Частина 8

Артем

Жителі невеликого містечка під назвою Піско, непогано повеселилась, спостерігаючи розваги чудних іноземців. Спочатку вони зацікавлено дивились, як розлючений Артем виніс з готелю на плечі дівчину, замотану у ковдру, як мумію, і бадьорим кроком попрямував до моря, обіцяючи «шубовснути у воду це апатичне непорозуміння», а потім, як вмить ожила Олеся, в одній білизні, з обуреними криками ганялась за тим «героєм» пляжем, жбурляючи у нього все, що траплялось під руку.

–Та ти геть збожеволів? Сон – то святе! Мало того, що притяг мене без дозволу к чорту на роги, так ще й втопити вирішив? Гад! Нелюд! Та якого авакова ти взагалі до мене причепився! Не хочу я нічиєї турботи! Мені й самій з собою прекрасно! Я вдома чудово жила доки ти не намалювався! Куди побіг? Стояти! Ось я тебе зараз дістану! Я покажу чого вартий невчасно розбуджений звір, навіть якщо то хом’ячок! – репетувала Олеся так, наче в неї раптово вселилась банши. Наче то й не вона десять хвилин тому покірно погоджувалась полишитись де завгодно, хоч посеред дороги, аби лишень її не чіпали. Океан чудово впорався з завданням «розбудити». Навіть занадто.

Артем тікав пляжем від маленької розлюченої фурії ледь ухиляючись (натренував на свою голову!) від капців, каміння, кокосів, чийогось рушника, весла, і намагаючись щось пояснити. Та де там! Дівчисько нагадувало скажену дику свинку!

Хвилин через двадцять, коли молодик вже серйозно обдумував варіант акуратно заспокоїти підопічну чимось важкеньким, вона таки вгамувалась та втомлено всілась на пісок. Яке щастя, що фізпідготовка в неї досі не дуже гарна! Хоча продемонстровані успіхи вражали.

–Олесю? – Артем акуратно підійшов, готовий будь-якої миті відскочити.

–Що? – втомлений голос дозволяв сподіватись, що пляжна розминка завершена.

–Що трапилось в місті три дні тому? Бо твоя звичка впадати у сплячку, як ведмідь, починає мене тривожити. Ти жирку для подібної розваги не нагуляла.

–А я проспала три ді? – легкий подив у голосі, сповіщав, що дівчисько знову не відстежує час, і Артему то зовсім не подобалось.

–Так. То що там трапилось?

–Дивно, я думала ви всевидючі. Ви ж бачили, що я роблю на іншому боці Землі, а тут містом погуляла, а ви не знаєте як, – скривила мармизу Олеся.

–Яка дурня, звичайно не все. То що трапилось?

–Ти дійсно не знаєш?

–Знав би, не питав, – Артем втомлено всівся поряд, – Я думав прогулянка містом піде тобі на користь, тому й не заважав розігрувати ту виставу з втечею. Але ти раптом просто зникла. Прямо посеред парку! На таке навіть я не здатен! А коли повернулась, то твоя енергія змінилась, а ми не розуміємо причин.

–В парку… В парку я декого зустріла…

–Кого?

–Не знаю… Він сказав що він сірий, чи то його так звуть… Але він наче ніс в собі веселку, світло, щастя… І… – відсторонено-розпачливо почала розповідати дівчина, не помічаючи відвертого ошелешення Артема. – Мені байдуже, нехай би він звався навіть сіро-буро-пошкарябаний, він мені потрібен. Він ніби частина мене. Важлива, життєво-необхідна. Так дивно… Я так хотіла піти з ним, чи затримати його. Ті миті спілкування такі…неймовірні… не знаю… Я ладна все віддати, аби повернутись назад, чи хоча б зануритись у цей спогад. А у ві сні спогад простіше повернути… Але він зник. Покинув мене посеред незнайомого міста в ваших з Коййею лапах. От чим я завинила, що маю таку халепа? Я ж просто хотіла додому! В свій маленький затишний світ…

–Сірий!?? Ти зустріла Сірого? – безцеремонно перебив її чоловік.

–Ти його знаєш? – підняла Олеся погляд на свого співрозмовника.

–А… Гм… Так… Ні, ти просто неможлива! – Артем підскочив і швидко попрямував у готель.

–Яка конкретна відповідь, – пробурмотіла йому в спину дівчина, а потім обурено крикнула. – Я хочу додому! Просто повернутись додому! Невже це така неймовірна забаганка?!

Чоловік на дівочі крики й вухом не повів, а вона, розмазуючи по обличчю злі сльози, шмигнула носом і повернулась до моря, що байдуже шурхотіло хвилями. Сил знову бігти та навіть встати, просто не було.

Олеся дивилась на сонце, що опускалось до горизонту, на блакитне з якимось зеленим відтінком небо і з відчаєм розуміла, що, на жаль, просто проспати весь цей жах не вийде. Хочеш не хочеш, а доведеться вставати і йти далі, жити далі… Тільки от бажання геть не було… Єдина персона, що викликала в неї сплеск якихось прагнень з’явилась і зникла, як міраж. І чи була вона?... Втім, судячи з реакції Артема, щось точно було. І схоже воно незвичніше, аніж їх загадкова Тінь. Цікаво хто ж той чоловік-веселка? І чи знайде її, як обіцяв? Дівчина торкнулась пальцями чоловічої каблучки, котру повісила собі на ланцюжок, задумливо подивилась на сріблястий метал, сірий камінець. Річ була наче простою, але ніби випромінювала тепло. Олеся прикривши очі намагалась відчути окрім цього тепла і того загадкового незнайомця, прорахувати… Ні… Перед очима поставав лише неясний образ веселки з нотками тихого смутку. Ні прорахувати, ні зрозуміти… Вже третій дивний тип в серед її знайомих за останній час. Але хто ж він такий, що її аж так струсило? Настільки, що вона раптом виявила в собі бажання за кимось бігти, гублячи капці. Втрата ж голови від одного погляду на хлопця, зовсім їй не притаманна. Що вже казати про поцілунок з першим зустрічним. А поцілунок таки був неймовірний…

Олеся сумно зітхнула, окинула поглядом розкидані по піску речі, після їх з Артемом біганини. Той нещасний «рятівник» суттєво її «збадьорив». Вона й не знала, що здатна так розлютитись і стільки бігати. Завжди вважала себе тихою, спокійною, слабкою дівчинкою.

– Хм, а я дивлюсь соромливості тобі в дитинстві не додали. Сидиш в одній білизні на пляжі і навіть прикритися не намагаєшся, – пролунав за спиною Олесі голос Коййі.

– А яка різниця? Що білизна, що купальник – майже одне й те ж саме. Не зовсім же гола…– байдуже знизала плечима дівчина.

– Дивуєш ти мене, дівчинко. Не очікувала…

–А чого ви очікували? Що я перетворюсь на геніальну амазонисту відьму, що полюбляє туризм? Я зовсім не така. Не моє все це.

–Олесю, подивись но он на ту птаху, – показала Коййя рукою на якесь невеличке сіре створіння з довгими помаранчевими ніжками. Пташка якось розгублено йшла вздовж води. –Це сонячна чапля. Їй пощастило втекти від браконьєрів, що ловлять та продають екзотичних тварин. Вона втомлена, голодна, але не здається.

–А що в ній екзотичного? – здивовано кліпнула дівчина, бо розфарбування пташки було скромнішим за горобця.

– А ти дивись…– відповіла примружившись жінка, а пернате створіння пройшло кілька кроків, схоже вирішило, що нічого їстівного тут не знайде, змахнуло крилами і вмить перетворилось з непримітної молі, на величезного яскравого метелика! Пір’я розгорнулось, відкриваючи строкатий візерунок з помаранчевого, жовтого, білого та чорних кольорів.

Олеся здалось, ніби на неї поглянули великі грізні очі якогось давнього божества.

– Що це? – вражено спитала дівчина, а чапля між тим м’яко злетіла і направилась кудись в бік гір.

– Лише птаха. Тендітне дитя природи, що заради виживання здатне на неймовірні речі. Ти така сама. Схована сіреньким маскуванням, перелякана, але зовсім не слабка. А якщо розправиш крила і злетиш – будеш просто прекрасною. Тож припиняй пестити свій відчай, вдягайся та поїхали. Часу зовсім обмаль, – жінка простягнула дівчині сарафан, а прямо до пляжу вже під’їхав Артем на автомобілі.

Олеся проводила поглядом чаплю, яка вже перетворилась на цяточку в небі, подивилась на одяг, тяжко зітхнула, мовчки вдяглась та слухняно залізла у машину. Навряд чи вона колись перетвориться на прекрасного метелика, але навіть якщо ти нещасна гусінь, що мріє сховатись у кокон, той кокон ще потрібно плести…

Спочатку вони їхали мовчки. Олеся дуже хотіла почути, що знають її супутники про Сірого, та чомусь, як не дивно, соромилась. Кілька разів вже рота розкрила аби запитати, втім так і не наважилась. Артем був такий серйозний, наче збирався брати штурмом якусь фортецю. Чого б то раптом? Та й Коййя наче не тут. Чудові люди! Загадково-незрозумілі, як робота телевізора! Одне радує, зла наче таки не бажають. Он навіть, попри напад її апатичної сонливості, в готелі не полишили. Дівчина скрушно зітхнула, спробувала відволіктись на пейзажі, але невдовзі просто заснула. Виявляється проспавши три доби, можна знову провалитись у сон.

Наступні міста, залізничний вокзал, потяг, знову якесь місто і завантаження у чергову машину Олеся майже не запам’ятала. Думки все ще блукали навколо Сірого, а оточуючий світ був десь там, за туманом свідомості.

Реальність накрила дівчину раптово, коли їх машина вигулькнула з чергової смуги туману. Відчуття було таке, наче оточуючому світу хтось раптово підкрутив яскравості в фотошопі та додав гучності. Спів птахів, шелест листя, звук двигуна автомобіля, ще купа якихось незрозумілих звуків накрили її водоспадом. Від несподіванки Олеся спантеличено потрусила головою, а Артем, що саме поглянув на неї у дзеркало, задоволено посміхнувся.

–О, наша сонна царівна прокинулась. Давно пора. Таку красу гріх проспати. Подивись, де ми їдемо!

–Дивлюсь…– пробурмотіла невільна туристка вражена панорамою за відкритим вікном.

Їх автомобіль петляв серед височенних вкритих зеленню гір, на сході ледь жевріло небо, а тіло нило так, ніби його хтось довго й старанно бив. Здається, спати в машині її організму відверто не сподобалось. Втім думка про незручності швидко вивітрилась, коли Олеся роздивилась де саме пролягає їх шлях. Дорога петляла на карколомній висоті в оточенні гірських вершин, урвищ і хмар. І то було вражаюче видовище.

–Прибули. Далі пішки, – між тим зупинив автомобіль Артем.

–Солом’яний бичок, куди ж ти мене завів…– пробурмотіла дівчина виходячи з автомобіля і оглядаючи всі відтінки зелені навколо.

–Так цікаво мене ще ніхто не називав, – розсміявся Артем. – Так, нам туди, – вказав він на ледь помітну стежку, що вела круто нагору й швидко губилася в буянні рослин.

–І що, десь там, дійсно жили люди? – Олеся, розминаючи ноги, боязко подивилась на вказану імітацію дороги.

–Не тільки жили, не тільки люди. Пішли, дитино, встигнемо до світанку. Обожнюю це місто у такий час…–Коййя з незмінно-лагідною усмішкою простягнула дівчині невеликий рюкзак і, закинувши на плечі власний, втричі більший, попрямувала вгору. «Полонянці» не полишалось нічого іншого, як повісити на спину отриманий елемент екіпіровки та наздоганяти.

Крива стежка петляла між деревами, валунами, невідомими рослинами і скелястими виступами, а часом з якогось дива, перетворювалась на кам’яні сходи якоїсь доісторичної епохи.

–Цікаво, ці сходи то додатковий бонус для туристів, чи нерозкрадені залишки? – бурмотіла дівчина, час від часу поглядаючи на синій рюкзак Артема, що іноді вигулькував серед зелені далеко попереду. Коййя йшла повільніше, час від часу озираючись на Олесю, мабуть знову побоюючись, що та втече. Але дівчина вже не бачила у втечі ані можливості, ані сенсу. Нав’язана туристична програма досі не викликала у неї захвату, проте перелякане обурення полишилось десь там, на узбережжі.

Втім, можливо, Олеся була б не така спокійна, знай вона, що йде не просто стежкою, а прокладеною її супутниками дорогою між шарами реальності, по самій межі буття, там, куди мають доступ духи, рослини і навіть тварини, а от звичайним людям – зась. Але їй того не розказали.

За деякий час трійця вийшла зі стежини на облаштований шлях, з перилами та кількома зачиненими магазинами, а скоро досягла місцини, звідки відкривався панорамний вигляд. Тут Артем зацікавлено озирнувся на підопічну.

Олеся завмерла вражено роздивляючись краєвид. Ще б пак, Артем і сам кожного разу з задоволенням дивився на хмари, що клубочяться навкруги, порослі зеленню гострі вершини, смарагдові вулиці з кам’яними будинками, довгоногих гуанако, котрі неквапливо гуляли давнім містом … Це видовище варте було того, аби подолати півсвіту. Навіть якщо ти просто людина, а вже якщо не просто... Чоловік набрав повні легені прохолодного, насиченого вологою повітря і направився коригувати периметр з урахуванням наявності в їх компанії недосвідченого дитяти.

Ганна

Ганна сиділа біля криниці на невеличкому стільчику і задумливо роздивлялась вулицю. Старечі, маленькі, збляклі, майже загублені серед зморшок, очі сльозились від вітру й бабця їх іноді прикривала. Здалеку здавалась, що старенька дрімає, втім це було не так. Вона дивилась. Дивилась крізь існуючу реальність, простір, намагаючись відшукати сліди правнучки.

Олеся раптово зникла, і нехай Ганні про це ніхто не казав (нащо такі дрібниці древній бабці?) вона знала… Власний дар старенької вже давно не нагадував про себе, і ось раптом прокинувся наостанок. Нащо він їй зараз? Що вона може зробити? Тільки бачити… Але якщо дар прокинувся, отже відбувається щось серйозне, щось в світі змінюється, а її рід, її обдарована правнучка до цього причетна. Як? Як може вплинути на світ одна маленька дівчинка, що старанно ховається від життя? Так, вона вже вважає себе дорослою, але ж її дар не настільки сильний, аби впливати на реальність так, що то відчутно через пів країни. То в чому ж причина? І куди вона зникла? Ганна не відчувала її, проте знала, що дитина не мертва. Отже просто дуже далеко. Але де? Не дай Боже щоб і до цієї дівчинки дібралась нечисть…

–Мамо, ну шо ви знову там сидите, як приклеєні? Змерзнете! – невдоволено гукнула з ганку жіночка пенсійного віку.

–Та, доню, все добре. Мені зручно.

–Так, мамо, не розказуйте мені, що вам добре. Я ж знаю змерзнете, потім ноги крутитимуть, поперек болітиме, а мені вас до лікаря везти. Все мамо, досить провітрюватись, почерябали до хати.

–Добре, доню…

Ганна, тяжко піднялась і спираючись на клюку повільно пішла в дім. Погано бути старою та немічною. Діти тебе не слухають, вважаючи дивні думки проявами маразму, онуки майже не навідують, правнуки взагалі помічають не більше, аніж стару фотографію на стіні. Ох вже ці діти техніки та раціональності... Ось Люба, донька, котра зараз з нею живе. Гарна, от тільки… Тільки вважає матір дурною вередливою старою і не більше. І нехай частенько донька права, є такий гріх, що поробиш, але іноді то так образливо. Ох, молодість, молодість. Як же ти далеко. Канули у небуття тяжкі, та все ж такі сонячні дні дитинства при царизмі, дурна юність при більшовиках і біляках, зрілість за часів війни з німцями. Чоловік, що загинув в ту війну, три доньки. Всіх виростила, на ноги поставила, онуків допомагала няньчити, а тепер от правнуки виросли і приїжджаючи, дивляться на неї, як на раритет, що чомусь затримався на цьому світі. А наче ж не так давно Ганна ще сама досить непогано бігала, тримала курей, займалась городиною, няньчила малих правнучок… А сьогодні однієї з правнучок вже й на світі немає, другій за двадцять, а сама Ганна стара розвалина, для якої пройти до воріт – то ціла екскурсія. І ні знайти дитину не може, ні допомогти… По щоці бабці потекла ледь помітна сльозинка й загубилась у зморшках.

Яскравий спогад, вирваний у пам’яті, що з роками все частіше підводить, осяяв її думки…

Маленька дівчинка зі смішною зачіскою «під горщик», тупотіла з лялькою вздовж вулиці. Там, через кілька дворів, гостює її ровесниця, з якою малеча дружить ледь чи не з пелюшок, от і побігла гратись, ледь прокинулась після денного сну. Ганна дивилась в спину діловій дитині й усміхалась. Діти такі прості й складні одночасно. Їм так мало потрібно для щастя. Для чотирирічної дівчинки відстань у кілька сільських дворів то було геть не близько, але то не спинило правнучку. Бабуся була зайнята, тож вперта дитина вирішила сама впоратись. Спостерігаючи у малечі таке прагнення до самостійності, Ганна тихо раділа, бо така в житті знайде свою дорогу, не стане тягарем для батьків, не прагнутиме тільки брати, а намагатиметься й допомагати.

Прикривши очі, Ганна дивилась другим зором на золотаву ауру дівчинки, в якій раз від разу зблискували маленькі багряні зірочки. Гарна аура, незвична. Нетиповий дар. Що він принесе світу? Якою буде доля малечі?

Бабця подумки потягнулась до правнучки, намагаючись через спогад відчути зниклу дитину. І ось, крізь яскравий спогад, поступово проступила інша вулиця. Вузька, з зеленими терасами з одного боку і дивними кам’яними будівлями, майже без дахів, з іншого. Тераси йшли стрімко вниз, відкриваючи вигляд на урвище неймовірної глибини, що зникало десь серед хмар і схилів незнайомих гір. Щоправда знайомих гір Ганна не мала, бо за все життя навіть до моря не доїхала. Хоча діти гукали. Але… То грошей не вистачало, то часу, то господарство то… старість. Так те море й не побачила, як і гори. Та в цьому видінні не було моря, лише високі гострі вершини, що губились в синяві, зелені схили, дивне село з кам’яними будинками і, нарешті, Олеся. Правнучка сиділа на краю однієї з терас, звісивши ноги над прірвою та задумливо дивлячись вдалину…

–Онученько… – прошепотіла Ганна.

–Баба Ганна? – дівчина почала спантеличено крутитись, так, що старенька аж за серце схопилась, перелякавшись, що дитина зараз впаде.

– Онученько, обережніше! Де ж це ти?

– В Перу… Мені тут просвітницько-рятувальну екскурсію влаштували. А як у тебе справи, бабусю…?Ой, я тебе бачу! – дівчина вражено дивилась просто на бабусю.

–Та які там в мене справи? Я за тебе турбуюсь. Ось, нарешті відчула тебе… З тобою все гаразд, дитино?

–Так… Майже… От тільки мамі зателефонувати все не можу… Може ти їй передай, аби не хвилювалась… Стоп, а чому я тебе бачу?

–Онучко, послухай, щось відбувається, щось, що може змінити тебе і світ. Будь обережною…

–З ким ти розмовляєш, Олесю? – поряд з дівчиною з’явилась висока чорноволоса жінка і, поглянувши прямо на Ганну, усміхнулась, – О, я бачу прогрес. Молодець. Але нам потрібен інший напрямок. Працюємо далі. – Махнувши рукою, жінка легко розвіяла видіння й зникла разом з правнучкою.

Ганна кліпнула, але перед її розгубленим поглядом знову було лише невеличке вікно, за яким починався холодний дощ. Краплі стікали по склу, полишаючи прозорі доріжки, що віддалено нагадували вулиці дивного чи то села чи то міста, в якому знаходилась Олеся і та чорнява жінка. Ганна її вже бачила… Дуже давно, коли сама ще була малим дівчам. Інший одяг, інша зачіска, але… то точно була вона. І вона геть не змінилась.

Бабця знову занурилась у спогади, тільки тепер вже про власне дитинство.

В ті часи в країні була смута, війна. Будь-яка їжа – на вагу золота, бо її намагаються відібрати всі, хто їхав через село. А таких чимало: червоні, білі, зелені, просто голодні бандити… Матір сварилась, ховала курей, як могла, переховувала корову. Одного такого тривожного вечора до них в дім попросилась заночувати циганка. Жінка була змучена, в потертому одязі, худа, як тріска, і вела за собою хлопчину років десяти. Хлопчик той запам’ятався Ганні яскравими синіми очима. Вони з сестрою ще тихцем гадали, то син циганки, чи вона його вкрала немовлям.

Мати Ганни чомусь прихистила тих бродяг, попри загальну, досить погану думку щодо представників цього злодійкуватого племені. Навіть вклала на грубу й поділилась молоком та кількома крашанками. А вночі Ганна прокинулась від того, що її трусив циган і, притиснувши пальця до губ, показував, що варто тихо йти. Сестри вже прокинулись, Мати уносила найменшу. Всі поспіхом направились до льоху, збудованому за хатою, в оточенні вишневих дерев. Чому, навіщо, ніхто не казав, а тиха зоряна ніч навіювала думки про пригоди, а не небезпеку. Та варто було Ганні опинитись за дверями льоху, як нічна тиша раптом вибухнула криками, тупотом та іржанням коней, торохтінням зброї, свистом. Дівчинка з жахом збігла сходами і забилась у дальній куток. Бій… Двійко військових сутичок в селі вони вже пережили, ледь врятували корову-годувальницю, і ось знову…

–Ганно, а де Галя? – раптом скрикнула мати, відволікшись від молодшої дитини, що звечора вередувала.

–Не знаю…Вона за мною йшла…–дівчинка здивовано озирнулась, – п’ятирічної сестрички не було, хоча вона точно пам’ятала, що Галя йшла за нею. Куди ж вона поділась?

Мати перелякано смикнулась було за донькою, та її зупинив спокійний голос циганки, що теж була тут.

–Стій, Орися, мій син збігає. Артем має більше шансів.

–Але ж…– розгублено зупинилась жінка.

– Якщо тебе вб’ють, з ким діти полишаться?

– Але ж він дитина…

– Вправна дитина. Сину, постарайся, – кивнула циганка й хлопчина вмить злетів сходами і, ніби тінь, зник за дверями.

– Але ж він маленький, а раптом його…– матір Ганни стурбовано дивилась на двері.

– Все з ним буде добре.

Згори чутно було звуки битви. Мати тихо плакала, притискаючи до себе шестимісячну Надійку, Ганна старанно дослухалась. Скоро знову рипнули двері і східцями акуратно почала спускатись Галя зі своєю Чорнушкою. Ну звичайно, мале-дурне, вирішило бігти рятувати свою улюблену курку!

За сестрою якось однобоко, попід стіночкою спускався циган.

– Ось ваша Галя. У копиці з куркою ховалась, переймалась, що вкрадуть те пір’їсте опудало. Ледь не згоріла з тими залишками сіна, – змучено посміхнувся хлопчина й тихо охнувши присів попід стіною. До нього прудко підскочила циганка.

– Як же я без Чорнушки? Ми сховались. А потім повалив дим. Мені було страшно… А тут цей циган, а за ним дядько…І шашкою рр-раз…А він стрибнув…А той за ним…– почала торохтіти Галя, та тут Чорнушка почала пручатись і дівчинка зайнялась своєю улюбленицею, аби та знову не втекла.

Мати беззвучно плакала, притискаючи до себе горе-дитину, яка навіть не зрозуміла з якої біди вискочила. Між тим Ганна, котра була ближче до хлопчини, побачила, що в того страшна рубана рана на спині. З подібною їх дідо ніч не пережив… Але хлопчик тримався непогано і, схоже, помирати не збирався, лишень тихенько стогнав, доки циганка чимось мастила рану, а потім просто накинула на неї сорочку та вклала сина спати на жмутку соломи. Так вони й поснули, прислухаючи до галасу наверху і трусячись від страху.

Ранок наступного дня видався теплим та сонячним й від того ще страшніше було дивитись на наслідки нічної битви. Ганна надовго запам’ятала ту картину. І, попри те, що ще не раз за життя бачила, як подібне, так і страшніше, той ранок врізався у пам’ять до дрібниць.

Вздовж вулиці валялись мертві й вже частково обібрані вояки, під їх двором, лежав чорний кінь з порубаною шиєю, а на стіні хати кидались в очі сліди крові. Хто програв, хто переміг у тій битві питати було ні в кого. Нікого з учасників нічного бою в селі вже не було. Односельчани невпевнено визирали зі сховок, побачивши тіла, качали головами, дід Микита, вже тягнув підводу і гукав помічників, аби прибрати мерців…

Циганка з хлопчиною, ще кілька днів полишались, доки пораненому стало краще. Ця чорнява жінка в ті дні про щось довго гомоніла з матір’ю, доки хлопчина, старанно рахував мух лежачи на грубі. А потім одного ранку вони пішли. Мати вручила їм у дорогу кринку молока, трійко яєць та корзину картоплі – все що могла дати за порятунок дитини, всієї сім’ї і навіть їх Сніжки, яку виявляється циганча встигло в якийсь яр відвести! Бо ж зранку, доки мати розпачливо ламала руки перед пустим хлівом, циганка повернула корову цілою та неушкодженою.

Стільки років пройшло з того літа? І знову ця циганка. Тоді вона врятувала їх, розбудила дар в матері… А зараз зайнялася Олесею? Теж рятує? Від чого? Війни ж нема… Невже правнучка таки перейшла дорогу темним силам? Але ж вона така тиха була зі смерті сестри…

Ганна не задавалася питанням, чому циганка не постаріла, бо вже давно прийняла той факт, що є люди, а є хтось ще. Життя в бабці було довге, непросте, тож вона багато чого встигла побачити, і подібні речі її дивували значно менше, аніж мобільні телефони онуків.

– Любо, а де знаходиться Перу? – спитала Ганна доньку, що гриміла тарілками на кухні.

– Що? – здивовано повернулась до неї жінка, поправляючи окуляри.

– Де таке місто Перу? – повторила питання бабця, крутячи в руках кінчик хустки.

– То не місто, то країна. Наче десь в Африці…, а може й у Південній Америці. А чого ви питаєте, мамо?

– Там Олеся зараз. Онука наша…

– Га? Мамо, та шо ви таке городите? Чого б то вона там буда? То ж дуже далеко, за океаном. Ми туди вже й не потрапимо ніколи, – зітхнула жінка, насипаючи по тарілкам свіжозварений борщ та вимикаючи пічку під сковорідкою, на якій підігрівалась домашня ковбаса.

–То туди на кораблі пливуть?

– Мабуть…А може й літаком. Мамо, йдіть їсти, я вам борщу насипала, – жінка зітхнула, вважаючи слова матері черговим вибриком маразму.

–Іду, доню іду…– старенька засмучено, взялась за клюку і почовгала до столу, де вже стояла її тарілка.

Таня

Таня насолоджувалась можливістю присвятити себе дому й родині. Попри те, що для сторонніх вона виглядала, як скажена білка в колесі побутових справ, жінка була щаслива. Щаслива – бігаючи крамницями в пошуках новорічних подарунків, готуючись до свята, влаштовуючи вдома генеральне прибирання та дістаючи з дальніх полиць ялинкові прикраси. Щаслива під час витирання пилу, знімання павутиння у найвіддаленіших кутках, куди постійно було ніколи дістатися, перебираючи старі речі та прикрашаючи квартиру. Тетяні здавалось ніби з кожною прибраною пилинкою їй ставало легше дихати, а з кожною впорядкованою поличкою в домі ставало більше сонця, не зважаючи на дощовий грудень. Іноді жінка ловила себе на думці, що їх квартирою мов би ганяє зграя сонячних зайчиків, незалежно від наявності світила за вікном. Зблиски від дощику, вимитого кришталю, протертих дзеркал та вікон…

Зазирнувши до перукарні (нарешті з’явились гроші й час!) жінка підстриглась, підфарбувала волосся, і тепер власне відображення у дзеркалі її приємно дивувало. Чоловік нині щовечора поспішав додому, бо знав, що на вечерю буде щось смачненьке, а подаватиме то привітна красуня-дружина, яка потім здатна буде не лише впасти трупом у ліжко, а ще приділити час пікантно-цікавим вправам.

Тетяні дуже подобалось спостерігати кумедний вираз обличчя коханого, коли той вкотре намагався вгадати, що з’явиться на столі. Ще й діти кожен день старанно розповідали про успіхи в школі та на гуртках самодіяльності, і незрозуміло було, чи то в них так додалося успіхів, чи то мама просто раніше часу не знаходила зрозуміти, які вони в неї чудові. Жінка з подивом усвідомила, що в їх сім’ї впевнено оселилось щастя. Втім, здається, воно й раніше тут жило, просто його не помічали через постійну заклопотаність. Воно було, як набридла, давня, ще й суттєво присипана пилом кришталева люстра, до якої все руки не доходили. А варто було те вкрите пилом страхіття протерти і воно засяяло так, що всі спантеличено озираються: «де ви такий скарб знайшли?». Добре, хоч не встигли те «запилене щастя» викинути, так і не згадавши яким воно буває!

Виявляється, аби родина зі стандартно-звичайної перетворилась на щасливу, потрібно зовсім небагато. Лишень один поштовх, одна людина, що покинула роль безсловесного раба, перестала полишати всі сили й нерви за межами домівки, а згадала що вона людина, дружина, мати. Щаслива жінка… Таня, з’ясувала, що позбувшись роботи, за яку чіплялась радше через звичку, страх змін, аніж гостру необхідність, отримала море часу на дітей, чоловіка, дім, себе. Цілий день, замість кількох нещасних годин! Це ж скільки вона раніше втрачала дорогоцінних хвилин щастя, обмінюючи їх на гроші, які ще й випрошувати доводилось? Воно ж не варте того!

А коли одного вечора чоловік повідомив, що справи у їх фірми пішли вгору, тому на новий рік, в якості премії, шеф вручив йому тур на сім’ю до Єгипту, жінка відверто дякувала долі, що звільнилась. Працюй вона зараз на «Сапфірі», то у відпустку в кінці року Тетяну б елементарно не відпустили, тож шанс побачити іншу країну та Червоне море, пролетів би над їх сім’єю, як «фанера над Парижем».

Всі терміново почали збиратись. Чоловік десь бігав вирішуючи останні організаційні питання, діти старанно наводили лад з іграшками, аби ті зустріли свята, якщо без господарів, то хоч у красивих кімнатах, Таня збирала валізи. Складаючи куртку чоловіка, жінка помітила невеликий аркуш паперу, що випав з кишені й білим птахом опустився на килим. Номер телефону і самотня буква Е. Звична справа. Коханий записав щось та й кинув до кишені. Полишивши аркуш на столі, жінка далі продовжила збори. Так незвично було посеред зими шукати купальники, плавки, шльопанці…

А ввечері, вже на виході до таксі, забираючи зі столу ключі, чоловік помітив той аркуш.

–Таню, це ти забула номер телефону коханця? – спитав він мимохідь, перевіряючи чи всі документи взяв.

–Ага, в твоїй кишені було, – хмикнула дружина, надягаючи куртку.

–Які цікаві в тебе сховки. Почерк наче не мій, та й номер незнайомий. Якийсь Е… Мабуть з чимось випадково закинув, – чоловік, покрутивши аркуш в руках, безжурно кинув його до пакету зі сміттям, і разом з ним та валізою пішов на вихід.

Діти вже пританцьовуючи чекали на вулиці, коханий з валізами спускався сходами, коли Таня, зачиняючи квартиру, якоїсь миті відчула наче разом з ними з квартири вийшов ще хтось. Хтось, кому стало незатишно у їх домі. Завмерши на мить від дивного відчуття, жінка усміхнулась, пробурмотівши: «То пішло ж, а не прийшло» знизала плечима й побігла наздоганяти сім’ю.

І вже зовсім ніхто не побачив, як пізніше, у смітнику, спалахнув і розсипався сірим попелом невеличкий аркуш з номером телефону.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.