частина 15

Глава 15

Ігор

Ігоря розбудив сонячний промінь, що наполегливо пробивався крізь напівпрозорі штори. Відкривши очі, молодий чоловік сонним поглядом окинув просторе приміщення. Прикрашена новорічна ялинка, вишуканий біло-червоний інтер’єр орендованого котеджу і, найголовніше, – Даміра, яка спала поряд, замотавшись у строкату ковдру, що м’яко окреслювала спокусливі вигини дівочого тіла. Молодий чоловік перевернувся, милуючись чорним волоссям, що розметалося по подушці, вродливим обличчям, довгими віями, ніжними губами… Красуня так солодко спала, що закоханий чоловік вирішив її не будити, але, оскільки сам вже прокинувся, акуратно виповз з ліжка. Ранок першого січня! Ну, добре, ранок сумнівний, бо на годиннику 13.00, але ж не дарма кажуть: «коли прокинувся, тоді й ранок».

Спонтанний переліт на закордонний курорт і святкова ніч, полишилась в голові Ігоря вихором яскравих спогадів та неймовірним відчуттям щастя. Мабуть, це найчарівніший новий рік, який був у його житті. Всі справи, нехай і поспіхом, але впорядковані, машина в ремонті, непорозуміння зі скаженою білявкою-недовбивцею закриті, а найфантастичніша дівчина на землі провела з ним новорічну ніч! Та поряд з цим життям, будь-яка казка виглядатиме блідим оповіданнячком!

Почимчикувавши босими ногами по теплій підлозі, молодий чоловік потягуючись підійшов до вікна та із захопленням оглянув пейзаж з висоти другого поверху. До вкритих сосновим лісом гірських схилів вели лабіринти із розкішних ялинок та фігурних засніжених галявин. Рівномірне біле покривало святково сяяло на сонці, а по сосновій гілці, що зазирала у вікно, яскравими новорічними іграшками пурхали снігурі та синички. Краса…

За кілька хвилин милування природою Ігор раптом помітив дивний рух під однією особливо лапатою ялинкою недалеко від їх котеджу. Придивився. Схоже там хтось лежав. Дивно, наче тільки-но нікого не було… Та й навкруги, наче, жодних слідів. Може звір? Але ж навіть звірі зазвичай полишають на снігу сліди. Не з ялинки ж воно впало…? Молодий чоловік, швиденько одягнувшись, спустився на перший поверх й вискочив на вулицю. Йому чомусь здалось, що потрібно поспішити.

Доки Ігор дібрався до незрозумілого об’єкту, вивалявся у снігу по пояс, бо ж довелось йти не по акуратно розчищеним доріжкам, а навпростець. Взагалі в цій країні, судячи зі слідів, люди не мали звички залазити у кучугури, ну хіба що вони з Дамірою вчора навколо котеджу весь сніг перекопали своєю біганиною і валянням. Спогади про те, як він вночі катався по заметах з сіроокою красунею, ледь не відволікли молодика від дивної знахідки. А знахідкою виявилась… людина. Якась обпалена-побита, вся в крововиливах, порізах, подряпинах і непритомна. Якщо не мертва… Чоловік. На дотик ніби теплий, тож, мабуть, таки живий. Оглянувши цей «новорічний подарунок» юрист вже пожалкував, що так уважно оглядав навколишню красу, втім полишити нещасного на морозі не міг.

–Даміра мене вб’є…Й правильно зробить, – пробурмотів Ігор і з натугою потягнув незнайомця до котеджу, дорогою роздумуючи, як в цій країні викликати швидку.

Коли молодик ввалився у будинок зі своєю «знахідкою» його подруга вже прокинулась і, спантеличено оглянувши «сюрприз», метнулась до ванної кімната за рушниками та водою, одночасно викликаючи швидку допомогу. Ігор навіть здивуватись не встиг, а Даміра вже діловито намагалась намацати пульс «гостя».

–Наче живий…Хто це? – спитала вона, уважно роздивляючись рани постраждалого.

–Сам би не відмовився знати. Знайшов його он там, під ялинкою. Ще й слідів навколо жодних, наче він повітрям туди дістався.

–Дивно…

–Ще й як. Таке враження, що Дід мороз пролітав та загубив чийсь подаруночок, і обдаровуваний явно мав дивні забаганки, або був у чорному списку…– торохтів Ігор, скидаючи з себе забруднену куртку, та чимчикуючи до валізи за аптечкою.

–Життя в ньому ледь жевріє…– похитала головою дівчина. Акуратно витираючи рани вона, несвідомо почала тихенько наспівувати. А за пару хвилин вражено завмерла й замовкла.

–Що таке? – спитав Ігор, що саме спускався.

–Сам подивись…– Даміра спантеличено показала на рвану рану на грудях нещасного, що почала затягуватись просто на очах.

– Йо-о, та в нас тут людина-ікс по ходу. Нічогенький прецедент… – пробурмотів молодик, спостерігаючи, як чоловік, що кілька хвилин тому нагадував спалений труп безхатька, тріпнувся, проявляючи ознаки життя.

– Ага..

– Або це твій спів! Продовжуй!

– Та ну, тут людина на ладан дихає, а ти мені співати пропонуєш? То я від нервів мугикала, – розгубилась дівчина.

– Та спробуй! Може він взагалі очухається та борщу попросить!

– Було б непогано…

Дівчина невпевнено наблизилась до незнайомця і, продовживши витирати з нього кіптяву та кров, спробувала заспівати. Її голос тремтів та спускався до шепоту, але, схоже, діяв, бо просто на очах молодих людей одна за одною продовжили закриватися широкі рани, а обгоріла шкіра, що звисала шматками, поступово втрачала вугільно- чорний колір.

Викликані медики прибули напрочуд швидко, але на той момент нещасний вже навіть відкрив очі, хоча й мав затуманений погляд. Йому щось вкололи, оперативно погрузили на ноші й забрали, відмітивши велику кількість переломів, опіків, забиттів та колото-різаних поранень. І це при тому, що більша частина великих ран до прибуття лікарів закрилась.

– Дякую, – тихо прошепотів нещасний, коли його виносили, і вже ледь чутно додав, – дякую, Олесю…

Ігор задумливо дивився на машину медиків, яка, забравши постраждалого, петляла засніженим гірським схилом, доки Даміра розповідала місцевому представнику влади, що та як відбулось. Святковий настрій був суттєво відкоригований, проте відчуття дива нікуди не поділось.

–Як думаєш, з ним все нормально буде? – задумливо спитала дівчина, нарешті, закриваючи двері за полісменом.

–Хто знає. Втім регенерація у нього шалена. Вперше таке бачу. Цікаво хто його так? І як він туди потрапив? – задумливо мовив Ігор, визирнувши у вікно. Наче у відповідь на його питання, до ялини почимчикували полісмен з собакою, та якоюсь технікою. – Мдя, з оригінальністю новорічних свят ми впорались на всі 150%, – хмикнув юрист.

–Оригінальність, то те, що ти носиш з собою незалежно від країни. Втім, мені подобається! – зблиснула усмішкою Даміра, дістаючи з холодильника фрукти та шампанське. – Їсти будеш, горе-рятівник?

–Звичайно буду! Я знаєш скільки сил витратив, спочатку доки дістався до цього бідолахи, а потім, доки тягнув його на собі. Тут одними фруктами не вдовольнишся! Хочу м’яса! – з цими словами Ігор імітував морду зголоднілого хижака.

–Мене не їсти! – Даміра верескнула та зі сміхом гайнула до ванної кімнати.

–Ще й як їстиму! – підскочив за нею молодик, попутно закидаючи до рота шматок порізаного банану.

А ще за деякий час ця пара сиділа у затишному ресторані, насолоджуючись смачною їжею, гарним краєвидом з вікна та обговорюючи подальшу розважальну програму. Ігор з цікавістю слухав пропозиції коханої дівчині, якій відверто подобалася роль гіда.

Олеся

Вихідні у бабусі з дідусем проходили чудово. Радісна старенька розпитувала про новини вдома, пекла улюбленій дитині пиріжки, готувала купу інших смаколиків, намагаючись нагодувати «нещасну худеньку дівчинку», та ігноруючи той факт, що поставлені перед Олесею порції і дорослий голодний чоловік не зміг би подужати. Онука все старанно куштувала, втім уявивши, яких вона буде розмірів, якщо з’їсть все запропоноване, відверто веселилась. Та за тиждень такого відгодовування вона буде не менша за свинку, що рохкає в бабусиному хліві й доведеться терміново оновлювати весь гардероб від білизни до шуби!

Кілька разів дівчину намагалась залучити до розмови прабабуся, але замість звичного: «як справи, що нового в світі», почала питати про якесь давнє місто і розповідати про яку «вічну» циганку, тож Олеся лише усміхалась та кивала, не дуже дослухаючись, бо розуміла, що у старенької занадто поважний вік, аби мати світлий розум. А шкода, раніше з бабцею було цікаво теревенити, слухати розповіді про панів, що катались на бричках за часів царя, про прадіда, що зник у війну…

Олеся чесно розважала рідню розповідями про своє життя-буття, про маму, допомагала по господарству, гуляла засніженим селом, згадуючи далеке дитинство і…все чіткіше розуміла, що їй тут не місце. Світ довкола був такий затишний, рідний, та одночасно майже нереальний, як чудовий сон, який має ось-ось закінчитись, полишивши все це назавжди в минулому. Дивне відчуття, коли намагаєшся зупинити мить, запам’ятати у всіх подробицях, бо розумієш, що вона безповоротно витікає крізь пальці. Олеся сумувала, що не може втримати жодну з дорогоцінних піщинок сьогодення, тому старанно складала в комори пам’яті добру посмішку дідуся, аромат бабусиної випічки, красу вишитих подушок та домотканих килимків, запах трав та глини, що завжди відчувався в хаті стареньких. Дівчина мріяла тут полишитись назавжди, але одночасно відчувала якусь загрозу і непереборну потребу рухатись далі…

За три дні Олеся поїхала.

Знову на залізничному вокзалі вона опинилась ввечері, приїхавши на автобусі, рух яких нарешті відновили. Перебиравши в голові, до кого б ще з численної рідні «звалитись на голову», дівчина взяла цього разу білет до Запоріжжя та вийшла на платформу в очікування оголошення прибуття потягу.

Сірі пошматовані хмари, наче чийсь подертий саван, прикривали темне небо, де-не-де між ними поблискували яскраві зорі, морозний вітер грався гіллям дерев, скрипів якимись металевими деталями, гойдав на дротах бурульки, котрі зблискували діамантами в світлі ліхтарів. Дівчина задумливо крокувала вдивляючись у небо й не помітила, як дійшла до ледь освітленого дальнього краю платформи.

–А ну, краля, швидко жени гаманець й побрякушки, – сиплий чоловічий голос змусив Олесю здригнутись й озирнутись, а направлений на неї невеликий, тьмяно зблискуючий револьвер, завмерти. Дівчина перелякано застигла, намагаючись розгледіти сутулого чоловіка, що стояв перед нею. Високий, неголений, в якомусь безформному темному одязі, він стояв під засніженим деревом і першої миті здався їй примарою, чи дурним жартом.

–Що? – дівчина навіть не знала, що було тієї миті сильнішим, спантеличення, чи страх. Попри те, що вона все життя жила в місті, яке багато людей вважала бандитським, її ніколи не грабували, та й зброю до сьогодні вона бачила лише у кіно.

–Бабки жени й цацки! Тупа чи що? – дихнув спиртовими випарами грабіжник і, вихопивши однією рукою в неї сумочку, почав там поспіхом копирсатись. Гаманець, на превеликий жаль Олесі, знайшовся досить швидко, мабуть злодій був профі по жіночім сумочкам, бо дівчина сама його там не настільки швидко знаходила.

–Але…

–Так, не вякаємо! Сережки, перстні, все знімаємо! – грабіжник відкинув сумку Олесі просто в маслянисту калюжу поряд. Проводивши здивованим поглядом свою річ, дівчина підняла погляд на незнайомця та зброю. Чорне дуло дивилось просто на неї, дихання смерті й пустки відчувалось майже фізично і було таким….рідним?

–Я сказав, сережки зняла, курка! – злодій вимогливо простягнув руку до дівчини й рвучко зірвав одну сережку, котра навдивовижу легко розстібнулась під його пальцями. І тут в свідомості Олесі щось ніби клацнуло. Кокон, в якому вона знаходилась до сьогодні, тріснув. Але в ньому ховався зовсім не безпорадний метелик… Зблиснули багряним кольором невеличкі рубіни, а переляканий подив дівчини здула чиста лють. Чоловік простягнув руку до іншого вуха, плануючи зірвати другу прикрасу. Дарма. В цей момент Олеся рвучко пригнулась, вивернулась з незграбної спроби спіймати її й перехопила руку з пістолетом. Миттєво розвернулась, приставила зброю до шиї грабіжника та пальцем нападника натисла курок. Гримнув постіл, ледь приглушений коміром потертої дублянки і значно перекритий гучномовцем вокзалу, що саме почав оголошувати прибуття потяга.

–Обійдешся, покидьок. Не варто було тобі чіпати дарунок сестри, – тихо мовила дівчина відскакуючи, дозволяючи нападнику впасти та одночасно висмикуючи з його пальців свою прикрасу.

Олеся навпомацки вдягала сережку й байдуже дивилась, як життя, червоною калюжею крові витікає з нападника, як скляніють здивовано- перелякані очі, а потім переступила через завмерлий труп і, забравши свій гаманець та піднявши сумку, пішла на освітлену частину платформи. Зупинившись під найближчим ліхтарем дівчина неквапливо дістала дзеркальце, уважно вдивилась у спокійне лице, ковзнула задоволеним поглядом по сережкам, які гарно зблиснули у вечірньому освітленні. Потім, діставши вологі серветки, стерла кров з пальчаток, бруд з сумочки та підхопивши свою невеличку дорожню сумку з речами, якою не зацікавився нападник, по прямувала до потрібної колії, оскільки саме оголосили прибуття її потягу. Дівчина не відчувала ані жалю, ані страху, ані каяття.

Зайнявши своє місце в купе, мандрівниця неспішно розклала речі, випила чаю, постелила постіль й спокійно вклалася спати. Бабця-попутниця, яка на нижній полиці монотонно працювала спицями, періодично поправляючи моток пухнастих ниток, подивилась на дівчину з усмішкою.

–Як же я заздрю вам, молодим. Ні проблем, ні сумнівів, ні нечистої совісті, лише радість життя і здоровий сон. Добраніч, дитино.

– І вам добраніч, – мовила Олеся, не вважаючи за потрібне повідомляти старенькій, що вона трішки помиляється. Щоправда помилялась не лише бабця, а й правоохоронці, яких викликали працівники вокзалу, коли виявили тіло вбитого. Ніхто не додумався пов’язати невисоку тендітну дівчинку та виявлений в брудному заметі труп рецидивіста-грабіжника Костяна, що нещодавно вийшов з місць позбавлення волі.

Артем

Артем з невдоволеним виглядом вивчав світлу лікарняну стелю, доки Коййя його сварила за дурну витівку з Сірим. Так, вступити у суперечку з хижаком-Екселенціє було не найрозумнішим вчинком. Такий атракціон, з кінцевою зупинкою майже на кладовищі, не скоро забудеш. І це ж він втратив свідомість ледь долетівши до снігового замету, в якому його знайшли небайдужі відпочивальники.

Чоловік досі важко згадував перші кілька днів у лікарні і, попри чудодійний голос незнайомки, стан його досі був не найкращий. Втім, аби не той спів, він був би вже мертвий, не звертаючи уваги на всі свої здібності й підвищене вміння виживати. Бути пожбуреним крізь простір та матерію то не дуже неприємно, особливо коли таке робить особисто Сірий. Навіть дивно, що Артему настільки пощастило. Але, здається, причиною як зустрічі з Екселенціє, так і неймовірної можливості вижити, була знову Олеся. Саме відбиток її незвичної енергії Артем відчув на тому молодику, котрий знайшов його в заметі, а через нього і на дівчині з неймовірним співом. Але чому вплив Олесі настільки яскраво позначається? Що це за такий незвичний дар? А він точно незвичний, якщо дівчина зацікавила одночасно обох Сірих…

–Та послухай же мене! – зрозумівши, що говорила майже до стінки, Коййя сіла на ліжко поряд з Артемом й повернула його голову до себе. – Зупинись! Ти не розумієш у що втручаєшся!

–А ти розумієш? То може й мені скажеш, що в дідька відбувається? – чоловік обурено спробував піднятись та тут же зі стогоном впав на ліжко.

–Не смикайся! – Коййя розпачливо закусила губу. – Точно не знаю. В мене є кілька думок, та вони тобі, ой, як не сподобаються.

–Кажи!

–Спочатку розкажи, як примудрився вижити?

–Олеся… Вона якось вплинула на ту пару, що мене знайшла… Дівчина геть золота. Вона співала і її голос змінював структуру організму, самої матерії. Це було…вражаюче… Нехай і не дуже приємно, бо першими чомусь відновились больові рецептори.

–Ого… Тоді зрозуміло…

–Що тобі зрозуміло? Олеся примудрилась змінити величезну кількість життів, пробудити в людях дивні здібності, вивезти їх з під впливу хижаків та Тіні, а ми її не вберегли! Більше того, ми взагалі не знаємо де вона і що з нею! Чи жива вона взагалі!

–Жива…Та дехто вже мертвий.

–Тобто?

–Ти правий, я не бачу її як раніше, не можу відстежити, та я була поряд з нею досить довго, аби просто відчути загальний фон. А ось він…Він змінився кардинально. «Ніжна фея», яку ти поспішаєш рятувати, когось вбила.

–Ні… Ти помиляєшся, – чоловік шоковано подивився на Коййу. – Ти ж її бачила. Та вона просто не здатна на таке!

–Так, бачила. Але я відчуваю на її руках кров. Ти ж знаєш, таке ні з чим не сплутати…

–Знаю. Але… це дивно.

–Не дивніше, аніж її викрадення з наших володінь. Я думаю її забрав саме Екселенціе. Хоча й не розумію, як він то здійснив.

–Але навіщо? І що він з нею зробив? Чому?

–Я не знаю, Артеме. Я лишень Коййя, не мені втручатись у взаємовідносини Сірих.

–Тоді у них буду втручатися я! Я не дозволю їм ділити Олесю, як черговий трофей!

–Сірий мудрий, він нічого не робить просто так.

–Можливо він і мудрий, але це не привід віддати хижакам дівчинку в якості іграшки!

–Вони самі домовляться…

–Угу, вони може й домовляться, а що буде з Олесею до того часу? Це у них в запасі вічність, а в неї –лише людське життя! Одне!

–Іноді смерть, то необхідна складова шляху…

–Що?!!

–Та не нервуй ти. Я думаю Сірий не дозволить…

–Він вже дозволив її вкрасти! Зробити з нею щось! Мені начхати, що ти думаєш про його мудрість і знання! Він дозволив хижакам грати життям невинної людини! Світлої! Нашої!

–Не бушуй. В усіх нас світлого й темного порівну. Вона така ж світла, як і темна. Сторону визначає лише її особистий вибір.

–То ти уявляєш, який їй дали вибір, що вона когось вбила? – Артем закашлявся й на гучний писк апаратури прибігла медична сестра. Коййю ввічливо вивели з палати, а пацієнту зробили укол, що змусив його заснути.

–Хлопчику, тобі пощастило, що ти взагалі вижив після суперечки з Екселенціє. Це ж не його помічники-обдаровані. Це там ти був в рівних умовах. Звик… Дарма. Сірий – це геть інша величина. А ти ж опинився навіть не на шляху у нього, так, на узбіччі…– замучено мовила Коййя, дивлячись крізь скло, як Артем, попри укол, старанно намагається боротись з дією снодійного, намагаючись просвердлити обуреним поглядом свою подругу. Але цього разу ще перемогли ліки.

Олеся

Олеся чудово виспалась під рівномірний перестук коліс. Їй снилися смарагдові гори та морське узбережжя. Чудові пейзажі змінювали один одний, як набір туристичних фотографій.

Запоріжжя зустріло мандрівницю сонячним морозним днем та чудовим ароматом їжі, що плив з якогось кафе біля вокзалу. Сніданок – свята справа!

Здавши сумку зі змінним одягом до камери схову, Олеся вирішила поснідати, а потім прямувати до троюрідної тітки, що мешкала в цьому місті. Тітонька була специфічною жіночкою, котра старанно несла добро, зазвичай приправляючи то копняками, критикою та нотаціями, від яких хотілось в петлю лізти вже на третій хвилині проповіді. Було навіть цікаво, як вона відреагує на пофігістично-азартний настрій несподіваної гості.

У невеличкому привокзальному кафе в меню були запашні млинці зі смаженими грибами та навдивовижу смачна кава. Дивлячись крізь вікно на святкові вулиці, що тільки но прокидалися, Олеся нарешті відчувала себе живою. Потрібно було давно вибратися зі своєї мушлі. Саша б це схвалила. Світ такий великий, яскравий, а Олеся чомусь його обмежила до такого мінімуму, що й самій зараз соромно. Наче спляча красуня проспала половину життя. Така дурня… Час це змінити. Багато чого час змінити.

Вже допиваючи каву, дівчина помітила, що їй закрили сонце. Піднявши голову, вона виявила біля свого столика гарно вдягнутого чоловіка років тридцяти. Якісні джинси, дорога сорочка, світле волосся, сірі очі, повні губи, ретельно поголений. Одна біда, гарні риси обличчя та привітну посмішку псував досить хтивий зблиск очей.

–Пані, дозвольте вас пригостити десертом? Десерт тут просто чудовий, – незнайомець чарівно усміхнувся й стало зрозуміло, що він звик легко причаровувати дівчат та отримувати бажане.

–Дозволяю, пригощайте, – Олеся зробила царський жест рукою та з цікавістю роздивлялась неочікуваного кавалера. Задоволена побаченим, вона кивнула на стілець поряд, усміхнулась й прийняла запропоновані правила гри. Це вже було навіть цікаво.

За три години вони буди у його квартирі. Старий, з відзнаками історії, будинок в центрі міста, дорогий стильний інтер’єр, шампанське в холодильнику, запевнення, що все буде лише так, як вона забажає і… зашморг на дівочій шиї…

А ще за дві години Олеся неквапливо гуляла центром Запоріжжя з пристойною сумою грошей в кишені і чужою банківською картою. Невдаха-залицяльник полишився у квартирі із своїм зашморгом на шиї в оточенні фотографій із вбитими неповнолітніми дівчатами, які мали необережність повірити у казочку про принца в дешевому кафе. Олесі відвели роль наступної жертви, але вона мала геть інші плани…

Дівчина неспішно прогулялася широкою центральною вулицею Запоріжжя, дійшла до пам’ятника Леніну, повернула ліворуч, пройшлася до середини грандіозної дамби. Зупинившись, вона з посмішкою дивилась на величний Дніпро. Оточуючий простір окриляв. На сірій поверхні величної річки стирчали кілька невеличких, присипаних снігом кам’яних острівців, на котрих сиділи якісь птахи, а далі, в променях сонця, майоріла славнозвісна Хортиця – легенда козацтва. Центр бойової слави, оплот волі, стрижень, на якому досі тримався загальний дух міста, обеліск, що вперто заважає оселитися тут темряві. Олесі зараз цей остів чомусь нагадав гарно наточене лезо козацької шаблі.

Вітер тріпав дівоче каштанове волосся, вплітав у нього дрібні сніжинки з напівпрозорої хмарки, а вона стояла і дослухалась до себе, світу. І те, що чула, штовхало її зовсім не в гості до рідні. Ні. На неї чекала столиця…Дівчина ще не знала навіщо, але вже відчувала, що те місто чекає на неї давно.

Ще за кілька годин Олеся знову займала місце в черговому купе, старанно ігноруючи зацікавлений погляд хлопчини з верхньої полиці. Чоловіків на сьогодні досить.

Потяг старанно стукотів колесами, за вікном мелькав засніжений пейзаж, а сонячні промені весело грали зблисками у багряних сережках молодої пасажирки, котра влігшись на другу полицю, розсіяно читала новини з екрану телефону.

Тетяна

Тетяна саме вийшла з ванної кімнати, коли чоловік завершив телефонну розмову. Він поклав телефон на стіл та задумливо гриз олівець, роздивляючись карту України на моніторі.

– Хто дзвонив? – з цікавістю спитала жінка, приймаючись за розкладання речей після подорожі. Сім’я тільки сьогодні повернулася зі спекотного Єгипту.

– Старий знайомий… Василь. Пам’ятаєш, той, що у нас на весіллі тебе намагався вкрасти? – відповів чоловік, дістаючи з валізи ласти та маску для плавання.

– Та таке забути важко.

– Він налагодив свій бізнес. Пропонує цікаву роботу. Гарно оплачувану.

– То це ж чудово!

– Але є одне але…

– Яке?

– Робота в Івано-Франківську.

– Ого…– Тетяна відклала в сторону пакетик з різнокольоровими камінцями, що назбирали на морі діти.

– Угу… Через усю Україну. Не міг десь ближче оселитись. Але пропонує оренду житла за рахунок фірми, навіть на сім’ю…– мовив чоловік, дістаючи свою бейсболку, прикрашену візерунками солі. – Так, це у прання…

– Хм. Ну він тобі дифірамби співав, ще розповідаючи про ваше сумісне навчання. Мабуть розуміє, що ти цінний кадр.

– От прямо такий цінний?

– Звичайно. Розумний, відповідальний, чесний. Та роботодавці мають в чергу шикуватись, аби отримати тебе в якості працівника!

– Не перехвалюй, – відмахнувся чоловік, – То як тобі пропозиція Василя?

– Цікава.

– Ти не проти? Справді? Покинути рідне місто, квартиру, поїхати до «страшних бандеровців»? – відверто здивувався чоловік, піднімаючи голову від гірки власних шкарпеток.

– Ой, припини пародіювати ту телевізійну дурню. Твій Василь якось же там мешкає і нічого, живий, не порізали на ремені клятого москаля.

– Та він сам вже там перетворився на урало-бандерівця, бо українською розмовляє краще за мене! – розсміявся чоловік Тетяни. – То ти справді думаєш варто прийняти його пропозицію?

– Зміни, нові місця, досвід. Чому ні? – знизала плечима жінка.

– Ти мене дивуєш. Я, звичайно, тільки за, дременути подалі від тещі, але хто ще пів року тому, розказував що жити від матері далі, аніж за дві вулиці, то страшне?

– То було тимчасове помутніння розуму, – усміхнулася Тетяна.

– Але ж наче ж і тут справи налагоджуються…

– Тут вони налагоджуються з перемінним успіхом, але навряд чи щось кардинально зміниться. Як би не йшли справи, а робочий люд в наших краях сприймають виключно, як рабсилу, що має мовчки пахати до смерті, навіть не заїкаючись про якісь там права чи бажання. Давай спробуємо щось нове. Доля просто так нічого не пропонує. Вона взагалі вередлива пані, і якщо в неї є на нас плани, а ми відмовимось прийняти ввічливе запрошення, може видати щедрого пендаля.

– Гм…Може ти й права… Який в тебе цікавий настрій після моря.

– Ще б пак! Я виявила, що світ великий та цікавий, інші люди вже встигли дослідили половину глобусу, а ми чомусь далі знайомих маршрутів і не рипаємось. Сидимо, як шкреки в болоті, переконані, що це єдиний варіант.

– Угу, а переліт до Червоного моря і назад розбудив в тобі сидром жабки-мандрівниці? – примружився чоловік, притягуючи дружину до себе та цілуючи у скроню. – Але ж ти пам’ятаєш, чим там історія скінчилася?

– Так. Всі живі-здорові. Качки отримали цікавий досвід, жабка – купу вражень і нове болотце. А я вистрибувати з літака, чи потягу з криками: «Це я все вигадала» просто не маю приводу, – розсміялась Тетяна.

– Хм… Знаючи тебе, ти завбачливо парашут для такого випадку в дамську сумочку запхнеш… – хмикнув чоловік, – Але може ти й права… Я обдумаю цю версію. Може дійсно час щось змінити, тим паче, коли пропонують непоганий варіант…

– Папа, папа, давай пограємо в шарики! – притопав до батьківської спальні синочок з коробкою пластикового конструктору, з якого збиралась гірка для запускання скляних кульок.

– Ну давай, будівельнику ти мій, – посміхнувся батько, а Тетяна, доки молодша дитина «прихватизувала» чоловіка, почимчикувала закинути до пральної машинки речі з подорожі та зайнялася вечерею в компанії з донькою. Чоловік має «перетравити» нову думку і сам прийняти рішення, а вже вона його підтримає, яким би те рішення не було. Сім’я для того й існує, аби допомагати та підтримувати.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.