Багряна

Олеся

Олеся не була налаштована на свята. Цього року підготовка до новорічного дійства чомусь стала для неї відвертим тягарем. До чого тут готуватись? До чергової примарної можливості полишити за спиною не лише ще один рік, а й всі проблеми? Ага, зараз, ось так просто… Й звідки люди черпають ту віру в казку? Нехай з дітьми ще все зрозуміло, але ж і дорослі туди ж! Наче ніколи не прокидались зранку першого січня і не з’ясовували, що всі проблеми на місці, дива не сталося, ще й прибирання на тиждень, після всіх тих п’яних дурощів. І це якщо не заглядати по лікарнях, де у ці дні зазвичай повний аншлаг із найрізноманітнішими діагнозами. Але ж ні, носяться скаженими сайгаками, купляючи черговий символ року, уважно вивчаючи прикмети, що можна ставити на стіл, а що вдягати, які кольори бажані в новорічну ніч, а які варто сховати якнайдалі… Той факт, що сама Олеся, ще тогоріч так само бігала й раділа, зараз її відверто дивував, оскільки на даний момент дівчина почувалася зневіреною, спустошеною бабусею, що мала бажання лише влягтися спати.

Настрій був не просто не новорічний, а геть ніякий. Ще й сни, на противагу сірій дійсності, останнім часом вражали різноманітністю. То являлись буйні тропіки, то якийсь веселий парубок з рюкзаком в горах, то вродлива смуглява незнайомка на березі моря, то навіть давнє місто інків – Мачо Пікчу! І все таке яскраве, насичене, справжнє. Чужі незвідані країни з якогось дива заполонили сни, наче канцелярія Морфею оголосила серед своїх працівників конкурс на найкреативніше сновидіння. І все б нічого, але наступний в них, схоже, йшов конкурс жахів, бо у передноворічну ніч Олесі «виписали» справжній кошмар.

Почався він з давньої, останньої розмови з сестрою.

–В мене для тебе є подарунок. Тобі таке точно пасуватиме, – Саша з усмішкою простягла їй рубінові сережки, що сяяли на долоні, наче краплі вранішнього сонця.

–Дякую…

–Сподіваюсь, ці не загубиш, як колись мої.

–Та я ж тоді маленька була! Ти мені їх довіку згадуватимеш?

–Ні, звичайно. Просто не втрималась. Вибачай, сестричко, – старша сестра, як і багато років тому, весело засміялася. А потім розвернулася і прямувала сходами нагору. Олеся ж, нарешті відірвавши погляд від сяючих сережок, раптом згадала ті сходи й кинулась за сестрою у відчайдушній спробі зупинити, повернути… Знала, що вже пізно і нічого не змінити, але все одно бігла щосили нескінченними, пустими, сірими переходами…

Але у цьому сні вона не добігла до даху, бо якоїсь миті стіни будинку розчинились у тумані, й Олеся розгублено зупинилась, зрозумівши, що перила сходів – це кістки. Справжні кістки, що стирчать з інших, широких, які утворюють сходи. Все під її ногами, то один, великий холодний, мертвий кістяк якоїсь гігантської істоти… Вона вже не бажала йти далі, не хотіла знати, що там нагорі, зовсім не хотіла, але й повернути не могла. Ноги мимоволі робили крок за кроком, сходинки спірально закручувалися і звужувалися, аж доки згори по перилах не побігла струмочками кров. Дівчина перелякано відсмикнула руку й випадково обірвала свій срібний ланцюжок. Дзенькнула та поскакала по сходах, набуваючи багряного кольору, чоловіча обручка, що висіла на шиї дівчини, а Олеся здивовано на неї дивилась не розуміючи, звідки в неї та прикраса, кожен удар якої лунав моторошним похоронним дзвоном…

Прокинулась Олеся в холодному поту. Такі страхіття їй не снилися навіть в дитинстві, після перегляду фільмів з наявністю славнозвісного «Фреді Крюгера». Тим паче, що сон пішов, а от відчуття жаху полишалось ще довго. Власне тому дівчина й вирішила приймати участь у всіх цих підготовчих справах та погодилась святкувати у мами. Вдома раптом стало моторошно, хоча зазвичай самотність Олеся полюбляла набагато більше родинних свят. Мама ж, отримавши зайві «робочі ноги», швиденько відрядила доньку за покупками.

На базарах, у магазинах та торгівельних центрах були типово-шалено-передноворічні натовпи. Тридцять перше грудня, люди поспішають, галасують, змітаючи з полиць усе, що очі бачать. Усі старанно готувалась до свята, але Олеся не могла відкараскатись від відчуття, що місто, так само, як і вона, сприймає ці приготування, як прощання… Така собі прощальна вечеря. Але хто й з ким прощається? Як для проводів старого року – занадто. А ще було враження, наче більшість оточуючих дівчину людей несвідомо намагається «надихатись перед смертю». Чого б то? Наче кінець світу цього року не обіцяв навіть календар майя.

Дівчина йшла між магазинами торгового центру, з тугою дивлячись на всю цю метушню. Вона з подивом розуміла, що зовсім не відчуває не лише бажання радіти, святкувати, а й навіть просто жити. Скажи їй хтось, що вона завтра помре, Олеся й не засмутиться. Навіть полегшено зітхне, що нарешті можна завершити цю нудну справу під назвою життя. Дивно так… Пусто. Наче щось з життя висмикнули… Але ж наче все на місці: робота, сім’я, друзі, колеги. Все ж як завжди… А відчуття таке, ніби душу вийняли…

Піднявши задумливий погляд дівчина наткнулась поглядом на білявку, що критично роздивлялась вітрину магазину з дорогою білизною. Вродлива, дорого вдягнута жінка з витонченим макіяжем, але такий холод, байдужість у погляді… Олесі раптом стало відверто шкода цю пані. Щастя не в грошах чи статусі, не прикрасах, чи модних лахах. Щастя – це коли тобі не байдуже, коли ти вмієш співчувати й радіти…

Білявка раптом здивовано озирнулась, ніби відчула чужий погляд. Смарагдові очі зблиснули, а вираз обличчя красуні миттю став такий, ніби аристократична мадам в тарілці з вишуканою стравою виявила таргана. Олеся відвела погляд. Важко, мабуть, тій пані жити з таким ставленням до світу. Дивні ці люди… Всі дивні…Та й вона сама… Нічого не радує, не цікавить… Доводиться буквально змушувати себе заходити до магазинів, спілкуватись з людьми, купувати продукти по списку мами. Каторга якась... Олеся зітхнула й попленталась на вихід з торгівельного центру до магазинчика «М’ясна-весна», у якому ненька дала завдання придбати якоїсь там особливої ковбаси.

Новій рік зустріли напрочуд спокійно. Ні активних танців, ні звичних веселощів цього разу не було, бо більшість розмов точилися навколо подій у столиці. Та й компанія підібралась невелика: мама з її новим чоловіком, сусідня подружня пара, ще одні давні друзі. Олеся чемно посиділа за столом до дванадцятої години, випила шампанського і, хвилин за п'ятнадцять, коли всі пішли дивитись салют, тихенько вислизнула у одну зі спалень. Там, загорнувшись у пухнасту ковдру, дівчина втомлено вклалась й майже миттєво заснула, ігноруючи галас за вікном, бахкання та зблиски феєрверків.

Ранок першого січня відверто порадував тишею. Доки всі спали, Олеся обережно, аби нікого не турбувати, зібралась та поїхала додому.

Вранішнє місто вражало неймовірною спустошеністю, неприглядними залишками святкування і шелестом вітру, що грався шматками дощику, упаковок від феєрверків, шампанського, обривками серпантину й строкатих гірлянд. Людей о сьомій ранку на вулицях було так мало, що здавалось місто-мільйонник просто вимерло, здуру полишивши у минулому, 2013 році, всю радість, активність та й саме життя. Поодинокі перехожі невпевнено озирались по сторонам, ніби не вірили власним очам. Та й Олеся почувалась дивно. Геть нетипове видовище було їй чомусь знайоме. Але звідки, якщо вона такого ніколи не бачила? Може знову щось зі снів? Ох вже ці сни. Такі яскраві, такі реальні, такі різні – єдине, що останнім часом здається справжнім. Наче десь там, серед лабіринтів царства Морфею, її справжнє життя, душа, а тут – мертва декорація замість улюбленого міста, пуста оболонка – замість людини.

Перетнувши половину міста на сонному й такому ж незвично пустому громадському транспорті, Олеся приїхала додому зі сформованим бажанням щось робити із цим дурним станом. Зайшовши у будинок, критичним поглядом оглянула власне житло й поспіхом почала збиратись. Дістало все це! Скільки ж можна почуватись мерцем, якого не довезли до кладовища!?Кажуть депресія гарно лікується діями? То саме час той тезис перевірити, бо ще трішки й можна труну замовляти!

Зібравшись менше аніж за півгодини, Олеся гайнула на вокзал. Крізь вкриті памороззю вікна громадського транспорту дівчина задумливо дивилась на сонні, пусті вулиці, численні новорічні прикраси на деревах та будинках, котрі цього похмурого ранку мали сірий та потріпаний вигляд. Здавалось місто роздратовано отряхується від непотрібної мішури, що заважає йому зосередитись на чомусь важливому.

Вийшовши з тролейбусу перед залізничним вокзалом, дівчина на мить завмерла в нерішучості, та пронизливий вітер наполегливо штовхав у спину, наче її підганяє саме місто. Жене геть набридливу песимістку? Мдя. Буйна післясвяткова фантазія... А наче ж шампанського було небагато…

Відкривши важкі дерев’яні двері вокзалу, дівчина опинилась у знайомому просторому приміщенні. Висока стеля, великі вікна, «театральна» люстра, гранітна, вкрита численними слідами відвідувачів, підлога. Зграйка смуглявих хлопчаків, що було рвонула до Олесі, але була зупинена різким і, ніби, якимось зляканим окриком циганки.

Дівчина задумливо попрямувала до табло з розкладом потягів. Куди податись? Рідні по світу багато, а настрій такий, наче тільки но з петлі вийняли… Непоганий привід урізноманітнити життя якихось набридливо-галасливих родичів, які вже давно дістали матусю питаннями: «Чого то Олеся така відлюдькувата й не вшановує їх візитами?»

–Ну, що там найближче? Кому не пощастить отримати нежданчик у гості? – пробурмотіла зловтішно дівчина, читаючи розклад.

Найближчий виявився потяг в напрямку дідуся та бабуся. Дівчину такий варіант влаштував, бо вона й до них в гості давненько не вибиралась. Ото Олеся задоволено кивнула своїм думкам та почимчикувала до каси, а вже за годину розкладала речі теплому купе.

Супутниками виявились старенький дідусь з комуністичною газетою, втомлений чоловік, що старанно давав хропака на другій полиці та жіночка років сорока з якимсь любовним романом. Що ж, принаймні питаннями не дістають. Дівчина ввічливо привіталась і, застрибнувши на верхню полицю, ткнулася носом в придбану на вокзалі газету з описами якоїсь містичної чортівні. Доречна тематика для депресивної подорожі. Вагон здригнувся й повільно рушив, наповнюючи простір стукотом коліс.

За вікном мелькали заметені снігом поля, занурені у туман терикони змінювались сяючими в променях сонця «крижаними» степовими пейзажами, сірими лісосмугами, селами, галасливими міськими перонами, гуркотом зустрічних потягів. Гарна штука дорога. Спокійно, тепло, монотонний стук коліс, за вікном різноманітні пейзажі, чиїсь долі, що мелькають десь там, не торкаючись тебе. Дорога довжиною в життя, чи просто, нарешті, життя. Олеся наче неспішно вибиралася з розбитої шкаралупи, рухаючись до чогось нового, незвіданого. А ще її гріло незвичне відчуття якогось хижого азарту. Ніби вона відправилась на полювання. От тільки за чим? За враженнями?

Вечоріло. Потяг зупинився на одній зі станцій і дівчина побачила з вікна жіночку, що торгувала вареною кукурудзою. На Олесю раптом так накотили спогади про літо, щасливе дитинство у бабусі, що вона не втрималася й вистрибнула з вагону купити той смаколик. Кукурудза, як не дивно, виправдала очікування, не звертаючи уваги на те, що зварена з заморожених заготівок. Дівчина й раніше бачила таку в торгівельних центрах рідного міста, але купити все не наважувалась. А зараз поскакала так, ніби то останній шанс порадіти простим речам.

Захоплено вгризаючись в отриману смакоту, безтурботна мандрівниця ледь не пропустила відправлення свого потягу. Ото б була пригода – полишитись без речей та документів в чужому місті! Але, дяка Богу, дідусь з її купе, проходячи повз, акуратно торкнувся ліктя й з усмішкою зауважив: «Доню, ти наче тут полишатись не збиралась». І далі неквапливо пішов, а над головою Олесі повторно пролунало оголошення про відправку її потяга. Але ж той гучномовець спробуй зрозумій! Наче й галасує на всю округу, а розібрати що воно там сказало – неможливе завдання!

Залишок шляху промелькнув навдивовижу швидко. Ввечері дівчина вийшла на невеликій станції районного центру, від якого кілометрів за тридцять жили її родичі. Але шукати автобус в таку пору не було ані сенсу, ані бажання, тим паче, що поряд з вокзалом був невеликий готель.

Дивна штука, виїхавши з рідного міста Олеся почувалась набагато краще, наче її щось відпустило. Не те щоб стало зовсім добре, та дихати стало легше, ще й замість звичного переляку перед незвіданим, душу наповнює відчуття свободи і азарт. Чого б то? Настільки засиділась?

Маленький готель, ліжко, побита життям шафа, тумба з телевізором, душ, туалет. Скромно, та чи багато потрібно, аби переночувати? Кинувши дорожню сумку в куток, повечерявши чаєм та двома пиріжками з вокзалу, Олеся з задоволенням скупалась в гарячому душі та спокійно заснула. Цього разу без кошмарів.

А зранку на автостанції з’ясувалось, що через снігові замети автобуси не ходять вже тиждень і дівчина, відверто дивуючись собі, в компанії ще однієї невгамовної жіночки пішла ловити попутний транспорт.

–Ой, та подумаєш сніжок випав! Хіба то перемети? От я працювала на півночі, так там – перемети, без екскаватора можна й не виходити, та й з ним не усюди проберешся. А це – так, курам на сміх. Он колія на дорозі є, отже хтось її полишив! Та тут нещасні тридцять кілометрів, та моя прабабця сюди на базар пішки ходила! І не просто ходила, а з важкими торбами! – активно ділилася думками випадкова попутниця, якій потрібно було дістатись сусіднього села.

Олеся важко уявляла подібну пішу подорож по коліно у снігу, та на щастя досить скоро двох панянок підібрали старенькі Жигулі з ланцюгами на колесах. Спочатку водій не планував їхати до потрібного їй села, та потім з’ясував, що знає дідуся дівчини, й вирішив довезти онуку гарної людини під дім, зробивши гак, кілометрів у десять. Буває ж…

Ледь відкривши засипану за ніч снігом хвіртку, дівчина зайшла на знайоме з дитинства подвір’я. Акуратно почищені доріжки, строкаті кури діловито гребуться за парканом, що відокремлює господарський двір, низенька стара хата з невеличкими віконцями, криниця з різною дерев’яною кришкою, вкритий снігом город, пагорби, ліс. Як же давно вона тут не була…

–Боже, онученько, звідки ти? – здивовано вирячився на неї дідусь, що саме вийшов з відром із хліву. – Автобуси ж не ходять!

–Так то автобуси, а то я! – широко усміхнулась дівчина, намагаючись не лякати старенького своїм авантюризмом. Тут би самій зрозуміти звідки в неї та риса з’явилась. – Я за вами скучила!

Артем

Артем метався сірим містом у пошуках Олесі. Уникав пазурів тіні, жахався напливу темряви, але вперто шукав свою підопічну.

З того моменту, як дурне дівчисько забрали просто зі сну, вони з Коййєю не могли її більше відчути. Ні її, ані її дар. Коййя прийняла втрату й старанно відмовляла свого помічника від цієї поїздки, бо ситуація їй відверто не подобалась. Та чоловік не міг змиритись з тим, що ота перелякана тендітна наївна домашня дівчинка, просто зникла. Він бажав принаймні з’ясувати, що з нею сталося. Може вона ще жива, може чекає допомоги. Куди її забрали? Хто і чому? Вся наявні варіанти були один гірший за інший. А вже чи зможе він їй допомогти – питання взагалі спірне… Але він мав спробувати. Може не заради неї, заради себе, аби перед собою потім бути чесним, говорячи: «зробив все, що зміг». А він не міг покинути її напризволяще.

Прибувши до рідного міста Олесі, чоловік одразу відмітив, що атмосфера тут стрімко змінюється. І далеко не в кращий бік. А дівчина… Вона наче й була тут, але перетворилась для Артема на якогось невловимого привида. Всі її бачили, окрім нього! Вона ніби розчинялась в повітрі, варто було Артему помітити її спину! Наче ось була на роботі, але вже пішла, наче має бути вдома – а там тиша й темрява в оточенні такого савану пітьми, що й підходити важко. Він всю новорічну ніч метався містом, яке водило його кругами, чомусь знову вперто не підпускаючи до потрібної особи. Здавалося б, що важкого – знайти людину, про котру знаєш де вона живе та працює? Але ж ні… Артем дістав адресу, де дівчина мала святкувати новий рік, але о восьмій ранку, коли чоловік туди нарешті дістався, проклинаючи місцеву заплутаність адресної системи та відбившись від двох надміру агресивних вуличних компаній, підопічної там вже не було. Розгублено-сонна жінка повідомила, що дочка поїхала, мабуть, додому. От куди її понесло зранку першого січня, коли більшість людей ще елементарно з ліжка не виповзли?! Невже справді додому? Та з таким щастям, він її знайде не раніше, аніж кури зуби відростять!

Артем всю дорогу подумки сварився і молився, але невеличкий знайомий будиночок знову зустрів його порожнечею. Олеся вперто розчинялась в цьому місті, котре все щільніше огортала темрява. Але ж дівчина – світлячок, вона має полишати хоч якийсь слід!

Проте ні, жодних слідів, наче цієї дівчини й у природі не існувало. А перед її домом лише нечисленні, як краплі крові, спалахи дивної багряної енергії. Може Коййя права і їх підопічна вже не людина? Але хто? І де? Куди вона весь час зникає? Дивне відчуття безпомічності, сліпоти, наче Артем звичайна людина, було незвичне й дуже неприємне. Чоловік схилявся до думки, що його хтось навмисне водить за носа, сміється над ним, й від цього ставало ще гірше. Досить невелике коло істот на цій планеті могли з ним так гратися, й варіанти хто, один одного гірший…

Роздратовано грюкнувши по металевих воротах, Артем завмер, відчувши спиною глузливий погляд у спину. Повільно повернувшись, він побачив прямо перед собою високого чоловіка, хоча ще мить тому вулиця була пуста. Сіре елегантне пальто, начищені до блиску черевики, наче гість тільки но вийшов з дому, а не чимчикував розбитою дорогою вздовж трамвайної колії, старомодна шляпа, з-під якої глузливо зблискували темно-сині, майже чорні очі.

–Щось загубив, зайчику? – іронічно спитав гість.

–А то ти не в курсі... – процідив крізь зуби Артем, котрий миттєво впізнав головного представника їх хижих супротивників. Впізнав й застиг від жаху. Поява такої персони біля дому Олесі була дуже поганою ознакою.

–І гарні манери забув. Не займається вихованням своїх кадрів мій братик, – неспішно наблизився чоловік.

–Наче тобі цікаві якісь реверанси.

–Звичайно цікаві. Повага до правил, в тому числі і ввічливого спілкування, то дуже корисна штука.

–А де була твоя повага до правил, коли ти світляка з нашої території висмикнув? – не втримався від обурення Артем.

–О, світляк… То це ти заради неї бігаєш на моїй території?

–Ця територія ще не твоя…

–Буде моя. Агресію та заздрість будити набагато легше, аніж совість, патріотизм чи аналітичне мислення.

–Тут все не настільки безнадійно!

–Настільки – настільки. Ти, як завжди, занадто віриш в людей.

–Я вірю, що вони мають вибір.

–Так. А я його значно спрощую. При варіанті або ти, або тебе, небагато з жителів цього міста здатні спитати себе, «а хто власне нападає?», і принести себе у жертву.

–Досить. Де Олеся?

–О, та ми навіть розсердилися? Це ж треба. Емоції, інтерес… Ні, мирний ти мій тушканчику, цей екземплярчик не для тебе.

–Що, невже ти в нас вирішив опуститись до простої смертної? – скривився молодик, відчуваючи, як його пробирає до кісток шалений холод і лють.

–А це вже тебе не стосується. Зникни, хлопче. Не псуй мені виставу. Ти в сценарії зайвий, – з цими словами чоловік в сірому пальто недбало махнув рукою і Артем, ледь встигши згрупуватись й виставити хоч якийсь блок, вилетів крізь простір та матерію, ламаючи кістки, розриваючи шкіру, обпікаючись від швидкості нещадного переміщення.

Емма

Емма задумливо постукувала нігтиками по стільниці, намагаючись спокійно оцінити отриману інформацію. Це було досить важко, бо невдоволення та обурення, гризли самоконтроль білявки, як осатанілі шакали. Дівчина-світляк з’явилась в місті, наче нічого й не відбувалось. Та якби Емма особисто її двічі не побачила, в житті б не повірила, що можна так спокійно розгулювати володіннями Тіні після всіх «подвигів» цього мишеняти. А дівчисько гуляло, магазини відвідувало. Щоправда дивилось крізь людей, як крізь опале листя, та навіть саму Емму не впізнала, попри те, що мала запам’ятати після ДТП. У погляді тієї неляканої нахаби була якась іронія, сарказм, та майже жалість, але геть не страх чи повага! Білявка ледь стрималась, аби особисто не підійти до цього непорозуміння й не ткнути носом у купу правил, які обов’язкові до виконання обома сторонами! Та коли вже Тінь її вколошкає?

Але Тінь не реагувала на появу цієї дівчини у своїх володіннях. У володіннях, які невідворотно тьмяніли, заполоняючи вулиці міста острахом, невпевненістю, відчуттям небезпеки. Може Тінь просто старанно зашиває свій саван, сподіваючись повернути контроль над цією територією? Так то дурна справа, бо саван вже просто не зійдеться. Доки одні плекають надію зберегти та розширити просвіти, інші нестримно заповнюють пустоти темрявою. І інертність населення грає на руку останнім. Мешканці в більшості старанно ігнорувати зміни, намагаючись показовим святкуванням розвіяти погані передчуття. Але старанне самонавіювання, що все завтра буде, як вчора, нікому не допоможе. Як вчора – не буде. Емма це точно знала. «Вчора» ніколи не повертається, як і всі можливості, втрату яких зазвичай помічаєш тоді, коли вони вже полишилась у минулому. Життя вимагає постійного руху і, хочеш-не хочеш, маєш йти, хіба що можеш обирати куди саме, а також йдеш ти сам, чи тебе женуть, як барана. Так, наприклад, в цьому місті більшість схилялась до ролі сліпої худоби. Тож завданням Емми було виявити та прибрати тих, хто вміє думати власною головою, додати агресивних хижаків, задурити голову іншим, і … трішки почекати. Якщо воду нагрівати повільно, цей казан з жабами звариться, а дурні створіння навіть не помітять, як опинились в окропі.

І усе наче йде за планом, але із звичної, відпрацьованої системи вперто випадала ця самоучка-шаманка. Вона була якоюсь неправильною…Та ще й поводилась дивно. Втекла, повернулась, невимушено покрутилась містом та знову полишила його. Спокійненько сіла, в купе з одним з раніше «відкоригованих» нею персонажів, зручно випавши з зони впливу Емми, і … поїхала! Втім цього разу білявка вже не поспішала втручатись. З цим дівчиськом було щось не так. Окрім того, що її ігнорувала Тінь, що можна було ще списати на вичерпані здібності, навіть Екселенціе з якимось іронічним знущанням посміявся з Емми, за спробу позбутись дівчини. Схоже він щось знав, чи мав якісь свої плани на це дівчисько, але сповіщати про них помічницю не поспішав. Але якщо він має на неї плани, чому так спокійно відпустив? Хоча… Що для нього кілька сотень кілометрів? Так, несуттєво. Але ж малеча-шаманка може потрапити в зону впливу інших, чи взагалі туди, де й у Екселенціе набагато менше можливостей. Чи не може? Білявка відчувала, що щось випускає у всій цій історії. Щось важливе, але що саме, не могла зрозуміти.

А ще Емму, після тієї зустрічі з дівчиною-світляком в торгівельному центрі, відвідувало дивне відчуття, ніби почала ворушитись десь в глибині її сутності душа. Та сама душа, яку вона так давно не відчувала, що вже думала позбулась того дратівливого елементу. Але ж ні, чогось заворушилась, ніби просить щось змінити, комусь повірити, як в ті далекі часи, коли Емма ледь не закохалась. Жінці це не подобалось, бо вона занадто гарно пам’ятала чим закінчились для неї останні такі «ворушіння». Люттю та болем, відчуттям безсилля та ненавистю, що випалювала все на своєму шляху. Ні, вже краще звичні байдужість та холод, ну і спортивної злості трішки не завадить.