Багряна

Глава 2

Олеся

На шляху до зупинки трамваю Олеся звично обирала найменш зайняту частину тротуару, ту, де реальність для неї не нагадувала строкатий килим. Проте сьогодні це не врятувало дівчину від несподіванок. Панянці, яка налетіла на неї і почала поспішно почала вибачатися, на вигляд було років тридцять п’ять. Невисокого зросту, худенька, з заклопотано-втомленим обличчям, коротким хвилястим русявим волоссям, Темна куртка, сумка на плечі, пакет в руках. Жіночка була щиро засмучена прикрим випадком, а Олеся з цікавістю роздивлялась лінії долі, що складним візерунком огортали незнайомку. Кажуть «випадок», то псевдонім сил, що не бажають підписуватись власним ім’ям. Іноді Олесі здавалось, що саме місто невимушено влаштовує трапунки, ставлячи на її шляху людей, яким хоче допомогти.

Отже подивимось… Ага, хто б сумнівався… Завтра у незнайомки на роботі, під час незначних ремонтних робіт в офісі, обвалиться шматок металевої конструкції. Жіночка в цей момент проходитиме прямо під нею. Удар, з точністю снайпера, поцілить у скроню і має призвести до смерті… А в панянки ж двійко дітей та й сама вона світла людина. Хм, щоб таке придумати, доки вона в зоні досяжності? О, є ідея! Будемо сподіватись, жіночка не сильно образиться за подібний експромт. Втім, вона ж ніколи не дізнається, а це в будь-якому випадку краще за смерть.

Відійшовши в сторону і присівши на лаву в невеликому сквері, Олеся прикрила повіки, бо так було зручніше працювати, та й слабкість, що останнім часом накочувала на дівчину після подібних експромтів, краще перечекати сидячи.

Блимнули вуличні ліхтарі, маскуючи стрімкий зблиск світла у темно-сірому масиві, а за мить, наче умилась, відновлюючи колишнє сяйво, одна з маленьких зірочок в річці туману, що струменів численними вулицями.

Місто дійсно іноді направляло людей до своєї улюблениці, бо її діяльність прикрашала його монотонну буденність. Олеся для міста була цінним світлячком у щільній напівтемряві. І нехай, не всі мешканці були тьмяні та безликі, настільки яскраво, як іноді починала зблискувати ця дівчинка, давно вже ніхто тут не сяяв. А ще вона вміла відновлювати майже згаслі вогники, які потім довго радували місто мерехтливими зірочками. Саме через це місто, в міру сил, старанно намагалось сховати цю жительку від інших, тих, хто хвилями розповсюджував сіру байдужість, а потім і темряву.

Таня

Тетяна нарешті сіла в побите життям маршрутне таксі. Потерті сидіння, запилені занавіски та іржаві сходинки не дивували жіночку, яка й не таких «динозаврів» бачила на своєму маршруті. Що поробиш, це по центру міста їздять пристойні машини, а на околиці – все, що водій міг змусити рухатись. І на той автопарк монстрів могли дивитись лише люди зі стійкою психікою, а саме – робочий клас, що не переймався естетикою, коли нагальною проблемою було дістатись додому з оптимальним співвідношенням ціни та витраченого часу. Зранку, на дальніх околицях міста, люди взагалі пхались, як сардини, навіть у випадкові вантажні «Газелі» без вікон та сидінь. На чому тільки не поїдеш, аби уникнути штрафу за запізнення.

Таня саме влаштувалась на останньому «сидячому місці» коли в її кишені задзвонив телефон.

–Алло, Настюша? Так, доню, вже їду, скоро буду. Ти вже повечеряла? Сідай робити уроки… Тато прийшов? Добре, куплю олівці…– жінка повернулась до вікна і не помітила уважний погляд синіх очей. А між тим чоловік, що сидів через два сидіння й уважно її роздивлявся, дістав свій телефон та набравши якийсь номер, почав поспіхом виходити з маршрутки,

–Це знову не вона. Лише залишковий відбиток, – роздратовано бурмотів він в трубку, ігноруючи невдоволення пасажирів, котрі ще намагались зайти. – Коййя, мене це місто скоро з розуму зведе! Та шукаю, шукаю…

Чоловік полишив маршрутне таксі, а Тетяна, завершивши розмову, знову повернулась до буденних думок.

Півгодини в транспорті, що нагадував забиту під зав’язку банку шпротів, котра старанно стрибає по вибоїнам в ритмі баскетбольного м’яча, і ось вже видно потрібну зупинку. На виході Таню штовхнув дебелий чолов’яга, що кудись дуже поспішав. Жінка не втрималась на підніжні і впала, відчула біль в руці, проте не звернула уваги. Хтось з пасажирів спробував присоромити незграбу, але той огризнувся нецензурною лайкою й не озираючись пішов, а постраждала повільно встала і втомлено направилась додому. Життя привчило її не шукати совість у подібних «джентльменів» та й взагалі не дуже перейматись отриманими у громадському транспорті синцями. Та що синці, був випадок коли вона, вийшовши з переповненого автобусу, виявила на власній спині брудний відбиток чийогось черевика!

Прийшовши додому жінка старанно не звертала уваги на біль, бо мала купу хатніх справ, але рука почала набрякати. Чоловік, помітивши проблему, попри запевнення дружини «саме пройде», відвіз її до лікарні. Діагностували закритий перелом.

Вже глибокої ночі Тетяна, засмучено роздивляючись загіпсовану руку, згадувала що не встигла зробити на роботі й роздумувала, як скоротити термін лікування, адже це геть сумно позначиться на зарплаті. Не пощастило. Що ж за біда? І так виплата грошей вже сприймається, як диво, а тут же ще й вирахують дні хвороби. Оплата лікарняного буде лише з офіційної заробітної плати, а там такі сльози… На «Сапфірі» більшу частину зарплати видавали «в конверті», а за документами майже всі мали мінімальну ставку, а то й половину чи чверть. Відпустки й лікарняні, керівництво підприємства сприймало лише, як привід зекономити.

Наступного дня Таня подзвонила на роботу й повідомила про неприємність. Начальниця поспівчувала, побажала скорішого одужання, бо ж сама весь їх об’єм роботи просто не витягне, і поділилась останніми новинами. Куди ж без цього. Потеревенити Лариса була майстриня, щоправда на її посаді, то було великим плюсом. Лариса знала все про всіх, тож завжди могла попередити кому і коли з керівництва краще на очі не потрапляти, а коли можна сміливо йти зі спробою попросити грошей. Якщо грошей і не дадуть, то хоч під «роздачу слонів» є шанс не втрапити.

Начальниця розповіла, що зранку в офісі «Сапфіру» у робочих обвалився шматок металу зі стелі, та так вдало – просто під ноги молодому шефу. Ще б два кроки і по лобі припечатало. «Золотий хлопчик», кажуть, проявив дива спокою, підчепив носком дорогого черевика ту залізяку, гидливо відштовхнув, перевів невдоволений погляд на застиглих від переляку робітників і замогильним голосом викликав до себе в кабінет директора з будівництва. Схоже, той буде черговим кандидатом на пришвидшене звільнення, якщо не встигне знайти «цапа-відбивайла». І кого ж цікавить, що про цю трубу завгосп не один десяток разів казав. І замінити її просив, і грошей виділити на ремонт. Ні. Шеф і чути не хотів. Ми дизайном кабінету переймаємось. Навіщо нам чути, що якісь там комунікації слізно молять про заміну? Всі ж заявки на ремонтні роботи, окрім шефських, нині сприймаються виключно, як спроба вкрасти грошей. А «самого шефа» не запросиш, аби показати іржаві труби, – не царська то справа. Молодому власнику головне показуха, розбиратись, що за фасадом, він не поспішає, а людей, які в професіонали у справі, а не у вмінні красиво презентувати свою діяльність, невпинно втрачає. В підсумку – винні будуть всі, окрім тих, хто безпосередньо має право видати гроші і команду щось робити.

Таня втомлено поклала трубку. Погано. Коли посеред офісу зі стелі падає залізо, то вже геть сумно. Схоже таки варто міняти роботу…

Ігор

З’ясування стосунків з ДАІшниками, страховою та водієм постраждалого після ДТП автомобіля, зайняло в Ігоря багацько часу. Клієнти дзвонили, сварились, а нотаріус, навіть не намагаючись імітувати людяність чи розуміння, поїхала у своїх справах, перенісши угоду на наступний день. Підписання договору зірвалось і керівництву Ігоря це, м’яко кажучи, не сподобалось. Нещасний шеф аж голос зірвав, бо волав на підлеглого так, що здавалось стеля обвалиться, а всі барвисті епітети на адресу невдахи-юриста чули, як мінімум, три найближчі райони. Всі «тридцять три задоволення» і все через один невчасний погляд на красуню! Ігор весь день зарікався відволіктись на жінок, та вже ввечері, спіймавши себе за розгляданням ніжок колеги, усвідомив, що те зарікання не багато варте. Такий вже він народився, хоч поглядом, а провести має кожну. А краще познайомитись… А краще… Ігор скрушно зітхнув, розуміючи, що він невиправний.

Покинувши офіс останнім, молодий чоловік втомлено кермував на своїй постраждалій машинці додому. День видався занадто важким. На черговому перехресті Ігор пригальмував, пропускаючи пішохода та традиційно вмикаючи лівій «поворотник» для неуважних водіїв в другій смузі руху. Краще нехай його хтось лає за дурість, аніж не помітить і зіб’є пішохода. Молодий чоловік раптом настільки яскраво уявив звук збитого людського тіла, що мимоволі здригнувся. Звідки така достовірна «картинка», наче сам пережив? Жах… Не дай Боже… Настрій зіпсувався остаточно. Порятунком від надміру буйної уяви став телефонний дзвінок.

–Привіт, ти там не зайнятий? – обережно спитав друг, знаючи, що якщо у Ігоря «завал», то той здатен так гаркнути у слухавку, що люди зі слабким здоров’ям можуть і серцевий напад отримати.

–Додому їду… А що?

–О, клас, вільний! Завертай до нас! Ми тут у клубі святкуємо призначення Юрка на нову посаду. Приїдеш?

–Та ти що? Молодець Юрко. Клуб…Гаразд. Хвилин за п'ятнадцять буду, – Ігор чудово знав місце в якому полюбляли «зависати» його друзі, та й випити після такого дня не гріх. Юрка призначили… Цей друзяка давно мітив у судді, здавав екзамени, мотався, домовлявся. Молодець, домігся свого. Цікаво, куди його направлять? Явно що не у суд їх обласного центру – занадто круто. Швидше за все в якийсь «Мухосранськ», для початку. Хоча й такий початок, то теж дуже непогано… От і добре, є чудова можливість відволіктись. Все одно вдома ніхто не чекає, навіть пес і той у мами тимчасово живе. А розвіятись край як потрібно…

Ігор виріс у сім’ї з середніми статками. Батько й мати розлучились, коли йому було шістнадцять. Батько, доволі відомий адвокат у Харкові, не відмовлявся від сина, але й надмірною увагою не балував. Ігор сам поступав, сам вивчився, сам знайшов роботу, сам карабкався кар’єрними сходами та облаштовував життя. Втім, іноді від батька та його зав’язків з фінансами все ж була користь. Так, наприклад, він допоміг сину придбати квартиру – суттєва допомога, з урахуванням цін на нерухомість. А от вже на машину Ігор сам заробив, що було його особистим предметом гордості.

В принципі хлопець не мав образ на батька. Через те, що той давно жив окремо, ще в іншому місті, юнак став самостійним раніше багатьох однолітків. Та й контролю так менше. А контроль веселому, комунікабельному парубку, що полюбляє красивих дівчат та вечірки, значно б ускладнив життя. Ігор був тим ще шибайголовою, але мав достатньо розуму, аби уникати серйозних неприємностей. А ще хлопець легко знаходив спільну мову з різними людьми, що, зазвичай, непогано допомагало як у роботі, так і виплутуватись з цікавих історій. У Ігоря було багато друзів з якими від десь регулярно «зависав», щось святкував, робив якісь дурниці. За наявності досить тверезого погляду на життя, молодий чоловік іноді здатен був на такі «коники», що мати, якщо дізнавалась, одразу хапалась за заспокійливе. Але він старався неньку не дуже засмучувати, розуміючи, що вона в нього одна і її варто берегти.

Вечір затягнувся, втім прощаючись з друзями на порозі клубу о другій годині ночі, всі сюрпризи життя Ігор вже здатен був сприймати зі притаманним йому гумором. Петляючи невпевненою ходою між яскравими плямами ліхтарів, молодий чоловік тихенько наспівував про себе одну з популярних пісеньок і радів, що живе недалеко. Машину він полишив на стоянці. Не сідати ж за кермо в такому стані. Зайвих грошей на штрафи нема, особливо після сьогоднішнього «поцілунку» з «Porsche». Та й навіщо так ризикувати?

Попереду на перехресті пригальмувала машина ДАІ і Ігор хутко повернув у двори, стурбовано бурмочучи під ніс: «Чорт, я ж під мухою!».

Лише хвилин за десять молодик згадав, що він йде пішки і весело розсміявся.

– Мдя…Звичка водія… Горе-водія, що задивляється на дівчат з машини… Краще б на дорогу дивився. – кепкував він сам з себе, піднімаючись сходами до квартири.

Сергій

Тиждень вийшов насичений подіями та справами. Якщо не брати до уваги невеличке ДТП та залізяку, що гепнулась в офісі просто йому під ноги, Сергій вважав, що може пишатись собою – справи йшли чудово.

По закінченню справ, молодий чоловік вийшов з офісу, сів за кермо «Porsche», що вже повернули з ремонту, і попрямував до квіткового магазину. Дівчину, з якою він зустрічався, сьогодні на роботі хтось засмутив, тож потрібно красуні підняти настрій. Букета з тридцяти червоних троянд та м’якої іграшки має вистачити. Даміра полюбляє подібну банальщину. А взагалі, вона звичайно молодчина, що влаштувалась працювати, та реальної необхідності в цьому зовсім не було. Батьки її чудово забезпечені, тож вбивати свій час серед офісного «пролетаріату», було досить дивною примхою. Втім, чим дитя не тішилось, аби про шлюб не згадувало. Вона, на щастя, поки що навіть не натякає. А от її батьки, які підтримують гарні стосунки з його батьками... Ох, вже ці вже батьки. Рано йому ще одружуватись! Саме час погуляти, насолодитись життям, свободою, грошима, самостійністю! Ну куди йому зараз дружина? Навіщо? Нехай й така гарна, розумна та поступлива, як красуня Даміра. Втім, вона ще те янголятко з ріжками… Та на іншу він би й час не витрачав.

Купивши квіти, чоловік вийшов з магазину, задумливо ковзнув поглядом по вулиці. Вздовж торгівельного центру, скануючи периметр поглядом голодної тигриці дефілювала руда, як лисиця, дівуля. Дорого й зі смаком вдягнута, макіяж, бюст, ноги від вух – все як треба. Спіймавши його погляд панянка багатообіцяюче усміхнулась. Чоловік байдуже відвернувся і попрямував до авто. Занадто типова. Не цікаво. Може підчепити собі для різноманітності когось не свого кола? Хоча… Більшість одразу лізтиме у статус утриманки, а відкараскатись потім від такої п’явки, то окрема казочка. Сергій усвідомлював, що він ласа здобич. Еліта. До «батьків міста» звичайно трішки не дотягує, але хто сказав, що то незмінне явище?

Молодик виїхав на центральну вулицю, обдумуючи, що то таке незвичне приготує Даміра, яка сьогодні запросила його до себе. Іноді захоплення цієї дівчини світовою кулінарією його приємно дивувало. А ще в Сергія був привід для свята – він нарешті оформив право власності на дві квартири у новобудові в центрі міста. Від завтра можна зайнятись питаннями ремонту та плануванням інтер’єру. Даміру мабуть не залучатиме, бо ще випадково обмовиться татусю, а тому не обов’язково знати, що син собі житло придбав у елітному районі. Навіщо? Це особисте надбання Сергія. Ще от зараз, під прикриттям ремонту офісів, їх облаштувати… Фінансовий директор свій, татусеві не здасть, а виробниче об’єднання «Сапфір» і не такі витрати потягне. Що цьому гіганту зробиться?

Сергій пригальмував, потрапивши у невелику «тягучку». Це ж треба. Звідки тут така біда? Не Київ же! Куди вони всі їдуть? Бездумно роздивляючись вулицю, чоловік зачепився поглядом за мініатюрну дівчину, що перебігла дорогу майже в нього перед капотом. Невисока, з коротким каштановим волоссям, дивовижно легкою ходою, наче панянка не йде, а летить над землею. Хм, може спіймати собі таке мишеня? Мордочка симпатична та й фігурка нетипова, і вдавати з себе велике цабе не буде. Та й повз Porsche пройшла й бровою не повела. Отже не з когорти тих хижачок, що зазвичай пристойні машини проводжають таким поглядом, що від їх уваги навіть фарба на капоті червоніє.

Надихнувшись цією думкою Сергій відчув азарт мислився і тут же, ігноруючи обурення пішоходів, заїхав на тротуар, а потім вискочив у провулок, до якого повернула незнайомка. Трішки обігнавши «здобич», чоловік зупинився і картино вийшов з квітами їй назустріч. Але…, доки він старанно імітував дівочу мрію про принца, панянка, навіть не вшанувавши його поглядом, встигла проскочити повз! Ну й швидкість!

– Красуня, зачекай! – гукнув Сергій. Окрім потрібної незнайомки озирнулось одразу декілька перехожих, в тому числі і циганка років п’ятдесяти. Бабця явно в дзеркало давно дивилась. – Мадемуазель, це вам! – чоловік, не звертаючи уваги на інші зацікавлені погляди, широким жестом простягнув букет червоних троянд дівчині, що його зацікавила.

–З якого дива? – «сіра мишка», окинувши його здивовано-невдоволеним поглядом, приймати квіти не поспішила. Можна подумати їй кожного дня такі букети дарують! Та подивитись лишень на її зовнішній вигляд і одразу зрозуміло – лялечка знаходиться десь там, на межі середнього класу і бідності. Китайська курточка, сумнівні джинси, не менш дешева сумочка, про прикраси та взуття взагалі краще не згадувати. І чого це вона вередує? Втрачати свідомість від щастя потрібно, дурепа!

– Вирішив вас порадувати, – все ще старанно, суто з впертості, втримував Сергій усмішку на обличчі.

– Ні, дякую, – хмикнула іронічно дівчина. – Вибачайте, втрачати свідомість від щастя нема часу, поспішаю. А ці квіти, думаю, чекають десь в іншому місці, – не давши неочікуваному залицяльнику оговтатись, вона розвернулась і тією ж стрімкою ходою, зникла у дверях ЦУМу.

– Ні хріна собі нині мишки пішли… – прошипів ледве стримуючись молодик, обурений такою реакцією від якогось непримітного дівча. – Ну й котись ковбаской по Малой Спаской. Хоча ти, мабуть, і не знаєш де така вулиця є. Дурепа! Втратила шанс хоч раз відчути себе жінкою! От і чудово, мені другий букет не доведеться купувати. – Вилаявся чоловік крізь зуби й роздратовано кинув свій колючий віник на сидіння. Сергій старанно вдавав, що не помітив глузливого погляду циганки, що явно мріяла «позолотити ручку», але розуму вистачило не ризикувати.

– А відповіла ж як! Наче думки прочитала! Якась неправильна ця мишка, більше на чупакабру схожа…– все ще бурмотів він, викручуючи руль та об’їжджаючи припаркований попереду автомобіль.

Олеся

Непомітно пролетів тиждень, добігав кінця робочий день четверга. Олеся саме збиралась додому, коли до них в кабінет заскочив системний адміністратор. Цей низенький, кругленький, незмінно усміхнений дядечко був зовсім не схожий на «типового комп’ютерщика». Він більше нагадував Олесі керівника гуртка дитячої самодіяльності, чи, на крайній випадок, дитячого лікаря, що вміє розсмішити будь-якого карапуза. І навіть принтер під пахвою не допомагав повірити, що Ігор Леонідович відповідає за роботу офісної техніки.

– Олесенько, як добре що ви тут! Ви ще додому не йдете?

– Вже збираюсь.

– Я так і подумав. Тому й поспішав. Я тут вашу машинку повернув до життя.

– Дякую. Ми ж без неї, як без рук, – зраділа дівчина. Принтер зламався пару днів назад. Олеся до нього просто підійшла, і техніка завмерла, надрукувавши лише половину документу. Наталка навіть пожартувала, що то в дівчини останнім часом «якась шкідлива аура». Жарт жартом, але принтер довелось віддавати на ремонт, бо що вони не робили – техніка вперто ігнорувала всі реанімаційні заходи.

– Саме тому я його заніс, як тільки відремонтував. Ось зараз налаштую і завтра зранку буде вже все готове до роботи, – торохтів чоловік ставлячи принтер на стіл, підключаючи, відкриваючи якісь вікна на екрані, – А, до речі, ось ваша флешка. Всі віруси видалив, повну дезінфекцію провів, – простягнув він дівчині сріблястий плаский носій, розміром з губну помаду. Олеся торкнулась своєї речі й отримала легкий удар струмом.

– Ой, вибачте, десь статики набрався, – з винуватою посмішкою пробасив чоловік. – Так, все працює! Чудово. До побачення, Олесенько, – мовив він, швидко закінчивши налаштування та зникаючи за дверима.

Для Ігоря Леонідовича кінець робочого дня – то святе. Більше п’яти хвилин затримки на роботі, то для нього майже особиста трагедія. Якщо дуже потрібно, системний адміністратор звичайно затримувався (у Оленьки, якщо аврал, то й муха з офісу не вискочить, не здавши заданий план робіт), але чоловік робив все, аби звести такі випадки до мінімуму. А ще Олесю завжди дивувала його неймовірна здатність, маючи колобкоподібні габарити, проскакувати між будь-якими перепонами й у будь-якому натовпі. Ігор Леонідович якось на її очах в переповненому тролейбусі невимушено пробігся кабанчиком від водія до дверей в «хвості»!

–До побачення, – вже в спину колезі мовила дівчина, закинувши флешку в карман і неспішно покидаючи кабінет. Вона звично продивилась траєкторію співробітника. Лінія долі була якоюсь ніби замуленою, та нещасть не передбачалось. От і добре.

Вийшовши з багатоповерхової будівлі в якій розташовувалась її робота, Олеся з насолодою вдихнула свіже повітря. І нехай в центрі промислового міста та «свіжість» відносна, все ж дихати на вулиці приємніше, ніж у кабінеті. Повітря було насичене ароматами мокрого листя, землі, асфальту, холодом перших приморозків. Листопад… Гарна пора року. Мало хто полюбляє таку осінь, вже без листя, але ще без снігу, а Олеся любила. Саме в цей час світ постає в своєму істинному вигляді, без прикрас та строкатих фарб, що відволікають від суті. Як душа людини, якщо прибрати все наносне, штучне…

Окинувши поглядом вмитий легкою мрякою та яскраво освітлений вечірній проспект, Олеся накинула капюшон і відправилась на зупинку, плануючи на шляху додому заскочити ще до ЦУМу.

Осіннє місто здавалось дівчині вдягнутим в стильний костюм з перших приморозків, дрібних майже крижаних крапель та холодного вітру. Така собі стримана, солідна краса, яку оціниш лише коли уважно роздивишся. Захмарене небо ховалось за променями численних вечірніх ліхтарів, блискучі від води дороги старанно віддзеркалювали вогні автомобілів, перетворюючи вулиці на сяючі артерії, якими нескінченно рухались тисячі людей.

Вийшовши з тролейбусу і перебігаючи вулицю Артема дівчина відчула на собі чийсь погляд, але не звернула уваги. Відволікатись, коли петляєш між машинами на світлофорі, то не найкраща думка. Втім, коли дівчина почула за спиною оклик, то автоматично озирнулась.

Молодого чоловіка, з букетом червоних троянд та «голлівудською» усмішкою, огортали самовпевненість і достаток. Не вистачало хіба що корони на голові, втім вона непогано відчувалась. Черговий татів синок, вирощений в оточенні грошей та влади. Але не завжди то гарний старт…

–Дівчино, це вам! – красень використав явно одну зі своїх найчарівніших усмішок, не усвідомлюючи, що сприймається, як ситий барчук, що зневажливо простягає голодній бездомній собаці шмат простроченої ковбаси. На його обличчі читалося, що Олеся має миттєво втратити розум від щастя і стрибнути в машину «благодійника», щиро дякуючи за всі можливі варіанти продовження знайомства.

Дівчина подумки скривилась, оскільки подібні люди її дратували. Він же навіть куплені комусь квіти, вирішив використати для задоволення раптової забаганки. Бізнесмен-Казанова з завищеною самооцінкою. Такі, на думку Олесі, були набагато гірші, аніж просто поціновувачі жінок, адже дівчина, що потрапить до рук подібного «підприємця», може розраховувати лише на роль іграшки, іноді утриманки, або, максимум, перспективної для бізнесу партії. Втім і такому колись доведеться переглянути пріоритети…

Без жодних докорів сумління вручивши облизня багатенькому нахабі, Олеся поспіхом заскочила до наповненого крамом ЦУМу. Від неприкритої спроби її «зняти», полишилось шалене відчуття бруду. І нехай формально нічого поганого молодик не зробив, його «широкий жест» полишив такий гидкий осад на душі, що дівчина деякий час бездумно блукала між відділами з різноманітним товаром, забувши навіщо взагалі прийшла.

Одяг, взуття, тканини, посуд, сяючі вітрини з золотом та сріблом, сувеніри…Дівчина ходила між всім цим досить довго, доки нарешті згадала, що хотіла купити блискавку на сукню. Той самовпевнений залицяльник її дуже засмутив. Не любила Олеся, коли її намагались купити, як дешеву ляльку, використовуючи для цього «дріб’язок, що завалявся в кишені». Й треба ж було зустріти типового представника «еліти» їх міста! Такого типового, що навіть подивитись траєкторію залицяльника не виникло бажання, хоча зазвичай, дівчина то робила майже автоматично.

Купивши нарешті потрібну фурнітуру, Олеся вийшла з універмагу та неспішно почимчикувала до зупинки трамваю, намагаючись проаналізувати свій стан. Зазвичай її не настільки легко було вивести з рівноваги.

–Обережно! – пролунав переляканий вигук і наступної миті Олесю буквально збив з ніг якийсь хлопець, а поряд пролунав приголомшуючий гуркіт…

Зіщулившись та намагаючи прийти до тями після шуму та падіння на клумбу, дівчина не одразу зрозуміла, що незнайомець її вже поставив на ноги і акуратно обтрушує, щось питає… Вона широко розплющеними очима дивилась на шматки бетону, металу та цегли, над якими піднімався стовп пилу. Той пил, неспішно осідаючи у світлі ліхтарів, якоїсь миті наче вишкірився пащекою скаженого бродячого собаки. Очі – зблиски дальніх червоних ліхтарів, зуби – залишки арматури постраждалого будинку… Олеся здивовано мотнула головою і все розвіялось під рвучким поривом вітру, ніби саме місто прогнало те марево, намагаючись за щось вибачитись.

Дівчина повільно підняла погляд вище. Судячи з залишків, це обвалився балкон одного з аварійних будинків, що давно стояв з забитими вікнами. Велика купа брухту була там, де секунду тому йшла дівчина. Олеся перевела розгублений погляд на незнайомця, звично намагаючись прорахувати його подальшу траєкторію, але…нічого…Зовсім нічого… Наче його взагалі не існує… Мабуть, то від шоку…

–Дівчино, ау! Дівчино, ви не дуже злякались? Нічого страшного! Все нормально. Ви живі-здорові, ну трішки виваляв вас в землі і листочках, та тут вже звиняйте, нічого розумнішого, як просто зіштовхнути вас, я не придумав. Ось тримайте свою сумочку. Пані, та скажіть хоч слово, заради Бога, бо я вирішу, що випадково прибив вас. Я ж наче трішки легший за цеглу і арматура з мене не стирчить, – стурбований хлопець старанно намагався привернути її увагу, й нарешті врятована зрозуміла, що він говорить. Шок поступово розтискав свої пазурі, повертаючи свідомості здатність сприймати оточуючу дійсність.

У рятівника була спортивна статура, доброзичливе, усміхнено-стурбоване обличчя, широкі густі брови, яскраво сині очі. Гарні… Коротко пострижене темне волосся притрусив пил від обваленого балкону, той же пил вкривав рівним шаром і його темну шкіряну куртку, чорні джинси та кросівки… На вигляд хлопцеві було років двадцять п’ять.

–У вас нічого не болить? Може вас до лікарні? – переймався незнайомець.

–Ні, дякую, – нарешті «ожила» Олеся. –Дякую за порятунок…Схоже мені сьогодні пощастило…

–Та що ви, звертайтесь, таких красунь я готовий рятувати хоч кожен день, тричі на день! Звиняйте за каламбур. Я – Артем. А вас як звуть?

–Знаєте, настільки оригінально зі мною ще не знайомились, – розсміялась Олеся, відчуваючи, як її поступово відпускає нервове напруження. – Я – Олеся.

Знайомство з рятівником вони продовжили в одному з кафе нового торгівельно-офісного центру «Грінплаза». Артем авторитетно заявив, що дівчині терміново потрібно сісти і випити чаю, аби заспокоїтись та роздивитись щастя, в його особі, що звалилось на її голову в настільки буквальному значенні. Не можна ж ігнорувати такий недвозначний натяк Долі.

Олеся й справді була трохи дезорієнтована, а дотепи, якими без упину сипав хлопець, доки вів її до кафе, замовляючи чай, роли, суші, невимушено показуючи як варто користуватись навчальними паличками, не потребували відповіді і непогано заспокоювали. За якісь півгодини, вже майже забувши про неприємну пригоду, дівчина з цікавістю куштувала невідому раніше страву та сміялась, слухаючи кумедні історії. Артем, схоже, міг розговорити й мертвого, а його театралізовані гуморески були настільки неперевершені, що скоро їх слухали, звертаючи шиї від цікавості, всі відвідувачі кафе в компанії з офіціантами.

Варіант «трішки пройтись після чаю», вилився в те, що дівчина незчулась, як пройшла в компанії нового знайомого кілька кілометрів містом.

–Знаєш, а я дійсно щасливець. Таку красуню спіймав. Дарма мені сьогодні циганка вкотре відмовилась ворожити. Наплела б, як усім, доленосну зустріч і ідеально вгадала б, – видав Артем вже перед парканом дому Олесі.

–А чому «вкотре»?

–А, вони мені ніколи нічого не говорять. Перелякано кліпають оченятами й намагаються якнайшвидше дременути. Знають, мабуть, що я не вірю у всю цю дурню. Їм же лишень на бабки розвести потрібно, – мовив легковажно її друг, з цікавістю роздивляючись розмальований візерунками темно-зелений паркан, і скромний саманний, пофарбований кольоровою крейдою будиночок за ним. Поряд з сусідськими високими цегляними красенями, дім Олесі нагадував чи то причепурену хатку на курячих нічках, чи то охайного ліліпута. Але цей дім дістався дівчині у спадок від дідуся, і вона його любила. А ще він вдало розташовувався – досить близько від центру міста.

–Тобто тобі всі ворожки відмовляли? – дівчина спантеличено зупинилась, згадавши свою спробу «продивитись» нового знайомого.

–Так. А чому то тебе так зацікавило? – Артем зробив здивоване обличчя, хоча щось в цьому подиві було неправильне. Втім, був варіант, що то він старанно приховував власне спантеличення від незрозумілого феномену.

–Ну… Це дивно… Тобі не здається?

–Ні. Навіщо знати свою Долю? Я сам її будую і жодна ворожка не зможе того змінити! – з виразом обличчя «я переможу всіх драконів», запевнив молодик.

– Гарно сказав! – розсміялась Олеся.

Врешті Артем чемно попрощався з дівчиною перед хвірткою та, записавши номер її телефону, повідомив, що планує продовжити знайомство. Олеся не заперечувала. Чому ні? Він їй сподобався, тим паче ще й врятував…

Парубок попрощався й пішов вулицею весело насвистуючи якусь бадьору мелодію, а Олеся, зайшовши в дім, знову спробувала продивитись його траєкторію. Нічого… Пусто. Наче й нема такої людини. Бр-р-р…Але ж він є! Всіх людей можна так чи інакше «продивитись», у всіх є ймовірна доля! То чому він її не має? Що за чортівня?