частина 16

Олеся

Київ зустрів Олесю новобудовами, що починались ще на підступах до столиці. Дівчина не була в цьому місті більше десяти років, тому з цікавістю дивилась на зміни. Вийшовши на площу перед залізничним вокзалом, мандрівниця задумливо окинула поглядом різноманітний транспорт та попрямувала до метро, яке полишило яскраві спогади з дитинства. Для початку дівчина хотіла поглянути на місця, що полишились в пам’яті з минулого візиту.

Метро теж змінилось. Зникли красиві, індивідуальні для кожної станції, ліхтарі вздовж ескалатора, які колись так подобались Олесі. На зміну їм прийшли одноманітні прямокутні банери з рекламою, та ж реклама розповзлась по всім стінам і навіть стелі. Роздивляючись численні зображення з різноманітними обличчями та часом на диво дурними слоганами, дівчина відверто дивувалась тому, як можна було настільки спотворити монументально-вишукані станції. Вагони теж змінились. Вони не лише були обвішані наліпками, що пропонували все, від лікування геморою до чудодійних кремів та грошових кредитів, а й подекуди взагалі «загорнулись» у агітаційні написи усім потягом. Схоже реклама, то нині важливіше за естетику чи здоровий глузд. Але, попри розчарування він зовнішнього вигляду метро, люди Олесю знову приємно здивували. Тут вони були відчутно добріші, ввічливіші, ніж в її рідному місті, небайдужі… На платформі одній жіночці стало погано, так її одразу підхопив чоловік, що стояв поряд, інший запропонував води, ще одна жіночка почала викликати швидку. Оточення реагувало на біду ближнього, а не проходило повз, зі зневажливим: «понапиваються зранку і заважають нормальним людям…», чи «чахла нині молодь пішла, ось я в п’ятдесят ще…»

Потяги, платформи, люди… Олеся вийшла на станції «Хрещатик», бо планувала відвідати найяскравіший спогад дитинства – будинок з химерами.

На Майдані Незалежності було неймовірно людно, але Олеся зараз не відчувала сил занурюватись у вир чужих емоцій. Тут би із власними розібратись…

Акуратно пройшовши між протестувальників, один з яких навіть запропонував зайти до якоїсь палатки випити гарячого чаю та з’їсти бутерброда, дівчина лише привітно усміхнулась та попрямувала далі. Люди в цьому місті дійсно гарні…

Непомітно проскочивши повз змерзлих й похмурих правоохоронців, Олеся нарешті дісталася диво-дому. Піднявши голову, вона подумки повернулась у ті часи, коли вони з сестрою старанно намагалися підібратися до цього будинку, аби роздивитись усіх чудернацьких створінь. Як давно то було…

Зараз, як і колись, світло примхливо грало на створіннях Городецького, але відчуття казки не було. В повітрі витала настороженість, вичікування. В цій будівлі точно було щось містичне, живе, нехай за офіційними даними це лише буйна фантазія архітектора та скульптора. Вдивляючись у бетонних створінь, що прикрашали фасад, Олесі здавалося, що й вони не менш уважно її роздивляються. Як і тоді, коли вона багато років тому, блукала цими вулицями з сестрою. Але тоді їх погляд здавався добрим, а тепер… тепер було відчуття, що олені та носороги ледь стримуються, аби не виставити вперед роги, намагаючись відігнати дівчину. Чому так?

Покружлявши навколо дива архітектури, старанно уникаючи людей, Олеся рушила далі блукати зимовими вулицями. Зараз її більше вабили будівлі, засипанні снігом парки, неймовірні перепади ландшафту та вкриті старою бруківкою дороги. Вона намагалась відчути душу міста, яке її чекало, та зрозуміти – навіщо.

Попри старанні намагання людей зробити столицю безликим мегаполісом, Київ все одно полишався особливим, харизматичним. Новобудови вигулькували у найнеочікуваніших місцях, проте вони, як і ліси, що оточували місто, все одно несли на собі відбиток землі, на якій знаходяться. Свіженькі, елітні висотки зверхньо дивилися на побиті життям «сталінки», «хрущовки» та старенькі приватні будинки, проте й самі виглядали дитячими іграшками в порівнянні з величним Дніпром, кручами та давніми соборами. Нові віяння моди та сучасні технології потрапляли до старовинного міста, проте не могли змінити його душу. Вони, як одяг у людини, змінювали імідж, проте не суть.

Дівчина довго блукала засніженими вулицями, роздивлялася, милувалася, дослухалася, доки не натрапила на околиці на один невеликий готель, в якому й вирішила зупинитись. Вікна отриманого номеру виходили на зелену зону з замерлим озером та засніженим сосновим лісом. Тільки в цьому місті Олеся зустрічала віковий ліс серед міста, чи будинки в центрі столиці, що були оточені такою кількістю дерев, що здавалось повернулись у ті часи, коли «Золоті ворота» дійсно були воротами, а не архітектурним пам’ятником посеред мегаполісу.

–Давнє місто… Місто, що славиться мудрістю, красою, стійкістю та неймовірною здатністю відроджуватись з попелу. Навіщо я тобі? – тихо прошепотіла дівчина, приклавши руку до холодного віконного скла. Але місто мовчало, робило вигляд, що тихо спить, хоча дівчина відчувала – воно уважно спостерігає. Втім, вона не ображалась, бо мала час відчути душу Києва. Поспішати нікуди. Олеся точно знала, минуле життя вже полишилось позаду і вороття до нього немає. Аби ж ще зрозуміти, що попереду…

Наступні кілька днів дівчина присвятила прогулянкам. Відвідала станцію метро «Дніпро», аби помилуватись з чудовими статуями, пройшлася вздовж замерзлої ріки до пам’ятника легендарним засновникам міста, могили Аскольда і пам’ятника Володимиру, завітала до пагорбу, на якому стояла Батьківщина-мати… Кожне з цих місць зберігало далекі спогади дитинства, спогади про сонячний, щасливий і… навіки втрачений час. Те, що ніколи не повернути. Олеся приходила до чергової знакової місцини та ніби відпускала ту частину себе, яка пам’ятала ці пагорби зеленими, залитими сонцем та наповненими сміхом старшої сестри.

Вулиці, парки, фунікулер, спуски й підйоми, узвози і сходи, метро, трамваї, елекричка, статуї… Олеся не шукала компаній, бо її, як примарні птахи, супроводжували спогади. Вони злітались і неспішно, один за одним, покидали її. І з кожним таким птахом, вона ставала все менше прив’язною до буденного життя, все менше зацікавленою у спілкуванні з людьми. Дівчина неспішно блукала старовинними й новими вулицями, а перехожі її ледь помічали. Власне, як і вона їх. Олеся почувалась метеликом, що вилетів зі свого кокону та випробовує крила, звикає до них. Щоправда той метелик виявився досить морозостійким та мав навички хижака, а дівчина ще не визначилась, подобається їй така іпостась чи ні…

Олеся саме неспішно йшла вздовж одного з великих парків, коли її наздогнала компанія молодих людей спортивної статури.

– Пацани, зацініть, яка гарненька кияночка! І чомусь одна в такій тихій місцині, – з хтивою посмішкою мовив один з незнайомців.

Дівчина прискорила ходу, але молодики не відставали. Втім, Олеся їх не злякалася. Замість логічного для такої ситуації страху, вона відчула лише дослідницьку цікавість і трішки азарту. Взагалі її емоції та реакції останнім часом суттєво змінились. Невпевненість, співчутливість, нерішучість, бажання всім допомогти, до яких вона звикла та сприймала, як частину своєї суті, раптом почали здаватись смішними й недолугими. А страх так взагалі зник з переліку доступних опцій.

Доки дівчина аналізувала власний стан, незнайомці, як зграя шакалів, вже оточили її та почали активно відтісняти до парку, через дорогу від якого височів високий пам’ятник жертвам Бабиного яру. Інших перехожих поряд не помітно було, тож Олеся окинула поглядом монумент, що височів між голих дерев, та подумала, що Київ з іронією обрав місцину для з’ясування вмінь своєї гості.

Між тим компанія молодиків не давала дівчині вислизнути з оточення і вже не приховуючи своїх намірів обговорювала «здобич». Вони явно були під дією чи то алкоголю, чи то наркотику. Розширені зіниці, часом не дуже розбірлива мова, голосний сміх. А ще, чомусь повна впевненість у безкарності… Їх було п’ятеро, старшому років тридцять, молодшому років двадцять. Всі просякнуті димом цигарок та запахом дешевого алкоголю, у двох якісь татуювання на пальцях. Вони вже Олесю з реготом поділили, визначили хто роздягатиме, хто гратиме з нею першим, хто другим, хто вдвох та в яких позиціях… Дівчина зупинилась та схиливши голову на бік, з цікавістю слухала ці плани.

Були б молодики в адекватному стані, їх би змусила замислитись така поведінка жертви, мали б хоч якісь моральні рамки – зупинились би на невдалому жарті, був би мозок – задумались. Але вони думали геть про інше… Схопивши обрану жертву за руку вони вже тягли її вглиб парку, примудрившись ледь не побитися, за порядок черговості. Олеся не виправляла їх помилки, лише відсторонено за всім спостерігала, відчуваючи, як в ній пробуджується небезпечна суміш люті та ненависті, байдужості та гидливості. А ще шалена сила і бажання побачити кров. Вона відчувала, що ця жорстока компанія, котра вирішила скинути напругу таким жахливим способом, для неї не проблема, так, купка тарганів, яких легко знищити. Та все ж, заради справедливості, дівчина дала їм останній шанс.

–Будь-ласка, відпустіть мне, – ввічливо попросила Олеся, зупинившись посеред засніжених дерев, оповитих синіми сутінками. Вона не смикалась, не кричала, просто дивилась на цю неадекватну компанію й чекала їх рішення. Старанно грати жертву не було сенсу, бо вона для них була лише вдалим трофеєм, дичиною на чужій території, можливістю безкарно задовольнити збочені фантазії.

–Та що ти, солоденька, тобі сподобається, – розреготався їй в обличчя верховода. – У вас же тут нормальних мужиків і нема, так, сама інтелігенція притрушена, а тут одразу п’ятеро. Ти будеш задоволена.

–Не варто…

–Мовчи, дурепа, тобі ж краще буде! – рикнув другий, приставивши викидного ножа до горла дівчини. Схопивши за волосся він кинув жертву на сніг плануючи, під підбадьорююче гигикання спільників, роздягти…

Парк та тихі вулиці навколо прорізав дикий крик, потім почувся тупіт, і з-за голих дерев вискочили на проїжджу частину три молодика з розширеними від жаху очима й закривавленими руками. Ледь не втрапивши під колеса вантажівки, вони дременули вулицями так, наче за ними женеться сам диявол.

Слідом за ними, неспішно отряхуючи сніг з дублянки, з парку вийшла Олеся.

–Ви самі зробили свій вибір. – хмикнула вона, подивившись в той бік, де зникли злодії. Потім розвернулась та покрокувала вздовж вулиці, плануючи вийти до станції метро «Лук’янівка». В душі дівчини танцювало задоволення, наче від добре виконаної роботи, а, якби поряд опинився хтось обдарований, то побачив би, як навколо дівчини танцюють, набираючи яскравості, спалахи та протуберанці багряної енергії.

За кілька днів місцеві жителі виявили у парку, в калюжі замерзлої крові, два чоловічих тіла. Ран на тілі не було, причиною смерті експертиза назвала інфаркт, спричинений небезпечним коктейлем спиртного та наркотиків. Судячи з виразу невимовного жаху на обличчях, чоловіків до смерті перелякали їх власні наркотичні галюцинації, бо кров навколо тіл була чужа. Пізніше знайдуть ще двох постраждалих, з’ясують, що калюжа крові навколо тіл, була одного з живих молодиків, котрий порізав собі обидві руки, випустивши близько літра крові. Але версії слідства так і не змогли точно відтворити події, бо живі учасники несли абсолютну ахінею, про червоного демона, дияволицю й кару Божу. Жодних інших слідів, окрім чоловічих, навколо місця події виявлено не було.

Емма

Емма сиділа на вікні з чашкою кави, роздивляючись нічну столицю з висоти пташиного польоту. Екселенціе раптом звелів перекинути всі справи на сході іншим помічникам й відправив її сюди, давши досить дивне завдання – спостерігати. Без уточнення за ким, чим. Таке завдання, та ще й ще в цьому місті, жінку зовсім не порадувало.

Київ Емма любила і ненавиділи одночасно. З одного боку тут колись проходила її молодість, з іншого, після «працевлаштування» у Екселенціе, місто її ледве терпіло. Вона відчувала шкірою невдоволення Києва, що ніби стежив за нею своїми золотими куполами, хрестами церков, душами святих. Щоправда останні роки стало трохи легше. Місто заполонила чергова хвиля темряви, на фоні якої Емма мала змогу «загубитись». Зараз давнє місто важко дихало, наче пацієнт з легеневою недостатністю, проте все одно не скорилося. Занадто досвідчене, вперте, звичне до боротьби, занадто добре знає, що зупинитись, заснути на морозі, означає – померти.

Взагалі Емма відверто дивувалася, як ця норовлива столиця віками примудряється вирощувати білосніжні лотоси чистих душ в глевкому болоті. Та воно давно мало втопитись в тому багні, яким його старанно насичують, але ж ні, плекає, вирощує, приманює захисників! Екселенціе не одне століття веде боротьбу за Київ, але ще не святкував повної перемоги. Історія цих земель майорить страченими князями, кривавими або продажними правителями, яких народ виганяв з міста втришия, тисячами жертв, які загинули в ім’я ідей, теорій, прагнень, свободи… На їх кістках мало б бути легше танцювати таким, як Емма, але чомусь ті мерці раз за разом намагаються схопити помічників Екселнціе за ноги. Й такі ж невгамовні могили-захисники, вкривають шаром обидва береги столиці України! Це кляте місто навіть мерців ставить на варту своїх інтересів! А ще ж Київ - місто тисячі церков, далеко не всі представники якої, на жаль, є безпринципними бізнесменами. Та щоб за цією столицею нормально спостерігати потрібна сотня агентів, які й так тут давно є! То навіщо відстороняти саме Емму від усіх поточних планів?

Не любила білявка таких несподіваних завдань, бо вони могли бути ознакою, як довіри, так і недовіри з боку «роботодавця». Та ще й під час останнього спілкування Екселенціє чомусь роздивлявся Емму, прискіпливіше аніж у їх першу зустріч, і красуня не змогла зрозуміти сподобалось йому, те що він побачив, чи ні. Що він так уважно вивчав? Але такому керівнику зайвий раз питання не поставиш, навіть коли він вдає із себе людину, й спілкується ніби на рівних. Ха-ха, на рівних…

Емма відставила чашку й підняла обличчя до темного неба. Яскраві вогні цивілізації приховували зірки, та жінка знала, що там, далеко, вони все одно є. Холодні, майже вічні, прекрасні й байдужі… Яке ж щастя бути такими…

Вже збираючись йти спати, білявка раптом відчула зміни у настрої міста. Воно… раділо, сумувало чи дивувалось? Що це за суміш? Як таке можливо?

Вийшовши в шовковому халаті на балкон, Емма, не звертаючи уваги на холод, уважно вдивлялась у нічні вулиці. Сіра хвиля душ, золоті, сліпучі навіть зараз, свічки церков, окремі білі зірочки обдарованих, яскраві зірочки святих – ці все одно є, як не намагаються втопити всю їх організацію у матеріальних благах на хабарництві. Когорта тих, хто попри все намагається нести добро, вперто відмовляється тут зникати… А зараз окрім звичних супротивників, ще й у центрі міста сяяло, яскравіше за новорічну ілюмінацію, скупчення протестувальників та правоохоронців. Там взагалі зараз такий коктейль прагнень та емоцій замішується, що навіть Екселенціе не впевнений у який вибух те може сформуватись. І хто за результатами виграє… Але це все було й зранку. Зараз же білявка відчувала щось ще.

–Що ж це таке? – задумливо промовила жінка, нарешті виявивши дивну стрічку, що зблискувала у полотні міста рубіновим кольором. Незвичне світіння, яке то ніби поглиналось містом, то раптом пробивалось крізь сірий саван, в найтемніших місцях. Емма ніколи такого не бачила. Це не людина, більш того, це щось невизначене в частині розподілу сил. Рубіновий колір сповіщає про те, що та сутність проливає кров, але така яскравість світла, то зазвичай ознака належності до когорти «травоїдних». То що це за третя сила? Звідки? Що вона несе і чому її поява так неоднозначно сприйнята містом? Київ їй радіє і одночасно засмучений. Він вітає її…. Як знайому? Небезпечну знайому…

Емма заворожено споглядала дивну картину, абсолютно забувши про все інше, доки з кімнати не вийшов її черговий «підопічний», котрого жінка полишила спати. Цей молодик був не стільки роботою, скільки розвагою. Синок депутата, батько якого, за певну суму знайде можливість встромити чергову висотку навіть посеред Києво-Печерської лаври. Той депутат вже такий «красень», що навіть Емма не ризикує дивитись на нього іншим зором, бо видовище гидотне. Купа безтілесних присосок обвішала з усіх боків, від душі одне лахміття, на якому така кількість дрібних паразитів, що ті нещасні залишки ледь помітні, а всередині – чорна діра жадібності й страху. І лишень син бутить у цій потворі залишки світлого. Навдивовижу чистий хлопчина, розбалуваний, проте чистий… Втім то не надовго. Життя і особисто Емма старанно знайомить молодика з тим боком життя, після якого чистими полишаються лише святі. А він був юним, добрим, ідеалістом, проте зовсім не святим.

–Емма, ти ж уся тремтиш! – підхопив жінку на руки молодик, обережно поніс до спальні. – Припини хоч на якийсь час думати про справи, бо ж так і захворіти не довго! На вулиці ж січень! – обурювався юнак, замотуючи її ковдрою, намагаючись зігріти. Наївний. Турботливий. І звідки в ньому все це? Але, зараз його турбота була недоречна. Жінка легенько провела рукою по потилиці молодика, зробивши ледь помітний жест й він покірно вклався спати.

– Ось так, хлопчику. Спи… Дякую, що переймаєшся моїм здоров’ям, та зараз маю інші нагальні справи. Та й холод для мене давно вже не такий страшний, – промовила майже ніжно жінка, піднімаючись з ліжка та прямуючи до ванної кімнати, де було встановлено на її прохання велике темне дзеркало. Встановлював його батько хлопчини, з яким Емма також тут іноді розважалась. За планом, батько й син мали одного дня перетнутись на порозі. Але зараз жінка думала не про цих двох, а про те, що варто повідомити Екселенціє, про цю багряну стрічку. Схоже саме заради неї Емму до Києва й відправили, бо ж завдання втручатись у поточні справи столиці, не давали.

Артем

Лишень-но Артем набрався сил вийти за межі палати, як одразу попрямував до готельного номеру Коййі. Перейматись оформленням документації чоловік не збирався, бо й так достатньо порозважав місцевих лікарів невмирущістю, а поліцію вигадками про повну амнезію.

На вхідні двері, якими чоловік емоційно гримнув об стіну, його подруга й бровою не повела.

–І я рада тебе бачити, – спокійно мовила не озираючись Коййя та зробила запрошуючий жест рукою, вказуючи на диван біля вікна.

–Ти мені розповіси! – гаркнув з порогу гість, проігнорувавши запрошення присісти.

–Звичайно розповім, не кип’ятись, – жінка нарешті неспішно озирнулась і Артем, від подиву майже втративши дар мови, опустився на диван.

Його подруга була не просто змученою, якою її за все своє, досить довге, життя, чоловік бачив лише кілька разів, а геть сіра. Обличчя кольору попелу, величезні темні кола під очима, сивина у волоссі, та й уся її постать, наче присипана попелом…

–Що з тобою? – він спантеличено роздивлявся свою, як він був раніше впевнений, вічно-молоду напарницю-патронесу.

–Та так, вивчала обстановку у світі…

–Нічогенька така обстановочка нині…

–Не все так погано. Просто, знаєш, трохи важко відшукати дивну дівчину та ще й після впливу на неї двох Сірих.

–А-а-а… І наскільки успішними були ці важкі пошуки? – у Артема вже зникло бажання все трощити та обурюватись, що всі покинули нещасну дівчинку. Втім і здаватись він не збирався.

–Я знала, що одразу будеш готовий кинутись в бій, – сумно усміхнулась Коййя. – Та перш ніж ти помчиш рятувати нашу колишньою підопічну, думаю тобі варто дещо дізнатись.

–Я весь увага.

–Як ти знаєш ми з тобою часто перетинаємось з людьми, рідше з обдарованими, і ще рідше з Сірими.

–І дяка Долі, бо ті зустрічі занадто визначні.

–Але є ще одна категорія створінь, з якими ти ніколи не зустрічався, а я лишень одного разу бачила таке мельком. Їх називають Багряні. Вони дуже незвичні, здатні змінювати долі людей граючи, й майже непідвладні впливу тіні й світла. І вони дуже, дуже сильні. Ти знаєш, як ми бачимо другим зором людей, як обдарованих, як важко побачити Сірого, якщо він того не бажає, як багато сил йде на відстеження рухів Тіні. Так от, побачити слід Багряного легко, а відслідкувати його самого – майже нереально. Його шлях непомітний і лишень за деякий час можна побачити таку собі червону стрічку. Мабуть звіди й назва. Вони мають мало спільного з людьми, хіба що зовнішній вигляд. Їх неможливо вбити звичними методами, вони наскрізь бачать людей та обдарованих, з усіма прихованими думками, бажаннями, секретами, вчинками та поворотами долі. Принаймні так описують здібності цих створінь старі записи, які я знайшла. Одна з теорій каже, що багряні, це – мутанти, до створення яких причетні самі Сірі. Що ніби-то колись Сірі намагались схрестити свої здібності, людей і Тінь, отримавши істоту з новими можливостями. Чи правда це, я не знаю. Але можу точно сказати, що багряні дуже рідко з’являються та можуть впливати навіть на Сірих… Є версія, що вони можуть бути їм рівнею. А ще вони вносять хаос в наш світ, суттєво впливаючи на баланс.

–І… де в нас вигулькнуло таке щастя?

–Олеся…

–Вона стала тією всесильною багряною? – недовірливо примружився Артем. – Та ти ж бачила це мишеня! Яка там сила чи влада, вона ж і себе не захистить, не те щоб на когось вплинути!

–Але вона багряна. Тільки чомусь раніше більшість її здібностей була ретельно прихована. І цього я пояснити не можу.

–Зачекай, але ж Олеся з нами була, жила, спала, ми відслідковували її, як звичайного обдарованого! Та врешті-решт її намагалася вбити Тінь!

–Так, була, так, відслідковували. Але ми помилились. Ми всі. Хоча мали звернути увагу на певні дрібниці. Дивні дрібниці… Але я усвідомила цю дивність лише тоді, коли вона від нас пішла. Я розібралася нарешті. Її не забрали… Вона сама пішла. Чому, то вже інше питання, але сама. Лише багряний міг знехтувати загальними правилами та законами співіснування Сірих. Та червона паморозь, пам’ятаєш? То був її особистий автограф. Я далеко не одразу то усвідомила, бо з таким ще жодного разу не зустрічалась. Наскільки мені відомо, останній багряний, зник у 1944 році. Немає інформації чому і куди, але й про смерть нічого не відомо.

–О-го, скільки новин… Та за твоїм описом Олеся вже мала зручно вписатись у титул антихриста, ще й грайливо прикраситись драконячим хвостом та вампірськими пазурами! А ти ще хочеш сказати, що епохальна війна двох імперій, була справою впливу її сестрички чи братика? – недовірливо протягнув Артем.

–Так. Якби не багряний, війни б не було.

–Але ж люди постійно воюють. Їм наче для цього не обов’язково потрібне втручання якогось мутанта.

–Так, воюють, але гинуть мільйонами з вірою у правильність свого вибору далеко не завжди. Той, на чий бік стає багряний, отримує перевагу і та перевага п’янить. А наслідки то несе страшні…

–Нехай так, та поясни мені, як допомогти Олесі? Що з нею зараз?

–З нею – нічого. Вона сильніша за нас з тобою разом узятих. Її не чіпатиме Тінь, і вона й надалі змінюватиме долі людей, розхитуючи наш всесвіт, як легеньке каное.

–Але ж ти казала, що на її руках кров! Це як? Теж в межах норми?

–Артеме…– Коййя втомлено відкинулась на спинку крісла, – все що я маю, то дрібка інформації. Я не знаю, як так вийшло, що ця дівчинка виявилась не тією, ким ми її вважали. Не знаю, що саме з Олесею зробив Сірий, чому вона пішла, не знаю, як їй допомогти і чи взагалі потрібна їй наша допомога. Єдине, що я можу сказати, це те, що вона зараз можливо в Києві і її кривавий слід яскравіший.

–Я полечу до неї!

–Навіть не сумніваюсь. Ти від початку занадто близько її до себе підпустив…– втомлено кивнула жінка. – Та подумай, що ти їй скажеш? Що ми думаємо, що вона небезпечний мутант? Що не повинна нікого вбивати? Що саме її існування загроза світові? Що, Артем?

– Ще не знаю. Але й просто покинути її не можу! Вона добра, світла, слабка дівчина!

– Та не була вона ніколи такою!

– Була. Я її такою бачив. Ти. І я не повірю, що вона за одним клацанням пальців Екселенціе перетворилась на некерованого монстра. Врешті-решт, я обіцяв їй допомогти!

– Дивись, щоб тобі самому не знадобилась допомога…

– Якось переживу.

–Не впевнена.

– А я перевірю!

– Артеме, іноді дійсно найкраще, що може зробити людина, це померти, але ти вже один раз то спробував зробити.

– Тим паче! В одну воронку снаряд двічі не потрапляє!

– З якого часу ти аргументуєш власну впертість дурними приказками?

– З тих пір, як ти мені пропонуєш кинути напризволяще підопічну!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.