Частина 1

֍֍֍

Дівчинка років шести навшпиньки заскочила до просторої, викладеної світлим мармуром зали, обережно прокралася попід високими стрілчастими вікнами і, на мить завмерши перед важкими темними шторами, злодійкувато озирнулася. Світлі штани та довга сорочка дитини, підперезана широким поясом, майже зливалися з кольором стін, а от зібране у хвостик волосся, потрапляючи у промені світла, яскраво зблискувало золотом. Дівчинка нашорошено прислухалася, проте в приміщенні стояла тиша. Сонячні плями, як ситі коти, розляглися по підлозі, гобеленам, та різноманітній зброї, котрою були завішані стіни, в кутку старанно плів своє тонке мереживо напівпрозорий павучок. Дівчинка задоволено посміхнулась, обережно відсунула штору, старанно полишаючи на місці творчість павучка, й дістала із потайної схованки невеликий білий глечик, щільно запаяний темним корком. Піднісши посудину до вуха дитина дослухалася до чогось всередині, а потім обережно провела пальчиком по візерунку заплутаних ліній на гладкій поверхні посудини. Слід дитячого доторку засвітився ультрамарином, поєднуючись у кілька дрібних символів.

– Я не можу. Але почекайте ще трохи, я обов’язково щось придумаю... – прошепотіла заспокійливо дитина й піднявши посудину над головою, почала уважно роздивлялась, як у сонячних променях глечик стає напівпрозорим, відкриваючи погляду густу синь, що його наповнювала.

–Еленіе! Де ти? Ти маєш, бути на заняттях! – пролунав раптом грізний чоловічий голос, а до зали стрімко зайшов невдоволений сивий чоловік у темному кімоно. Дівчинка перелякано сахнулась вбік, намагаючись сховатись за штору й випадково зачепила глечиком старовинний хопеш, що висів на стіні. Від доторку глечика та сталі пролунав неймовірно гучний звук, наче хтось вдарив по величезному дзвону. Цей звук змусив людей завмерти. Під двома парами здивовано-переляканих очей по стінці посудини стрімко зазміїлась й палахнула синню тріщина, з якої з шаленою силою вирвалася хуртовина блакитних метеликів, що відкинула чоловіка під стіну й тайфуном оточила дитину.

Чоловік потрусив головою намагаючись після удару сфокусувати погляд, перекотився на живіт вражено вирячився на живу блакить, рвонув з поясу кілька кольорових кульок та з криком: «Дістати Еленію!» кинув їх у комах. В польоті кульки перетворились на великих крилатих створінь, які пірнули у вихор, вибивши з блакитної хурделиці кількох метеликів, але цієї ж миті гримнув грім, залу освітив спалах ультрамаринової блискавки, а в основі тайфуну, просто на підлозі, з’явився сліпуче-білий портал. І в той портал, наче в ополонку, стрімко пірнула крилата синь, прихопивши з собою, як дівчинку, так і тих, кого за нею послали.

–Ні! – відчайдушно крикнув чоловік, кидаючись за ними. Але на місці порталу знову був лише звичний камінь. Ані дитини, ані блакитної віхоли в приміщенні вже не було.

–Ні… Еленіє…Ні… Я ж суворо заборонив тобі гратися з Ікарами…

Чоловік закривши очі вперся лобом у візерункову підлогу, потім, сидячи на колінах, втомлено випростав спину, повільно повернувся до трьох маленьких підбитих комах, що ледь тріпали крильцями на підлозі, невпевненими рухами зірвав з поясу молочно-білу кулю й кинув у них. Кулька, вдарившись об підлогу, вибухнула хмарою пари, яка вмить охопила метеликів й застигла прозорою брилою, а чоловік так і сидів, розпачливо пустивши голову, закривши очі, міцно стиснувши тонкі бліді губи. Його лице здавалось висіченим з каменю й полишилося таким, навіть коли за його спиною гримнули рвучко відчинені двері, а до зали стрімко зайшов високий русявий юнак у просторій світлій сорочці та темних штанах.

–Батьку? Що трапилось? – прожогом кинувся він до чоловіка.

–Еленія гралася з Ікарами… – мовив той, відкриваючи вузькі темні очі, в яких кипіли лють і розпач.

–Це самовпевнене дівчисько…– невдоволено закотив очі юнак й завмер, помітивши застиглих у прозорому камені комах.

– І випустила їх... Хопеш третьої династії, сонячне світло і вільна душа. Ікари гарно скористалися отриманим шансом, – втомлено відповів чоловік на невисловлене питання.

–Як же це…?– тепер очі юнака наповнились жахом.

–Випадковість може поєднати те, до чого не додумається найдосконаліший розум… Ікари забрали Еленію, – проскреготав сивий.

–Вони ж…

–Проте я її поверну, – обірвав юнака чоловік.

–Але…Як? Хіба це можливо? Ікари ж носяться між світами… Навіть Фроде не зможе вказати куди вони забрали Еленію.

–Фроде не може й не зможе, але окрім мудрого є ще ексіліе. І ці за гарну винагороду можуть знайти майже все. Нам просто потрібен найкращій. Знайди мені Ерхарда…– мовив чоловік й стиснувши губи в тонку лінію перевів повний ненависті погляд на застиглих в прозорому камені комах.

– Батьку, ви ж заприсяглись більше не мати з ним справи!

– Що таке моя гордість у повірянні з долею онуки? – криво посміхнувся сивий, повільно піднімаючись з підлоги та підходячи до каменю з застиглими метеликами.

– Але ж він корислива сволота! Зрадник!

– Так. Він дерево без коріння, але він найкращий… А ще, він єдиний, хто двічі повернувся живим, використовуючи Дотик.

Німеччина, Хаген, 2019 рік, червень

Луана

Луана сиділа на кухні і проглядала на ноутбуці сайт з вакансіями, обдумуючи варіант звільнитись зі своєї нинішньої роботи, де начальниця її відверто недолюблювала. Сама робота в хімчистці Луану цілком влаштовувала, бо не вимагала гарного знання німецької мови (посада не передбачала спілкування з клієнтами), але сувора жіночка, яка обіймала посаду директора, поводилась дивно. Пані Клара постійно знаходила привід для нотацій, регулярно звинувачувала Луану у неуважності, проте одночасно не пропонувала звільнитись, говорячи, що цілком задоволена її роботою. Дивна людина. Втім спілкування та розуміння людей ніколи не було сильною стороною Луани, а тим паче коли те спілкування відбувається мовою, яку вона досі до путя не опанувала. Але якщо чоловік та нечисленні знайомі просто веселились з манери Луани довільно, як в російській мові, зсипати німецькі слова в реченнях, то пані Клару це відверто дратувало. Директриса щоразу, коли чула щось подібне, наче лайм кусала, тому Луана від початку намагалася якомога менше потрапляти на очі керівниці, старанно вдаючи непримітну сіру мишку. В цьому маскуванні непогано допомагали відсутністю макіяжу, невисокий зріст та худорлява комплекція вічного підлітка, яку мала Луана, але, на жаль, їх не вистачало, аби пані Клара про неї взагалі забула.

Луана пробіглась по наявних вакансіях і не знайшовши нічого цікавого, встала, вирішивши запити розчарування чаєм. Відчинене вікно віддзеркалило русяву жіночку: джинси, зелена футболка, світла шкіра, тонкі, як у підлітка зап’ястки, акуратні риси обличчя, волосся зібране у короткий хвостик. Вона зовсім не виглядала на свої сорок три роки, та що там, її досі, під час купівлі алкоголю в магазині, могли попросити пред’явити документи для підтвердження віку.

Луана саме наливала в чашку окріп, коли їй на руку сів невеличкий блакитний метелик. Жінка завмерла, обережно поставила чайник, здивовано подивилась на комаху посеред міської квартири.

– І занесло ж тебе, дурнику, – похитала вона головою, повільно піднесла другу руку й рвучко схопила тендітного гостя за складені крильця. Метелик тріпнувся пару разів, але не мав жодних шансів на визволення, тож лише перелякано перебирав лапками. Підійшовши до вікна жінка викинула приблуду на волю. Метелик спочатку недолуго падав, хаотично тріпаючи крильцями, але швидко вирівняв політ, а от людина, яка спостерігала за ним, перелякано завмерла, оскільки раптом усвідомила, що замість дахів сусідніх будинків та звичної міської вулиці бачить за вікном високу скелю з альтанкою на вершині та грізним сірим штормовим морем біля підніжжя.

– Та-ак, Луана, повертаємось до автобуса, – пробурмотіла сама до себе жінка вмить забувши про якогось там метелика, стрімко розвернулась й почимчикувала до полишеного чаю. Спершись на стільницю тремтячими руками, вона обережно взяла чашку, зробила кілька ковтків, потім підозріло озирнулась й, нарешті, полегшено видихнула. За вікном знову був звичний пейзаж.

– Хух… Живемо…– пробурмотіла вона ледь чутно, розгублено сівши в крісло та мимоволі згадавши про подібний випадок в своєму житті. Давній, ще за часів дитинства.

То був вечір далекого 1987 року. Пізня осінь. Луана, тоді одинадцятирічна школярка, саме поверталась з якогось гуртка. Здається, танців. Панував типовий листопад: шоста вечора, а вже темно, холодно, ще й часом зривався дрібний дощ. В ті часи їх сім’я жила під Донецьком, куди громадський транспорт ходив, як кажуть, «раз в п’ятирічку». Йти додому було не дуже далеко, але погода зовсім не надихала на прогулянку, тож вдало спіймавши автобус Луана радісно скористалася нагодою проїхатися. Поспіхом заскочила в теплий салон, старанно відігріваючи пальці та намагаючись не занадто притискатися до запилених дверей. Проїхати потрібно було лише одну зупинку, тож коли двері з гуркотом відкрились, Луана впевнено сплигнула на землю, але не зробивши й двох кроків розгублено завмерла.

Замість знайомої темної лісосмуги з самотнім ліхтарем маленького магазинчика, перед дівчинкою було велике, яскраво освітлене місто! Замість звичної, майже непроглядної темряви – безліч вогнів! Численні хмарочоси (яких вона в житті не бачила), якісь незвичні будівлі, незліченні ряди ліхтарів, широкі вулиці. Доки інші пасажири виходили та спокійно йшли вперед, кудись у це невідоме місто, Луана застигла сполоханим зайченям, а потім перелякано кліпнула, позадкувала й поспіхом застрибнула назад до автобуса. Перед її носом з гуркотом зачинилися двері. Наступна зупинка мала бути майже у безлюдній промзоні, але тієї миті дівчинка була здатна лише перелякано кліпати очима.

Та ось автобус знову зупинився, відчинив двері. Цього разу Луана, перш ніж вийти, обережно визирнула, побоюючись знову побачити щось неправильне. Втім, обійшлося: погляд вперся у знайомий бетонний паркан, темну, проте звичну дорогу. Дівчинка полегшено зітхнула й нарешті вийшла. Іти назад довелося проти вітру, холодно ще й до чортиків страшно, але дійшовши до зупинки, яку щойно проїхала, Луана вдруге полегшено видихнула, оскільки не побачила там нічого незвичного. Розгублено покрутила головою та поспіхом проскочила місце, що налякало незрозумілою чудасією…

Про той дивний випадок Луана нікому ніколи не розповідала. Просто викинула його з голови, бо уявлення не мала з ким цим можна поділитися та й чи треба. І ось знову подібне… Жінка помотала головою, відганяючи спогади, ще раз озирнулась на вікно. Все було, як завжди – дахи, будинки, дерева. От і добре, отже можна не зважати на побачене й жити далі – перевірений спосіб боротьби з незрозумілим.

Донецька область, 2019 рік, червень.

Антоніна

– Знаєш, Миколо, я, здається, перетворююсь на леопарда, – мовила молода жінка задумливо роздивляючись на своїй нозі червоні плями. Поправивши товсті окуляри, панянка мимохідь прибрала пасмо русої чуприни і трішки підгорнула край бридж, аби роздивитися ногу до коліна.

Розмова відбувалась у невеличкій охайній кухні типової «хрущовки». Шпалери піщаного кольору, стіл, два стільці, плита, мийка, холодильник, шафки з шухлядами та обмежений простір, якого вистачає лише на одного активного жителя, та й то не завжди.

– Швидше на гієну. Я тебе, Тоню, важко уявляю з антилопою на дереві, а от здатною в когось вчепитись мертвою хваткою, аж бігом. Не дарма ж багато хто, вичитавши в документах після посади «прокурор» твоє прізвище, починає нервувати, – хмикнув чоловік, який саме вправно нарізав салат, вдаючи в гостях у подруги чудового кухаря. Співбесідник жінки мав кругле, досить типове обличчя й зовсім не спортивну статуру, втім це не заважало йому справляти приємне враження та господарювати на кухні з вправністю циркача-віртуоза.

–Може тоді у змію? Бо плями поступово сходять, а шкіра місцями облазить… – проігнорувала Тоня згадку про свою роботу, натомість повернула ногу, роздивляючись чергову напасть на власний організм.

– Гм, гнучка розумна рептилія здатна спіймати, з’їсти і перетравити що завгодно? Теж варіант. То тобі тепер на сніданок набридливих злочинців подавати, чи слідчих, що проштрафились? – хмикнув Микола, додаючи до салату трохи олії та ставлячи тарілку зі стравою на стіл.

– А що, непогана ідея. Згодна на черговість, – розсміялась Тоня полишивши розглядування та розливаючи по чашках трав’яний чай.

Тихий вечір в невеличкій квартирі не обіцяв жодних несподіванок, але тут з’явився… метелик. Першою рвучко підняла голову кішка, а потім і Антоніна, прослідкувавши за поглядом своєї улюблениці, помітила, як через відкрите вікно до кухні залетів неочікуваний візитер. П’ятий поверх то зовсім не дах світу, проте метелики в квартирі Тоні ще не гостювали. Звичайно, якщо не брати до уваги платтяну міль. Але це була явно не вона. Хіба що підступний винищувач вовняних виробів зібрався на бразильський карнавал та суттєво змінив імідж, бо перед обличчям жінки літав нехай і невеличкий, проте яскраво-блакитний красень. Він немов світився у косих променях вечірнього сонця.

Між тим у кішці цей метелик активував гени хижака і вона зробила кілька кроків вперед та притислася до підлоги, готуючись до стрибка. Тоня помітила маневри своєї улюблениці і заспокійливо поклала руку на її пухнасту спину.

–Тихо, Потєряшка, м’яса у ньому немає, а псувати таку красу шкода…

–Кішко, не розмінюйся на дрібниці, почекай хоч горобця, а краще голуба. У того літаючого щура, хоч м'ясо є, – хмикнув Микола, поклавши виделку та з цікавістю спостерігаючи за подіями.

Пухнаста співмешканка Антоніни невдоволено вивернулась і притиснувши вуха, далі спостерігала за метеликом, що задумливо покружляв кімнатою та врешті приземлився на одну з полиць кухні. Тоня встала, обережно накрила комаху пустою літровою банкою, що стояла на стільниці та, підсунувши під низ аркуш паперу, спіймала приблуду. Помилувавшись тендітним створінням, жінка підійшла до вікна й розкривши його ширше, відкрила банку. Бранець злетів, але чомусь не чкурнув на волю, а ніби завагався, опустився на край скляної тари й неспішно почимчикував по колу. Доки Тоня міркувала, з яких пір серед метеликів з’явилися любителі добровільного ув’язнення, як деякі бомжі, що восени намагаються «випадково загриміти» на зимівлю в якусь колонію, комаха добралася до жіночих пальців. Маленькі лапки почали легенько лоскотати шкіру, змусивши Антоніну завмерти від незвичного відчуття, а метелик, неспішно складаючи та розкладаючи крила, акуратно мандрував рукою, заворожуючи елегантними рухами та витонченим вбранням. Було щось невимовно чарівне в цьому несподіваному доторку природи. Нарешті нелякана комаха згадала про свої нагальні справи, зупинилася, затріпотіла крильцями й злетіла, швидко розчинившись на фоні блакиті неба.

Провівши метелика поглядом, Тоня усміхнулась, повернулась, аби поділитися враженнями з Миколою і… здивовано кліпнула – рідної кухні за спиною не виявилось.

–Гм, побічний ефект від пігулок? Так наче ж нічого наркотичного не приймаю, – задумливо мовила Антоніна, оглядаючи незнайомий пейзаж та подумки перебираючи перелік медичних препаратів, який зараз приймала за призначенням лікаря. Наче нічого, що б могло викликати галюцинації, не було. Але галюцинації явно в наявності та такі, що мимоволі замилуєшся! Замість звичної квартири перед жінкою розкинулась простора, вкрита килимом смарагдово-блакитної трави рівнина, на якій де-не-де зустрічались групи дерев, а на обрії виднілись обриси гір! Ще й, мабуть, до повноти вражень, м’який подих вітру доніс букет трав’яних, гірко-солодких ароматів та запах води.

–Куди я потрапила і де мої речі…– пробурмотіла вражено Тоня, дивуючись неймовірній реалістичності природи, що її оточувала.

Вітерець подув ще раз й від трав’яного килима відділилась та піднялась у повітря, звиваючись та постійно змінюючи конфігурацію, невеличка блакитна хмара. Коли «хмара» наблизилася Тоня роздивилась, що то… метелики. Сотні, якщо не тисячі маленьких блакитних метеликів, як той, якого вона щойно випустила з квартири. Схоже та «міль» таки вирушила на вечірку, ще й гостю з собою привела…

Тендітні створіння закружляли навколо Антоніни, наче казковий вихор, перетворюючи навколишній світ у блакитно-бузкову хурделицю, наповнену найніжнішими дотиками. У тому тріпотінні крил жінці почувся тихий шепіт, чийсь голос, дитячий сміх… Тоня зачудовано завмерла, насолоджуючись відчуттями захоплення, радості й дивного затишку. Проте вже за мить хмара комах піднялась в небо й полетіла далі, полишивши розгублену жінку посеред зелені. Тиша…Тільки вітер шелестить у травах і десь високо-високо співають непомітні оку птахи.

–Гм… Ну добре, пішли подивимось, що це за Нарнія. Не вірю я у добрі казки, але ця ЖЖ трапилась за мною явно не спроста…– зітхнула Антоніна, намагаючись примиритись з несподіваною ситуацією, та почимчикувала вперед.

Трава була довга, шовковиста й сягала ікр, іноді колін, а часом і поясу, але йти було приємно. От тільки домашні капці з вушками довелося одразу зняти, бо це взуття відверто не пасувало до ситуації. Футболка та бриджі були більш-менш в тему, а от капці – зовсім невдалі. Тоня мимоволі подумала, що тут доречнішою була б «тривожна валіза», яку вона нещодавно пакувала для військових зборів. От з тим набором точно не пропадеш посеред степу. Там і сірники, і сухпайок й ще купа корисних речей... Але, за «законом підлості» (який має звичку працювати ефективніше за Кримінальний кодекс), «набір для виживання» нахабно відпочивав у коморі, доки його хазяйка блукала невідомо де.

Рівнина плавно спускалася донизу й скоро жінка почула шум води та вийшла на берег стрімкої, звивистої річки. Присівши, Антоніна опустила руку у воду, яка виявилась неймовірно холодною, попри те, що навкруги панувало спекотне літо.

–А купаються, схоже, в цій місцині лише моржі. Прямо як я, – хмикнула Тоня та поставивши капці на берег, зайшла у воду. Приємна прохолода огорнула ноги. Антоніна завжди обожнювала воду, без жодних поправок на температуру. Головне, щоб чиста. Ця ж ріка вражала чистотою, можна було роздивитися кожен камінчик, що вкривав дно, а ще невеличких рибок, котрі зацікавлено припливли вивчати людські ноги. Пройшовши кілька кроків, Антоніна опинилась по пояс у воді й, заплющивши очі, із задоволенням занурилась з головою. Було неймовірно приємно освіжитися після походу пересічною місциною під спекотними променями сонця…

–Так, Тоню, схоже ти мені в чай додала ще щось, окрім м’яти. Наче незаконний обіг наркотиків то не твоя тема, але в мене чомусь враження, що злочинці таки відсипали тобі прекурсорів. Знаєш, ти кожного разу все оригінальніша у способах прояву своєї прихильності, – почула Антоніна знайомий голос.

Здивовано відкривши очі жінка виявила, що знову стоїть у власній кухні, а за столом ошелешено кліпає очима її друг, який вже досить довго намагається «прописатись» у графу «чоловік».

– У мене проблеми чи то із зором, чи то зі сприйняттям реальності, бо я можу заприсягтись, що ти тільки но зблиснула, ніби якась голограма з фантастичного фільму! – продовжував Микола, невпевнено протираючи праве око.

–Ні, Колю, коноплі не палила, кумарину у чай не додавала…– трохи навіть розчаровано відповіла Тоня, поправляючи звичним жестом окуляри й виявляючи на своїй на руці довгий зелений листок, який точно не мав відношення до жодного горщика на її підвіконні. Цікаво. Навіть для колективної галюцинації, наявність дрібних матеріальних доказів, то трохи занадто. Хм, одяг сухий, що наче спростовує купання в невідомій річці, а от капці зникли…

Київ, 2019 рік, червень

Інга

–Інга, ти ж людина з вищою юридичною освітою! Ти маєш в цьому розбиратись! – впевнено заявив темноволосий чоловік в сорочці й джинсах. Склавши руки на грудях він відкинувся на офісному кріслі та критично споглядав на молоду жінку, що сиділа за сусіднім столом.

– Вадику, я звичайно згодна, що юрист має розбиратись у всьому, але цифри, то просто не моє! – відмахнулась від нього панянка, тріпнувши рудою косою. – Це ти в нас можеш виявити помилку у розрахунках бухгалтера, а в покладеній майстром плитці побачити нерівність, яку без лазерного рівня нормальні люди не помітять. Але я – не ти! Та й взагалі, не хочу я рахувати за бухгалтерією орендну плату! Це ж не мій функціонал! Якби я хотіла бути бухгалтером, я б вчилась на бухгалтера, а не на юриста! – говорила жінка повернувшись до монітора свого комп’ютеру, дописуючи кілька речень у електронний документ та закриваючи кілька посилань на спеціалізовані сайти.

– Та що там рахувати? Береш індекс інфляції, множиш на коефіцієнт, площу. Рахувати, нехай вони рахують, але ж ти теж маєш в цьому розбиратись, аби ткнути носом, якщо щось неправильно! Ти ж знаєш, що вони можуть іноді таку дурню пропустити, що потім бігають всі перелякані, а розгрібати нам доведеться. Учи-учи – одні двійки! Йди сюди, покажу простеньку формулу, яку я собі зробив для перевірки, – покликав Вадик свою рудоволосу колегу.

Інга демонстративно закотила очі, зітхнула, встала з-за свого столу й поправивши спідницю білого сарафана обійшла стіл чоловіка та зазирнула у його монітор. На екрані було розгорнуто нормативний документ з коефіцієнтами, що застосовуються при розрахунку орендної плати за землю в залежності від цільового використання. Поряд був відкритий документ Excel з розрахунками.

– Гаразд, показуй… Іноді мені здається, що ми самі винні, що з будь-якого питання першими кличуть юристів, – пробурмотіла невдоволено Інга, за давньою звичкою накручуючи кінчик коси на палець.

– Зате ми незамінні! – усміхнувся Вадик.

– Угу… Універсали чортові, що завжди при роботі, – не оцінила його оптимізм колега.

Розмова відбувалась у просторому кабінеті юридичного відділу великої компанії, де офісний набір меблів та техніки суттєво був доповнений кімнатними рослинами. Підвіконня прикрашав рядочок горщиків з фіалками, грейпфрутом, монстерою, орхідеями та бегонією, на столах, приховуючи монітори, телефони та лотки з документами, розкинулися гібіскуси, сингоніуми та фікуси, під стелею плелась ліана, а на одній зі стін довжелезним сциндаптусом було сформовано силует великого зеленого серця. З-за одного зі столів строкатим кущем визирала дроцена, майже по центру приміщення стояв солідний (розміром з відро) горщик з шефлерою, котра за розмірами вже нагадував невеличке дерево, а в кутку причаївся, як підступний злодій, кактус ростом з людину. Вся ця зелень робила кабінет схожим на невелику оранжерею, але на питання відвідувачів, «хто з вас тут агроном?» юристи, зазвичай, лише знизували плечима. Власне ніхто з них не ставив собі за мету перетворювати робоче місце на сад, але то хтось один горщик приніс, то інший. У когось гарно росли орхідеї, у когось – ліани, хтось вирішив, що вдома виросла занадто великою дроцена, чи занадто гарно розрослися фіалки. Нові співробітники теж поступово «обростали» квітами, навіть якщо раніше цим не цікавились і взагалі вважали, що «рослини – то не моє».

– Люди, у ваш пошта працює? Бо щось в мене зависла…– пролунав голос хлопця, що сидів за столом біля вікна.

– Ой, і в мене зависла – підтвердила ще одна панянка, й Інга з Вадиком підняли голови від розрахунків. Жінка підскочила до свого комп’ютеру, поспішаючи зберегти відкритий документ, проте система вже «висіла».

– Що, знову наліт? Твою ж! Я договір не встигла відправити! – обурилась юрист, роздратовано смикаючи хвостик своєї рудої коси.

– Нічого страшного, в тебе за регламентом є три дні на розгляд типового договору і п’ятнадцять – для нетипового, тож почекають, – махнув заспокійливо її колега.

– Дівчата, халепа. Там вже нікого не впускають й не випускають з будівлі. Притопали якісь «красені» з автоматами, – сповістила засмучено секретар, заходячи до кабінету.

– Гасіть світло, це надовго, – відкинувся на спинку крісла Вадик, зрозумівши, що і його комп’ютер «висить».

–Блін… – пронеслось розчароване кабінетом, адже ніхто не любив подібних візитів, що, як мінімум, зупиняли всю роботу на кілька годин, оскільки одразу вимикались сервера на яких зберігались усі документи, а як максимум… Максимуми, попри законослухняність власників бізнесу (наскільки це можливо в українських реаліях), бували різноманітні.

–Та це ми щось взагалі розслабились. Останній раз, коли через подібний «візит ввічливості» з вибиванням вхідних дверей, весь офіс сидів вдома кілька днів, був досить давно. Та й взагалі, все в рамках традиції, це ж до Наталки у відділ нового хлопчика взяли, – хмикнула Інга, нагадавши колегам чудну закономірність їх компанії: варто взяти нову людину у юридичний департамент, як за кілька днів майже обов’язково відбувається подібне «бойове хрещення».

– Досить ляси точити, краще перевірте, щоб якісь оригінали в зоні доступу «гостей» не опинилися, бо будете потім, як Василь, пів року вибивати у ментів статутні документи, намагаючись довести, що вони були «в одній з тридцяти синіх тек, які вилучили під час обшуку»! – хмикнув Вадик, й першим почав відкладати в сторону те, що варто сховати.

Доки всі поспіхом проводили ревізію робочих столів, до юристів дійшла інформація, щодо «гостей». Виявилося, що перевірка прийшла за направленням до фірми, що займала лише один з поверхів будівлі, але вихід перекрили з розмахом, всім, бо завітати, схоже, планували усюди, де зможуть відкрити двері. «Сторожові пси держави» в України частенько діяли за принципом: «хапаємо все, що бачимо, а там розберемося», а проблеми, що створював такий підхід для роботи бізнесу, окремі чиновники використовували, як додаткову можливість заробити.

За пару годин очікування, коли всі вже знудились сидіти без діла, розмови юристів перейшли від роботи до побутових проблем, а потім і до думок, як непомітно покинути будівлю.

–Слухайте, а може через вікно вибратись? Тут не високо, всього лишень другий поверх, – задумливо мовив Вадик, відчиняючи одне з вікон та оглядаючи стоянку автомобілів під будівлею.

–Ну… – підійшла Інга до іншого й відчинивши, поглянула вниз, – якщо ще пару годин триматимуть, особисто я подумаю щодо такої перспективи.

– А мотузкову драбину пропонуєш з документів робити? – іронічно хмикнула одна з дівчат в кабінеті.

– Та навіщо вона потрібна? Он по підвіконню до кріплення кондиціонеру доповзти, а там вже й сплигнути можна, – не розгубився ініціатор ідеї.

– Ну-ну. Не знаю який з тебе Тарзан, але з мене мавпочка точно не вийде. Та й було б дурістю випадково вбитись. Я маю сьогодні гарні плани на вечір, – критично похитала головою секретар. Ця дівчина була ефектною доглянутою, зі смаком вдягнутою пані, для якої набагато звичнішими були коктейльні вечірки, аніж, скелелазіння.

– Та ні, Ларисо, тут справді не дуже високо. Думаю можна злізти, хіба що босоніжки на підборах зняти, – підтримала Вадика Інга, яка з юності обожнювала екстремальні розваги та мала досить спортивну статуру.

– Після того, як ти на моїх очах перемахнула через бетонний двометровий паркан кладовища, я дуже сумніваюся в адекватності твого «не дуже високо», – відмахнулася Лариса.

– Коли це ти з кладовища тікала? – відволікся Вадик від свого рюкзака, в якому вже старанно щось там перекладав, рівномірно розподіляючи вагу.

– Та, вчора. Йшла до метро через кладовище, а каліточка на виході кінці виявилася закритою. Ліньки було йти назад, – знизала плечима Інга.

– Ага, феєричне видовище. Я ледь в стовп не врізалася, коли з вікна машини те побачила. Добре, що влітку о сьомій вечора на вулиці день, а не якась туманна хелоуінська ніч, бо взагалі можна було серцевий напад заробити! Уяви, Вадику, з території кладовища, з вправністю потойбічної химери, вилазить на паркан наша Інга, впирається рукою у металеві шпичаки зачиненої хвіртки, і витягає за собою ще якусь дівчину, а потім вони бадьоренько так вдвох стрибають з двометрової висоти. Хоча там, мабуть, більше, ніж два метри…Типова ж поведінка для тридцяти п’ятирічного юриста пристойної компанії, – швидко всіх ввела в курс справи Лариса.

– Ой, та ладно, згадала веселу юність. Тим паче там не стояли в рядочок наші контрагенти, аби втратити свідомість від подиву. А компанія моя…Просто не одна я не очікувала такої подлянки з тією каліткою, а якщо вже вишкреблася на паркан, то чому б і не допомогти подрузі по нещастю? – зі сміхом відмахнулася Інга, яка висунувшись з вікна серйозно розмірковувала над успішністю ідеї Вадика. Жінка саме оцінювала відстань до кріплення кондиціонеру, коли відчула легкий дотик, а опустивши погляд виявила, на своїй руці невеличкого метелика. – О, привіт, вісник волі. Завітав на наші фіалочки? Хоча, дивлюсь, твоє вільне життя не задалося, – примружилась юрист, роздивляючись комаху, яка кульгаючи, чимчикувала долонею до її пальців.

Краї крилець були потріпаними, зі стертою місцями блакиттю, наче комаха ледве вирвалася з чийогось дзьоба. Метелик невпевнено перебирав неповним комплектом білих лапок та обережно, наче обмацуючи повітря, рухав тонесенькими вусиками з темними цяточками на кінцях. Інга не дуже здивувалася появі цієї комахи (типовий представник київської флори), а от незвичне веселкове сяяння, котре оточувало метелика та пасмом чудного туману тягнулося кудись на вулицю, жінку зацікавило. Простеживши поглядом за цим диво-ефектом, Інга здивовано підняла чорні брови, адже, замість знайомої стоянки автомобілів та промислової будівлі, за вікном дрижав та стрімко набирав чіткості якийсь середземноморський пейзаж: світлі скелі, поодинокі сріблясті оливи і бірюзово-синє море під куполом блакитного неба.

–Народ, наші випускають через чорний хід! Побігли, доки є можливість! – гукнула, забігаючи до кабінету одна з колег. Інга рвучко озирнулась, мимоволі стряхнувши метелика. Всі поспіхом почали збиратись, аби скористатись нагодою вискочити із заблокованого офісу, Інга теж кинулась до своїх речей, краєм ока встигнувши помітити, як дивне марево зблиснуло бірюзою й зникло. Але жінка не стала питати чи ще хтось то помітив, бо не бажала через якийсь міраж втратити можливість уникнути зайвого спілкування з правоохоронцями. Як показувала її особиста практика, нічого приємного те спілкування не приносить. Мінімум – даремно вбитий час, максимум… Максимуми в практиці Інги були достатньо різноманітні.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.