіграти роль Матері Терези.

Але, всупереч планам Емми, об’єкт впливу, замість нервового очікування під парканом, чомусь вже проводжає сяючими оченятками цілком живого молодого чоловіка, який геть не схожий на недбало підфарбований труп. Це ще що за фокуси? Світляка ж наче спровадили… То хто ж знову сплутав всі карти? Що за непорядок!?

Чоловік, який саме вийшов з колонії, на вигляд був типовою людиною натовпу. Таких сотні на вулицях міста. Сині джинси, потерта сіра куртка, чорна шапка, яку місцеві зневажливо називають «гандонка», вбиті й геть не зимові черевики. Високий, худий, жилавий, уважні очі, чіткі риси обличчя підкресленні глибокими мімічними зморшками, неспішна хода. Емма задумливо пробіглась по статурі звільненого, відмічаючи, що молодику трішки відгодуватись і буде майже гарнюня. Але ж це не пояснює його живого стану. Навряд чи виконавець замовлення замилувався сусідом по камері настільки, аби забути наслідки невиконання оплаченого замовлення…

Добре, подивимось іншим поглядом. Звичайна випадковість не могла так кардинально змінити ситуацію, якщо було чиєсь втручання, мав полишитися слід. Емма, відкривши вікно автомобіля, трохи відхилила голову й прикрила віями очі. За мить дівочі зіниці ніби затягнуло туманом, поглянувши крізь який на колишнього ув’язненого білявки нервово видихнула.

–Що за дурня? З якого переляку хлопчина світиться, так, що очі ріже? Нащо нам це «північне сяйво» у момент, коли має розгорнутись все найцікавіше? А ця чистота кольору…Знову цей клятий світлячок! Але як? Звідки? Не на зону ж те травоїдне непорозуміння пішло з екскурсією? Її ж наче взагалі немає в країні. Тоді хто?! А якщо та мала шаманка, то як? – вражено бормотіла Емма, нервово запалюючи довгу тонку цигарку. Вдихнувши дим та кинувши погляд на витонченні швейцарський годинник на зап’ястку, дівчина з жалем зрозуміла, що прибула хвилина в хвилину, але замість нервової дівчини, перед якою вона мала розіграти вбиту горем дальню родичку та повідомити страхітливі подробиці смерті, ситуація підсунула якогось смердючого скунса. І смердить він надією! Погано. Дівчину доведеться брати в оборот якось інакше. Якщо взагалі вдасться. Найефективніший важіль вибили. Варто порадитись з Екселенціє, бо ж ці, відкориговані, починають сяяти, як відполіровані дзвони церкви, та дійсно майже не піддаються стимулюванню рухатись у потрібному напрямку.

Білявка невдоволено проводила поглядом молодика, який дійшов до зупинки громадського транспорту, присів на побиту життям лаву, неспішно дістав цигарку, закурив, задумливо роздивляючись крізь дим оточуючий світ. До нього невпевнено, наче випадково тут опинилась, підійшла невисока дівчина у сірому пальто. Довге хвилясте каштанове волосся грайливо ворушив та прикрашав поодинокими сніжинками вітер, доки закохане дурисько привітно усміхалось.

–От же ж паскудство! І як мені сцапати тепер цей розжарений прожектор, щоб опіки не отримати?… Зараза… – проскрипіла Емма й додавши ще кілька чотириповерхових конструкцій, що викликали б повагу і у наглядачів колонії, дістала телефон. Вона вирішила поки що це питання полишити, бо саме час був смикнути за ниточку Сергія. Не варто марнувати час на обурення, коли є нагальні справи. Білявка набрала потрібний телефонний номер та сповненим приємної млості голосом, з додаванням сексуальної хриплості мовила: «Алло, Сергійчику, в тебе все під контролем? Ти пам’ятаєш, що виліт сьогодні?»

– Так, білети на руках, – глухо відповів молодик.

– Чудово. Відмітиш все необхідне у Празі, потім літаком до Польщі, а вже звідти автомобілем додому. Доведеться трішки пограти в далекобійника, – задоволено посміхнулась жінка.

– Та пограю. Артистизму мені природа відсипала. Ми зустрінемось до мого від’їзду?

– Ні, я поки що зайнята. Але обов’язково зустрінемось після твого повернення, – старанно додаючи в голос багатообіцяючих ноток відповіла Емма та натиснула «відбій». Панькатись більше необхідного з цим персонажем вона не мала ані бажання, ані настрою.

Сергій

Сергій метався кімнатою, тричі перебирав дорожню сумку, нервував і вже зовсім не знав, як бути. Якесь внутрішнє чуття підказувало, що варто зупинитись, але одночасно щось наче штовхало в спину. Руки тремтіли, голова була каламутна, а думки вперто відмовлялись вкластися хоч в якусь подобу порядку. Паспорт, картки, телефон, документи, все наче зібрано, все готово, а повернутись та вийти з квартири чомусь на вистачало сил. Наче він щось тут полишає, щось неймовірне важливе… Але що?! Якоїсь миті чоловік спіймав себе на тому, що сидить на дивані й слухає гудки телефону, а на дисплеї висвічується фото Даміри.

–Що тобі? – пролунав байдужий дівочий голос, й Сергій здивовано подивився на екран. Схоже подруга все ще була ображена.

–Привіт… Як ти додому дісталась? – трохи розгублено спитав чоловік.

–Дуже вчасно спитав. Ти б ще півроку почекав, аби я взагалі забула, що кудись з тобою їздила.

–Я… е-е-е..

–Та я вже зрозуміла, що це лише привід. То що ти насправді хотів?

–Ти завжди була розумна…– пробурмотів Сергій.

–Я з тобою зустрічаюсь – де тут розум? – хмикнула уїдливо Даміра.

– Я непогана партія, та й почуття гумору маю, – знизав молодик плечима, ніби потроху повертаючи собі колишню впевненість.

– Твоє почуття гумору часом вирізняється жорстокістю малої дитини.

– Не перебільшуй. Власне, я не це хотів обговорити.

– Навіть не сумнівалась.

– Скажи, як би ти вчинила, якби тобі запропонували для збереження стабільності та благополуччя зробити одну гм… не зовсім законну справу?

– Не берусь вгадувати, що в твоєму випадку може бути визначене, як «не зовсім законне». Але якщо ти питаєш в мене поради, то це точно не дрібниця. Порадься з батьком, Сергію. І до речі, я думаю нам варто припинити наші відносини. Вибач. Бувай, – Даміра від’єдналась. Чоловік завмер, невпевнено дивлячись на телефон. Припинити відносини? Яка муха її вкусила? Та й порада її дурна. Вплутувати батька у свої проблеми – то не варіант. Та у Сергія всередині все завмирало, від самої думки зателефонувати йому зі словами: «Тато, я знаю, що ти там на переговорах у Германії, але в мене тут проблеми, приїдь, розберися.»

Молодик задумливо підійшовши до вікна, подивився на передноворічну ілюмінацію, якою були завішані будинки, дерева, стовпи. Місто притрусив скупий сніжок, поряд з домом прикрашали живу ялинку, проте чоловік не відчував наближення свята. Не до нього було… Сергій вкотре намагався зважити всі можливі ризики своєї поїздки. За планом Емми все повинно було пройти швидко й просто. І сховок, і набір документів були продумані, та й вигода від простенької справи неймовірна, але…

Раптом пролунав звук повороту ключа у вхідних дверях. Молодик з подивом озирнувся, адже хатня робітниця сьогодні не повинна була приходити, а вже Даміра й поготів. То ж хто це? Та за мить Сергій сторопів від подиву, бо на порозі з’явився… батько.

Міцний, впевнений у собі, з холодними сіро-зеленими очима, темним волоссям, що лише на скронях присипало сивиною, вольовим підборіддям та глибокою зморшкою, що прорізалась між брів, Іван Сергійович ніс в собі таку силу та спокій, що Сергій мимоволі кинувся до нього. Батько, не знімаючи дублянки, стис сина в обіймах, що мали аромат морозу й елітного парфуму, і молодик миттєво відчув себе малим хлопчиськом.

– Привіт, тату. Звідки ти тут? Яким вітром?

– Попутним. Випадково вийшло, тож вирішив зазирнути, спитати, як в тебе справи. Щось неговіркий ти останнім часом.

– Та все добре, тату…– опустив очі син і його погляд вперся у власну дорожню сумку біля порогу.

Іван Сергійович відсторонився, оглянув сина, перевів погляд на його побілілі від напруги пальці, на сумку.

– Розказуй, – кинув він скупо, роззуваючись. Інтуїція цього чоловіка була сильною, розум гострим, а воля такою, що протистояти їй мало хто міг. Іван Сергійович пройшов до кімнати, кинув дублянку на одне з крісел, неспішно сів сам. Мовчки подивився на сина, зробив запрошуючи жест рукою.

– Давай, давай. Я уважно слухаю, – кивнув він, не спускаючи очей й молодий чоловік знесилено опустився у крісло навпроти та почав спочатку повільно, проте чим далі, тим швидше розповідати. Все. Про перевірку, про Даміру, про Емму. З Сергія лився потік інформації, й він просто не міг зупинитись, викладаючи усе, до дрібних інтимних моментів. Розповідав та сам дивувався власній відвертості.

Батько уважно слухав, постукуючи кісточками пальців по коліну. На його обличчі не відображалось жодних емоцій, лише робота думки та якісь невимовлені слова ніби застрягли в горлі. Нарешті син завершив свою розповідь та замовк, розгублено застигнувши. Іван Сергійович неспішно встав, зробив кілька кроків до вікна, завмер на кілька хвилин, уважно роздивляючись щось на вулиці.

–«Все добре, кажеш». Та краще просто нікуди… – він рвучко повернувся до сина. – Отже так, Буратіно ти мій. Забирайся з цього поля дурнів. З тією Еммою більше жодних контактів, карточку разом з телефоном – у смітник, – чоловік вимогливо простягнув руку, а варто було молодику ошелешено простягнути гаджет, тут же гепнув пристрій об підлогу, дістав та зламав карточку. – Зараз їдемо до нотаріуса, переписуємо твої корпоративні права на «Сапфір»… м-м-м… Антону. А ти береш свої манатки і їдеш до Австрії, місяці на чотири. З Дамірою я пізніше сам побалакаю. Посварились – буває. Зараз це не головне, потім розберетесь. Я сподіваюсь забути, як страшний сон, наявність в твоїх планах інсуліну, контрабанди, фокусів з митницею та таких безглуздо-вбивчих контактів з правоохоронцями.

–Але, тату!

–Все, я сказав! Досить. Ще трохи таких «геніальних» викрутасів і ти сядеш. І, зауважу, геть не за «сапфірівські» справи, а зовсім за інші. Та й бізнес мені розвалиш. Що це взагалі за дурня з контрабандою? Для цієї роботи достатньо винайняти якогось шоферюгу. Та навіть лізти у цю сферу без підготовки й знання ситуації, вбивча ідея. Невже ти не бачиш, що тебе елементарно підставляють, беруть на гачок і підсікають? Тобі мозок до шлангу геть та білявка перекинула? Не очікував від тебе такого. Все, швидко збирайся. Я телефоную нашим юристу та нотаріусу, ти – хапаєш свою вже зібрану торбу, до нотаріуса і – адью. Зрозумів? Щоб за годину духу твого в цій країні не було! – голос батька звучав так, що сперечатись було безглуздо, та й озвучені слова були саме тими сумнівами, що гризли Сергія. Проте, якщо у думках хлопця ті сумніви були недолугими дитячими страхами, то озвучені батьком – набули формату залізобетонної плити, що вже летить з дев’ятого поверху.

–Але батько, я…– почав невпевнено молодик.

–Що?

–В мене ще купа нерухомості в місті. З нею що робити?

–Доручення на Антона і на продаж. Все! До останнього туалету на околицях Пролетарського району! Зрозуміло?

–Так, тату.

–Тоді чого сидимо?!