Багряна

Частина 6

Ігор

Ігор, очікуючи засідання біля одного з кабінетів Господарського суду, побачив в кінці коридору знайомий силует. Оце щастить! Він вже тиждень думав про цю сірооку панянку, проте так і не наважився подзвонити, бо не придумав пристойного приводу. Проігнорувати ж настільки зручний шанс на спілкування, міг лише повний нездара, а таким юрист себе точно не вважав.

–Даміра! – гукнув він. Дівчина, яка саме повертала на сходи, озирнулась й змінила траєкторію руху.

–О, привіт. З якого приводу наніс візит до найгарнішої Феміди міста? – підходячи ближче, привітно усміхнулась красуня, натякаючи на двометрову статую богині, в холі першого поверху. Господарський суд суттєво відрізнявся від судів загальної юрисдикції матеріальним забезпеченням, що в першу чергу кидалось в око якісним облаштуванням будівлі та оздобленням. Картини, статуї, квіти, килимкові доріжки на кожному поверсі, зручно облаштовані місця очікування, гарне технічне забезпечення судового процесу. У цей храм правосуддя гроші текли рікою, часом змушуючи суддів забувати, що вони мають служити Феміді, а не Мідасу.

–Та так, невеликий міжусобчик, з метою узаконити перепланування будівлі одного клієнта.

–О, цікаво, мені таке ще не траплялось.

–Та це досить типова справа, добудували поверх, а тепер через формальну суперечку, визнаємо право власності на оновлену будівлю. От колись я реконструкцію однієї базу відпочинку оформляв подібним чином, так ми там навіть право власності на бордюри та асфальтовані доріжки в рішенні отримали!

–Красунчики! – розсміялась дівчина. – А я думала реконструкцію можна ще через декларацію оформити.

–Угу, можна було, але коли тобі ту декларацію п’ять разів повертають, мотивуючи це «помилками», хоча останнього разу мені її сама працівник того клятого управління заповнювала, то вже навіть останній йолоп зрозуміє, що просто так тобі нічого не оформлять. Мені, власне так і сказали: «Слухай, ну ти ж усе розумієш. То ж зараз одна з найшикарніших баз на Азовському узбережжі! Безкоштовно ми тобі таке не оформимо..»

–І що?

–Та що, клієнт трапився з тих, що домовлятись з такими людьми не любить. Пішли через суд.

– Весело у вас. Я поки що на дрібні справи ходжу. Зараз ось намагаюсь притягнути до відповідальності недобросовісних орендаторів, – помахала текою дівчина.

–Грошей не платять?

–Їх самих. От планую їх вмовити на мирову угоду без штрафних санкцій, але з адвокатськими, – хитро усміхнулась дівчина.

–А штрафні великі?

–Близько п’яти тисяч.

–А адвокатські витрати?

–Теж п’ять.

–Красуня! – розсміявся Ігор.

–Представник ТОВ «Едельвейс», вас запрошує суддя, – погукала секретар, визирнувши з кабінету біля якого йшла розмова.

–От халепа, мені вже час бігти, – засмучено озирнувся Ігор.

– Успіхів тобі, – щиро побажала Даміра та попрямувала далі.

–Дякую…

Молодий чоловік провів захопленим поглядом струнку фігуру, довгі ноги, подумки дивуючись тому, що така дівчина ходить до суду за подібними дріб’язковими справами. Хоча, мабуть в цьому є сенс, якщо ти бажаєш перевірити саме свої здібності, адже в таких справах результат ще залежить від юриста. Це в більш серйозних суперечках віртуозність юридичного супроводу грає геть не головну роль. Скільки у самого Ігоря було випадків, коли він за законом правий на всі 200%, а рішення виноситься не на його користь, бо у протилежної сторони кращі «зв’язки». Та були справи, де доходило до смішного! Наприклад, коли їх сторона все підготувала, домовилась з суддею про певну лояльність (навіть якщо позов в рамках закону, то не зайве), але суддю посеред засідання викликав голова суду і наказав винести рішення на користь протилежної сторони. Ох, які тоді почались перегони тарганів, на тему, хто з ким встигне швидше «передомовитись». Чиста гумореска: суддя, що між поверхами суду тихцем відправляє смс керівнику Ігоря, Ігор, який по дзвінку шефа (доки суддя типу «відвідує дамську кімнату») вигадує та майже на колінці пише формальне клопотання, аби відкласти справу, виграти трохи часу і одночасно не підставити суддю…

Суд в Україні був чудернацькою організацію, в якій юристам частенько доводилось приміряти ролі еквілібристів, факірів, ілюзіоністів та часом вміти, попри бажання вбити, ввічливо спілкуватись з усіма учасниками того дійства, сяючи усмішкою Чеширського кота… На думку Ігоря, найкраще, справедливість їх державної Феміди відображає популярна серед юристів байка про діалог суддів в нарадчій кімнаті: «Панове, по справі ситуація така: одна сторона принесли десять тисяч, інша – дванадцять. Пропоную повернути різницю і, за для різноманітності, вирішити справу за законом»…

–Представник ТОВ «Едельвейс», я розумію судовий розгляд, то не так цікаво, як вродливі панянки, та може нарешті зайдете? Це наче ваш позов, – пролунала критична репліка судді і хлопець, скрушно зітхнувши, відволікся від своїх думок та зайшов до кабінету, квапливо дістаючи теку з документами. Секретар старанно ховала посмішку, доки «жриця Феміди» іронічно роздивлялась молодого чоловіка поверх окулярів.

Ігор сподівався швиденько завершити засідання та знову знайти Даміру, але, доки озвучували формальні моменти, доки призначали дату наступного засідання, пройшло хвилин двадцять. Вийшовши з кабінету юрист старанно обійшов всі поверхи суду, але сіроокої красуні вже не знайшов.

Сергій

День у Сергія не задався зранку. Даміра відповіла на телефонний дзвінок коротко, бо була зайнята своєю дурною роботою, а до офісу «Сапфіра» нагрянула перевірка податкової, влаштувавши справжній переполох. Отримавши від неочікуваних візитерів «лист щастя» з довгим переліком витребуваних документів, генеральний директор в компанії з фінансовим, як схарапуджена отара, прибігли до Сергія, з такими переляканими очима, що молодому чоловіку хотілося власноруч надавати їм копняків. Виявилось, що його «ручний» генеральний (двометровий йолоп!) волати може лише на рядових співробітників, а перед представниками держави завмирає, як кролик перед удавом! Влаштувавши всім розгін «за недогляд», вказавши напрямок дій та недвозначно нагадавши про можливість пришвидшеного звільнення, молодий власник полишився сам в кабінеті. Батько привчив Сергія, що працівники мають в першу чергу думати, як вирішити проблему, а не бігти з панікою до керівництва. В кабінет засновника потрібно заходити з доповіддю про стан справ і кількома варіантами вирішення проблемних ситуацій! Та нехай бігають, розбираються. А не впораються – покрить збитки. У генерального точно є що продати, у випадку проблем.

Простимулювавши всіх старанно працювати, молодий власник вирішив порадувати себе смачним обідом. Він вже потягнувся до телефону, аби замовити столик в «Різоллі», коли в кабінет без стуку залетіла секретар, а за нею впевнено зайшли два, не дуже приємних чоловіка в формі.

– В чому справа? – невдоволено скривився Сергій.

– Вибачте, шеф, я не могла їх зупинити – перелякано пролепетала дівчина, відступаючи в куток кабінету. Гості синхронно провели її досить масними поглядами, проте швидко повернулись до молодого власника бізнесу. А шкода, краще б ці візитери, цікавились ніжками та бюстом Лєрочки.

–Вітаю, Майор Крещеников, а це, – кивнув майор, – Капітан Бондарев, прокурорська перевірка у вас, шановний пане.

– Причина? Позапланова, я так розумію? Лєра, начальника юр.відділу сюди! І генерального знайди! – рикнув Сергій на секретаря і та вилетіла з кабінету зі швидкістю корки від шампанського. – Зараз вас проведуть до потрібних осіб, я тут лише засновник. – Спробував надати впевненості своєму голосу молодий чоловік, але вийшло сумнівно. Гості поводились занадто діловито, а отже не були безправними пішаками. А це погано...

– Та навіщо нам ваш юрист? Поспілкуємось спочатку особисто. Так всім буде вигідніше, – неприємно усміхнувся майор і невимушено присів в одне з крісел. – До нашого відомства надійшла скарга на злісну невиплату заробітної плати. А ще у нас є постанова на обшук, виїмку, гм, і деякі питання щодо «пов’язаних осіб» та «офшору». Гм, пардон, щодо підприємств-експортерів із заниженим оподаткуванням. І ось тут нам саме засновник потрібен, без нього ніяк. А про директора вашого ми не забули, не переймайтесь.

– Зачекайте, панове, ви Купрікова знаєте? Так я від нього, ну тобто він за мною… Ну ви зрозуміли…– нервово мовив Сергій.

– Василь Петрович більше не працює в органах, – з всесвітньою тугою в очах похитав головою капітан Бондарев і багатозначно обвів поглядом обстановку кабінету. Його блакитні, трішки лупаті очі дивились так, наче вже оцінили вартість кожного елементу декору та на основі того кошторису вирахували суму бажаного хабаря. Але пропонувати «гостям» щось просто зараз не можна, Сергій не дурень, так підставлятись.

– Да-с, не працює, дуже шкода, а тому… не розуміємо, – вичікувально протягнув майор.

– Та ви сідайте, панове. Чай, кава, коньяк? – змінив тактику молодий власник.

– Давай до справи, а? – насмішкувато хмикнув капітан.

– До справи… Гаразд…Дайте мені п’ять днів. Обговоримо, розглянемо варіанти? – відкинувся на спинку крісла Сергій, намагаючись імітувати розслаблену-впевненість, притаманну зазвичай його батьку.

– Ні, не п’ять, – похитав головою майор. – Обшук і виїмка за три дні. Постанову про перевірку секретар отримала, розписалась. Якщо пояснення зараз дати не готові, поговоримо пізніше.

– Ні, не те щоб… Я… Я зателефоную, ми все владнаємо, панове…– спробував запевнити візитерів Сергій, але майор вже піднімався з крісла. За ним, як м’ячик, підскочив капітан.

– До побачення, – неприємно усміхнулись правоохоронці й попрямували на вихід.

–Бувайте, – на автоматі протягнув молодий чоловік, розуміючи, що ані генерального, ані керівника юридичного відділу секретар так і не привела. Отож Лєра, попри презентабельний вигляд, працює тут останній день.

Співробітники прокуратури покинули кабінет, а Сергій, нервово видихнувши, дістав з міні-бару пляшку коньяку, випив чарку, аби трохи вгамувати нерви, і особисто пішов до юридичного відділу, воліючи, як мінімум, з когось шкуру спустити.

– Чому мене не попередили про офшор та пов’язані особи? Хто накапав про невиплату зарплати? – заволав він спершись на стіл першого ліпшого юриста, бо керівника відділу не було ані в кабінеті, ані в «зоні досяжності», а Сергій, лише зайшовши до приміщення, згадав, що відправив Антона домовлятись щодо ранкового візиту перевіряючих.

– Але ж вам доповідали… Я сама писала доповідну записку про те, що таку обнальну схему не можна застосовувати. Ось навіть служебка на ваше ім’я… Подивіться…– тремтячою рукою руда дівчина, дістала з завалів паперів на столі та простягнула розлюченому молодику доповідну з посиланням на податковий кодекс, якимись визначеннями, термінами, висновками. На папірці рукою Сергія було виведено «не приймати до уваги» і намальовано невеличку ромашку.

– Отже погано писала, якщо я не зрозумів! Ти скаргу про зарплату накатала? Будеш звільнена на… Пиши заяву! – гаркнув чоловік і вилетів з кабінету гримнувши дверями. Він хотів піти налити сала за комір генеральному, відділу кадрів та бухгалтерії, але потім плюнув й повернувся до кабінету. Що на них волати, коли зараз потрібно вирішення питання на іншому рівні. Діставши знову коньяк Сергій налив ще чарку й замислився кому дзвонити. Список був коротенький, таких проблем він найближчим часом не очікував.

Кілька дзвінків нічого конкретного не дали, дехто обіцяв допомогти, проте це потребувало кількох днів. Начальник юридичного відділу повернувся, старанно зайнявся проблемою, його підлеглі щось там старанно писали і вигадували, але Сергій розумів, що то все марно, якщо не домовитись з потрібними людьми. Час ніби є, але ситуація була майже критична.

За вікном вже вечоріло, коли чоловік відкинувши телефон сховав пляшку й пішов з офісу.

–Провітрюсь, – бурмотів він виїжджаючи зі стоянки. – Айда, кудись за місто. Швидкість, дівчата…О, привіт носіям смугастої палички! – козирнув він представникам ДАІ і сильніше втис педаль газу в підлогу.

Настрій був паршивий, а тут ще й Даміра зателефонувала. Ділова пані нарешті відклала в сторону свою нісенітницю під назвою «робота». Та кому потрібні ті копійчані суди!? Там же суми позову недостатньою аби нормальний ресторан відвідати!

Сергій з подивом усвідомив, що не бачився зі своєю дівчиною вже тиждень. Як тоді не потрапив на обід, так досі й не зустрічались. Все якось не складалось. То він був зайнятий, то вона. Він телефонував звичайно, вибачався, але їхати до неї не поспішав, посилаючись на купу термінових справ. Даміра ніби вірила, а може просто на бажала сваритись, бо ж він таки чудова партія. Всім їм одне потрібно… Зараз ввічливий спокійний голос дівчини взагалі дратував. Хотілося зірватись на крик, та Сергій стримався, згадавши, що її батько може допомогти. Коли на обрії намалювалась халепа, варто думати головою, а не керуватись дурними емоціями. Чоловік старанно імітував радість й домовся про зустріч.

Забравши Даміру прямо з роботи та вручивши типовий букет троянд, Сергій запропонував проїхатись в заміський мисливський комплекс. Полювати в таку пору року ніхто звичайно не збирався, та й його красуня не полюбляла жорстокість, але там можна було непогано провести час. Дорогою чоловік розповідав, що в нього невеликі проблеми на роботі, робив покаянний вигляд і старанно обдумував, як попрохати про допомогу. Батько Даміри був у гарних стосунках з усією правоохоронною системою їх області, а точніше з найпотрібнішою її частиною – верхівкою. Проблема була в тому, аби ця інформація не досягла вух батька Сергія, який за подібне «по голівці не погладить».

–Ой, я сьогодні бачила таку чудову карикатуру на наших суддів! – захоплено розповідала Даміра про свою роботу (от наче йому то цікаво!). – Хтось у Господарському суді має непогане почуття гумору. Уявляєш, вони повісили в одній залі засідань картину «Гобсек». Така красномовна – страшненький скнара вчепився мертвою хваткою у золоту монету й уважно її вивчає … Я навіть сфотографувала. Зараз покажу. Це щось!

В цей момент автомобіль підскочив на невеличкій нерівності і дівчина впустила телефон. Нахилившись, щоб відшукати гаджет, Даміра разом з ним витягла з під крісла сережку зі смарагдом. Прикрасу Емми.

–Що це? – наївне питання в купі зі спогадами про еротичну білявку чомусь порвало Сергія на шмаття. Він просто вибухнув емоціями та довгою тирадою. Висказав дівчині все, що думає з приводу її питань, наче він її власність, дурних претензій, забаганок, нікому не потрібної роботи, її подруг, які постійно сповіщають Даміру про всі переміщення Сергія, наче то не дівулі, а зграя детективів, найнята стежити за невірним чоловіком, її ненав’язливих натяків на одруження (це було відверто притягнуто за вуха, але Сергій того вже не помічав). Врешті-решт чоловік роздратовано вихопив з рук своєї супутниці сережку і пожбурив на заднє сидіння.

–То чиє це? – вже з притиском спитала дівчина.

–Знайому віз, мабуть загубила, – роздратовано гаркнув Сергій, втиснувши педаль газу, бо вони вже вискочили за межі міста і неслися трасою.

–Зрозуміло. Зупини, – крижаним тоном мовила Даміра.

–Навіщо?

–Зупини, я вийду.

–Та будь- ласка! Дивись не заблукай! – молодик рвучко натиснув на гальма, зупинився і навіть нахилився над своєю супутницею, відчинивши дверцята. – Ось вона, свобода від мого товариства!

–Дякую…–дівчина вийшла й не озираючись покрокувала вздовж дороги.

–Ну й грець з тобою! Заспокоїшся – я на телефоні! – остаточно визвірився Сергій і, розвернувшись на дорозі всупереч купи дорожніх правил, рвонув у місто, полишивши вередливу панянку демонструвати роль ображеної королеви ліхтарям і проїжджаючим авто.

Ігор

День Ігоря пронісся стрімко. Засідання, біганина кабінетами, шеф з мішком завдань… Вже ввечері, виїжджаючи за місто, до друга, парубок згадав про ранкову зустріч з Дамірою і трохи засмутився. Було відверто шкода, що його так невчасно висмикнули. Він же сорок хвилин там двері підпирав, а варто було з’явитись дівчині-мрії, і суддя майже одразу почала засідання! От де справедливість? Втім, це він вже розмріявся – шукати в судах справедливість. Її до «храмів правосуддя» в Україні можна запросити хіба що в якості гостя. Почесного камікадзе, якого або швиденько випхають утришия, або так спотворять, що в якості опудала можна буде використовувати.

Ігор зітхнув, розуміючи, що зайві десять хвилин спілкування з Дамірою його б не врятували але… Що саме «але» він не придумав, помітивши знайомий, силует обабіч траси. Хлопець здивовано помотав головою: «Схоже пора зав’язувати з мріями, бо ця дівчина вже усюди ввижається». Втім, попри впевненість, що то йому примарилось, чоловік пригальмував і поїхав повільніше, слідуючи за «глюком». Дівчина, здається, була цілком реальна, проте недоречна в цьому місці, як здоровий глузд під час вивчення деяких законів. Та в цій місцині навіть повії ніколи не стояли! А ця ж нещасна ще й вдягнута не для довгих зимових прогулянок: хутряна безрукавка, накинута на тоненький светр, спідниця середньої довжини, чобітки на високих підборах. Дівчина нервово озирнулась на автомобіль, що наполегливо світив фарами їй у спину та пришвидшила ходу. Логіка подібних дій була сумнівна, бо ж втекти від машини пішки та ще й по естакаді, досить важко, але цього руху вистачило, аби Ігор впізнав красуню і рвучко загальмував.

– Даміра!? – крикнув від, відкриваючи дверцята.

– Ігор? – вона зупинилась, здивовано озирнулась, прикриваючи очі рукою, намагаючись щось роздивитись проти світла фар.

– Він самий. Що ти тут робиш?

– Та так…Пожартував дехто невдало…

– Нічого собі жарти! Одна, на пустій дорозі, за містом… Можна я цій людині голову відкручу?

– Можна, щоправда думаю до потрібної шиї занадто довго добиратись, – криво посміхнулась дівчина.

– Давай в салон. Ти ж мабуть зовсім змерзла! – поспіхом вискочив хлопець, провів її до машини, всадовив. Оббігши авто, сів за кермо, увімкнув сильніше обігрів. – Куди тебе відвезти?

– Куди…не знаю. Поїхали просто покатаємось? – підняла на нього нещасний погляд «знайда».

– Як скажеш. Я взагалі тут до друга на дачу їхав. Там день народження, шашлики, гітара планувались. Нічого такого, просто весела компанія. Хочеш туди поїдемо?

– Шашлики, гітара…– задумливо повторила Даміра і раптом азартно усміхнулась, – А поїхали!

Вечір видався навдивовижу гарним. Іменинник зробив квадратні очі, роздивившись з якою дівчиною приїхав Ігор, та зайвих питань не ставив. От що означає правильний друг! А інші гості не переймались подібним.

Жарти, мангал, суперечки щодо правильного смаження шашлику, обговорення маринаду, пересипане новинками в юриспруденції, музиці, фізиці, технологіях вирощування грибів в домашніх умовах, та методами заробітку на залишках комп’ютерної техніки (строката компанія підібралась). Дим, сміх, спроби нагодувати собаку огірками, а кота помідорами… Ігор з радістю відмічав, як Даміра спочатку лише з цікавістю слухала, та вже скоро з задоволенням допомагала дівчатам нарізати овочі й накривати стіл, а потім і весело сміялась з діловитих заяв винуватця свята: «Смажити шашлик – то суто чоловіча страва! Аня, де ти сховала шампура!? А м'ясо вже де? А вино? А де моя запальничка?!». Гарна компанія таки здатна відволікти він будь-яких неприємностей.

Після певної кількості спиртного, Ігорю звично вручили гітару, супроводжуючи то різноманітними замовленнями. Й ось вже полились пісні у виконанні «співочого юриста» і не тільки. А за кілька годин, коли він підібрав мелодію під чергове замовлення, до досить посереднього голосу однієї з дівчат доєднався новий, дивовижно-ніжний…

«Де він мій день,

Де мій світанок,

Де сонце зійде –

Ніч заховає у сні.

День мій прийде

І розповість мені

Відповідь де, на всі питання мої…»

Всі вражено замовкли. То заспівала Даміра. Сам Ігор, зробивши очі «по гривні», перемістився ближче до дівчини і, перебираючи струни, спантеличено дослухався. Звичайна, проспівана не один десяток разів на всіх посиденьках пісня Руслани, раптом набула незвичної глибини, сили. Всі присутні затамувавши подих ловили кожен відтінок голосу.

«Буду вітати я трави,

Буду долати мости.

В небі світанку всі барви

Хтось не побачить, а хтось,

Я так хочу, мене привітає,

І сонцю назустріч піде…»

Коли пісня скінчилась, ще якийсь час стояла тиша, а потім молодь вибухнула криками захоплення. Ігор здивовано дивився на дівчину, яка, здається, була розгублена такою реакцією.

–Ти просто фантастично співаєш!

–Ти знаєш… Я ніколи не співала. Ну хіба що іноді, в караоке з подругами, після незнамо якого келиху… – розповідала Даміра, коли Ігор повів її прогулятись на свіже повітря, оголосивши перерву в концертній діяльності та повернувши гітару другу.

–Як так? В тебе ж просто потрясний голос!

–Він в мене ніколи таким не був. Так, трохи кращим за вороняче каркання.

–А ти ворон з соловейками точно не плутаєш?

–Ні, – розсміялась дівчина. – То на мене, мабуть, просто загально-романтичний настрій подіяв, та й пісня знайома нарешті трапилась. Взагалі я більше по англомовній естраді… Руслану знаю дякуючи лише Євробаченню та подрузі, яка на музичний гурток в універі ходила.

–Ти теж ходила?

–Я? Ні. Сцена то не моє, – розсміялась дівчина.

–Не сказав би. Та я думаю Руслана, почувши свою пісню в твоєму виконанні, від заздрощів з’їла б власного капелюха,!

–Не перебільшуй, – відмахнулась Даміра. – То просто друзі в тебе чудові. Раніше ніхто мене так уважно не слухав, та й мої співочі експромти точно не викликали стільки захоплення у оточуючих.

–Може тебе не ті люди оточували, чи ти не ті пісні співала? – підморгнув Ігор.

–Все може бути, – криво усміхнулась дівчина.

Вечір плавно перетік в ніч, а ніч вже наближалась до півночі. Дівчина, часом відхиляли чиїсь дзвінки, й співала ще і ще. Співала те, що пам’ятала, чи просто підспівувала приспів, незнайомих пісень. Але це не могло тривати вічно. Нарешті Ігор, поглядаючи на годинник, запропонував відвезти красуню додому. Він зовсім не бажав завершувати приємне спілкування, але щось підказувало, що пора. Мабуть гарне виховання, чорти б його побрали.

Ще ніколи Ігорю дорога до міста не здавалась такою короткою, а саме місто таким маленьким. Під’їжджаючи до будинку Даміри, він наче й радів, що дізнався де вона мешкає, але й засмучувався, що їх спілкування завершується так швидко.

–Дякую за чудовий вечір і порятунок від холоду, – мовила красуня, граційно вислизнувши з машини.

–Тобі дякую. Я завтра зателефоную, перевірю, як ти дісталась до дому?

–Від воріт?

–Мало що. Може ще куди доставити буде потрібно, чи килимком прикинутись, якщо ти зберешся впасти з другого поверху, а собака вчасно не прийде – усміхнувся Ігор, лаючи себе подумки, за те, що несе повну ахінею.

–Добре, чекатиму, – Даміра весело розсміялась й зникла за металевими воротами, з-за яких виглядав триповерховий будинок, оточений високим парканом зі встановленими по периметру відеокамерами. Ігор задумливо окинув поглядом типового представника «вулиці Дем’яна бідного». На що він розраховує, мріючи про цю дівчину? Хто його зна… Але ж бувають дива? Втім, чого йому скаржитись – дива вже почались!