Багряна

Олеся

Підкоряючись звичній мелодії будильника Олеся сповзла з ліжка, змушуючи себе прокинутись та зібратись на роботу.

–Ранній підйом, то таки витончена тортура, – сонно пробурмотіла дівчина, замотуючись у довгий теплий халат та чимчикуючи перевірити, як працює газовий котел. В кімнаті було до чортиків холодно.

Система опалення в її будиночку була не дуже вдало налаштована, ще й старий котел мав звичку гаснути і вимикатись, якщо надворі був сильний вітер. Що, схоже, він цієї ночі і зробив. Чи то вона сама його вимкнула? Олеся помотала важкою головою, намагаючись згадати, чи не прокидалася, але потім махнула рукою і, тихо лаючись, натисла невеличку кнопку на металевому монстрі та піднесла до запальника підпалену газету. Пихнуло невеличке полум’я у запальнику, за пару хвилин увімкнувся і сам котел, а сонна дівчина попленталася до ванної кімнати.

Дзеркало теж було не в гуморі, бо продемонструвало змучену бліду істоту, найяскравішою плямою на якій були невеличкі рубінові сережки у вухах.

–Схоже без майкапу до людей краще не виходити…– скрушно зітхнула сонна пані, повернулась до кухні, поставила чайник й пішла шукати косметичку.

Три тижні на лікарняному пройшли, як у тумані. Олеся навіть терапевта, що, наче, вчора лікарняний листок оформлювала, ледь згадувала, хоча в графі діагноз написано лише «ОРВІ з ускладненнями». З яких це пір такі дивні ускладнення ОРВІ? Мабуть мутує…

В офісі появі зниклої працівниці зраділи, бо за час її відсутності накопичилося багацько роботи.

–Як ти могла захворіти й навіть на дзвінки не відповідати! Добре хоч сестра твоя подзвонила, сказала, що ти у неї лікуєшся! – налетіла на пропажу з порогу Оленька. Втім сердитий тон жіночки погано поєднувався зі стурбованим виразом обличчя та ретельним оглядом Олесі. Дівчина одразу зрозуміла, що варто їй хоч раз чхнути при редакторі, й та її ще на тиждень відправить лікуватись.

–Сестра? Ні, то, мабуть, мама, вона зі мною до лікарні їздила. Вибачте, каюсь, самій не сподобалось, зобов’язуюсь більше не хворіти, – старанно імітувала жартівливий реверанс Олеся з показово бадьорим виглядом та, під уважним поглядом керівниці, пройшла за своє робоче місце. Сестра… Це ж треба було додуматись маму сестрою назвати… З якого дива Оленька взагалі вирішила, що в неї є сестра? Була, так, проте давно. І якби вона у неї лікувалася, з урахуванням, що сестра вже більше десяти років «проживає» на кладовищі, то було б дуже-дуже дивно.

–А, ну може. Дивись мені… Сьогодні йди раніше додому. Не потрібно мені тут робітницю-героїню вдавати. Не знаю, як тобі закрили лікарняний, бо особисто в мене твій вигляд викликає сумніви…– зупинившись у дверях, редактор критично оглядала дівчину.

–Ні-ні, все нормально. Просто тяжко після стількох вихідних на робочий режим налаштуватись, – поспіхом заперечила їй підлегла.

–Вихідних. Ну-ну. Складається враження, що виходила ти на той світ прогулятись. Виглядаєш, як з хреста знята, – похитала головою Оленька та нарешті почимчикувала до свого кабінету.

Олеся полегшено зітхнула й зайнялася розгрібанням робочого завалу. Скоро новий рік, потрібно якнайшвидше підігнати всі «хвости», а тут ця дурна хвороба.

–Ти чим, хворіла, пропажа? – з цікавістю кивнула Наталка, заварюючи собі ранковий чай.

–Не повіриш, але якесь там ускладнене ОРВІ, – знизала плечима Олеся.

–Мдя, довгенько ти тоді мабуть з тим кавалером після роботи гуляла, якщо так прихопило, – похихотіла подруга.

– Яким кавалером? – спитала Олеся, не відриваючи погляду від зображення на моніторі.

– Ну з тим харизматичним красунчиком. Ти ж саме з ним пообіді поїхала, коли тебе Оленька додому відпустила.

– Ні, ти щось наплутала. Я сама додому їхала, – відмахнулась Олеся, не піднімаючи голови і не помітивши спантеличено-ображеного обличчя колеги. Не до дурних балачок коли роботи хоч греблю гати, і та гребля має рятувати, мінімум, від цунамі…

Повернувшись ввечері додому, дівчина почувалась, як вичавлений лимон, проте занадто занедбаний вигляд власної домівки змусив її взятись за прибирання. Тим паче скоро Новий рік, а неї тут і кінь не валявся.. Витираючи полиці Олеся мимоволі дивувалась кількості пилу. Таке враження, що вона не хворіла, а була невідомо де. Впорядкування будинку затяглося до глибокої ночі, тож зранку дівчина почувалася сомнамбулою на автопілоті. Кава, трамвай, тролейбус, магазин, пішохідний перехід…

Вереск гальм, удар і скрегіт металу, просто поряд з дівчиною мали ефект вибуху бомби. Олеся від жаху підскочила, зіщулилась, заплющила очі і… заклякла посеред дороги. Дурний «синдром тушканчика», як колись казала сестра. Ідіотська звичка в паніці завмерти, замість того, аби тікати, рятуватись, щось робити. Як же за це її колись сварила Саша…

За кілька секунд, повіривши таки, що небо, чи більш матеріально-травматичні предмети їй на голову не впали, дівчина нарешті обережно розкрила очі і вперлася поглядом у аварію. Судячи з усього, прямо на Олесю летіло велике біле авто, але йому на переріз вискочило інше. Лівий бік синього капоту з написом «Renault» завмер в міліметрі від переляканої дівчини.

Доки дивом врятована пані-пішохід розгублено кліпала очима, з білої машини вискочила дорого вдягнута красуня й з розлюченим виглядом попрямувала до водія синьої. Олесі на мить здалось, що десь вона вже бачила того круглолицього русявого молодика, але де саме, не змогла пригадати. Та й не до загравань з пам’яттю було, коли від страху коліна трусяться, а сніданок підкочує під горло. Дівчина нарешті повернула собі змогу рухатись й поспіхом перебігла вулицю з наміром якнайшвидше дістатись дамської кімнати. Тим паче Олеся зовсім не планувала спостерігати з’ясування відносин водіїв, які вже розв’язали посеред дороги емоційну суперечку, вона з дитинства ненавиділа сварки. Вже на порозі будівлі, дівчина озирнулась й помітила, як білявка, активно жестикулюючи, невдоволено дивиться прямо на неї. Чому? У чому вона винна? В тому, що під машину не потрапила? Маячня якась…

Ігор

Ігор їхав до нотаріуса, коли помітив, як біла «Acura» летить прямісінько на дівчину, яка замріяно йде пішохідним переходом. А за кермом потенційної машини-вбивці якась самозакохана білявка невимушено поправляє макіяж! На роздуми часу не було, тож молодик просто вивернув кермо напереріз. Вереск гальм, удар, скрегіт, розсип битого скла… Море чудових гострих відчуттів. Приїхали. Добре, що хоч чергова угода на сьогодні не планувалась…

Виповзаючи з постраждалої машини, юрист розпачливо оглядав пошкодження. Схоже його нещасну машинку хтось прокляв, бо третє ДТП за два місяці, то вже якийсь повний треш. І у двох випадках з трьох він їхав до одного й того ж нотаріуса. Може то нотаріус такий зачарований? Але жарти-жартами, а ось розлючена блонда (о та це ж дівуля власника «Сапфіра») це проблема. Пішохода вона в упор не бачила, а от «Renault», що в’їхало в її бочину, не помітити важко. А судячи з наявної та досить спірної картини ДТП й поведінки білявки, Ігор знову «вляпався». Халепа…

Піднявши голову, чоловік знайшов поглядом тендітну дівчину, яка вже перелякано тікала з місця аварії, і, попри власні сумні перспективи, усміхнувся. Таки знати, що ти врятував чиєсь життя, то круто! Щоправда його усмішка викликала шквал обурення «недовбивці» й наступні кілька годин єдине, про що міг думати юрист, це як звести до мінімуму фінансові та нервові втрати, доки ця діловито-істерична красуня репетувала з наполегливістю професійної мізкодробильної установки. Ото вже «пощастило» натрапити на таку типову блонду. Сама ледь людину на збила, але крайній Ігор бо він: «Козел безмозкий, їздити не вміє, на дівочі спідниці вздовж дороги заглядається». Навіть менти, які з’явились напрочуд швидко, поспівчували Ігорю, спостерігаючи, як юриста «пресує» ця скажена фурія. А що він міг зробити жінці? Був би чоловік, вже б всі зуби йому перерахував, і популярно пояснив, хто тут… «редиска», а так лишень відмахується та відповідає аргументами. Втім, коли жінки, особливо білявки, особливо на таких авто, слухали аргументи? Якоїсь миті у Ігоря взагалі склалось враження, що ця пані планувала збити ту нещасну дівчину, а він, зі своїм неочікуваним благородством, їй завадив. Маячня звичайно, але… проскочила така думка. Хоча, це стерво так йому нерви повикручувало, що якби молодик в той момент побачив чортів, що в компанії з рожевою пантерою прогулюються містом, то й тоді б не сильно здивувався. До моменту коли ділова фурія таки поїхала, у Ігоря голова була квадратна, а адекватність сприйняття на рівні: «коні п’яні, хлопці запряжені». А попереду ж ще робочий день…

Додому в той день молодий чоловік потрапив пізно, почуваючись недобитим трупом з перспективами довгого судового процесу й суттєвих витрат. Зазирнувши до холодильника, він витяг консерву, що заховалась у дальньому кутку з останнього візиту матері, дістав останній шматок хліба та влаштував собі імітацію холостяцької вечері. Ні сил, ні бажання замовляти їжу, а тим паче кудись йти, вже не було. Добре, що хоч корм для собаки є в запасі…

Та день вперто не бажав завершуватись, бо варто було Ігорю влаштуватись за столом, як пролунав дверний дзвоник.

–Та що б вас! – закотив очі молодик, мріючи проігнорувати неочікуваного гостя. Та візитер був наполегливий, тож на третій чи п’ятій трелі дверного дзвінка, Ігор таки посунув консерву та, надівши найстрашнішу свою мармизу, пішов відчиняти.

Але відкривши двері він миттєво загубив всі грізні мімічні налаштування, бо очі, від подиву, дременули ледь чи не на лоба. На порозі стояла Даміра, яка після останнього їх занадто оригінального побачення наче й не образилась, але точно полишила не найкращі враження. Однозначно не настільки гарні, аби неочікувано з’явитись перед ним ще й, як добра фея, з якоюсь фірмовою піцою, від одного аромату якої молодик відчув, що вже воскресає.

–Привіт ДТПшник. Так і думала, що ти голодний, нещасний, проте гордий, аби мені поскаржитись, – весело мовила дівчина заходячи до квартири та з цікавістю роздивляючись інтер’єр.

–Привіт… Звідки ти тут? І звідки знаєш про ДТП?

–Ой, та чи важко твою адресу пробити? –легковажно відмахнулась красуня. – А про ДТП татко розказав.

–А він звідки знає?! – ошалів від такої заяви Ігор.

–А він саме поряд проїжджав і бачив, як ти рятував чергову панянку, щоправда на ній, як на мені, не було металевої броні машинки, – чарівно усміхнулась Даміра, вручаючи хлопцю гостинець та присідаючи біля мопса, що вже активно обнюхував дівочі ноги. – Ой, який гарнюня. Як тебе звати, красунчик?

–Марс його звати… Може твого батька ще й у свідки можна буде погукати? – хмикнув без особливих сподівань Ігор. Такий варіант був би дуже доречним, бо поки що ситуація виглядала катастрофічно сумно.

–Ні, у свідки він не піде, то ж вільний час мати потрібно.

–Та я так, просто спитав…

–Але думаю справи не буде, він обіцяв до декого зайти, поговорити.

–Справді? – Ігор, який тільки но впорався з самовільними діями очей, тепер вимушений був старанно тримати щелепу, що від подиву планувала відпасти. Мало того, що батько Даміри його запам’ятав, помітив, розповів доньці про ДТП, так ще й його проблеми збирається вирішувати? Та рідний батько Ігоря зроду таких ініціатив не проявляв!

–Так. Він сказав, що в нашій країні чудово вміють відмазувати винних, то чому б, для різноманітності, то не зробити з людиною, яка власні інтереси посунула заради життя іншої, – повідомила Даміра, пестячи мопса, що вже не знав мліти від уваги, чи починати просити піцу, яку він теж дуже полюбляв.

–Гм…Несподівано. Та ти проходь, бо ще трішки і я почну Марсу заздрити й сам сяду поруч, аби й мене так ніжно погладили, – мовив вражено Ігор, запрошуючи гостю до кухні, вмикаючи чайник, ховаючи поспіхом свою імітацію вечері, шукаючи симпатичну чашку, та розгублено намагаючись згадати де в його кухні міг причаїтись цукор.

Емма

Зайшовши до квартири Емма розлючено пожбурила на стіл ключі від машини. Роздратовано скинувши верхній одяг вона дістала цигарки, нервово закурила й підійшла до вікна, бездумно споглядаючи на міський пейзаж. Вона була не просто зла, а розлючена настільки, що сама собі нагадувала вогняного дракона. Так по дурному її плани ще не порушували. Нехай то був навіть план продиктований емоціями!

Тільки вчора Емма випадково дізналась, що вплив цього дівчиська-світляка, котре сьогодні дременуло зайцем з місця ДТП, зачепив її власну долю. Її! Якась доморощена шаманка наважилася вплинути на життя Емми! Це, як мураха, котра щось там пискнула проти ведмедя! Та їй права такого ніхто не давав! Побачивши цю дурнувату мишку на дорозі, Емма просто не втрималась від спокуси особисто відплатити нахабі. Вона вже подумки святкувала помсту, як їй напереріз кинувся цей… Лицар… Це ж треба було так все зіпсувати! Емма вже й продумала, як попрацювати зі свідомість свідків, аби вони розповідали, що дівчину збив чорний мерседес, з номерами Івана Сергійовича (не пропадати ж такій нагоді), але – ні! Втрутився цей… І головне – Як? Навіщо?

Заспокоївшись та перевдягнувшись у шовковий халат зі строкатим зображенням дракона, жінка зачерпнула трішки туману, що клубочився біля її ніг та, кинувши його на дзеркало, знову уважно вивчила картину ДТП. Жодного стороннього втручання. Ніхто не штовхав того хлопчиська їй під колеса, не впливав на техніку. Це був свідомий особистий вибір водія. Але чому? Стільки людей у місті… Скільки з них пожертвує власною машиною та здоров’ям заради незнайомої дівчини? Та одиниці, й то якщо машина чужа, а людина рідна й дорога! То в чому ж справа? Й дівчисько дивне, взагалі, схоже, не зрозуміло, що відбулось. Поводилась, як звичайна перелякана людина. Звичайнісінька. От тільки Емма точно знала які в неї здібності та як вони себе проявляють. Невже ж дівчина настільки порозумнішала, що навчилася їх маскувати? Та хто б її навчив? А навіть, якщо б і порадив так робити, за такий короткий термін вона не могла це опанувати. На таке йдуть роки. Дивно. І цей її переляк та бездіяльність…Варто доповісти про все це Екселенціе.

Зітхнувши, Емма, старанно запахнула свій халат та взявши невеликий пензлик, змочила його у воді, налитій у невеличку оніксову ступку й почала ретельно виводити периметром дзеркала хитромудрі фігури, мимоволі згадуючи, як все почалося.

Не так давно, за мірками обдарованих, Емма була звичайною вродливою дівчиною, що виросла у сім’ї з гарними статками і, в принципі, не скаржилась на життя. Дорогі лахи, веселі вечірки, роман із цікавим чоловіком…Та потім її батьки загинули, а життя продемонструвала лютий вишкір. Коханий чоловік виявився одруженою сволотою, друзі – корисливими мордами, а наявні заощадження батьків – дріб’язком, якого ледве вистачило на рік проживання в звичному режимі. З університету її вигнали за аморальну поведінку, хоча то замісник декана її зваблював, а не навпаки. Минув лише рік від смерті батьків, а доля вже поставила красуню перед вибором йти «на панель» чи виживати на мізерну зарплату, постійно відбиваючись від пропозицій розділити з кимось ліжко. Вона вирішила, якщо вже ліжко обов’язковий атрибут, обрати роль утриманки. Так принаймні не доводилось ішачити цілими днями в оточенні недоброзичливого натовпу.

Люди Емму в більшості своїй не любили. Жінки ненавиділи за красу, а чоловіки бачили в ній лише сексуальну ляльку, яка чомусь заперечує своє призначення. Ті, з ким вона опинялась у ліжку сприймали дівчину виключно, як гарний трофей. Що її перший коханець, що усі наступні. І може б вона з тим змирилась, але жоден з чоловіків, які їй зустрічались, не те що її не кохав, а навіть не передбачав, що дівчину може щось не влаштовувати у ролі дорогої іграшки. І якось, намагаючись виставити за двері чергового самозакоханого кобелину, бо вже несила була терпіти його поблажливе, «лялечко, не вдавай розумну», Емма отримала ляпаса й зневажливе: « та радій, лялька, що до тебе з подарунками ходять!». Дівчина від того удару відлетіла до стіни й, повільно з’їжджаючи по ній, тримаючись за щоку, що палала вогнем, спочатку розплакалась, а потім скотилась у нестримну лють. І та лють пробудила її дар. Дар підкоряти чоловіків незалежно від віку, наявності якоїсь там закоханості, сім’ї. Нахаба, котрий того дня посмів підняти на неї руку, раптом завмер під її розлюченим поглядом і… став покірним, як овечка. Опустився на коліна, вибачався, обіцяв зробити все, що вона забажає. Спочатку Емма навіть не зрозуміла, що сталося, але потім, коли розібралась, відвела душу.

Той покидьок покинув сім’ю, переписав все майно на Емму, наче цепний собака приносив їй все, що вона бажала. А білявка, опанувавши свої здібності, переступила через нього та царською ходою попрямувала далі. Колишні кавалери, кохані, коханці падали тепер до її ніг, розбиваючи своє життя на друзки, заради одного погляду на жорстоку красуню. То був гарний час. Емма почувалась майже всесильною… Доки одного дня, коли дівчина після контрастного душу задоволено оглядала власне спокусливе тіло у дзеркалі ванної кімнати, до неї не прийшов Екселенціе. Просто крізь її відображення невимушено ступивши із дзеркала у простору, викладену зеленими кахлями, кімнату.

Високий, атлетичний, зі світлим волоссям і темно-синіми, майже чорними очима, він був повністю оголений й виглядав, як грецький бог, з поглядом диявола. Холодним, оцінюючим, насмішкуватим. Мав подобу людини, втім явно нею не був… У той момент Емма відчула таку беззахисність, яку не відчувала навіть у далекій юності, коли дозволяла чоловікам собою користуватись. А він, іронічно подивився на оголену пані, що сахнулась й завмерла соляним стовпом, і поставив просте питання.

–Хочеш більшого?

–Хочу, – мовила білявка, облизнувши вмить пересохлі губи. Вона була не стільки злякана, скільки здивована. Після смерті батьків вона не вірила у Бога, а от в чорта…. Цілком. Хоча й не думала, що він особисто може завітати в гості. Втім, судячи з вигляду, від знайомих їй чоловіків він несуттєво відрізняється. Хіба що занадто впевнено демонструє всі частини тіла, щоправда там дійсно є чим пишатись.

–Можу влаштувати.

–А ціна? – обережно спитала панянка, яка попри незвичність ситуації, не забула, що просто так нічого не дають. Тим паче ТАКІ персони. Як то кажуть: «безкоштовний сир лише в мишоловці», а вже тут та мишоловка була серйозною. Емма була натуральною білявкою, але геть не дурепою, як чомусь вважала більшість чоловіків.

–О, майже нічого… Ти будеш іноді робити мені дрібні послуги, майже за своєю спеціалізацією, – він хтиво усміхнувся і Емма миттєво зрозуміла, що «ні» цій персоні не кажуть. А якщо кажуть, то довго після цього не живуть.

– Розумна дівчинка, далеко підеш, – він точно зрозумів, про що вона подумала. Мовчки підійшов ближче, взяв за руку й жестом фокусника, дістав з дзеркала щось невелике, темне, схоже на шматок скла у вигляді півмісяця. Цим предметом гість без жодних сумнівів накреслив, легко розрізаючи дівочу шкіру та м’язи, якийсь знак на плечі білявки. Емма скрикнула від болю, від вигляду крові, що щедро бризнула на плитку й темне дзеркало, від холоду, що блискавкою пронісся тілом. Та незнайомець міцно тримав жінку, приклавши до відкритої рани незвичний ніж, а за пару хвилин все пройшло. Біль зник, кров зупинилась, рана щезла, втягнувши темне знаряддя в тіло Емми. Полишився лише світлий, ледь помітний слід на плечі та холод в душі. Але там і раніше тепло не жило.

Потім був досить непоганий секс і обіцянка «нагадати про себе». Нагадував регулярно, проте сам у ліжко її більше не вкладав.

Емма багатьох за його вказівкою знищила чи «підвела під монастир». Не співчуваючи, не жаліючи, не сумніваючись. За роки праці з’ясувала, що здатна на багатоходові комбінації, які вміло втілювала у життя навіть без своїх здібностей. Та все ж повна влада над чоловіками їй досі подобалась, як і їх собача вірність в подальшому, тому, іноді вона сама займалась «об’єктами». Коли потрібен був повний контроль, коли було бажання пограти, потішити самолюбство. Чоловік біля ніг – це так приємно, особливо якщо він багатий, впливовий, і у його присутності всі бояться зайвий раз кліпнути, прагнуть догодити. А вона з такими могла робити, все що заманеться. Це тішило…

Все змінилось, коли Емма зустріла того життєрадісного блондина на морському узбережжі. Вона саме виконала чергове завдання й вирішила, для різноманітності, провести час серед студентів у якомусь смішному пансіонаті. Сервіс був жахливий, але той недолік непогано компенсувався оточенням безтурботної, наповненої життям та мріями молоді, що гарно впливало на емоційний стан. Та й приємну втіху на ніч легко було знайти, бо ж її зовнішність легко вводила в оману. А той парубок так красиво залицявся, оточував таким теплом. Він не просто жадав, а кохав, турбувався про неї, слухав її. І то було без жодного впливу дару… Він майже змусив повірити, що є чоловіки, які здатні на ніжність, варті кохання. Майже переконав, що і її душу можна зігріти. Емма в ті дні практично забула про накреслений на плечі знак, майже позбулась криги на серці, майже стала людиною. Щасливою. Майже… Краще б вбив.

Кришталева, відшукана в далекому забутті, мрія щасливого дитинства, розбилася на тисячі друзок, коли після моря хлопчина просто зник. Ні листів, не дзвінків. Так, парубок казав щось про те, що вони різні, але Емма вважала, то швидше компліментом… Звичайно різні, він – голодний студент, що перебивається з «мівіни» на пиво і вона, вартість вмісту косметички якої перебільшує все, що він може заробити за кілька років.

Емма зрадила собі й необачно зійшла зі свого п’єдесталу – знайшла його, влаштувала «випадкову» зустріч. І та зустріч остаточно зруйнувала всі рожеві мрії…

Емма не розуміла, як могла так помилитись, повірити. Він пішов від неї запевнивши, що вона найкраща, а потім… одружився. На якійсь непримітній дівчині! Не згадавши про Емму, не жалкуючи, навіть не усвідомивши чиє серце розбив! Але попри лють та жагу помсти, білявка не змогла відплатити за жорстоку образу. Той чоловік раптом для неї зник. Біль точив душу, але життя вперто не давало змоги та часу дістатись до нього.

І ось лише нещодавно, через десять років, вивчаючи долі потрібних персон Екселенціе вказав на долю того нахаби й побіжно показав, що в усьому винна одна маленька дівчинка-світляк. Дванадцятирічна дитина, яка побіжно, не напружуючись, відкоригувала його долю, рятуючи від запланованого білявкою покарання й викинувши Емму з його життя, як зайвий непотріб. Чи знав про це Екселенціе? Ймовірно. Та Емма його не питала, бо навіть собі довго не могла зізнатися, що їй зробив боляче якийсь чоловік. Навіть не чоловік – юнак. Без жодних статків, впливу, ознак обдарованості, надзвичайних талантів, досягнень…

Доки білявка згадувала минуле, нанесений на дзеркало візерунок засвітився блідо-зеленим світлом, а відображення кімнати вкрилось брижами й розчинилось. Тепер перед Еммою було не скло, а сірий морок, що клубочився й стрімко наповнював кімнату холодом.

–Вітаю, Екселенціе, – схилила жінка голову.