Багряна

Олеся

Олеся стояла серед туману. Десь на обрії свідомості полишилась згадка про дивний холод, страх, зірниці, яскравий спалах світла, але зараз був лише білий туман. Світлий, ніби пронизаний вранішнім сонцем, що веселкою спалахує на межі зору, прохолодний, з ароматом весняного дощу та квітів. А потім попереду дівчина помітила знайомий силует. Сірий! Олеся шалено зраділа й кинулась до нього, але вже на другому кроці її потягло вниз, перед очима все завертілось, а ще за мить тіло старанно відзвітувало, що лежить на твердій поверхні із заплющеними очима. Дівчина від розчарування встигла згадати всі відомі їй варіанти лайки, але, звичайно, то не допомогло повернутись. У вухах замість м’якої тиші з’явився дзвін, крізь котрий, як крізь вату, почали долинати звуки.

–Давай, давай, повертайся до нас, світляк-камікадзе…

–Думаєш, оклигає?

–Якщо вже її сам Сірий висмикнув з лап Тіні…Та вона просто морального права не має, здатися!

–Ще б їй якось повідомити, що вона не має такого права…

–Обіцяю, я повідомлю їй, хто її врятував і яку дурню вона вчинила… Я ж сказала дивитись, а не втручатись, – линув голос, здається, Коййі.

–Сказала вона… Красуня. Я думав ти знаєш, що робиш. Ти сподівалась на її що? Свідомість? Відчуття небезпеки? Та вона ж впритул дуло пістолета не побачить! Вже ж переконались! Якщо ти мала здогад, що вона спробує втрутитись, то чого взагалі її пустила до лінзи? – а це, начебто, сварився Артем.

–Та не могла вона втрутитись, за всіма законами не могла. В неї не просто не мало бути сил щось змінювати. Тим паче я не думала, що Тінь до неї тут дотягнеться. Так, дівчина себе викрила, але власноруч перекинути Тіні місток… Так не мало бути…

–Вперше бачу таке самовпевнене дурисько без інстинкту самозбереження. От навіщо лізти рятувати ще когось, коли геть нічого не розумієш, ще й сама вже по краю ходиш?

–Може це й впало в око Сірому? Цим вона йому і сподобалась?

–А що, справді сподобалась? – заради спогаду про Сірого, Олеся навіть знайшла сили повільно відкрити очі.

–О, ти диви, ожила! – радісний скрик Артема боляче різонув по вухам, та дівчина на це не зважала.

–Ви говорили… про Сірого. І що я йому сподобалась. Може повідомите мені нарешті, хто він такий?

–Повідомлю. Й про те, що лише дякуючи йому ти ще жива, теж повідомлю, – полегшено-роздратовано відповіла Коййя. – Вбити тебе мало…

Дівчина скривилась. Які знайомі обіцянки. Колись її сестра теж, якщо раділа, що Олеся виплуталась з якоїсь халепи, одночасно обіцяла прибити, а вже класична погроза мами «втопишся, я тебе вб’ю», взагалі викликала багато питань в частині мотивації.

Роззирнувшись, дівчина з’ясувала, що знаходиться все у тому ж стародавньому місті (це ж треба навіть не перемістилась, доки знову бездиханним тілом прикидалась!), але на гори вже опустився вечір й заглядав у вікно кам’яної будівлі яскравими зорями. Олеся лежала на невеликому кам’яному підвищенні, застеленому туристичним килимком і ковдрою, поряд на розкладному столику стояв термос, таця з хлібом й порізаними овочами, рюкзаки. Артем чаклував над невеличкою пательнею, що стояла перед входом будівлі на хитрій конструкції, під якою весело танцювали язики полум’я. Схоже цей красень не так вже й переймався її станом, якщо знайшов час для приготування вечері.

Повітря було насичене запахом дощу, мокрої трави а також ароматом смаженого м’яса і спецій. Вдихнувши все це Олеся відчула, що в перших рядах прокинувся голод. Може й непогано, що тут їжа готується, он як організм одразу життям зацікавився…

Коййа допомогла дівчині всістись, замотавши її у ковдру, як хворе дитинча.

–То розкажете? – нетерпляче зазирнула їй в очі Олеся. Жінка скрушно зітхнула, повернулась до вогню.

– Врятували на свою голову. Схоже ікіґай цього дівчиська – випадати самій та висмикувати всіх з зони комфорту, – пробурмотів Артем, перевіряючи ножем готовність м'яса.

– А хто такий ікіґай? – закліпала очима Олеся, підозрюючи, що її тільки-но витончено вилаяли.

– Призначення. Філософія знаходити задоволення у щоденних справах, – фиркнув чоловік.

– То ти натякаєш, що для мене задоволення і звична щоденна справа топитися в глюках посеред екзотичних гір? – відверто обурилась дівчина.

– Прибери гори, й усе інше ти мала й раніше. Хіба що Сірий поряд не пробігав, – закотив очі Артем.

– От, Сірий. Хто він такий? Розкажете мені нарешті про нього? Що він за диво таке, що ви колами ходите навколо його персони, але так нічого конкретного й не кажете.

–А він не та особа, про яку можна щось конкретне розказати…– мовила Коййя, дістаючи з кам’яної полиці дерев’яні таці, – Сірий… Сірий – то могутня і загадкова персона. Ніхто точно не знає звідки він і хто, та він дуже давній. Час майже не має над ним влади. Я зустрічалась з ним лише декілька разів за життя, а воно в мене було досить довге, як для людини. Але наші зустрічі не схожі на посиденьки друзів, й тим паче він мені не диктував свою автобіографію. В більшості все зводились до того, що він попереджував про небезпеку, або вказував на помилки. А помилок я свого часу наробила достатньо, та й впевненості у власній правоті мала на десятьох… Тож всім порадникам, чи тим, хто намагався мною керувати, було не солодко. Але врешті я загралась і йому довелось мене рятувати.

–То хто ж він? І ви? Бо ж ви явно не люди. Принаймні не звичні…– Озвучила Олеся думку, що досить давно крутилась в її голові.

–Не зовсім звичні, та людського в нас багато… У Сірому – значно менше. Я б назвала його Богом, та точно знаю, що Бог, то дещо інше. Та й сам Сірий так говорить, – схиливши голову мовила жінка.

–Але ж хто він?

–Важлива гирька на шальці терезів всесвіту. Особа з неймовірними здібностями, що намагається змінити життя людей, допомогти знайти їм шлях, взаєморозуміння.

–І вам?

–І мені… Я ж не завжди шукала та рятувала подібних тобі… Колись я їх ловила геть для іншої мети…

–Ага, доки її не спалили на вогнищі, – хмикнув Артем. – Видовище було, мабуть, феєричне.

–Глядачів дійсно зібралось не мало. Але видовище було цілком звичне для тих часів. Страта однієї з тисяч тих, кого люди майже п’ятсот років старанно катували й палили. Мене принаймні було за що, а ось більшість інших…

– То просто люди тих часів так нервово реагували на погану погоду. Чим найкраще підігріти місто під час малого льодовикового періоду, як не гарними пані? – іронізував чоловік.

– На жаль, ти не далекий від істини. Навіть заяви авторитетних освічених людей того часу, на зразок Йоханеса Вієра, про фізичну неможливість нещасних дівчат викликати град, мороз чи сніг, мало цікавила натовп у ті часи, – сумно посміхнулась Коййя.

– В ті часи? Я тебе прошу. Натовп досі мало цікавлять аргументи розуму. Наука зробила величезний стрибок, а от прогрес людей в частині етики, має набагато менші досягнення. В Африці під час посух й досі можна почути серйозні розмови про необхідність знайти і вбити відьму. Пошук крайнього, то улюблена розвага обмежених, – хмикнув чоловік.

–Але, Коййя, якщо Вас спалили, то як…– кліпала оченятами Олеся, намагаючись вкласти факт про спалення і цілком живу жінку в одну реальність. Реальність зневажливо крутила дулю.

–Як я полишилась жива?

–Власне так. На обвуглену головешку ти…Ви зовсім не схожі, – дівчина знітилась, під іронічним поглядом Коййі.

–Я тебе прошу, досить цього «ви», терпіти не можу таку форму звертання. Щоправда й обвугленою головешкою мене ще не називали, – розсміялась жінка.

–Коййя в нас майже фенікс, – посміхнувся Артем, розкладаючи по тацям вечерю.

–Майже… Мене врятували, відновили, дійсно ледь чи не з попелу. Він… Сірий…

–А він і таке може?

–Він багато чого може. Та наша біда в тому, що він такий не один.

–Я так розумію є й темні сили? Демони?

– Ні, все не так. Не демони. Та й Сірий на янгола точно не схожий. Просто таких сильних двоє в цьому світі, але мета в них різна. Втім, це ближче за порівнянням до хижаків і травоїдних. Є олень, вожак стада, сильний, з великими рогами, міцними копитами – грізний воїн. Він захищає своїх. І є вовк, вожак зграї, яку він теж захищає і якій забезпечує харчування. Буде слабким олень – загине стадо, буде слабким вожак – загине зграя. Природі потрібні обоє, але друзями їх назвати важко. Це просто дві сили, постійний рух яких забезпечує колесу життя рух уперед.

–То все ще й до чортиків складно…

–Та ні, досить просто, якщо не ділити світ на чорне й біле. На відміну від тварин, люди можуть обирати – бути їм хижаками чи травоїдними. Але, якщо ти виріс серед вовків, важко поводитись, як лань, а якщо так поводишся – маєш скромну ймовірність вижити.

–Мабуть…– задумливо схилила голову Олеся. Але її думки швидко повернули у інший бік. – Як думаєте, я його ще побачу? Сірого?

–Що він тобі казав?

–Що знайде мене… А ще, подарував ось це…– Олеся дістала з під футболки подаровану обручку на срібному ланцюжку.

–Що? – здивовано вирячився на неї Артем, ледь не впустивши собі на ногу пательню, що саме почав знімати. – Коййя він хіба за таким був помічений?

–Ні. Дарунок від Сірого… Вперше про таке чую,– задумливо схилила голову Коййя, доки чоловік, вражено переводив погляд з Олесі на свою подругу.

–Я думала ви бачили перстень, доки я тут глюки ловила, – здивувалась вже дівчина.

–Ні… Доки ти його нам не показала, не бачили…

–Якась чудна у вас спостережливість. І до речі, що то таке страшненьке мені на тій камінюці примарилось? Артем мені знову щось у чай підсипав?

–Та що ж таке? Чого я в тебе постійно опиняюсь в когорті підступних злодіїв? – закотив очі чоловік.

–Може тому, що привіз мене контрабандою в Еквадор?

–Та я тебе прошу, тут такого добра – на експорт можна возити! І взагалі, я вже згоден повернути тебе з доплатою!

–Артем до твоїх пригод не мав жодного стосунку, – стала на захист свого друга Коййя.

–Гарненькі пригоди! Та щоб мене міль побила, ще раз таке пережити! Такі забористі глюки, від яких душа в п’ятках собі вже хатинку облаштувала, в мене почались саме з появою Артема!

– Та дякуй, що я тебе рятую від них, невдячне ти непорозуміння! – обурено фиркнув чоловік.

– То була реальність…– «заспокоїла» Койя. – Не вішай всіх собак на мого помічника, він не полюбляє таке вбрання.

– Реальність? Та не була моя реальність ніколи настільки облаштованою спецефектами! – вражено подивилась на цих двох Олеся.

– Дитино, ти сама собі ледь не вкоротила віку. Якби не Сірий, що висмикнув тебе останньої миті, від тебе небагато б полишилось…– покачала головою Коййя.

–То я йому таки небайдужа? – замріяно усміхнулась Олеся згадці про Сірого.

– Схоже на те…– відповіла жінка й замовкла задумливо дивлячись на вогонь. І продовжувати, схоже, не планувала. Її погляд раптом став таким пустим, що дівчині здалось, наче Коййя повернулась у ті далекі часи, де її спалили. Ще й язики полум’я, що відображалися у темних бездонних очах додавали чудного ефекту. Чи то демониця перед нею сидить, чи то чаклунка, чи то все в одному флаконі.

Артем, кинувши уважний погляд на свою загадкову подругу, мовчки подав Олесі виделку й тацю з вечерею, таку ж саму поставив поряд з Коййею. Незвична овочево-м’ясна страва вабила таким ароматом, що шлунок дівчино забурчав, наче повноправний учасник розмови, тож Олеся знітилась й тимчасово відклала в сторону питання, віддавши належне їжі.

Ігор

–Ну от, знову наполовину пустий чайник! Ну що за народ?! На секунду відійшов, вже пів чайника вихлебали! – колега Ігоря звично бушував в офісній кухні. Невисокий, худорлявий, з коротким попелястим волоссям цей чоловік мало нагадував солідного керівника одного з найприбутковіших відділів підприємства. Але був саме таким.

– Василю, ти просто страшений песиміст! В тебе завжди і стакан, і чайник наполовину пусті, – звично веселився системний адміністратор, що саме гриз за столом свій бутерброд. Цей худенький хлопчина мав право веселитись та жартувати з усіх, бо його «золоті руки» були незамінними. Ще б пак, Ваня міг ледь чи не з металобрухту зібрати комп’ютер, повернути до життя те, що за визначенням не має працювати, відновити втрачені данні, які ніхто навіть не береться відновлювати. А головне – хлопець міг за незрозумілими фразами на кшталт: «воно саме», «я тут натиснув і все», «воно бац і капець», визначити та усунути причину проблеми. За таку здатність цього працівника особливо цінували, а ще за бажання допомогти, не відбиваючись до останнього фразами: «зайнятий», «пізніше», «самі подивіться» і, найулюбленіший вислів його напарників, «не відволікайте дрібницями!».

–Та ну тебе, оптиміст нещасний, – фиркнув Вася та всівся таки зі своєю чашкою кави за стіл.

–Ні, ну от скажи, Василю, тобі на чашку половини чайника не вистачило? – критично примружився Ваня.

–Звичайно вистачило, але сам факт!

–Що ти комусь закип’ятив воду? Страшне, от просто жахливий злочин – у тебе вкрали дві чашки непотрібної води! Лінчувати їх усіх! Терміново! Аби не простягали свої жадібні рученята до святині– наповненому та увімкнутому Василем Степановичем чайнику! – вже відверто реготав Ваня.

–Не вдавись, гумористе. Вічно все з ніг на голову поставиш, – беззлобно огризнувся Вася.

–І не сподівайся, я заражатиму тебе любов’ю до життя ще довго, – хмикнув іронічно адмін. – Тим паче, що я, на відміну від тебе, завжди встигаю налити собі кави, бо просто стою поряд з чайником, доки він не закипить.

–Ха…ха…ха…

–Кажу ж тобі, ти страшний песиміст, он навіть сміятись нормально не вмієш, – з найсерйознішим виглядом кивнув Ваня.

–Все я вмію. От дивись після мене та цієї невідомої кагали з чашками, у чайнику полишилось води на дні. Ось прийде пізніше, наприклад, Ігор і йому знову наливати, гріти… Й доки він всі ці маніпуляції виконає, його знову хтось смикне, не давши нормально пообідати.

–Гм, ну отже йому, на відміну від тебе, точно не пощастило. Тут вже жоден оптимізм не допоможе. Цікаво, що б він сказав? Яким юридично викрученим перлом порадував? Він іноді так прикольно лається, що хоч записуй. Одне оте його: «А щоб тобі супрфіцій з емфітевзисом для венчурного фонду оформляти!», чого варте.

–Наче ти знаєш, що воно таке, – пирхнув Василь.

– Ігор сказав – нічого непристойного. А ти б бачив який шикарний ефект та фраза здійснила на нашого Івановича! Він же зазвичай на будь-які коментарі, щодо свого вміння працювати з компом, відповідає нескінченно-закрученою конструкцією з органів та статевих процесів, а тут просто завис, не розібравшись лаюсь я, чи коментую процес ремонту! – задоволено примружився Ваня, закидаючи залишки бутерброду до рота. В цей момент відчинились двері офісної кухні й до неї, з широкою усмішкою ховаючи телефон, зайшов Ігор.

–Привіт, хлопці, – махнув він рукою, направляючись до чайника.

–Привіт, законник-мандрівник, – відсалютував чашкою Вася, а Ваня лише кивнув, бо саме старанно жував.

–О, чайник! Вау, ще й гарячий! Можна руки погріти! На вулиці такий дубняк. Та тут навіть трохи гарячої води є! Ха, так і знав, акурат мені на пів чашки! Ідеальна норма, аби зігрітись! – видав радісно юрист, в турборежимі зробивши чай та дременувши з чашкою до свого кабінету.

–А ти кажеш я оптиміст…– задумливо промовив Ваня, встигнувши лише ковтнути останній шматок бутерброду та вражено дивлячись на зачинені двері.

Ігор цієї фрази не чув, як не помітив і реакції колег. Сьогодні молодого чоловіка радувало абсолютно все: сонце, люди, чашка чаю і навіть мороз -20, що раптом звалився на їх місто, не дуже засмучував. Дрібниці. Даміра запропонувала зустрічати новий рік разом! Це ж просто фантастика! А ще він її вчора цілував… І спогад про досконале дівоче тіло у його обіймах взагалі дах зносив. Але Ігор старанно намагався нагадати собі, що окрім особистого життя, є ще й робота.

Юрист саме зібрався з думками та почав писати відгук на позовну заяву щодо відшкодування вартості ванни, пошкодженої монтажниками вікон (це ж примудритись треба було впустити вікно у ванну!), коли заграв мобільний телефон.

Ігор відверто здивувався, виявивши хто телефонує. 11.00, ранувато для Ярика, він у таку годину зазвичай ще останні сни додивляється. Цей друг завжди був типовою «совою», а останній рік працював на себе, тож тепер взагалі те, що для більшості людей зазвичай було серединою дня, визначав, як «дику рань».

–Привіт, Ігорю. Як ся маєш? – пролунало досить бадьоре з телефону.

–Привіт, друже. Та норм. А тебе хто зрання з ліжка стягнув? Чи ти ще й не лягав?

–Та ні, лягав. Іноді й мені варто зустріти світанок.

–Мушу тебе розчарувати, зі світанком ти суттєво промазав.

– Справді? Хто б міг подумати. А судячи з освітлення за вікном, вій ще й не розпочався…– засміявся друг, та потім перейшов до справи, – Ігоре, а пам’ятаєш, ти приїжджав до мене з такою вродливою чорнявою кралею?

–Звичайно. Ми з нею зустрічатись почали!

–Угу. Молодець. А пам’ятаєш, ви пісні ще з нею під гітару лабали…

–Ну так. Було таке, а шо? Дівчину не віддам ні за які кренделики, одразу попереджую. Навіть телефон не дам! – хмикнув Ігор. Щоправда Ярослав у друзів дівчат ніби не крав, та й з нинішньою подругою зустрічається вже два роки й наче все в них серйозно.

–Та ні, я не з цього приводу, мені ще життя дороге, та й друг такий, як ти, на вагу золота. Тут розумієш яка справа… Я записав одну вашу пісню на телефон, бо ж воно так шикарно звучало…

–Прикольно.

–Ні, це ще не прикольно. Прикольно далі. Вчора я її випадково увімкнув, коли був у бабусі, яка лежить після інсульту і… бабця вперше за три місяці подивилась на мене адекватним поглядом! Не божевільно-пустим, а нормальним, з ознаками розуму!

–Ну бува, збіг…

–Я теж так подумав. Але сестра вирішила перевірити чудний ефект й завітала з цією піснею до своєї подруги, в якої дідусь вже прикидається майже овочем останні пів року. І, ти не повіриш, – той самий ефект! Оце тільки но розповідала. Після такого будильника, як моя Марина, мені вже й спати перехотілося.

–Та бути не може…– Ігор ошелешено відкинувся на спинку крісла, забувши і про чай, і про роботу.

–Ти сумніваєшся в талантах Марини?

–Та ні… Я про пісню.

– А. Не може… Але щось точно є. Я б хотів ще перевірити, але, давай для чистоти експерименту, ти з цією чудодійною панянкою під’їдеш до нашого спільного знайомого на студію і ми запишемо кілька різних пісень? Ну щоб Колян не репетував фоном, вимагаючи всім налити, Анжелка не хихотіла, а Макар не імітував у паузах Джигурду?

– Та не знаю… Я спитаю, звичайно, Даміру.

– Спитай-спитай. Це неймовірний феномен. Ти уявляєш, скільком можна було б допомогти, якщо її спів справді має такий ефект?

– Так, мабуть…

– Ну тоді спитай і маякни мені.

–Добре…

Ігор поклав телефон та спантеличено дивився на пейзаж за вікном, щоправда геть його не помічаючи. Що ж то за такий дивний ефект? І чому він одразу повірив, що то не просто прикол друга? Ще коли Даміра співала того вечора, він відчув, що її пісня, голос, якісь незвичні. Гарні – безперечно, але було ще щось. Тоді Ігор списав то на своє захоплення красунею. А ось тепер Ярослав, який точно не був настільки упередженим, каже що помітив незвичність й навіть озвучив, яку саме… Це ж треба… Втім, Даміра сама справжнє диво. Її краса, доброта. Та одна історія з кошеням, яке їй кинулося під колеса, і яке дівчина мало того, що примудрилась не збити (а більшість же водіїв навіть на гальма не натиснула б, а ще й потім відшукала в якихось гаражах, куди воно дременуло, відвезла те кістляво-лишаїсто-побите чудовисько до ветеринара, вилікувала, відгодувала та навіть знайшла доброго господаря, чого варта! Ігор тільки очима кліпати міг, слухаючи, що його красуня без жодних сумнівів витрачає всю свою заробітну плату й видані батьком кишенькові гроші на ліки та уколи нещасній тваринці, відмовляючи собі у звичних потребах. Даміра справжнє диво, але чому раніше ніхто цього не помічав?

Емма

Емма кинула телефон на сидіння автомобіля й незадоволено постукала пальцем по керму. Сергій вже мав вилетіти, але на літак не з’явився і взагалі несподівано «зник з радарів». Оператор байдуже сповіщав Еммі що «Абонент поза зоною доступу...»

–Ну-ну, зірватись вирішив? Смішно. Сподіваєшся від мене втекти? Ага, зараз, розмріявся. В мене є серйозні плани на вашу сімейку, Сергійчику, а тому… Тому ніде тобі подітись, красунчику. Ти лише пішак, яким би царем життя себе не вважав. А пішакам, як відомо, бігати не дозволяється…

Білявка зупинилась біля кафе, яке мало претензійний вигляд зменшеної Єгипетської піраміди (господарі ще навіть не здогадувались наскільки праві, влаштовуючи імітацію усипальниці в центрі міста), замовила собі сок, та легкий обід, а, доки несли замовлення, зробила кілька дзвінків. Потрібні люди швидко сповістили, що приїхав батько хлопчини та вже активно розбирає ситуацію, одночасно замовивши синочку квиток на інший літак. Невчасно татусь приїхав, але – запізно, аби щось суттєво змінити. Іван Сергійович в планах був, проте на іншій стадії і опосередковано, через сина. Діти – то таки ахілесова п’ята більшості. Але, тенета вже розставлені, тож куди ви рибки не попливете, а потрапите до казану.

Емма, неспішно пообідавши, з хижою усмішкою вийшла з кафе та попрямувала до аеропорту.

Так і є, машина хлопчика на місці, а літак за півгодини. Цілком достатньо для повернення ситуації у потрібне русло.

«Випадково» зіткнувшись з Сергієм, прямо перед реєстрацією на рейс, Емма, як по нотах, розіграла подив, радість, відчай і суто жіночу істерику. Власне молодик не мав шансів й іншого варіанту, як відволіктись та… пропустити рейс. Трохи впливу, трохи осудливо-заздрісних поглядів інших чоловіків на зворушливо-беззахисну красуню, що ридає на грудях «золотого хлопчика» і – вуаля, мишеня знову відчуло себе левом та покірно зайшло до пастки. Білявка дивилась, як молодик слухняно вклався у роль лицаря, котрий зобов’язаний рятувати нещасну «принцесу» та відсторонено думала, що жіночі сльози то таки вбивча річ, шкода лишень, що останній раз справжніми вони в неї були дуже, дуже давно… А втім, ні, не шкода. Щирі сльози зазвичай чоловіків дратують, а ось такі, вивірені з точністю провізора, є універсальною зброєю.

За годину Сергій вже складав компанію Еммі на ліжку у черговій квартирі. Звичайно жіночу істерику потрібно заспокоювати цілунками, звичайно лишень на них справа не завершилась. Були вино, коньяк, довга плутана розповідь про «нещасну долю» вродливої дівчини і сон Сергія, скріплений точно розрахованим поєднанням наркотику та снодійного. Доки чоловік насолоджувався останніми годинами безтурботного життя, Емма зникла, полишивши його в руках неповнолітньої дівулі, завбачливо знайденої спеціально для даного випадку.

А ще за добу, коли шокованого молодика «під білі рученьки» вивели менти, Емма задоволено переглядала дуже специфічне відео за участі Сергія. Місце для «терапії від істерики» білявка спеціально підбирала, аби забезпечити наявність співчутливих сусідів, які викличуть ментів, побачивши заплакану, побиту п’ятнадцятирічну дівчинку під дверима батьківської квартири. Тим паче, якщо те «дитятко» розмазуючи сльози й соплі розповідає, як її зґвалтував якийсь розбещений багач-наркоман. Зручний шаблон, який забезпечить потрібний резонанс у суспільстві.

От ти й попався, Сергійчику, й татко не врятує. Ні, депутат звичайно втрутиться і, вбухавши значну суму та профінансувавши певні прохання потрібних осіб, найшвидше навіть відмаже сина від колонії, та то вже не матиме значення. В потрібний момент ця сімейка зіграє свою роль, бо змушена буде гопцювати під замовлену Еммою музику. Тим паче, що розібратись в ситуації навіть Сергію буде важко, бо ж молодик до путя не пам’ятає, що відбулось і вже точно все це не пов’яже зі спокусливою білявкою. Трішки навіювання забезпечило молодику щиру впевненість, що він лишень трішки відхилився від порад батька, заспокоївши красуню в готелі та поїхавши знову до аеропорту. А вже про непримітну пігулку «для заспокоєння нервів», «золотий хлопчик» мовчатиме до останнього. І байдуже, що не зможе згадати навіщо зупинившись біля непримітного магазину в спальному районі та допоміг привабливій дівчинці донести сумку до квартири. Мабуть сподобалося вдавати лицаря. Потім наче був непоганий, нехай і трохи агресивний секс… Дівчина наче саме цього хотіла…

Більшість «спогадів» Сергія підтвердять свідки, зі свідомістю яких Емма окремо попрацювала. Дві бабці, які саме чимчикували до магазину, «своїми очима бачили», як пристойно одягнений молодик, пішов з їх юною сусідкою до під’їзду. І ніхто цих старих пліткарок не переконає, що повз них пройшла Емма, а не «постраждала». Бабці до скону будуть свято переконані, що до нормальної дитини підступно втерся у довіру збоченець, бо ж не могла така гарна дівчинка «привести на хату хахаля». На старанно підтримуваній репутації «пай-дівчинки» неповнолітня «бізнесменка» дуже гарно заробила, нехай і отримала купу спілкування з правоохоронцями.

Емма, відкинувшись на спинку шкіряного крісла з задоволенням роздивлялася відео, принесене їй найнятою дівчиною. Малолітня повія була просто профі в частині зображення нещасної жертви. Якби Емма особисто весь цей спектакль не спланувала, то, мабуть, й сама б повірила, що Сергій дівчину по звірячому зґвалтував… Краса… Навіть підчищати нічого не потрібно, можна от прямо так і здавати експертам. Втім правоохоронці, як не дивно, вже й самі цей запис знайшли. Камера ж ноутбука була «випадково» увімкнена, а в процесі «зґвалтування» техніку ще й «ненароком» зачепили, що дало такий цікавий ракурс… Дівчинці можна йти у актриси…Так достовірно все зобразила з непритомним чоловіком, так ефективно використала отриманий від Емми матеріал, що будь-яка експертиза підтвердить факт статевого акту… Екселенціє може скоро звернути особисту увагу на це янголятко з хвостиком, адже воно налаштоване дертися вгору, використовуючи всі наявні таланти та образи на світ. А запаси в дівчинки серйозні...