Багряна

Ганна

Ганна сиділа на порозі своєї старенької хати й чистила цибулю. Руки робили звичну роботу, майже не вимагаючи уваги бабці, яка відсторонено дивилась у сіру далечінь за городом і думала про одну зі своїх правнучок – Олесю.

Онуків та правнуків старенька мала багато, але далеко не всі її так турбували, як ця дитина. За Олесеньку давно боліло серце. Ця правнучка була обдарована, проте скритна і беззахисна. Останній раз коли дівчинка приїжджала, Ганна намагалась з нею поговорити, але дитина лише ввічливо кивала головою, слухаючи краєм вухи «казочки» бабці. А їй потрібно було почути, бо ж вона, несе світло, не розуміючи, що те світло декому може різати очі.

Бабуся, тяжко зітхнувши, скинула з пелени лушпиння в плетену корзину й набрала нову порцію цибулі. Жінка буле вже достатньо стара, аби бачити багато з того, що зазвичай не помічає молодість, і недостатньо втратила розум, аби усвідомлювати – правнучка в кращому випадку, просто не зрозуміла про що мова, в гіршому – вирішила, що старенька геть розум втратила… Ох вже ця молодість. Стрімка, нерозсудлива пора, але ж саме це робить її такою чудовою. Саме молодість зносить встановлені обмеження, змінює основи, робить прориви, прагне дізнатись більше, змінити світ. А старість…Старість це мудрість прожитих років і погляд у далечінь, одна біда, найяскравіше у тій далечіні – власне минуле. Чим старшою та немічнішою ставала Ганна, тим чіткіше розуміла власну непотрібність. Діти виросли, онуки теж, друзі і однолітки в більшості вже пішли, полишивши самі спогади та фотокартки. Діти онуків теж виросли. Вони зовсім не такі, якою була сама Ганна, чи її діти. Їх складніше зрозуміти, у них інші цінності, інтереси. Вони такі далекі від природи… Неможливо далекі. Навіть ті, хто відмічені давнім даром, як Олеся.

Раніше, коли ще була жива матір Ганни, таких як Олеся, називали шептухами. Ці здібності не були явними, та все ж про них здогадувались. Як здогадувались односельчани у війну, що не просто так ланцюжок дрібних випадковостей врятувала від вогню їх село, хоча все навкруги спалили, що не випадково майже всі жителі села вижили, коли німці, після чергової диверсії партизан, витягали на сніг всіх, до останнього немовля, і вимагали повідомити місцезнаходження «червоних», під загрозою розстрілу… Але у дару є свої межі… Не можна врятувати всіх, не заплативши відповідну ціну… Мама намагалась – пішла сама. А зараз Олеся… П’яте покоління. Дитина бездумно витрачає свої здібності рятуючи випадкових людей, не співвідносячи сили, не розставляючи пріоритетів. Дяка Богу, що хоч іноді йде до природи відновлюватись. Щоправда зараз того вже занадто мало, бо дитина постійно живе в місті.

Колись маленька правнучка приїжджала до Ганни в село. Прабабці Олесю іноді полишали саму, іноді зі старшою сестрою. Коли дівчаток було двоє, Ганні було простіше. В ті часи правнучки днями блукати лісами та ярами і, пішовши зранку, могли повернутись лише ввечері з букетиком польових квітів та торбиною ожини чи диких яблук. Але тоді верховодила Олександра, в якої була така тяга до природи, що вона мимоволі заражала цим всіх, хто спілкувався з нею. Не лише Олесю, а й всіх двоюрідних та троюрідних сестер та братів, котрі зазвичай далі дискотеки та телевізора й носа не потикали. Саша всіх виводила «в поля». І ті йшли! То дітей ледь чи не віником з хати виганяти потрібно було, вимагаючи провітритись, бо пилом вже вкрились, а тут – самі! Самі збирались й зникали галасливою компанією майже на весь день. Саша водила всіх по тим ярам-долинам, і, звичайно, Олеся була перша у списку «на вигул». І це було добре. Старша правнучка за пару тижнів «гостювання» примудрялась так всіх родичів привчити до подібної розваги, що після її від’їзду ті продовжували традицію, до кінця літа засмагнувши, як циганчата й загубивши більшість шкідливих звичок між походами до лісу та поїздками до річки. І лише Ганна тоді бачила, що то так проявлявся вплив двох правнучок. Одна була яскравим криголамом, а інша двигуном змін. Вони обидві були унікальні. Олександра голосно і щиро захоплювалась оточуючим світом, Олеся – мовчки, але від того її вплив на людей був не меншим. Ті, хто був в такі моменти поряд з дівчатами, раптом наче прозрівали і з подивом дивились навкруги. Дітлахи з подивом усвідомлювали, що жили тут і ніби не бачили оточуючий світ, не звертали уваги, не чули, не відчували. Це спантеличення прозрінням супроводжувало багатьох, хто опинявся в компанії двох сестричок. Спантеличення і зміщення пріоритетів, які полишалось надовго, яким би коротким не був час проведений поряд з дівчатками.

Але то було давно, до смерті Олександри. Останнього разу Олеся приїжджала роки три тому і вона сильно змінилась. Правнучка й раніше не була дуже активною, а нині її прагнення жити взагалі старанно сховалось, причаїлось. Наче вона не живе, а перечікує життя, сприймаючи його, як вимушену повинність. Що тому виною: минуле, її дар, що все більше набирає сил, чи просто дорослішання, Ганна так і не розібралась. Не встигла. Та й слабенька вона вже, сил вистачало хіба що сидіти на ганку, грітись в скупих променях осіннього сонечка, іноді робити якусь простеньку роботу. Ще й здібності заснули, не допомагаючи порозумітись з обдарованою дитиною.

Олеся

Попри галас будильнику, прокидатись Олеся зовсім не бажала. Черговий ранок був сірим, похмурим і взагалі мало схожим на ранок. Чи то вечір, чи то світла ніч. Дівчина ніколи не була жайворонком, а восени їй взагалі важко давалась та процедура. Але на третій пісні будильника вона таки сповзла з ліжка, сонно поплелася до ванної кімнати намагаючись прокинутись. В ритмі сонної мухи почистила зуби, поставила чайник на газ, відкрила вікно, визирнувши на важкі дощові хмари і дрібний дощ.

– Бр-р-р… І який розумник придумав працювати у таку погоду зранку? Та під такий дощик організм мріє лише спати! – пробурмотіла Олеся, критично оглянувши запропоновану погоду.

Очі дівчини вперто намагались заплющитись, не звертаючи уваги на вмивання, вдягання, каву, і те що «класична сова» таки випхала себе на вулицю. А далі у Олесі були типові розваги: масаж у суспільному транспорті з бабцями, що зрання кудись поспішають обвішані мішкоподібними авоськами й озброєні хижим поглядом «кого б то ще за неповагу вилаяти», кондуктором, який примудряється рахувати здачу, доки його намагаються то розчавити, то винести з трамваю, контролерами, котрі змагаються із «зайцями» у вигадливості. Дівчина співчутливо провела двох бугаїв з посвідченнями, що знову вивели на зупинці якось хлопчину за безбілетний проїзд.

За вікном заклопотане місто починало черговий робочий день. Все як завжди, хіба, що маршрут у дівчини був сьогодні нетиповий, бо Оленька просила, перед тим, як забрати газети з редакції, завезти якісь документи в Торгово-промислову палату.

Торкнувшись лобом холодного скла, Олеся сонно зітхнула. Настрій був якийсь… ніякий. Дивно, наче вчора був гарний день: уникла смерті, ще й зустріла цікавого хлопця. Може справа в тому, що від цього неочікуваного залицяльника було якесь відчуття рідної душі, світла? Але дівчина раптом усвідомила, що воно було тільки від нього… В цілому ж, от прямо зараз, чомусь на душі й серці панував липкий сірий туман і спустошеність. Наче життя витікає крізь пальці. Її життя, життя її міста… Чомусь цей стан, що виявляється останнім часом був перманентно присутнім, зараз занадто пригнічував. Чи то на фоні життєрадісного Артема стало так помітно контраст? Наче її новий знайомий був живий, а от місто населене привидами. Та й вона сама…

Трамвай, пересадка на тролейбус і нескінченні, политі дощем вулиці за вікном. Заколисана рівномірним рухом, дівчина проґавила свою зупинку, заїхавши ледь чи не до аеропорту за північними межами міста. Засмучено вискочивши з транспотру, вона вирішила повернутись пішки, аби не шукати ще півгодини де зупинка в інший бік, та не чекати наступного тролейбуса.

Йти довелось вздовж дороги, через кілька мостів, місциною без жодного житла. Наче білий день, нічого страшного, але з кожним кроком Олесі чомусь все важче й важче було йти, ніби вона грузла в якомусь невидимому кисілі. Оточуючий пейзаж час від часу наче заполоняв напівпрозорий туман, а перед очима пропливали міражі: якісь воронки, обвалений міст, спалена вантажівка… Дурня якась.

Олеся, помотавши головою, пришвидшила ходу, з полегшенням побачивши нарешті попереду житлові багатоповерхівки і людей. Дивна мана наче розвіялась. Дівчина перейшла дорогу, крокуючи до двоповерхового, гарно оздобленого світлого будинку, що був огороджений високим металевим ажурним парканом. Тепер вже зустрічались нечисленні перехожі. Намагаючись позбутись неприємного стану Олеся спробувала сконцентруватись на людях. Ось пішла жіночка, яка працює продавцем у бістро. Зла, як собака. Цікаво, хто це її так розлютив? Подивимось… Ага, синок-школяр зранку розбив кришталеву вазу, дарунок свекрухи, що за неї виїсть мозок чайною ложкою. Буває… А он щаслива пара закоханих студентів, чимчикує до парку поряд зі стадіоном. І хоча пізніше обом світить по двійці за завдання, про яке вони зовсім забули, це молодь зовсім не засмутить. А ось викладач філософії чимчикує на роботу. Легка сивина, костюм, куртка, з під якої виглядає комір сорочки-вишиванки, в руках портфель. Чоловік морально налаштовується на важку розмову з керівництвом, бо отримав пропозицію працювати в іншому Університеті. Але даремно він переймається, його нова робота, хоч і змусить всю родину переселитись у іншу частину України, буде запорукою успіху. Наступним назустріч дівчині йшов молодик, за яким тягнувся довгий шлейф агресії і невдоволення. Подібних персон Олеся намагалась оминати, бо їх долі, навіть після коригування, суттєво не змінювались, швидко звертаючи на стару колію.

Все, ніби, як завжди… Різні люди, різні долі. То чого ж самій Олесі сьогодні так погано? Що то за холодні міражі і відчуття…наче вона на могилі стоїть, а не в живому місті?

Занісши документи, дівчина на виході з охайної території озирнулась. Озирнулась і завмерла від подиву. Красива будівля раптом постала перед нею з проваленим дахом, розбитими вікнами й численними дірками в стінах. Дівчина закрила очі і помотала головою, намагаючись прислухатись до рідного міста, скинути ману, але стало лише гірше. Розплющивши повіки Олеся ніби опинилась у двох місцях одночасно. Її оточував знайомий проспект і одночасно крізь нього проступало величезне, затоплене сірим туманом, кладовище. Свіжі земляні насипи вінчали криві хрести, на яких тріпотіли чорні стрічки, під ногами шелестіла суха трава, вкрита розсипами іржавих патронів й якогось заліззя. Дівчину раптом пробрав до кісток холодний злий вітер, але вона чомусь не мала змоги навіть ворухнутись. Тільки стояла й дивилась широко розплющивши очі на примарне видиво. Пустий мертвий світ все голосніше шелестів навколо неї, все більше набираючи рис реальності, наче Олесю хто старанно перетягував до тих могил, а вона не могла пручатись, бо заціпеніла від жаху.

А потім вдалині, за хрестами, почав проявлятись світлий високий надгробок у вигляді чи то свічки, чи то кристала. Олеся намагалась його роздивитись, відчуваючи що це важливо, але зображення розпливалось, мерехтіло, бралось брижами, коли люди живого світу проходили крізь це видиво. Перехожі крокували у своїх справах не звертаючи уваги на застиглу посеред тротуару дівчину, а їх стурбовано-заклопотані обличчя накладались на хрести, надгробки, наче припечатуючись, іменуючи їх…

–Привіт, Олесю! – почулось поряд і дівчина здригнулась, як від удару батогом, але й похмуре марево зникло, ніби знесене подихом вітру.

–Артем? – здивовано закліпала вона очима.

–Що з тобою? Ти наче привида побачила. Я тебе налякав? – весело спитав новий знайомий.

–Що? Ні… Нічого… Задумалась… Олеся спантеличено вдивлялась у усміхнене обличчя хлопця, що тримав букет тендітних польових квітів.

–І про що ж ти так задумалась, що помітила мене лише тоді, коли я перед твоїм обличчям цим витвором флористів помахав?

–Та так…Дрібниці…– Олеся нарешті отямилась і радісно усміхнулась. – Рада тебе бачити. Які гарні квіти.

–О, радий, що тобі подобається. Зранку згадав про тебе і от, одній міській клумбі не пощастило, – Артем з найчеснішим обличчям простягнув квіти співрозмовниці.

–Це ж треба, а мене в школі вчили, що в листопаді на клумбах можна знайти хіба що гербарій, – хмикнула дівчина приймаючи букет з синіх волошок та дрібних польових маків.

–Ет, яку дурню тобі в школі розповідали…– розсміявся хлопець і Олеся також не втрималась від усмішки. – Слухай, ти ж наче казала біля Торгового університету працюєш, А чого тебе аж сюди, через півміста занесло?

–Документи завезти попросили, та й в редакцію за надрукованим випуском газети заїхати треба.

–А-а-а.. Далеченько загнали. Як знали, що я звідси їхатиму. То що, давай підвезу?

–А ти на машині? – щиро здивувалась дівчина.

–Куди ж лицар без колісниці? Он, моя тарантайка біля салону Тойоти припаркована. Пішли?

–Пішли…

На стоянці хлопець підвів свою супутницю до сірого авто, з написом Hyundai. В машинах Олеся погано розбиралась, а після того, як Наталка засміяла її за незнанням різниці між лексусом і ланосом, так взагалі намагалась в цю царину не лізти. Але на вигляд «тарантайка» Артема була не з дешевих. Це ж треба, а за манерами її новий знайомий геть не тягнув на грошовиту особу. Звичайний оптиміст-гуморист, що не згадує про гроші, доки в кишені є хоч гривня.

Олеся була досить байдужа до матеріальної сторони і майже не цікавилась, що є за душею у друзів чи залицяльників. А ще дівчина в цей момент мимоволі згадала красеня, що не так давно намагався її «зняти», демонстративно розмахуючи трояндами. Той теж був на дорогому авто, але наскільки ж різним може бути залицяння…

До редакції, а потім і роботи Артем її довіз настільки швидко, що Олеся встигла лише продивитись отриманий свіжий випуск газети, на предмет «ляпів». Підняла голову – а вони вже на бульварі Шевченка, біля потрібної будівлі.

–Так, а коли в тебе обідня перерва? – діловито спитав хлопець, випускаючи її з машини.

–З тринадцятої, – усміхнулась дівчина, ховаючи обличчя у квітах, та підхоплюючи пакунок з газетами.

–Чудово. Тоді я о 13.00 чекаю тебе тут, – заявив Артем і, подарувавши їй ще одну сяючу усмішку, невимушено поїхав.

Олеся трохи розгублено дивилась на автомобіль, що швидко віддалявся. Непрорахований щасливий випадок… Невідомо хто він такий, та зустрічі з ним точно несли щось гарне. Починаючи від елементарних приємних емоцій і завершуючи зникненням дивних жахіть. Ще б зрозуміти причину їх появи… Раніше такого не було.

Робота в цей день у Олесі «не клеїлась». Спочатку голова була зайнята ранковими враженнями, а потім чомусь почала боліти. Через це все валилось з рук, і навіть кава на клавіатуру розлилась. Начальниця, критично поглянувши на незвично незграбну співробітницю, що вже вдруге розсипала стос газет, опустила окуляри і співчутливо мовила:

–А йди но ти, Олесенько, додому. Полежи, відпочинь, а завтра оклигаєш і все доробиш. «Хвостів» в тебе немає, супер-термінового сьогодні теж нічого не планується, – і, дивлячись на невпевнене обличчя працівниці, зі сміхом додала. – Та не переймайся. Я ж бачу, що ти зовсім ніяка. З зарплати не вирахую.

–Дякую…

Дівчина повільно зібралась й вийшла на вулицю. Стан дійсно був неприємний. Тягнуло прилягти, скрутитись котиком та заснути. Мабуть десь підхопила вірус і організм вимагає спокою, аби в теплі швиденько розібратись з небажаними «гостями». Тонко натякає на ліжко й гарячий чай з лимоном, аби зібратись з силами та від душі і імунної системи «виписати чортів» хворобі.

–О, і куди це ми зібралась? А як же я? – пролунав за спиною Олесі обурений голос Артема.

–Ой, Артем… Вибач, я щось не дуже добре почуваюсь. Керівництво навіть додому відправило, лікуватись, – винувато усміхнулась дівчина. В неї й справді зовсім з голови вилетіла призначена зустріч. Наче ранок і їх розмова були дуже-дуже давно.

–Угу… Зрозуміло…– молодий чоловік обійшов навколо дівчини, роздивляючись її з таким серйозним виглядом, наче проводить одним поглядом рентген, МРТ і ультразвукове обстеження. – Ага, бачу… Мда, лікувати тебе справді варто. Але, думаю я з цим краще впораюсь.

–Тобто? – щиро здивувалась такій заяві Олеся.

–Ти ж мабуть збиралась додому, під ковдру з чашкою чаю, малиновим варенням і тому подібні розваги?

–Десь так, – знизала плечима дівчина. – Я знаю свій організм, це саме те, що йому зараз потрібно.

–Ні, пані, цього разу ви не вгадали. Я точно знаю, як боротись з такою хворобою, і чай з варенням в переліку призначень може бути хіба що допоміжним елементом.

–А що основним?

–Дещо ефективніше… Довірся мені і я обіцяю, на скоро ти скакатимеш, як гірське козеня!

–Угу, а самі гори в комплекті з копитною бадьорістю мені теж видадуть? Ти ж наче розповідав, що за фахом інженер. І наче не людських душ, – хмикнула Олеся.

–А хто сказав, що інженер не може знатись у медицині?

– Он як. Цікаво. То який план дій ти намітив? – дівчину веселила поведінка Артема й той факт, що самовпевнений тон хлопця абсолютно не викликав в неї протесту. Це було незвично, хіба що причиною було те, що одного разу він її вже врятував.

–Скоро побачиш! – не витрачаючи більше часу на пояснення, він схопив її за руку та потягнув за собою.

–Куди ми?

–На лікувальні процедури! – Артем впевнено всадовив дівчину у машину і увімкнув двигун.

«Разбежавшись прыгну со скалы, вот я был и вот меня не стало…» – раптом гримнуло з магнітоли й Олеся мимоволі скривилась від гучності радіо. Хлопець, помітивши її реакцію, швидко стишив звук і рушив бульваром в напрямку моста.

Між тим стан Олесі стрімко погіршувався. Відчутно підскочила температура, почало шуміти у вухах… Якась повна халепа…

Її кавалер їхав, час від часу стурбовано поглядаючи на супутницю. Було дивно бачити на цьому веселому обличчі настільки стурбований вираз. Невже його так перелякало її ОРЗ? В тому, що то саме банальна сезонна хвороба, Олеся не сумнівалась. Яка ще біда могла причепитись в листопаді? Мабуть таки не варто було їхати з хлопцем, адже зараз вона зовсім не спроможна підтримати розмову, та навіть просто зорієнтуватись куди вони їдуть. За вікном мелькала якась занедбана промислова зона, наче десь вже бачений остов згорілої вантажівки. Схоже її вранішнє марево повернулось… Якась думка крутилась в голові, але дівчина все не могла вхопити її «за хвіст». Щось важливе…

Олеся з подивом усвідомила, що просто вимикається. Наче провалюється в безодню. З останніх сил чіпляючись за реальність, вона намагалась роздивитись де вони їдуть, але перед очима все пливло, а звуки стали глухими і нерозбірливими.

Артем, здається, розмовляв з кимось по телефону, але звук був глухий і далекий, наче вона слухає те десь глибоко під водою…

–Так, везу. Так, най тебе качка копне, знаю! Вона намагається піти прямо в мене на очах! Ти що, не могла раніше сказати? Я б не ходив колами! Та намагаюсь, намагаюсь! Ні, туди не можна, її там ще зранку ледь не втопило. Та звідки я знаю чому? Це ти в нас стратег! Так, спробую до іншого. Знаєш, з якою швидкістю я їду? Ото й мовчи, якщо знаєш. Роблю все, що можу!

Думки Олесі розлітались сполоханими ластівками, а свідомість невпинно занурювалась у темряву… З ким це він? Про що? І чого ж так погано?

Сергій

Сергій вийшов з літака не в кращому настрої. Політ до Москви не виправдав його сподівань, ще й Даміра, яку він запросив скласти компанію, потребувала уваги. А яка тут увага до дівчини, коли всі сили йшли на придушення роздратування, від того, що батько на перемовинах зі стратегічними партнерами «Сапфіра», Сергію майже не давав слова! Молодий чоловік почувався на тій зустрічі елементом декору, а не бізнес-партнером!

Отож, коли Сергій з Дамірою вийшли з аеропорту, молодик на стандартний дзвінок матері відповів з елементами чорного гумору: «Долетів чудово. Даміра? Гадки не маю, як в неї справи. Я її в Москві забув». Вимкнувши телефон, він імітував грізний вираз обличчя, показуючи, аби дівчина, яка йшла поряд, підтвердила його слова. Чорноволоса красуня на мить розгубилась, але потім, закотивши очі, відповіла на дзвінок, що пролунав. Намагаючись не сміятись, спостерігаючи фізіономічні шедеври Сергія, панянка з горем навпіл «відбилась» загальними фразами від питань мами свого хлопця, намагаючись одночасно і не лякати жіночку, і не «здати» жарт синочка.

–Ну от, тепер вона обдзвонить усіх, доки не з’ясує, як це ти мене «забув» в Москві. І тобі ж потім більше за всіх влетить!

–Ой, та переживу. От батько оцінить жарт, – відмахнувся задоволений своєю витівкою молодик.

–Угу, особливо мій, – хмикнула Даміра. Вона знала, її батько голову відкрутить будь-кому, хто насмілиться образити доньку. Втім, вже знайомий з почуттям гумору Сергія, навряд чи татусь відреагує на черговий жарт.

–Поїхали, я тебе завезу додому, а ти мені сьогодні на обід приготуєш щось смачненьке? – грайливо-благально запропонував чоловік своїй супутниці.

–А сам куди, доки я готуватиму? – хмикнула дівчина.

–В офіс. Потрібно ж подивитись, чим люди у мою відсутність зайняті.

–Зрозуміло. Добре, завозь, експлуататор ти наш, – розсміялась Даміра, розмірковуючи над варіантом меню. Куховарити вона вміла і полюбляла. Не звертаючи уваги на наявність хатньої робітниці, мама старанно вчила доньку готувати, бо вважала це вміння необхідним будь-якій жінці. Сама дівчина міркувала не зовсім так, але вчитись і експериментувати їй подобалось, та й побалувати свого хлопця, після важких перемовин, не вважала зайвим.

Полишивши Даміру біля порогу її будинку, чоловік поїхав до «Сапфіра». Діставшись офісу молодик задумливо обвів поглядом просторе приміщення. Новий ремонт, метушливий персонал, всі бігають, працюють, довгонога новенька секретар, принесла його улюблену каву… Таки непогано бути власником пристойного бізнесу. Одна біда – батько досі особисто керує виходом на інші країни, та й гроші тягне на свої депутатські справи. А, грець з ним, наче всім вистачає. Переговори в Москві звичайно полишили неприємні враження, але ж батько полетів до Києва, а Сергій сюди, отож – не критично.

Молодий чоловік переглядав принесені секретарем папери, коли зайшов з доповіддю фінансовий директор – невисокий сорокарічний чоловік, нещодавно «перехоплений» у конкурентів. Професіонал і, що важливо, без численних зав’язків у їх регіоні, що виключало сумнівні справи, які крутила колишня фіндір, під самим носом у батька.

Так…Ремонтні роботи у квартирі й офісі оплатили, електронну систему обліку робочого часу нарешті нормально налаштували, о, і список тих, в кого з заробітної плати вирахують штрафи, вже цілком пристойний. П’ять хвилин запізнення й отримай штраф. Все чесно. Непогано економія. Так, що ще з нагальних питань? Зарплата…Сергій скривився. От же ж. І чого ті працівники знову грошей хочуть? Ще й фінансовий каже, що або друга частина оплат по ремонтам, або зарплата. Звичайно ремонт! А зарплату трішки пізніше, переб’ються. Якщо прямо зараз всім гроші видати, так і самому можна без штанів полишитись. Що-що? Народ звільнятись почав через заборгованість? То й добре, нових, кращих можна набрати. Місто не маленьке, робочої сили – як товарів на турецькому базарі. Одночасно проведемо повне оновлення кадрів.

Покінчивши з робочими питаннями, Сергій полишив офіс з думками про смачний обід у приємному товаристві. Готувала Даміра таки відмінно – жоден ресторан поряд не стояв. Принаймні у їх місті точно. Та й приємно, коли готують особисто для тебе, з урахуванням смаків та вподобань, та ще й така дівчина і з такої сім’ї. Але одружуватись йому все одно рано!

Проїжджаючи центральною вулицею міста Сергій раптом звернув увагу на ефектну білявку, яка виходила з червоної мазди біля одного з елітних салонів сувенірної продукції. Елітна лялечка… У чоловіка раптом з’явилось дике бажання….щось купити Дамірі. Може статуетку яку, чи картину. Як там кажуть: «цінний не дарунок, а увага»? І хто там знатиме, чим продиктована така думка. Молодик впевнено з’їхав з наміченого маршруту.

Стрімко зайшовши до магазину, Сергій буквально налетів на спокусливу незнайомку, яка чомусь стояла біля дверей.

Пані однозначно була варта незапланованої зупинки, бо виглядала неймовірно не лише здалеку. Зблизька вона могла дати фору багатьом зіркам Голлівуду. Це ж треба, які виявляється є кралі в його місті! Повні спокусливі губи, великі зелені очі під довгими темними віями, платинове шовковисте волосся до плечей, апетитні груди невимушено підкреслені прозорим шарфом поверх легкої курточки, тонка талія, довгі, м’яко окреслені шовковою спідницею, ноги у високих чоботах на шпильці. Все це Сергій встиг роздивитись, а місцями й відчути, доки підтримував дівчину, що ледь не впала від їх зіткнення.

–Вибачте – чоловік імітував розкаяння, проте відпускати незнайомку не поспішав.

–Нічого страшного, я сама винна. Задумалась, – неспішно піднявши погляд, привітно усміхнулась красуня, і від цієї посмішки «рятівник» ледь втримався, аби непристойно не висловити своє захоплення, що вже явно відчувалось у штанях. Між тим дівчині, схоже, не заважали його обійми, бо вона з цікавістю роздивлялась чоловіка, а Сергій з подивом спіймав себе на думці, що потягнув би зараз цю пані до найближчої комори, геть не переймаючись пристойностями. Ха, давненько його так не накривало!

Досить скоро вони вже під ручку виходили з салону. Він, ледь подивившись, купив якусь картину, запропоновану консультантом на його невизначене: «мені щось таке… подарунок дівчині… сестрі», вона – роздумуючи над можливою покупкою. Красуню звали Емма і вона обирала подарунок для батька. Ймовірніше, звичайно, для «папіка», втім Сергія то мало хвилювало. Він ясно бачив, що цікавий їй, а все інше зараз було не важливо. Емма відверто прихильно реагувала на його «випадкові» доторки, а заради можливості терміново вкласти у ліжко таку лялю, молодик зараз був ладен проігнорувати навіть крокодила в її косметичці. От саме тому Сергій не поспішав одружуватись. У холостого менше проблем, більше свободи. Дівчина, вона ж сьогодні є, завтра – немає. Дівчина – не дружина, бізнес ділити не почне і взагалі легко може посунутись, якщо раптом трапиться на шляху така перлина.

Емма та Сергій зрозуміли одне одного без зайвих слів і за годину вже активно вивчали одне одного в більш інтимній обстановці. Сергій абсолютно забув і про обіцяний Дамірою обід, і про саму Даміру.