Багряна

Артем

«Разбежавшись прыгну со скалы, вот я был и вот меня не стало…», – тьфу, оце ж причепилась пісня! Артем невдоволено тріпнув плечем, вкотре намагаючись позбутись мелодії, що в нього тепер асоціювала з Олесею, яку ледь не втопили у видіннях прямо у нього під боком. То було досить неприємне і до біса небезпечне дійство. Життєвий шлях Артема був вихлястий, як подорож скаженої змії, та й перелік можливостей ту подорож достроково завершити, він мав довгенький, але пірнати для цього у чужі кошмари, за компанію з юним дуриськом, чоловік геть не планував. Отож довелось проявити дива стійкості, швидкості та вигадливості, транспортуючи майже бездиханне тіло через півсвіту. Коййя оцінила його подвиг, а от від самої врятованої такої ласки, схоже, доведеться чекати довгенько.

Артем потягнувся за чашкою холодного чаю, поглядаючи, як під впливом Коййі, перелякане, але зараз цілком здорове, дівчисько неспішно снідало. І, судячи з ледь помітного дрижання вій Коййі, давалося те навіювання спокою на юну гостю досить важко.

Найбільша біда – коли людина не бажає бачити проблему. Олеся мала саме таку. Вона бездумно витрачала наявний дар, навіть не намагаючись дослідити світ навколо себе. Жила, сховавшись від життя, як мишка, визираючи зі своєї «мушлі», лише у випадку крайньої потреби, але навіть під час тих нещасних пробіжок «за зернятком й додому», примудрилась змінити перерозподіл сил в своєму місті. Звичайно це не влаштувало Тінь, яка там панувала. Жоден правитель не терпітиме мишей під троном, тим паче, якщо ті мають звичку гризти не лише мантію, а й ніжки крісла. І от, виявивши чергову незаплановану діру у своєму савані, Тінь почала активні пошуки. Так, місто старанно ховало улюблене світле дівчисько, наче дитина бродяче кошеня від суворих батьків, але то не могло тривати вічно. Що темніше ставало навколо, то менше шансів було приховати цей яскравий вогник. Це було лише питання часу. Капосного світляка вирахували, знайшли і… ледь не знищили.

Взагалі, дивовижна панянка – майже нуль знань про власні здібності, про потенційних ворогів, про елементарний баланс врешті-решт. Мінімум знань, і ще менше бажання їх отримати! Унікум – прожила більше двадцяти років, примудрилась відтоптати хвоста не одній тварюці, та, схоже, навіть не підозрює, по якому краю прірви гуляє! Стільки років залишалась непомітною маючи такі здібності. Як? Артем спіймав себе на думці, що занадто емоційно реагує на долю цієї дівчини. То ледь не на стінку ліз, доки вона приходила до тями, а тепер занадто радіє її бадьорому вигляду і обурюється небезпеці, яку це дурисько не бачило. Чомусь танок смертника, у виконанні цього світлячка, його значно рознервував. Може занадто захопився, граючи роль галантного кавалера? Та й рятував він її напрочуд старанно. Втім, якраз це зрозуміло – обдарована, добра, красива дівчинка. Але ж настільки неуважна до власної долі! От як можна було навідліг жахнути парубка, що хотів лише розважитись, але впритул не помітити, як за тобою гирьками волочиться з десяток темних сутностей, різного ступеня небезпеки? А цей балкон, «вітання Тіні»? Та його буть-хто, з тих хто має хоча б ледь помітні паростки дару, помітив би! Там же темна енергія буквально клубочилась! Але ж ні, дівчисько без жодних сумнівів чимчикувало прямісінько на плаху! Так щедро витрачати енергію на інших, а собі не поставити елементарного захисту… Невже настільки звикла довіряти рідному місту? Так, воно її дійсно старанно захищало, он навіть Артема за носа водило досить довго, але ж не можна постійно розраховувати на настільки непевний варіант. Те місто занадто молоде, аби довго дурити Тінь. Воно ще не сформувало непохитну систему цінностей, не має відточених часом та численними життями людей знарядь захисту, не вміє до путя визначати хто друг, а хто ворог…

Артем не вперше рятував обдарованих. Іноді встигав, іноді – ні. В чоловіка навіть був свій перелік «улюблених противників», з якими вони регулярно псували одне одному кров. Він був вправним у своїй справі, знав як висмикнути з-під чужої уваги людину, як врятувати тих, на кого почалась відверте полювання, як допомогти опанувати свій дар. Щоправда з останнім краще допомагала Коййя. Але з таким яскравим даром, таким виснаженням і такою наївністю, як у цієї дівчинки, він зустрівся вперше. Олеся жила, вносила зміни у оточуючій світ та одночасно зовсім не знала його. Як так можна?

Доки молодий чоловік роздумував, роздивляючись їх нове «надбання», гостя впоралась зі сніданком, відставила тарілку, посунула до себе стакан з соком і вичікувально подивилась на своїх співбесідників.

–Яка слухняна дівчинка, – не втримався Артем від жарту, але далі продовжив вже серйозно. – Молодець. Отже так. Я привіз тебе до Еквадору не просто фруктів поїсти, хоча їх тут теж багацько. Твоє активне втручання у події і життя людей, без урахування інтересів інших гравців на полі, не пройшло непоміченим. Ти ж знаєш, що добрі справи не можуть довго полишитись безкарними?

–А-а-а… А хто ти такий і звідки про це знаєш? – розгублено закліпало оченятами дівчисько, яке відверто очікувало чогось абсолютно іншого. Мабуть розкажи він їй, що накачав наркотою, аби вкрасти для підпільного борделю, здивувалася б менше. Ох вже це телевізійне мислення. Та ймовірність того, що подібну пані вкрадуть звичайні злодії, рівна нулю, бо за свою улюбленицю місто пересічним бандитам саме б на голову тихенько пару цеглин скинуло, ще й від Тіні за таку розвагу бонус отримало.

–Я – такий, як ти, теж маю певні здібності. Ти ж не думала, що одна така? Але я, на відміну від декого, не будемо показувати пальцями, не маю звички регулярно купатись в річці повній голодних кайманів. А ти тільки цим і займалась, хіба що не занадто галасувала, висмикуючи з води поранених пташенят. Знесилила себе вщент тими «рятівними операціями», тож нечисть, в якої ти регулярно відбирала здобич, поступово тебе вирахувала, попри чудернацьке прикриття, яке тобі організувало місто. Ти ж зовсім не переймалась власним захистом! Кожне втручання у реальність все більше викривало тебе і послаблювало, в підсумку поставивши на саму межу. А твій вплив на життєві шляхи людей, поставив під сумнів домінування Тіні в місті, в якому вона досить давно і непогано почувалась. Ти ж їй нахабно мутиш, точніше чистиш, воду. Ти взагалі уявляєш, як важко людей, що спробували джерельну воду, змусити й надалі пити бурду з відстійника? Та Тінь сторіччя витратила, аби привчити їх до цього! Бачу, не розумієш про що мова…– зітхнув Артем, дивлячись у круглі від подиву очі дівчини. – Гаразд, проїхали. Спробуй, для початку, сприйняти цю подорож, як незаплановану відпустку, можливість скинути ярмо, яке ти на себе добровільно начепила і навчитись дечому новому. На твою роботу я подзвонив, повідомив що ти на лікарняному, і майже не збрехав, бо насправді варто зайнятись твоїм нещасним організмом. Хоч вітамінами пригостити.

–А-а-а…От варіант з вітамінами взагалі прекрасний…Вибач, щось я так і не зрозуміла, хто ви власне такі й чого раптом вирішили мене таким дивним чином «рятувати»? – дівчина примружившись та нервово кусаючи губи, роздивлялась співбесідників. Тепер до її переляку додалась ще й підозрілість. Артем, задумливо потер підборіддя, відмітивши, що, мабуть, втрачає навички, бо довіри зовсім не завоював. Добре, зайдемо з іншого боку...

–Для початку, ти вродлива дівчина, а я – чоловік. Чому б і не врятувати прекрасну пані? – спробував видати він типову версію, але, побачивши критичний погляд, як Олесі так і Коййі, зіхнув. – Гаразд, ти права, не планував я грати лицаря на білому коні. Моїм завданням було просто знайти причину змін в твоєму місті, а вже в процесі з’ясувалось, що там на неляканого світлячка відкрили сезон полювання. А ти ж в нас от просто типова юна платтяна міль, що вважає хлопання долонь довкола неї захопленими аплодисментами. Тебе ж майже прибили! Довелось висмикнути в заповідник, аби крильця підлатати. Так ти й опинилась володіннях Коййі. Отож, метелику, вона тобі тут все покаже, розкаже, а мені вже пора бігти, – хутко завершив свою вступну частину Артем, відчуваючи, що Коййя ледь втримує дівчину від банальної істерики. Хто б подумав, що ця обдарована так погано адаптується до зміни ситуації… Схоже час зникати, оскільки віч на віч з цим «надбанням» подрузі працювати бути набагато легше.

–Як це пора бігти? Але ж ти мені нормально нічого не пояснив! Та оцей короткий опус тягне лише на недолугу казочку! – обурилася Олеся.

–В кожній казці є доля правди, – широко усміхнувся чоловік, піднімаючись, – А Коййя набагато краще вміє розповідати серйозні речі, отож ти нічого не втратила. Краще слухай її уважно.

–А потім шо? – дівчисько знову перелякано-розгублено закліпало оченятами.

–А потім в тебе, я думаю, буде насичена туристична програма, – широко усміхнувся Артем, кинув швидкий погляд на свою мовчазну подругу і… банально втік від двох жінок. Є ситуації в яких найкраще рішення для розумного чоловіка – то дати драпака. Нехай далі Коййя застосовує свої таланти на це нажахане мишеня, а він краще до подорожі підготується. Жінки, то таки загадкові істоти! Дівчисько спокійненько собі жило поряд з монстрами, з якими Артем в одному місті навіть спати спокійно не міг, але від вигляду сонячних тропіків впало в сліпий алярм. От де логіка?

Ігор

Ігор нарешті відремонтував свою багатостраждальну машину (гроші, якщо вони є, можуть творити дива) і вирішив з’ясувати з ким то його зіткнуло чергове ДТП. Ті дівочі очі-зорі засіли в голові, як якийсь вірус, спливаючи в пам’яті частіше за рекламу на сумнівних сайтах!

Пробивши по базі через знайомих ментів номер машини та смикнувши кілька інших контактів, юрист з’ясував, що Даміра – донька одного колишнього мента з вищих чинів, а зараз серйозного бізнесмена. Це багато пояснювало, та й манера віддавати накази в її батька була помітна здалеку. Ще трохи використання комунікабельних здібностей і ось вже хлопець знає у яку лікарню відвезли дівчину того вечора. Може відвідати? Хоча, в неї ніби було все не так серйозно і, мабуть, ніхто її не полишив у стаціонарі… Втім попри власні логічні доводи нікуди не їхати, Ігор скоро опинився біля дверей потрібної лікарні. Не те щоб абсолютно непомітно для себе, та якось занадто швидко. Наче ноги його самі несли, доки голова робила вигляд, що думає.

Реєстратура, медсестри, бахіли. Після застосуванням всієї можливої чарівності до медичного персоналу, Ігор дізнався, що Даміру того вечора, після накладення швів і обстеження, відпустили (все логічно, ноги – несіть додому). Але тут медсестра додала: «пацієнтка досі регулярно приїжджає на процедури». Ноги невпевнено потупцювали на місці, все ще не поспішаючи на вихід. Ігор іронічно подивився на власні кінцівки. Щось новеньке, ногами він вперше думає.

– Ігор? – раптом пролунав за спиною знайомий голос. Невже могло так пощастити?

– Даміра? – хлопцеві навіть імітувати подив не довелось. Він дійсно був здивований.

– А ти що в лікарні забув? Нехай я лікуюсь від дурощів, а ти від чого? – мовила привітно дівчина. Це ж треба, вона навіть ім’я його запам’ятала! В ситуації, за якої вони познайомились, це просто подвиг!

– Хм, а я от…вирішив подивитись, як в тебе справи, – не втримав Ігор широку усмішку, що самовільно наповзла на обличчя. Здається його організм знає щось не повідомлене свідомості.

– Тобто наскільки я набралась розуму і припинила паркуватись у чужі авто? – невимушено розсміялась Даміра.

– Ну, не зовсім так… Втім, схоже, повторних спроб поки що не робила, бо забинтована лише та сама нога, яку я бачив пораненою. Як вона, до речі?

– Нормально. Десяток швів, регулярна зміна пов’язок і скоро буду як новенька, – легковажно відмахнулась Даміра. – Не вперше.

– Ну ти даєш…

– А що? Я звична, змалечку була кволою дитинкою, що постійно встрявала у всілякі пригоди. Та я досі навіть свідомість втратити без пригод не можу!

– Вибач, а як можна втратити свідомість з пригодою? – поцікавився молодий чоловік, відверто насолоджуючись розмовою, невимушеністю дівчини та відсутністю будь-яких проявів зверхності, якими зазвичай «грішили» пані подібного кола.

– А в домі, з другого поверху і на собаку!

– І …як?

– Я, як бачиш, жива, бо собака в нас великий та пухнастий. Тваринка звичайно трішки здивувалась, але, на щастя, обом потім потрібні були незначні послуги лікаря, – розвела руками Даміра.

Невимушено перемовляючись молоді люди вийшли з лікарні і дійшли до стоянки автомобілів. Дівчина трішки кульгала, але це і все що сповіщало про її пригоду. На брелок красуні відгукнулась червона Мazda 6.

– О, а попередню манишку відправили на штраф-майданчик, за те що погано оберігала хазяйку? – хмикнув Ігор.

– Щось таке. А ще ця трохи вища, менше шансів травмуватись. Принаймні тато сподівається, що то так, – розсміялась його співбесідниця.

– Красиво жити не заборониш, – Ігор зрозумів, що запросити Даміру на пристойну вечерю, чи ще кудись, в нього елементарно не вистачить грошей. Панянка явно звикла до рівня, який його фінансовий стан не візьме навіть у карколомному стрибку. А шкода, спілкуватись з нею йому сподобалось, та й взагалі…

– А ти ким працюєш? – раптом спитала Даміра.

– Юрист, – розвів руками хлопець, шкодуючи, що не може видати навіть щось на кшталт «власник невеликого бізнесу». Точніше видати, звичайно, можна будь-що, але брехати цій красуні зовсім не хотілося.

– О, я теж! – неочікувано зраділа його співбесідниця – Даси номер телефону? Може за порадою до тебе звернусь. Я точно бачила, що ти в нетипових ситуаціях голову не втрачаєш. А на чому спеціалізуєшся?

– Ой, що вручать, на тому і спеціалізуюсь, – розсміявся хлопець, згадавши свій строкатий досвіт. – Я повний універсал!

– Чудово! Отже точно звертатимусь.

Додому Ігор їхав в піднесеному настрої. Все вийшло не так, як планувалось, та теж непогано, можна навіть сказати чудово. Так, він усвідомлював, що Даміра для нього майже недосяжна, але «хто не ризикує, той не п’є шампанського!». Сподобалась йому ця дівчина, всупереч оригінальному способу зупиняти авто, своєму статусу і татусю, якого варто обходити десятою дорогою. Як дивно влаштоване життя. Щось погане, як те ж ДТП, легко може стати основою чогось хорошого. Нехай навіть мрії.

Вдома Ігоря зустрів радісним тявканням мопс і смачною вечерею мама, що знову без попередження заїхала в гості. Ненька досі не могла звикнути, що син живе окремо. Хоча з моменту «відселення» пройшло більше трьох років, вона досі іноді приїжджає провести інвентаризацію його холодильника. А який висновок може бути після перевірки полиць самотнього хлопчини, що живе на роботі і у розвагах? Звичайно невтішний, бо у квартирі в достатку лише корм для собаки і пиво. Навіть консерви не завжди є. Тому мама регулярно «втрачає свідомість» й старанно робить запаси продовольства «нещасному охламону» тижні на два мінімум. Дяка хоч у вихідний зранку більше не заїжджає, після того, як застала сина в ліжку з черговою дівчиною. Так, як тоді, Ігор не червонів років з чотирнадцяти…

Олеся

Олеся не знала наскільки правильно чинить, змінюючи реальність. Але ті дурні нещастя та смерті, які вона бачила – усувала не замислюючись. Це ж так страшно, коли людина ось була, а за мить – її вже нема…Так не має бути…

Колись вони неодноразово сперечались з сестрою про правильність внесення змін у ту чи іншу траєкторію долі. Саша сварилась на її активність, казала, що так «палитись» не можна, що те, що має бути, обов’язково буде, що все має причини. Можливо…Та якщо Олеся має дар це змінювати, отже і його використання десь передбачене? Так, вона не бачить всю лінію життя тієї чи іншої людини, не знає достеменно заслужена то кара чи випадковість, і чим то все завершиться, але… Але нічого не робити вона просто не могла. Щоправда за свої дії дівчина платила втратою друзів, яким влаштовувала стрімкий зліт, і… невдачами на особистому фронті.

В свої двадцять три, невисока, мініатюрна, з непоганою фігурою, густим каштановим волоссям, великими карими очима в обрамленні пухнастих вій, Олеся вважалась вродливою, дехто навіть говорив, що дуже, але це зовсім не допомагало знайти рідну душу. Дівчина була на диво самотньою. Іноді ходила на побачення, бо запрошували її з незмінною регулярністю, але далі однієї-двох зустрічей справа не йшла. Вона відчувала, що то все не те… Так і жила по накатаній колії: дім, робота, корегування реальності, друзі, що розлітались все далі, знаходячи все менше часу на телефонні розмови чи переписку у соціальних мережах. А душа все чекала когось особливого. Того, хто зрозуміє без слів, побачить і покохає її такою, як вона є. Але ж як то роздивитись сторонньому, якщо Олеся й сама себе до путя не знала? Вона звичайно могла коротко пояснити свої особливості: «маю на постійній основі яскраві глюки, що іноді мають чудні наслідки», але з таким поясненням її не на наступне побачення, а в «дурку» запросять. І будуть праві.

Деякі хлопці вважали Олесю гарною, але дивною, деякі чудною, були й ті, хто відверто сахався. Бували різні варіанти, але розуміння вона не зустрічала. Для того, аби зрозуміти, мабуть, потрібно бути й самому таким дивним, але такий в її житті не поспішав з’являтись, а відправлятись на пошуки, не поспішала вона. Зовнішній світ Олесю не вабив, а швидше викликав острах. Вона досі дивувалась звідки знайшла сміливість після школи покинути рідне місто й поїхати вчитись до Харкова. Мабуть то було лише через бажання втекти від усього якнайдалі… Але куди втечеш від себе? Та й навіть у галасливому гуртожитку дівчина примудрилась облаштувати собі власний острівець реальності в кімнаті, яку ділила ще з трьома дівчатами, нехай той острівець і був лише в межах другої полиці двох’ярусного ліжка.

Після навчання Олеся повернулась у рідне місто і нарешті отримала можливість жити окремо, оселившись в будинку дідуся. Це допомогло їй більш-менш вписатись у вимоги, що пред’являє до своїх учасників суспільство. Вона чесно влаштувалась на роботу, іноді виходила з друзями гуляти, але загалом просто неспішно гортала сторінки буття, не ставлячи мети підкорити якусь вершину, чи навіть пагорб. Живе та й живе. Проблем рідним не створює і добре. А виявляється все було не настільки добре, бо зараз, дивлячись у темні, майже бездонні очі непристойно вродливої жінки з довгим ім’ям, об яке язика можна зламати, Олеся з жахом розуміла, що сестра була права – без наслідків нічого не минає.

Звичка прорахувати цю дивну жінку з’явилась і… під її уважним поглядом випарувалось, полишивши відчуття недоречної дитячої витівки.

–То ви мені більш детально поясните, що відбувається? – невпевнено спитала Олеся, почуваючи себе школяркою, яку спіймав вчитель за списуванням, чи ще якоюсь недопустимою поведінкою. Але ж наче нічого поганого вона не робила. То звідки цей винувато-розхристаний стан? То страшно до дрижаків, то спокій наплине, то повна розгубленість від незрозумілої ситуації. Тут би для початку розібратись вкрав її Артем, чи таки врятував, і кому передоручив…

–А чим тобі відповіді Артема не сподобались?

– З його хаотичної розповіді я лише зрозуміла, що нібито комусь почала заважати і ви мене врятували. Але звідки ви взагалі дізнались про мене?

–Якоїсь мить ти порушила баланс сил в своєму місті, а таке важко не помітити, – мовила жінка, склавши руки на коліна.

– І… що далі? – розгублено уточнила дівчина, ледь відірвавши погляд від чудернацької каблучки своєї нової знайомої – переплетіння двох золотих змій, які тримали в пащеці по сіро-прозорому каменю.

–А далі потрібно розбиратись. Став питання, – ледь помітно усміхнулась співбесідниця.

–Ем…а як же обіцянка все розповісти?

–Я й розповім все, що ти забажаєш дізнатись.

–Ви прямо, як моя сестричка, та теж мала звичку чіплятись до слів, – скривилась Олеся, нервово переплітаючи пальці, бо відчувала, що знову повертається паніка.

–Мабуть вона краще знала межу дозволеного.

–Мабуть, хоча я б з цим ствердження посперечалась…– пробурмотіла дівчина. – Гаразд…То що таке та Тінь, якій я нібито перейшла дорогу?

–Тінь, це сутність, яка панує в твоїх краях й уважно слідкує за тим, аби загальний фон у її володіннях не змінювався. А оскільки подібну дурню чинять зазвичай особи на кшталт тебе, обдаровані та недалекоглядні, то вас вона найчастіше і сприймає, як здобич.

–Тобто такий собі вартовий з замашками хижака?

–Так.

–То чому ж ця містична мухоловка за мною сюди не прискакала, якщо я їй на хвоста наступила?

–Бо це не її територія. Наша планета поділена на певні зони, в одних частинах світу більша перевага у обдарованих на зразок тебе, в інших – представників іншої сторони, а є зони порубіжжя, в яку входить і твоє місто. На таких ділянках ніхто не має відвертої переваги, але й не діють стандартні обмеження. Такий собі дикий Захід, де панує хижий хаос, який ми називаємо – Тінь. І ця Тінь невимушено харчується всіма, хто намагається її панування поставити під сумнів.

–То чому ж вона раніше мене не схомякала?

–Бо ти не афішувала свою діяльність і тебе ховало саме місто. Досить незвичне поєднання, до речі. Але нещодавно ти щось суттєво змінила, швидше за все вивела з під удару долю якоїсь людини чи людей, що матиме вплив на подальші події. Я помітила, як суцільну пелену Тіні щось розрізало, полишивши просвіт, вільну ділянку, за яку вже розгорнулась боротьба. А ти тим часом віддала забагато енергії, полишившись беззахисною та потрапивши у список здобичі.

–І що тепер? Мені не можна повертатись додому?

–Теоретично можна. Проте спочатку потрібно навчитись захищатись, маскуватись, а ще необхідно з’ясувати чия саме доля так змінила баланс. Це важливо. Також потрібно розібратись чому ти настільки знесилена, але активна. Зазвичай так не відбувається. Якщо обдарований занадто енергійно «працює» то, витративши наявний запас, може просто заблокувати свої здібності на деякий час і, відповідно, випасти з поля зору Тіні. Але ти… Ти світилась і черпала власне життя, всупереч логіці та відомих мені законів. Це дивно. Потрібно знайти причину. Втім зараз мене більше цікавить людина, зміни життя якої стали таким поворотним моментом.

–А чому ця людина настільки важлива?

–Бо виявилась маленьким камінчиком, що викликав лавину. Ту лавину ще не видно, але рух вже почався і його масштаб мене лякає. Терези зрушились і доки йде гойдалка, потрібно встигнути розібратись, хто може опинитись під завалами. Проблема в тому, що знайти «камінчик», який все розпочав і, ймовірно, суттєво вплине не курс лавини, можеш лише ти.

–Але як? Кого саме? Я такі фокуси провертати не вмію...

–Доведеться швидко вчитись. Та й якщо не знайти причину твого виснаження, ти загинеш.

– Загнусь від банального ОРЗ? – склала руки на грудях Олеся, оцінивши у що вже вилилось «лікування» Артема.

–Ні, швидше за все нещасний випадок під час перших же кроків рідною землею. І це погано, бо я бачу, як ти прагнеш повернутись додому, – похитала головою Коййя.

–Прямо ось так відразу? – дівчина розгублено закліпала, бо справді найбільше за все хотіла опинитись в улюбленому будиночку, зі знайомими затишними речами та звичним неспішним розпорядком життя.

–Максимум – кілька десятків кроків, якщо Артем прикриватиме. Але він не всесильний, а ти не настільки цінна, аби заради твоєї забаганки відправляти на смерть такого, як він.

–Якого-такого?

–Майже унікального. Він вроджений рятівник. Рідкісна здібність. Як ти мабуть помітила, його неможливо прорахувати, а ще він має неймовірну здатність виживати в найрізноманітніших умовах.

–І кого він рятує?

–Персон на зразок тебе, з задатками, даром, але безпомічних через незнання, невміння оцінити ситуацію. А в тебе ще й з фізичною підготовкою все сумно.

–А з нею що не так? В школі та університеті було все нормально, – щиро здивувалась Олеся.

–Те, що ти могла без наслідків пережити урок фізкультури, не можна вважати нормальною фізичною підготовкою, – критично примружилась жінка. – Ти ж жити хочеш?

–Ну…є трохи…мабуть…

–Не можна трохи хотіти жити. Хочеш. А отже відпочинок в тропічному краї для тебе буде насичений тренуваннями тіла та підвищенням рівня освіти й вмінь в інших сферах.

–Тобто Артем навіть на тему відпустки мені лапшу на вуха розвісив? Оце так пустомеля-шеф-повар! – закотила очі Олеся.

–Скоріше не бажав тебе лякати, бо в непритомному стані він з тобою добряче намучився, – похитала головою жінка. – Але він дарма переймався, ти виснажена, проте не слабка. Отож відпочинь, можеш пройтись, роздивитись все тут, заспокоїтись, а за кілька годин ми виїжджаємо до Мачо Пікчу.

–Куди-и? А воно тут до чого? Та це ж наче історична пам’ятка Перу! А ви мені тут про Еквадор розповідали!

–Так, тут недалеко.

–Нічого собі «недалечко»…Чи я так погано пам’ятаю географію? Навіщо нам туди? Я не планувала собі таку грандіозну туристичну програму! Я взагалі гори не дуже полюбляю, якщо вони не на екрані телевізора!

– Гори варті того, аби їх побачити в реальності. Крім того, Мачо Пікчу це не просто туристичний об’єкт, справжнє призначення цього місця – зовсім не справити враження на безтурботних витріщан. Це центр нашої шальки терезів, який ми активно використовуємо для виявлення своїх «підопічних». Отож, чим більше людей крізь нього проходить, тим краще. А ще там простіше відновити і активувати твої здібності. Час не стоїть на місці, лавина сунеться, а ми довгенько виводили тебе зі стану сплячої красуні. Це тільки в казках – знайшли першого ліпшого красеня, поцілунок і вуаля, всі живі-здорові, можна йти під вінець. А в житті все набагато складніше, бо, на жаль, погіршити біологічні параметри організму набагато легше, аніж відновити. Це щоб відрізати пальця достатньо миті, а от щоб пришити – кілька годин, мінімум. Твої «пальці» ми пришили, тож нема потреби сидіти на місці. В тебе є трохи часу на прийняття ситуації, а далі – в дорогу.

– А телефон і паспорт ви мені повернете? – спитала Олеся, сподіваючись хоч матері подзвонити, а краще таки дременути від цієї дивної парочки. Такий «відпочинок» дівчина і у страшному сні не могла уявити!

– Ні.

– Чому?

– Аби ти не наробила дурниць. Паніка на межі з істерикою розумного не порадять, а ти поки що тільки їх і випромінюєш…

Коййа граційно встала і, мелодійно дзеленькнувши браслетами, зібрала тарілки й попрямувала вглиб будинку, полишивши Олесю за пустим столиком.

Дівчина розгублено сиділа за столом, відчуваючи як очі мимоволі наповнюються сльозами. Вона підняла погляд на зелені зарослі за межами тераси, синю смугу моря вдалині, блакитне безхмарне небо, в якому літали довгокрилі птахи. Олеся, як могла, намагалась втримати сльози паніки і безсилля. Як так сталося, що вона опинилась у володінні чужих, геть незрозумілих людей, і все що могла зараз, це просто старанно дихати, намагаючись вгамувати істерику? Першим в переліку нагальних справ було просто заспокоїтись, а вже потім спробувати проаналізувати отриманий вагон новин. Але навіть з першим пунктом у неї не виходило впоратись, а про зведення докупи отриманої інформації – взагалі мова не йшла.