Багряна

Емма

–Холера... Навіть не згадав… – Емма невдоволено дмухнула на долоню та розвіяла напівпрозоре видіння, що показувало, як осипався попелом аркуш з її номером телефону.

Білявка сиділа на широкому, вкритому червоно-чорним покривалом ліжку поряд з великим дзеркалом у візерунковій рамі. Простора кімната була занурена у напівтемряву, сіро-сині тіні впевнено панували за межами невеликої плями світла від невеликого настінного бра, а струнку жіночу фігуру огортав чорний шовк, який таємничо поблискував під час найменшого руху, підкреслюючи білизну шкіри красуні та зібраного на потилиці волосся. Поряд з Еммою лежав телефон, якісь папери, карта.

– Вплив світляка так легко не обійти, – пролунав чоловічий голос.

–Та майже ж вдалося! Йому полишалось лише зателефонувати. Навіть просто з питанням, чий це номер! Мінімум дії… Клятий «світляк»! Таку схему мені зіпсував! Був би цей йолоп, як і раніше, невдоволеним своїм подружнім життям, аж бігом побіг би телефонувати, а так, воно таке щасливе, що й роздягнену Олену Прекрасну в своєму ліжку сприйме, як деталь інтер’єру! А її ж туди ще спробуй запхни, оминувши його закохано-турботливу попелюшку, що навіть всіх духів-прилипал в квартири виселила! Бідні створіння ледь з голоду не померли! Он останній з вереском вибіг перед від’їздом, бо ж вона всі залишки поганих емоцій зі свого гніздечка вимела, вишкребла, ще й світлими сподіваннями залила! Де вона набралась того оптимізму, як дворовий кіт реп’яхів!? Та нормальна дружина мала голову прогризти з питаннями чий то номер, а не полишити його на столі зі святим переконанням, що то щось не важливе! І все це через вплив якогось світляка? Екселенціє, вам не здається образливим, мати під боком шкідника, що так перемішує нам карти! Він позбавив мене таких тузів в рукавах! Дивно, що Сапфірівського хлопчика не кинувся рятувати.

–А ось той пішак впав до твоїх рук стиглим плодом, саме дякуючи «світляку», – мовив той же голос.

–Прошу не зменшувати мої таланти, – Емма ображено повела плечем, з якого зісковзнув шовк, являючи світу спокусливе тіло, якому б позаздрила і сама Афродіта. – У нього просто не було шансів. Той молодик ладен був напасти на мене просто в крамниці. Такий смішний. Такий голодний…

–Я не зменшую, але саме ця дівчинка-світляк, вибила у нього останню можливість ухилитись від запропонованого курсу.

–То наш «світляк» дівчинка»? Екселенціє, то ви про неї знаєте! А чому мені раніше не казали?

–Для всіх знань свій час.

–Гм… Як скажете, – Емма, невдоволено стисла губи й змінила тему. – А як щодо того молодика, який уник ДТП? Ми його ще раз беремо в роботу? Там же такі перспективи...

–Ні. Найближчим часом на нього невигідно витрачати ресурси. Корекція сильна. Дівчисько не пожаліло сил.

–От хто її просив втручатись? Так все мало бути гарно: два трупа, менти, вирок, я…

–Через це втручання вона «засвітилась» перед Тінню й відкрила на себе сезон полювання. А прибрати незручну фігуру чужими руками, то найефективніше рішення. Нехай навіть дівчисько на диво вдало ухилилось від першої спроби та дременуло з країни.

– Невже наші миролюбні «травоїдні» ризикнули сунулись на сіру територію когось рятувати? – скривилась білявка.

– Може бути й таке. Часом вони обирають напрочуд безглузді квести. Але й нам не варто забувати, що більшість травоїдних природа непогано озброїла.

–Але всі вони призначені для харчування хижаків, навіть ті, хто напрочуд швидко бігає, чи живе у заповіднику, – зневажливо тріпнула плечем жінка.

–У різний час, красуне, у різний час… Хижак має вміти чекати. Але ти права, наше дівча аж занадто швидко дременуло, – мовив задумливо чоловічий голос. – Можливо їй дійсно допомогли обдаровані. Хоча, чого б то раптом? Вона за все життя до жодного з них й близько не підійшла. Не те, що її сестричка. От з тією мороки було багато. Та варто було її прибрати і ця майже згасла, почала ховатись від світу, спілкування. Світилась лише зрідка і безсистемно.

–Типовий дилетант. Але ж стільки планів зруйнувала! Якщо ви про неї знали, чому ми нею раніше не зайнялися?

– Миші теж бувають корисні. Ця, наприклад, прогризла мішок, заради кількох зерняток, а серед постраждалих ниток трапилась та, на якій тримався загальний шов савану Тіні. Дівчисько порушило баланс, що надало нам можливість діяти активніше.

– То світляк зіграв за нас? – відверто здивувалась білявка.

– Можна й так сказати. Ми отримали непоганий шанс змінити ситуацію. Коли частина натовпу з’ясовує, що дихає не повітрям, а смородом, це чудова можливість повести його більшість в потрібному нам напрямку. Можна донести людям, що варто власноруч змінювати ситуацію, але щоб розвернути їх у бік будівництва, а не руйнування, до чого вони більш схильні, необхідно докласти набагато більше зусиль. Потрібен розумний лідер. І стратегічне мислення, якого світляк-дилетант апріорі мати не може. Люди завжди віддають перевагу простим рішенням, бо зруйнувати щось, висловлюючи невдоволення, набагато простіше, аніж побудувати кращу альтернативу. Ненавидіти завжди легше, аніж любити. Та ми відволіклись. Що розкажеш про твого «золотого хлопчика»? – уточнив чоловічий голос.

– Ґрунтовно сидить на гачку. По самі зябра. Ще трохи – і наш з тельбухами, – Емма широко посміхнулась, зблиснувши яскраво-червоними вогнями у очах.

– Припини. Нині занадто багато можливостей випадково потрапити під камеру, а витрачати зайві ресурси на усунення наслідків дурного хизування, я не люблю, – в чоловічому голосі проскочило глухе невдоволення, яке змусило жінку миттєво опустити очі і повернути обличчю суто людський вигляд.

– Так, Ваша Екселенціє.

– Все, працюй. Наступний звіт за тиждень.

– Так, Ваша Екселенціє. Запевняю вас, все буде зроблено, – Емма покірно схилила голову перед великим старовинним дзеркалом, в якому розчинилась непевна сіра тінь.

Ще за кілька хвилин, білявка неспішно накинула халат на оголене плече, посунувши папери встала з ліжка, вимкнула бра, полишила спальню, перейшовши до чорно-білої кухні в стилі хай-тек. А вже там вона томлено сперлась на білу стільницю, недбало увімкнувши чайник.

Втім скоро красуня вже влаштувалась на широкому підвіконні з чашкою теплого какао, підібравши стрункі ноги під підборіддя. Зараз, коли на неї ніхто не дивився, вона трохи нагадувала маленьку загублену дівчину, якій терміново потрібна допомога й захист. Але такою її давно ніхто не бачив. Колись давно, примірявши на себе образ «міледі» з творів Дюма, Емма в ньому так і полишилась, хіба що з часом вдосконалила деякі риси, бо куди тому нещасному кардиналу до її Екселенціє, який давав змогу почуватись всесильною, отримувати владу над жалюгідними людиськами й усвідомлювати себе важливим ланцюгом в справах світу. Єдине, що викликало незадоволення красуні, це те, що досі, після кожної розмови зі своїм керівництвом, якась часточка того, що Емма колись вважала душею, стискалась, нагадуючи, що жінка досі має дещо людське. Втім його з кожним разом ставало менше, й скоро вона вже не матиме нічого спільного, наприклад, он з тією тіткою, що тягне баули по засніженій дорозі. Емма криво усміхнулась, спостерігаючи з вікна, як якась нав’ючена, як віслюк, жінка попрямувала до зупинки, у натовп такої ж отари. Бігають, щось планують, збирають копійки, хватають, як голодні собаки залишки з барських столів, а підняти голову та озирнутись навколо, волі не мають. Заганяються, як стадо, у перший ліпший загін, не помічаючи бойню. Навіть коли чимчикують попід самим ножем, по плямах чужої крові, щиро вірять, що пастух, який полюбляє шашлик, то їх захисник, а гвинторогий козел, що йде попереду, – великий мудрець…

Емма зневажливо скривилась й перевела погляд на дахи будинків. Вона не така, як ці вівці. Знає куди і навіщо йде. Для неї все досяжне, все можливе, нічого не лякає. Майже нічого… І вже давно відсутній біль. А давній спогад про білобрисого хлопчину з блакитними очима та теплою усмішкою, що сяяла яскравіше за літнє сонце, давно не турбує ночами. Нині її обіймають та пестять тільки ті, кого вона обирає сама. Без ілюзій і наївних мрій. А що було, то було… Нині колишній коханець має дружину, доньку, сина й типовий мішок сімейних клопотів. Його обраницю, ту дурненьку, наповнену смішними ідеалами простушку, навіть ненавидіти смішно. Усіх цих людисьок, з їх дріб’язковими проблемами, дітьми, повсякденними клопотами, можна лише зневажати. Прибирання, готування їжі, витирання сопель… Така дурня, вбивати своє життя на подібну нудоту…

Емма була переконана, що їй вже давно байдуже, як нині живе той давній коханець, але те, що він її навіть не згадав, стало неприємною несподіванкою. Колись вона була впевнена, що не застосовуючи свій дар, викликала справжнє кохання. Білявка досі чудово пам’ятала те відчуття п’янкого щастя, враження, що весь світ біля твоїх ніг. Вона могла тоді використати власні здібності, проте не бажала. Навіщо навіяне, якщо є справжнє? Здавалось справжнім… Але ні, чергова брехня.

З часів їх останньої зустрічі минуло багацько часу, але як він міг навіть не згадати її? Та він же клявся, що її номер телефону пам’ятатиме до смерті! А ось побачив і навіть тіні впізнавання не проскочило! Як він міг її забути?! Емма ж у порівнянні з його невиразною Тетяною просто богиня! Невже їх погляди й більше десяти років тому були настільки різними?

Білявка прикривши повіки дивилась крізь довгі вії на сірі хмари над містом, а її спогади линули в минуле. І ось вже знову перед очима піщаний берег, солоний вітер, крики чайок, блакитні, як літнє небо, очі засмаглого хлопця, що ніжно цілує кінчики її пальців на нозі. Шурхіт морських хвиль розчиняється в його тихому сміхові… Але той літній день, сірою хмарою перекриває їх наступна зустріч. Зустріч далеко від моря, в цьому робочому похмурому місті, куди Емма приїхала виключно заради нього. А не варто було…

– Ти прекрасна, Емма. Я зовсім втрачаю від тебе голову, бо в тобі забагато всього. Краси, пристрасті, розуму. З тобою кайфово, неймовірно. Ти – неймовірна. З тобою класно спілкуватись, цікаво сперечатись, а вже ночі з тобою то просто ульот… Але ми такі різні. По життю ми з тобою дивимось у різні сторони, – говорив він на ранок після їх пристрасної зустрічі.

– Я дивлюсь на тебе, милий… – все ще усміхнено мовила тоді жінка, ще не розуміючи, чому серце починає кам’яніти. Він же так зрадів побачивши її, вони провели таку чудову ніч…

–Це чудово, фантастично, але ж… цього замало, – мовив чоловік запалюючи цигарку, та випускаючи дим у стелю. – Тобі буде замало того, що я можу дати, того, чого я прагну. Аби двоє були щасливі, вони мають мати нехай не однакові, та хоча б рівні за амбіціями мрії. Я до твоїх і на катапульті не долечу…

–То купи квиток на літак, – схилила голову білявка, все ще намагаючись втекти від усвідомлення позиції чоловіка, якого вона вважала закоханим до нестями.

–Не всі здатні літати…

Емма сперлася лобом на холодне скло вікна, відчуваючи, що очі зрадницьки наповнились злими сльозами. Картинка спогаду розсипалась на тисячі дрібних уламків, як бите дзеркало, і розчинилась у сірому тумані, що заструменів навколо ніг жінки, заклубочився, наче ласкавий кіт.

–Досить жувати соплі, – незадоволено рикнула сама на себе білявка й піднявши голову, розправила плечі та граційно сплигнула з підвіконня, – Час зайнятись справами.

Емма підчепила пасмо туману, кинула його на скло і, уважно роздивившись напівпрозору картину, що проявилась непевним маревом, задоволено хмикнула.

– Чудово. Струмочки пітьми невідворотно вливаються у місто, підкреслюючи тих, хто має необережність тягнутись до світла. Тож перші мішені окреслено. Наївні оптимісти, ви ще не второпали який шторм наближається… Те, що ви сприймаєте, як безглузді нежиттєздатні ідеї, скоро буде реальністю, бо ж ми тут не плюшками балуємось. Ще трішки зусиль і люта зграя помчить цими клятими вулицями, збираючи багатий врожай. Варто лише правильно розіграти всі карти, й дехто, зі своєю щасливою сімейкою, опиниться в чудовому жахіттячку, попри всі зусилля дрібних світляків. – хижо усміхнулась Емма та помахом руки стерла примарне видиво зі скла.

Зайшовши у гардеробну, жінка критично оглянула її вміст. Так, для чергового виходу можна взяти ось цю коротеньку світлу шубку з песця, акуратні, пошиті на замовлення кремові чобітки на підборах, їм в тон сукню з тонесенької кремової вовни і ще, мабуть, ось цей червоний шарфик. Звідки він? Наче з Мілану, а може й Парижа. Не брендова річ, втім непогана. Емма давно мала можливість дозволити собі не пам’ятати де купила ту чи іншу річ. Нині для неї якесь значення мали лише трофеї, як от смарагдові сережки, що виконавши свою роль в машині Сергія, самостійно повернулись до хазяйки. Колись давно, вони належали жінці, що мала необережність змішати її з брудом…

Нанісши акуратний макіяж, білявка хитро підморгнула своєму відображенню у дзеркалі та безтурботним метеликом випурхнула з квартири. Пентхауз в центрі міста мав, окрім гарного виду, ще одну чудову особливість – підземний паркінг з охороною. Можна не виходити на вулицю під дощ зі снігом.

Спустившись на ліфті, молода жінка вийшла у просторе приміщення, заставлене недешевими авто. На кнопку її брелока відгукнулася блиманням фар біла «Асуrа». Сьогодні пані вирішила брати улюблений транспорт.

Новенький рельєфний охоронець проводив білявку таким хтиво-захопленим поглядом, що ледве слиною підлогу не заляпав. Чоловіки… Емма задумливо повела плечем, але потім вирішила, що та дрібнота не варта уваги. «Хлопчик на раз» найближчим часом не потрібен, втім «зголоднілого» варто запам’ятати. Судячи з погляду, цей все зробить, варто лише пальчиком поманити. Такі пішаки іноді бувають корисні.

Зблиснувши сама собі у дзеркало білосніжною усмішкою, від якої деякі її знайомі вже б нажахано забились у куток, Емма виїхала на наповнену життям вулицю.

Олеся

Втомлена підйомом Олеся буквально «випала в осад» на вершині гори й перші хвилин двадцять могла лишень сидіти на невеликому камені та бездумно дивитись в небо, радіючи, що далі не гонять. Артем, оголосивши, що «дитя асфальту» може перепочити, козликом поскакав кудись далі, а Коййя присіла неподалік, щось перебираючи в своєму рюкзаку. Обоє таємничих друзів Олесі були свіженькими, наче тільки вискочили зі зручного ліжка, а не долали гірські схили. От як таке можливо? Вони чимчикують так, наче не мають рюкзаків за спиною, та й пройдені кілометри сприйняли, як дитячу забавку!

Почекавши доки серце перестане стукотіти набатом, дівчина спробувала роздивитись диво світу, до якого її привела гумористка-Доля. А чудні люди були ці древні. Залізти на таку висоту, де хмари навіть не сусіди, а майже домашні тваринки, розбудувати ціле місто і зникнути. Оригінали.

Мачо Пікчу справляло суперечливе враження. Викладені камінням вулиці, часом були не гірші за «новомодну» брущатку на деяких проспектах рідного міста Олесі, а підстрижена зелень виглядала навіть краще, аніж міські газони. Будівлі та розвалини тут були досить різні, одні складені неймовірно ретельно, інші – досить грубо. Часом взагалі виглядало так, наче починав будувати конструкцію серйозний майстр, а добудовували, неохайні дітлахи, що ліпили різнокаліберне каміння, як їм заманеться. Ще зустрічалися химерні конструкції, де стіною слугував один величезний валун, який ретельно обліпили, як курчата квочку, дрібніші камінці. Оце так прикладна фантазія!

Олеся задумливо йшла, роздивляючись численні сходи, вулиці, будинки з вікнами, але часто без дахів. І тараси, тераси, тераси… Вкриті соковитою зеленню вони виходили просто у хмари, що клубочились вздовж прямовисних скель, майже приховуючи карколомну висоту, на якій знаходились залишки старовинного поселення. А десь там, далеко внизу, іноді було видно стрічку річки в оточенні лісу.

Оминувши чергову кам’яну стіну, дівчина майже ніс до носу зустрілась з двома гуанако, що в компанії з сірою хмаркою, паслися на смарагдовій траві. Симпатичні пухнасті істоти з цікавістю на неї подивились, кліпнули довгими віями й неспішно рушили далі, час від часу опускаючи акуратні голови на довгих шиях та покусуючи травичку. Тепер Олесі стало зрозуміло які «газонокосарки» влаштували тут зразковий газон. Цікаво, а цим тваринкам не страшно дивитись з такої висоти вниз, ходять же попід самим краєм!

Нагулявшись містом й зовсім загубивши з поля зору своїх супутників, Олеся розгублено всілась на одну з терас та, з нехарактерним їй азартом, звісила ноги з обриву. Відчуття були зовсім незвичні, а от думки відмовлялись збиратись докупи, тож дівчина просто спостерігала за якоюсь великою птахою, що неспішно літала між пухнастих сірих хмар.

–Онученько… – пролунав раптом зовсім поряд знайомий старечій голос.

–Баба Ганна? – Олеся спантеличено озирнулась довкола.

–Онученько, обережніше! Де ж це ти?

–В Перу… Мені тут просвітницько-рятувальну екскурсію влаштували. А як у тебе справи, бабусю…? – мовила на автоматі дівчина та, піднявши погляд, побачила образ, який проявився просто в повітрі перед нею. Ніби над урвищем відкрилось вікно до старої сільської хати прабабусі. Знайоме до дрібниць обличчя у зморшках, смішна бородавка на щоці, незмінна квітчаста хустка, з під якої вибилося пасмо сивого волосся, в’язана кофтина... – Ой, я тебе бачу! – дівчина вражено дивилась бабцю.

–Та які там в мене справи? Я за тебе турбуюсь. Ось, нарешті відчула тебе… З тобою все гаразд, дитино? – старенька мружилась, наче дивиться на яскраве сонце.

–Так… Майже… От тільки мамі зателефонувати все не можу. Може ти їй передай, аби не хвилювалась… Стоп, а чому я тебе бачу?

–Онучко, послухай, щось відбувається, щось, що може змінити тебе і світ. Будь обережною…– бабця проігнорувала питання, ніби то звична справа, зависнути привидом посеред гір!

–З ким ти розмовляєш, Олесю? – поряд з розгубленою Олесею з’явилась Коййя та, поглянувши та говірливий міраж, усміхнулась. – О, я бачу прогрес. Молодець. Але нам потрібен інший напрямок. Працюємо далі, – махнувши рукою, наче розганяє туман, жінка легко розвіяла видіння.

–Коййя, що то було? Дійсно моя бабця? – ошелешено спитала дівчина, намагаючись усвідомити побачене.

–Так.

–Але… як?

–Тут особлива зона, яка значно посилює більшість здібностей обдарованих. А вона теж має певні здібності, – Коййя простягнула руку й поманила за собою підопічну. – Ти досить швидко налаштувалась на це місце. Молодець. Пішли, вже все підготовлено, то ж ти можеш випити чаю, перекусити і зайнятися нагальною справою.

Попетлявши за своєю провідницею між спорудами Олеся дісталась відкритої площадки на підвищенні, де розміщувався великий плаский камінь. Попід стіною однієї із будівель, що оточували цю «площу», розмістився Артем з невеличким розкладним столиком, на якому лежали бутерброди й стояв термос з чаєм. Хмарно-прохолода погода, зробила цей напій дуже вчасним і бажаним. Та варто було покінчити зі сніданком, як Коййя підвела Олесю до плаского каменю, полишивши чоловіка прибирати залишки трапези.

–Сідай, – вказала рукою на камінь жінка.

–Навіщо? Там холодно, – тріпнула плечима дівчина і мимоволі закуталась в легку курточку, яку їй видали ще в машині.

–Не для тебе. Сідай, закрий очі, налаштуйся, як я тобі показувала. Ти ще заслабка аби втручатися у події, тож просто згадай усі долі, які ти корегувала за останні півроку.

–Всі? Та це ж нереально! – Олеся шоковано дивилась на співбесідницю й не поспішала сідати на камінь, який занадто нагадував жертовник. Якоїсь миті їй там навіть примарилося багряне світло, хоча скоріш за все це були відблиски ранкового сонця, що невпевнено визирало з-за гір. Та й загалом, це ж давній історичний об’єкт, ще якесь святотатство припишуть. Хоча… Хто? Навколо, окрім них трьох, жодної людини. Що досить дивно, бо це ж наче туристичний маршрут і має бути якщо не натовп, то хоч якась групка цікавих, чи хоч охорона… Але між будівлями свистів лише вітер та блукали меланхолічні «газонокосарки».

–Сідай! Цей камінь тут для таких, як ти і поставили! Аби допомогти. Ти жити хочеш чи ні?

–Ви вже питали…– покосилась на жінку дівчина й таки залізла на дивний постамент. Він дійсно виявився не холодним. Наче ж ранок, хмари, вогко, прохолодно, але він гріє так, наче на нього всю ніч старанно світило літнє сонечко. Та й повітря над ним тепле…

Всівшись у позі лотоса, Олеся заплющила очі й спробувала дослухатись до оточуючого світу. Шепіт вітру, спів птахів, теплі промені сонця і… легка, пронизуюча всесвіт енергія, що йшла від каменю у вишину. Тепла, приємна, ніжна. Вона ніби окриляла, оживляла. Олеся відкрила очі та якимось іншим поглядом подивилась на оточуюче її місто, гори. Дівчину накрила хвиля усвідомлення навколишнього простору, радості від його нескінченності, різноманітності. З’явилось шалене бажання злетіти до тих далеких вершин, планувати над давнім містом, горами й долинами, торкнутись бездонного куполу неба, що вже встигло очиститись від хмар, наче їх хто стер, як напис крейдою на шкільній дошці. Дівчина усміхнулась, піднявши голову розкинула руки, як крила… То ось чому тут побудували місто! Мабуть так само почувались тут люди і тисячу років тому, і три, і двадцять. Поєднання вічності та краси не може полишити байдужим. Воно окриляло, кружило голову, наповнювало азартом й жагою життя.

Кінчиками пальців пробігло поколювання, як від легкого удару струму, поступово переміщуючись донизу по рукам, тілу. Воно відчувалось все сильніше, доки одним ударом не зійшлось десь в центрі тіла, біля серця, там, де на думку Олесі й ховається в людині душа… Світ наче вибухнув феєрверком різнобарв’я, видінь, розгорнувши перед нею величезний строкатий килим людських доль. Всі долі за півроку? Та хоч за все життя!

Ось перед очима мелькнула доля семирічного хлопчика, якому замість страшного перелому хребта, вона «підсунула» легке харчове отруєння, а ось дідусь, який замість того, аби випадково вбити свого собаку, єдину радість старості, зіштовхнув той злощасний квітковий горщик на вулицю, на автомобіль бізнесмена в якому саме заклали вибухівку. Вибухівка виявилась не готова до такої підступності. А ось…О, а це той молодик, що ледь не збив жіночку з дитиною…

Олеся, схиливши голову роздивлялась лінії доль. Такі різні, такі різнокольорові. Цікаво, лінія долі молодика, що не збив жіночку, була брудно-зеленою, а тепер смарагдова й переплелася із золотою. Дівчина. Обдарована, гарна, добра… О, як цікаво, а в неї ниточка долі до зустрічі зі «смарагдовим» хлопцем, була теж брудно-руда, а зараз, засяяла червоним золотом. Он як кохання змінює.

О, а ось та жіночка, яка повинна була загинути. Ниточка її долі до корекції була сірою, як мокрий асфальт, а тепер – кольору електрик, та й долі її сім’ї засяяли. Це ж треба…

Проглядаючи, наче виставлені щедрим продавцем на вітрині, лінії доль, Олеся помітила, що біля деяких зависає якась сіра, ледь помітна ниточка. Іноді навіть декілька. Хто чи що то таке дівчина не могла зрозуміти, та бачила, що від доторку з тією ниточкою долі людей тьмяніли, змінювали, або втрачали колір, а іноді й швидко обривались. Може то й є та загадкова Тінь?

Олеся з цікавістю роздивлялась долі жителів її міста. В цьому строкатому килимі значно переважав сірий колір, втім на його фоні фантастично гарно виглядав візерунок з яскравих ниточок. Варто було дівчині сфокусуватись на якійсь одній, як вона бачила її детально. Як гарно, незвично і зручно!

Олеся звернула увагу на одну тьмяно-руду ниточку, що йшла паралельно блакитній і ніби розчинялась в килимі, а небесна блакить сусідньої, в місці зникнення рудої, перетворювалась на досить страхітливу чорнильну пляму. Який дивний візерунок…

Подумки торкнувшись рудої ниточки, дівчина побачила молодого чоловіка років тридцяти. Він відбував покаранні в колонії. Потрапив туди через те, що втрутився у бійку, захищаючи дівчину. Побив сина голови районної адміністрації. Не сильно так, лишень на п’ять років загального режиму… За підсумком лицарського вчинку, чоловік у колонії, а дівчина, яку він захистив від побоїв, досі зустрічається з тим самим хлопцем. Її кілька синців не засмутили. Панянка могла змінити власне життя, якби не обмовила свого захисника в суді, але орієнтувалась на інші пріоритети. Шкода. А у сучасного лицаря завтра закінчується строк ув’язнення, але… Що це? Олеся стрімко продивилась лінію, що зникала. На останній вечір в колонії йому вже приготували «перо» за замовленням того ж самого «ображеного». І чоловік не вийде… Як жорстоко! Навіщо стільки жорстокості за цілком заслужені синці? Та той «постраждалий» провів лишень місяць у лікарні, і то більше для того, аби мати аргументи у суді! Зламати нещасному життя, та ще й в підсумку вбити, за кілька синців? Е ні, хлопці, так не буде! Олеся рішуче втрутилась в реальність, геть забувши, настанови Коййі. Які там настанови, коли тут гарну людину вбити планують! Дівчина була категорично не згодна с тим, що побачила, не змогла проігнорувати таку несправедливість.

І ось вже за півсвіту від давніх розвалин, виконавець «замовлення» раптом, замість мовчки ігнорувати буденне хамство наглядача, заїхав у вгодоване обличчя кулаком і… напрочуд швидко сам потрапив у лікарню з переломом щелепи. Впав, ага. Виключно випадково. Нічого, цей переживе, а от гарна людина полишиться живою. Так, а далі… Ну от, тепер чоловік спокійно покине колонію, а за пару тижнів його приймуть на роботу водієм вантажівки. Потім він перевозитиме до Тернополя речі давньої знайомої, яка його чекала всі ці п’ять років, й вирішить допомогти їй облаштуватись на новому місці… Чудово! Олеся подумки собі поаплодувала й помітила, як прямо на її очах доля цього чоловіка засяяла жовтим кольором, наче весняна кульбабка в оточенні яскравої блакиті сусідньої «ниточки». Ой, а далі все так красиво плететься…

Доки дівчина активно займалась корекцією чужої долі її ноги почав оповивати густий туман, але вона то помітила, лише коли він дістався колін. Здивовано опустивши погляд Олеся побачила, що та сірість, ніби виливається з килиму доль і розповзається, приховуючи різнокольорове плетіння. Туман був холодний, неприємний, а ще, здається, навіював якусь втому, байдужість… Дівчина спробувала підскочити, та ноги неначе закам’яніли. Вона сполохано озирнулась, але сіра хвиля закрила вже від неї гори, а над головою замість блакитного неба виявилось темно-синє, нічне, з колючими білими зірками. Олеся не розуміла, що відбувається. Ставало все холодніше, а у цілковитому сірому фоні почали спалахували багряні блискавки-зірниці.

–Коййя! Артем! – спробувала погукати перелякана дівчина, але її голос безнадійно тонув у глухій тиші. Туман вже сховав навіть зорі, й лише багряні спалахи навколо блимали, як вісники апокаліпсису. Олеся безпомічно озиралась, вже не в змозі ворухнути нічим, окрім голови. Невже це по її душу прийшла та сама Тінь, про яку стільки торочили нові друзі? Але ж вони казали, що Тінь тут її не дістане. Чи це Олеся сама її ввічливо запросила, допомігши тому чоловікову? Але ж без допомоги він би загинув…

Зірниці вже блимали, як скажені, холод був лютий, але паніка Олесі почала вщухати, поступившись сонливості. А це, мабуть, не бажано… Холод і сон, то смертельний вирок й за менш незвичних обставин, а тут таке… Але очі вперто злипались й дівчина розуміла, що безнадійно програє цю битву. Як же це? Чому? Так не чесно! Невже їй так більше й не побачити…Сірого? Душу пронизали дикий біль, туга і жаль.

–Але ж він обіцяв… Обіцяв мене знайти… – шепотіла, ковтаючи сльози Олеся, відчуваючи вагу каблучки на ланцюжку, та навіть не маючи змоги її торкнутись пальцями.

Туман, що від світла зірниць став багряним, впевнено загортав заплакану дівчину в саван…