Багряна

Олеся

Олеся так і не наважилась відволікти Коййю від думок, бо жінка виглядала настільки заглибленою у себе, що здавалося торкнись її, й з’ясуєш, що перед тобою пуста оболонка, бо душа десь завіялась у термінових справах.

Дівчина тихенько повечеряла, віддавши дань кулінарним талантам Артема, запила все смачним трав’яним чаєм і, подумки люто сварячи себе за надмірну сором’язливість, мовчки скрутилась клубочком на імпровізованому ліжку. Сон старанно загортав її у обійми. Взагалі Олеся відверто втомилась від оточуючої чудасії й дуже хотіла додому, тож заплющуючи очі мріяла хоча б у сні побачити рідне місто. І воно їй дійсно наснилося…

Знайомі вулиці та проспекти були старанно заметені снігом, наче планували конкурувати з кадрами фільму «Післязавтра». Це було досить незвичне видовище у їх краях, де й на новий рік може спокійненько дощ йти. Але зараз все було білосніжне, проте ефект від незвичної зимової краси чомусь був не казковий, а моторошний. Здавалось ніби рідне місто позбавили можливості жити, рухатись вперед, полишили виживати…

Спочатку Олеся ніби летіла над будівлями, а потім раптом опинилась посеред білосніжної вулиці. Очі сліпило яскраве сонце, що віддзеркалювалось від вкритих льодом дерев, стін, стовпів з ліхтарями і нескінченного килиму снігу. Дівчина звідкись знала, що на вулиці шалений мороз, такий, що навіть дихати холодно, та не відчувала його. Знання було якесь стороннє й незвичне. Наче чуже знущання. Наче це Олеся в усьому винна…

Дівчина спантеличено помотала головою та спробувала роздивитись куди саме її закинуло сновидіння. Вона стояла між двома рядами триповерхових будинків, засипаних та обліплених снігом настільки, що їх жовто-рудий колір ледь проглядав. Ось між однією з будівель мелькнула людина, що вперто пробиралась нерозчищеною вулицею, намагаючись відкопати немічних сусідів. Ось ще хтось махає лопатою попід домом. Але таких активних було мало і вони більше нагадували привидів, смертників. Схоже більшість жителів сиділи вдома, намагаючись перечекати напасть.

Дівчина невпевнено погребла заметами. Йти було важко, бо снігу було вище поясу, а там, де між будинками завивав вовком вітер, взагалі височіли замети по два-три метри заввишки. Одна радість – Олеся занурювалась у пухкий сніг, але не відчувала холоду. Навіть на долоні сніжинки не танули, а лежали як новорічні прикраси. Футболка й штани дівчини, в яких вона засинала, і в котрих чомусь опинилась посеред зими, були за такої погоди геть недоречні, а обліплені снігом виглядали взагалі дико, втім йти то не заважало. Прооравши глибоку колію у білому килимі, Олеся вийшла до невеличкої огородженої металевим парканом церкви, побачила ліворуч знайому будівлю з колонами і нарешті впізнала вулицю Бакінських комісарів, проспект Панфілова. Але настільки пустими вона їх вперше бачила. Усвідомлення того, що це сон, поєднувалось з надмірно детальною реальністю жаху. Дівчина вже рада була б позбутись цього дивного сновидіння, але прокинутись не могла. Вона мала змогу лише розгублено повзти крізь білі кучугури, роздивляючись засипані автомобілі, вкриті кригою будинки, рекламні баннери, довжелезні бурульки, нечисленних птахів, що наїжачені завмерли на гіллі вкритих льодом дерев. Під одним з таких дерев, Олеся зупинилась, розуміючи що безцільно блукати їй елементарно набридло, але й якихось подій сон, схоже, не передбачає. Дівчина задумливо підняла голову до неба, по котрому саме повзла напівпрозора хмаринка розсипаючи маленькі сніжинки. Ті сніжинки так граційно кружляли, зблискуючи у сонячних променях всіма кольорами веселки, що Олеся мимоволі замилувалася. Їх ставало все більше й більше, і ось вже весь світ сховався в білосніжному савані. Зникло у хмарах сонце, а оточуюче місто з сяюче-скляного перетворилося на сіре…

Олеся рвучко озирнулась, наче її хто штовхнув у спину. За пеленою снігу, посеред пустої вулиці, вона побачила знайомий силует. Сірий! Він стояв стомлений, зігнутий, наче несе на собі важкий тягар і вже просто не має сил ступити й кроку.

–Милуйся дівчино. Тепер він мій…– байдужий, тихий, як шелест торішнього листя, голос обережно торкнувся її слуху. Олеся не одразу й зрозуміла, що то з нею розмовляють. – Він програв…

–Ні…

–Обміняв тебе на себе…Дурень…

–Ні…– Олеся відчула, що починає задихатися від жаху, а також від того, що знала, відчувала – їй сказали правду. Неможливу, неправильну, але правду… Стиснувши до болю кулаки, вона не помітила, як розрізала долоні власними нігтями. На сніг капнула невелика крапля крові, а по щоках полилися сльози.

–Милуйся востаннє, більше ти його не побачиш…

Сніг почав посилюватись, зовсім приховуючи дорогу постать. Піднявся вітер, що жбурляв Олесі жмені снігу в лице та зводив нанівець всі зусилля добігти до чоловіка, який раптом став найдорожчою людиною на світі… Дівчина грузла й падала, але не могла подолати навіть пари кроків. Відчай затопив свідомість. Намагаючись вирватись із м’яких проте на диво цупких обіймів снігу Олеся вкотре впала й розлючено вдарила обома руками по білому савану.

–Та дай же ти мені пройти, грьобана зима! – відчайдушно скрикнула дівчина. Руки запекло, наче вона вдарила по битому склу, зате сніг перед дівчиною буквально змело дивною ударною хвилею. Олеся важко піднялась з колін, наче розриваючи якісь невидимі пута, зробила крок, другий і, набираючи швидкість, помчала до зникаючої фігури. За тендітною дівочою постаттю по білій вулиці полишались краплі крові на снігу та ледь помітний оку багряний туман. Вітер рвав та тріпав людину, намагаючись зупинити, відштовхнути, а потім раптово вщухнув і Олеся опинилась перед омріяним чоловіком. Він повільно випростався, наче скинув зі спини кам’яну брилу. І тут дівчина зрозуміла, що це не Сірий… Дуже схожий на нього, як близнюк, проте… не він.

–Молодчина. Ходити самому було б геть незручно, – пролунав насмішкуватий голос незнайомця і його темно-сині, майже чорні, глибокі, як космос, очі задоволено зблиснули. Олеся розгублено завмерла й раптом відчула холод. Її тіло буквально застигало від шаленого морозу, і тільки краплі крові з поранених рук рівномірно продовжували наскрізь пропалювати сніг та лід під ногами.

–Ти – не він…– пробурмотіла вона розгублено, обхопивши себе руками у марній спробі зігрітись.

–Звичайно ні, та ще ніколи наша подібність мене так не радувала.

–Навіщо… почала було Олеся, але незнайомець клацнув пальцями й дівчина мовчки впала до його ніг поламаною лялькою.

–Як цікаво… Хто б міг подумати що на дні здібностей цього обдарованого мишеняти ховається такий скарб… А сестричку її я таки недооцінив, – чоловік уважно роздивлявся багряну енергію, що клубочилась навколо Олесі, як сплетене з туману неприкаяне кошеня. Задумливо присів поруч зі своєю жертвою, простягнув руку до дівочої шиї, обережно підчепив срібне плетіння на якому висів перстень. Червоний туман набув вигляду пащеки та загрозливо клацнув примарними зубами перед пальцями чоловіка. – Ой, які ми грізні, – іронічно усміхнувся чоловік, проте ланцюжок випустив. Натомість обережно торкнувся невеличкої рубінової сережки у вусі дівчини. Прикраса зблиснула, наче в середині неї ожив справжній вогонь. –Так, братику, прогледів я цінний екземпляр. Навдивовижу цінний, нічого сказати. Але я вмію використовувати всі ситуації собі на корить, а ти свій хід змарнував. Отож тепер в нас з тобою буде геть інша розмова…

Коййя

Коййя прокинулась від холоду. Не звичної для гір прохолоди, а морозу, ніби хто відчинив двері до вічної мерзлоти. Розплющивши очі, жінка здивовано роззирнулась, а за мить рвучко підскочила. Їх горе-підопічна спала, але з-під закритих вій дівчини струменіли сльози, а від тіла йшов такий холод, що стіни навколо стрімко вкривала паморозь. Коййя кинулась до Олесі, але за крок від підопічної вдарилась об прозорий бар’єр з холоду, який поступово вкривався морозними візерунками кривавих відтінків.

–О, ні… Ні! Так не має бути! – жінка розпачливо стукнула рукою по перепоні й скривилась від болю, бо шматок шкіри з руки полишився на крижаній поверхні.

Між тим і сама Олеся на очах вся вкривалась памороззю, ніби збиралась перетворитись на крижану статую.

– Артем! Допоможи! – гукнула Коййя свого помічника, котрий хоча й спав у сусідній будівлі, прибіг за мить. Вдвох вони спробували пробитись крізь крижаний бар’єр та той, наче знущаючись, від будь-якого доторку вкривався сяючими краплями, що миттєво застигали та розлітались гострими друзками. За кілька хвилин чоловік та жінка вже бути вкриті сіткою дрібних порізів, а стіна лише ставала товщою й менш прозорою. Жодному знаряддю не піддавалась. Дерево й метал миттєво промерзали та кришились від доторку до перепони, каміння іскрило й розсипалось піском, вогонь миттєво згасав. Раптом Коййя відійшла на кілька кроків від морозної стіни, глибоко вдихнула, прикрила очі, а потім відкрила, демонструючи світу дві палаючі зіниці, й під здивованим поглядом Артема торкнулась крижаного бар’єру долонями.

–А бідулька нас накрила не кисла…– пробурмотів чоловік, спритно відскакуючи на пару кроків.

Руки жінки заіскрили, ніби вона вправляється зі зварювальним апаратом, все навколо залило мерехтливе світло, змушуючи її друга прикрити очі. Та все було марно… Багряна паморозь все більше й більше закривала Олесю, а утворивши навколо неї сферу, спалахнула світанковим сонцем і лопнула, як мильна бульбашка, полишивши після себе лише промерзлі наскрізь ковдру, сніг на стінах та крижане повітря. Коййя розпачливо впала на коліна.

–Що це таке? Як же так…? – Артем кинувся вперед, підчепив пальцем залишки паморозі, випадково зачепив ковдру, і та розсипалась сніжинками. – Навіть стіна промерзла… Що це за хода снігової королеви?

–Якби ж то я знала…– промовила ледь чутно його подруга.

–Що в ній такого? – розвернувся до неї чоловік.

–Тобто?

–Що такого в цій дівчинці, що за нею полюють всі кого я знаю і не знаю? І якого греця ця паморозь кривава?

– Гарне питання. Може в тебе є ідеї?

–Вже ні… Вона мені подобалась… Я думав, що розумію, що відбувається, коли її оберігало місто, коли на неї ледь не впав той балкон, коли її намагалась втопити у видіннях Тінь. Та навіть коли вона випадково зустріла Сірого… Але це… Що в ній такого? Вона ж навіть власний дар примудрилась вичерпати в нуль! То за чим вони прийшли?

–Боюся, що того ми вже не дізнаємось…– Коййя знесилено потирала поранені руки. У волоссі жінки, ще годину тому чорному, як тропічна ніч, з’явилось сиве пасмо, темні очі потьмяніли, а на руках вкритих кіптявою, окрім безлічі порізів проступали ще й сліди сильного обмороження.

–А може їй знову пощастить? – невпевнено мовив Артем, повертаючись до рюкзака та дістаючи аптечку.

–Хіба що, як утопленику… Хто від хижаків повертався людиною?

–Ти, наприклад?

–Я не була з ними. Так, мої вчинки мали з ними багато спільного, проте до них я так і не перейшла… Занадто цінувала свободу. Але цій дівчинці, схоже, вибору не полишили…

Ігор

Ігор розповів Дамірі про цікаве спостереження свого друга щодо її пісні. Дівчина розвеселилась, втім на студію приїхати погодилась, бо подібного досвіду не мала. Молодий чоловік здогадувався, що вона це все «списала» на фантазію та оригінальність залицяння (якось же потрібно крутитись, коли фінансів не дуже вистачає), але не сильно сперечався. Він і сам хотів розібратись, що то за дива його кохана демонструє.

Ярослав їх зустрів широкою усмішкою, екскурсією по студії та оперативним закриттям дівчини в кімнаті для запису. Дамірі запропонували дві кардинально різні пісні. Одну ту – що вона вже співала на дні народження, іншу – обрану другом за якимись одному йому відомими міркуваннями. Доки Даміра слухала оригінали, пристосовувалась до апаратури, доки підбирали потрібні параметри, все йшло, як завжди. Але коли дівчина почала співати, десь на середині першого куплету Ігор спіймав себе на думці, що хоче сміятись й плакати одночасно. Її голос змушував забути про все й водночас згадати все своє життя, відчути всі образи, які ти спричинив оточуючим, й усю радість, яку подарував. Цей спів вганяв у неймовірний, до дрижаків незвичний стан.

Та ось Даміра доспівала й у студії запала така тиша, що чутно було комара, котрий якимось дивом дожив до грудня у наповненому різноманітною апаратурою приміщенні. Втім і те тихе дзижчання, здається, повторювало мелодію, що тільки-но лунала.

–Мда… Ігоре, якщо її випустити на сцену, хоча б з одним номером, ті, хто це почує, в житті не забудуть, – вражено мовив Ярослав, озвучуючи загальну думку всіх присутніх. – Це щось. Вдруге чую, але зараз, на тверезу голову, то взагалі абзац. Наче вона мою душу дістала, витрусила, вичистила й обережно повернула чистенькою на місце…

– Але я не хочу на сцену, – пролунав веселий голос Даміри, що саме увійшла до кімнати. – Це взагалі не моє. Терпіти не можу «працювати на публіку». Це ж нескінченний парад масок, доки не загубишся де ти, а де чергова личина.

– А багато хто за такий шанс життя б поклав. Це ж гроші, слава.

– Ага, а ще, як і всюди, купа роботи, переїздів, проблем. Ні, красно дякую, самі розважайтесь з таким щастям. Я он ледве від кар’єри моделі відбилась. Тим паче жебракувати мені не доводиться, а слава… Нащо вона мені? Щоб чхнути без камери не могла, та боялася, що з кабінки дамської кімнати вискочить журналіст? Нема дурних, звиняйте, я краще звичайним життям житиму. Воно й так коротке, аби витрачали його на таку дурню, як сцена, – знизала плечима Даміра.

– Твоє право... Я вам дам запис, самі перевірте дію пісні. Але можна й собі копію полишу? Хочу ще проекспериментувати. Добре?

– Та звичайно, – весело відмахнулась дівчина, вважаючи слова Ярослава перебільшенням.

Вийшовши на вулицю, Ігор спіймав себе на тому, що й сам не відмовився б подивитися, як впливає пісня у виконанні Даміри на хворих людей.

–Слухай, а тобі самій не цікаво перевірити теорію Ярика? Давай заїдемо до найближчої лікарні, – запропонував молодий чоловік, відкриваючи дверцята автомобіля перед красунею.

–І хто нас туди просто так пустить? Невідомо хто, з музикою та божевільними ідеями? Та нас самих до психіатра відправлять, – відмахнулась дівчина

– Гм…Слухай, мене є знайома, в якої тітка працює санітаркою. Давай я її наберу? Якщо погодиться допомогти, то й перевіримо?

–Тебе настільки загризає цікавість? – посміхнулась його супутниця.

–А тебе ні? А ну так, ти ж не відчуваєш впливу власної пісні… Але знаєш, він дійсно є.

–Я думаю ви з другом чудові казкарі, – розсміялась Даміра.

–Що є, то є, але в даному випадку, наші таланти ні до чого.

– Ну добре, вмовив. Давай. Що-що, а оригінальність наших побачень, мене регулярно вражає, – дівчину, схоже, відверто веселила ситуація.

Знайома Ігоря, не дуже розібралась у суті прохання, втім допомогти погодилась, повідомивши адресу лікарні в якій працювала її тітка та натякнувши, що жіночка полюбляє солодощі. А ще легко гарантувала підходящих для експерименту кандидатів, сказавши, що там половина відділення непритомно- безнадійних пацієнтів, які й виступ оркестру не помітять.

Приїхавши до потрібної лікарні, молоді люди купили в сусідньому магазині презент санітарці, а в аптеці під медичним закладом бахіли. Було вже досить пізно, коли пара зайшла у потрібне відділення, де їх зустріла жіночка років шістдесяти з байдужо-нещасним обличчям. Білий старенький халат, не менш побиті життям туфлі, сиве волосся, із залишками фарбування хною, бляклі очі. Ігор ввічливо привітався, вручивши пакет з цукерками та коробкою чаю.

– Племінниця сказала у вас якийсь науковий дослід з музикою. Це ж не має нашкодити? – спитала досить байдуже санітарка, задумливо роздивляючись вміст пакету.

– Ні, жодним чином. Ми просто дамо якомусь хворому послухати одну пісню, яка наче може допомогти покращити стан, – пробурмотів Ігор й розгублено замовк під недовірливим поглядом жінки. Він вже не впевнений був в тому, що це гарна ідея, але кидати справу на півдорозі не звик. Тим паче, перед Дамірою.

– Ну-ну. Ну нехай… Якщо ця ваша чудодійна пісня допоможе, я буду тільки рада. Всім нашим пацієнтам не завадить диво. Йдіть за мною, є в мене тут один дідуган, тридцятого року народження. Інсульт, вже два тижні без покращень, рідних не впізнає, ледве говорить, марить, – жінка повела їх повз сестринського столу, довгим, погано освітленим коридором. Дзижчання ламп денного світла, що періодично блимали, навіювало думку про якийсь фільм жахів, але сильніше за освітлення, з перших кроків лікарня нокаутувала запахом сечі, хлорки та ліків.

Молодий чоловік йшов коридорами й жахався. Це була зовсім не центральна установа, в якій він нещодавно шукав Даміру, а районна, розташована на околиці міста. Приміщення було обідране, оббите, на підлозі страшна, місцями бита плитка, що чергувалась з кривими плямами, сірого цементу, на стінах похмура темна фарба вкрита тріщинами, з відбитими шматками шпаклівки, брудними плямами. У невеликих палатах лежало по п’ять-сім пацієнтів, котрі щось бурмотіли, стогнали, скрикували, та крізь відчинені двері проводжали пару ворожо-заздрістними поглядами.

–Ігоре, я почуваюсь винною в тому, що я молода, здорова і взагалі маю змогу ходити…– прошепотіла Даміра, нажахано озираючись.

–Я теж...

–Прийшли, – санітарка відкрила пофарбовані у невідомо скільки шарів дерев’яні двері до дуже маленької палати, в котру було недбало втиснуто два ліжка. Мабуть колись це була не палата, а комора.

– Тільки не дуже галасуйте. Ці двоє не помітять вас, але в сусідніх палатах знайдуться вередливі персони. Он одна жіночка за стіною вчора скаржилась не лише на хропіння сусідок по палаті, а й на кроки санітарів та гавкання собак в приватному секторі за півкварталу, – мовила жінка.

Перед Дамірою й Ігорем було двоє пацієнтів. Один чоловік, лежав на страшному залізному ліжку й виглядав так, наче вже давно помер, іншим – виявився дід, прив’язаний якимись ременями до ліжка-каталки. Сиве коротке волосся, лице у зморшках, відкриті божевільні очі. Він щось тихо шепотів у стелю, здається, кликав якусь Лізу. Старець не звернув жодної уваги на людей, що зайшли до палати.

–Ну, ось тут можете проводити свій дослід. У вас є півгодини, потім центральний вхід замикають.

–А чому він зв’язаний…? – шоковано спитав Сергій.

–Іноді починає буянити, кудись намагається бігти. Встати, не встане, але впасти може. Ото й прив’язуємо…– байдуже відповіла санітарка та пішла, прикривши скрипучі двері.

–Боже…– у Даміри були повні очі сліз.

–Схоже дурна була ідея…– Ігор й сам був пригнічений. Молодий чоловік давно не мав необхідності звертатись до лікарні, тим паче, відвідувати подібні відділення, тож побачене його шокувало. Нещасний старий викликав шалене співчуття. Худий, жилавий дідусь явно звик працювати. Навіть зараз його руки щось судомно намагались робити… А де ж його рідні? Де діти, онуки, де та Ліза, яку він так тихо й наполегливо кличе? Невже всім байдуже? Невже більшості їх пенсіонерів світить така старість, такий кінець?

Ігор зітхнув, спробував взяти себе в руки, й подумки лаючи свою дурну цікавість, увімкнув маленький мр3 преєр. Полилася музика, заповнюючи кімнату та наче м’яко огортаючи кожного в ній. Ігор та Даміра інстинктивно притиснулись одне до одного, нажахані гіркою долею нещасних пацієнтів. А потім до ненав’язливої музика додався голос…

Виходячи з лікарні Ігор ще довго чув у вухах шепіт, цілком свідомий шепіт старого. Десь на середині пісні той раптом кліпнув та повернувшись подивився на молодих людей цілком осмисленим поглядом. Таким нещасним, приреченим поглядом, що Даміра не стрималась і заплакала.

–Де…я? Хто… ви? – прохрипів дідусь ледь чутно.

–Ви в лікарні, у вас інфаркт… інсульт був, – відповів затинаючись ошелешений Ігор.

–Давно… я… тут?

–Тижні зо два…– молодик поспіхом згадував, що йому казали, доки заплакана дівчина вискочила з палати на пошуки персоналу.

–А Ліза? Вона де?

До палати в цей момент з дивовижною швидкістю влетіла санітарка, за її спиною показалась заплакана Даміра.

–Жінка ваша? Приходила сьогодні, розмовляла з вами, перевдягала. Як добре, що ви прийшли до тями, тепер вже все буде добре. Точно підете на поправку, – скоромовкою відповіла жіночка, застигши на мить на порозі.

–А… чому я прив’язаний?

–Бо метались, могли впасти. І поки що я вас відв’язати не можу, тільки послаблю ремені. Почекайте до ранку…– санітарка з перелякано-здивованими очима показала відвідувачам, аби вони вийшли, а сама кинулася до пацієнта. – Оце зранку ваша дружина зрадіє. Ви тепер головне одужуйте, син набирайтесь і скоро вас додому відправимо…

Молоді люди тихенько позадкували на вихід, пісня скінчилась й питань щодо її дії не виникало…

–Зачекайте! – наздогнала пару вже біля виходу, санітарка та, вгамовуючи дихання, (бо її вік точно не для біганини) попросила. – Полишіть мені цю вашу пісню. Не знаю що воно таке, та може ще кому допоможе. Ви ж бачите скільки їх тут…

Даміра, ковтаючи сльози, мовчки простягнула їй біленький плеєр та кулею вискочила з лікарні. За нею поспішив й Ігор, дістаючи на шляху пачку цигарок.