• У готелі

Дістались до готелю десь о шостій, тож швидко занісши до кімнати речі, Люба, Юлія Петрівна і Вальон дізнались, що треба шукати, де б повечеряти, адже у вартість їхнього проживання входили лише сніданок і обід.

- Я знайшов пару місць, але пішки буде далеченько йти. Може замовимо доставку? - якось невпевнено запитав Вальон. Бо готель той був далеко від центру міста, зате від автосервісу пішки недалечко. А потім хлопець раптом протер втомлені очі:

- Вибачте, я мав це врахувати, коли шукав готель.

Він сидів на свойому ліжку, схилившись над телефоном, через який шукав хоч якийсь варіант з їжею. Потрібні посилання вперто не траплялись, ще й інтернет почав жорстко тупити.

- Ти й так багато робиш, не хвилюйся, - спробувала підтримати його Люба. Але на нього це не подіяло. Вальон розстроєно ліг на спину і відклав телефон. Після чого накрив лице правицею.

Тоді Юлія Петрівна обережно підсіла на краєчок його ліжка і сказала:

- Тобі нема за що вибачатись, Валю, як на свій вік ти зробив дуже багато. Завдяки тобі ми знайшли гарний готель, доїхали до нього з комфортом й у гарній компанії. А потім ще й всі ці сумки сюди затягнув. Тому не хвилюйся. І залиш вечерю на нас з Любою. Добре?

Коли вони договорили, жінка пішла до однієї з сумок. Звідти дістала численні судочки з їжею. В одному були пласкі котлетки. В іншому двійко огірків і двійко помідорів нарізкою, в третьому - запечена у духовці картопля скибочками, в п'ятому - шматочок твердого сиру, теж тонко порізаний... Гарно підготувалась у дорогу Любина мама.

На поверсі була мікрохвильова, тож їжа швидко розігрілась і була подана на стіл.

Після вечері по черзі ходили у душ. Вальона відправили першим. Після нього пішла Люба, а він вийшов на балкон, подихати. Звідти й побачив, як до готелю вулицею підходив Іван Григорович. Хлопець сказав про те Любиній мамі, і вона побігла вниз, зустрічати чоловіка. А Вальон вернувся на балкон.

Небо було чистим, і яскравий молодий місяць із тонесенькими ріжками своїм сяйвом заповнював простір над вже майже нічним Гайсином.

Вальон не довго дивився на нього, натомість знову і знову повертався до того єдиного повідомлення від батька. Йому було самотньо, відчував себе кинутим, непотрібним. Юрій теж мовчав весь день, всі повідомлення підлітка світились непрочитаними. Мабуть, на завданні був...

Вкотре загасивши екран, Вальон сів прямо на підлогу, бо меблів на балконі не було, сперся спиною об поруччя і дещо нахилив голову назад. Він відчував зараз величезні втому і напругу. От і намагався інстинктивно надихатись прохолодним нічним повітрям.

- Агов, ти ж захворієш так! Не можна після душу одразу на вулицю, ще й без куртки! - зазирнула крізь прочинені нею двері балкона, Люба.

Вальон здивовано зиркнув на неї, не одразу зрозумівши суть її слів.

- Так, ти, мабуть, маєш рацію, - видохнув він, збираючись з думками. Підвівся і зробив крок у середину кімнати, вона відступила від дверей: - Дякую.

Валентин раптом відчув всередині дивне тепло, викликане її словами. Так, дійсно, він же зараз не один. Ця зовсім чужа йому родина, нехай тимчасово, але взяла його до себе. Любині батьки ставились до нього майже як до власної дитини, і він почувався від того доволі ніяково.

Зазвучала повітряна тривога, по коридору затупотіли ноги. Люба і Вальон теж побігли, але до сховища не встигали, тож пішли до душової, яка була доволі простора.

- Батьки в підвалі, - сказала Люба, отримавши повідомлення у телеграмі. - Підемо до них?

- Зараз гляну оперативну групу... А все несеться не в нашому напрямку. Думаю можна і тут лишитись, от якщо змінять траєкторію...

- Зрозуміло...

- Скажи, - відправивши батькам повідомлення і відклавши телефон, запитала дівчина. - Ти взагалі як?

- В сенсі?

- Ну... Ти останнім часом виглядаєш якось не дуже...

- Так війна... Зараз всі так виглядають, хтось більше, хтось менше...

- Я не про це, - видохнула дівчина, сіла по зручніше, обхопила свої коліна і знову подивилась на нього. - Зараз на балконі ти виглядав так, наче от-от вибухнеш. Не бери на себе багато, все ж легше буде якщо робити разом або по черзі.

- Я... - він запнувся. - Я так звик, не звертай уваги. За Юрця постійно доводилось щось робити. Та і щоб свого часу батьки відпустили мене жити із ним до міста, довелось доказати, що я спроможний подбати про себе, таке...

- Доказати? Це як? - здивувалась Люба. - Тобі скільки тоді було?

- Дванадцять. Я мав вихідні самостійно прожити в чужому місті. Звісно що я був не сам тоді, за мною з відстані спостерігали батько з нашою феєю на пару. І грошей дали. Тож це було не складно, я ж готувався перед тим. Питав у різних дорослих, що вони роблять в першу чергу, коли приїжджають у незнайоме місто. Тож я впорався. Та і дядько підсобив, закинув мені в телефон посилання на букінг. А в готелі я збрехав, що тато зайнятий по роботі й прийде вночі вже, а мені сказав самостійно поселятися. На рецепції мені не повірили, тож довелось дзвонити батьку, й він підтвердив мої слова.

Отака от історія.

- Оце клас! Я у свої дванадцять ще боялась сама в АТБ сходити, а ти он яким крутим був! - із щирим захватом вигукнула Люба. А потім зрозуміла, що знову не стрималась і поспішила перепросити.

- За що ти вибачаєшся? - здивувався він.

- За крик. Завжди я так, важко буває стриматись, а потім згоряю від сорому. Як он тоді, у костюмі рака.

Люба сховала обличчя, опустивши лоба на складені на колінах руки: - У мене багато недолугих емоцій, через які я виглядаю так незграбно і по дитячому. Заздрю тобі, ти завжди такий спокійний.

- Це зовсім не так, - сумно всміхнувся хлопець. - Я просто стараюсь не показувати зайвого на людях. Та з цією війною все життя перевернулось догори дриґом. То й тримати себе в руках стає дедалі складніше. Ти он вже двічі мене зловила.

- Вибач, я ненароком.

- Я знаю, все гаразд. Не хвилюйся.

- Є новини від Юрія? - дівчина знітилась і поспішила перевести розмову в інший бік.

- Сьогодні весь день в офлайні, - замотав головою Вальон. Трохи відросле за місяць волосся ворухнулось, блакитне пасмо сповзло й закрило ліве око. Хлопець поспішив заправити його назад, за вухо, і запитав: - А що там Богдан?

- Мені не писав, треба в батьків запитати.

- Якось неспокійно за них.

- Угу...

- Знаєш... - раптом почав було хлопець, але щось його зупинило. - А, ні, забудь.

- Та вже кажи, раз почав, - помітила Люба.

- Не знаю, чи варто, - знітився хлопець. - Та і то просто думки.

- Ніхто не засудить тебе, якщо ти їх висловиш, - сіла рівніше і повела плечима дівчина. - Але вирішувати тобі.

Він завагався, але потім таки наважився:

- Та просто думки різні в голову лізуть, тривога ця... Що як батьки там не виживуть і Юрко теж... Я ж один лишусь, зовсім, а в мене ще навіть паспорта нема... Що ж робити в такому випадку? Що робити потім? Хочеться якоїсь визначеності, а її нема.

- А інших родичів нема у тебе?

- Дід з бабою теж в селі, вони в одному, батьки в другому. Ці села зовсім поряд знаходяться. Сусідні повороти з траси. І поміж ними є кілька стежинок навпростець. А контактів інших родичів я не маю. Та і не знаю, на чиєму вони боці. Тож таке... Ну і мама була єдиною дитиною у покійних діда з бабою. А всяких там кумів і троюрідних похресників діда я в принципі знати не можу.

- Сумно, - тихо мовила Люба. - Тримайся...

Її розпирало зсередини від бажання якось його підтримати, допомогти. Але не знала, що зможе зробити у цій ситуації.

- Ага, - розсіяно одізвався він.

- Я теж не знаю, що робитиму, якщо Богдана чи батьків не стане... На відміну від тебе, я не маю навичок самостійності, й сильно залежу від інших. Що вже казати, я два роки мріяла про косплей, але навіть жодного разу не погуглила чи є у місті якийсь клуб, чи команда. Я тоді ще не знала, що в косплеї зазвичай команди, а не клуби. Якби Богдан не знайшов нам костюми, а Люська не змусила мене написати вашій сторінці в ФБ у приват, цих всіх спогадів і фестів би не сталося! Тобто сталося, але без нас, розумієш?

- Фея теж не знав, що у них команди, а не клуби. Того у нас клуб, - гмикнув хлопець.

- От, я і цього не спитала. Завжди туплю і мовчу, коли треба проявити ініціативу або щось зробити... Я стільки всього пропустила через свою нерішучість. Стільки не встигла зробити... Ненавиджу це в собі.

Хлопець здивовано поглянув на дівчину. Те, як вона відкрито говорить із ним, його здивувало.

- А що б ти хотіла зробити зараз, але не наважувалась? Є таке?

- Є, завжди є, - зітхнула вона.

- Скажеш? Чи це таємниця?

- Я... - вона запнулась, не наважуючись продовжити. - Тільки обіцяй, що не реготатимеш з мене.

На її щічках заявився легкий рум'янець.

- Обіцяю.

- Я вже кілька днів мізкую, але ніяк не можу визначитись, як краще до тебе звертатись на ім'я, - Люба, сповнена емоцій, закрила лице руками, бо відчула, що її лице палає.

- А що не так з моїм ім'ям? - здивувався хлопець.

- Ну дивись, - вона потроху заспокоювалась, і, потерши очі, зрештою опустила руки. - Моє ім'я просте, всім зразу зрозуміло, як до мене звертатись. Бо варіантів аж один - Люба. І він універсальний. А от у твого імені з десяток буде різноманітних скорочень, і я через це ніяк не можу визначитись.

- Он воно як? Ніколи про це не думав.

- От того я і подумала спитати, який варіант для тебе найкращий, але наважилась от тільки зараз, і то через ту тему... - вона знову опустила голову.

- Який краще? - перепитав він. - Важко сказати. Дядько зве Вальоном, ти вже чула. Мама і баба, так само як і твоя мама - кличуть Валя. Батько, як і усі в школі, зве Валіком... Ну а інші варіанти я, мабуть, і не чув.

- Ясно, - одізвалась Люба.

- Тож зви так, як тобі буде зручно.

- Але під різні ситуації може бути потрібне різне звернення, - не заспокоювалась вона.

- Тоді використовуй різні, залежно від ситуації, - хекнув у кулак хлопець.

- Я про це якось не подумала, - вкотре знітилась вона. Дякую тобі, Валю, - мовила Люба, відчуваючи, що її щоки знову палають від хвилювання.

- Ну що, тепер тобі легше? - тепло всміхнувся Валік.

- Так, дуже, - їй сподобалась його усмішка. І вона всміхнулась у відповідь.

Вони помовчали деякий час, кожен втикав у свій телефон. Люба першою відклала гаджета.

- Вибач, - сказала вона, хоча цього разу не планувала, але думка сама вирвалась з її губ.

- За що ти вибачаєшся? - здивувався хлопець, опустивши свого телефона.

- За те, що нічим не можу допомогти, навіть порадити нічого не можу, бо нічого не знаю в цьому житті. Тобі так важко, а я по тупому і лякливо перескочила на іншу тему. Я нікчема і невдаха, - Люба дивилась в підлогу, її руки, сховані в кишені кофтини, стислись у міцні кулаки. - Щоразу я не знаю, що сказати, гублюсь, мовчу чи тікаю. Богдан інший, він завжди знав, як і мама з татом, що робити. Він навіть десь знайшов нам ті костюми раків. Бо я дуже хотіла косплей, але нічого з цим не робила. Він нам трьом навіть з розмірами вгадав. А я ще й повірила, що то в АТБ купив, ага. Не буває такого, вони звісно всяким крінжом торгують, але до продажу костюмів ще не дійшли, максимум - маски якісь на новий рік. Я думаю, він десь їх замовив. Потім я б ніколи не нагуглила ваш клуб і не наважилась написати на його сторінку, якби Люська мене не змусила. Вона ж притягла мене на зустріч з Юрієм. Зараз їх обох нема поряд, і я просто гублюся.

І вибач, що доводиться слухати моє ниття...

- Послухай, тобі ні за що не потрібно вибачатись, Любо, - голос Валіка звучав заспокійливо і чути своє ім'я від нього їй було досить приємно. - Мені якось Фея сказав одну мудру річ, я тоді в шоку був, що у його голову може прийти щось вумне. Але це дійсно був його власний досвід. Він сказав: "не витрачай час на рефлексії, типу що я міг би зробити, але не зробив. Краще подумай про те, що ти можеш зробити тут і зараз, й зроби це так, щоб потім ні про що не жалкувати."

- Ця фраза прямо його на триста відсотків, - сумно всміхнулась дівчина.

- Так... Я ж такий як і ти, часто думаю, що міг би краще зробити, влучніше сказати. А він зумів показати мені іншу точку зору.

- Яку? - здивовано підняла голову дівчина.

- Ну... Кхм... Наприклад: “Люди бачать тебе зовсім не таким, як ти себе бачиш у дзеркалі. Взагалі. Кожен міряє своїми мірками. Будь таким, яким хочеш бути сам. І по цимбалах, як ти при цьому виглядатимеш. По великому всьому цьому конченому світові має бути глибоко посрати на це. Головне, щоб твоє ззовні дружило із твоїм всередині. А інші нехай засунуть своє "я щітаю, ти маєш" у власні пихаті сраки.” Так і сказав!

- Ого, такого я від нього точно не чекала!

- Повір, я теж. Навіть шпилькою його штрикнув, щоб перевірити що то точно він, а не чийсь там косплей, - реготнув Валік. А потім,

зиркнувши на темний екран смартфона, ледь чутно кинув у бік: - Дідько, чого не виходе на зв'язок...

Люба це помітила, але цього разу вже свідомо захотіла відвернути його увагу від сумних думок:

- Інші бачать тебе не так, як ти себе бачиш у дзеркалі, - повторила вона за ним, а тоді поставила питання, від якого сама ж потім сильно зніяковіла: - Тоді... Скажи, якою ти мене бачиш?

Валік шоковано дивився на неї.

Запитання застало його зненацька.

- Вибач, дурне запитання, - знітилась Люба. - Можеш не відповідати.

Деякий час у душовій панувала тиша. Знудившись, Люба вже була потягнулась за смартфоном, але наступні його слова змусили її руку завмерти і повітрі.

- У тебе сяяли очі, коли ти працювала над своїм першим костюмом у клубі. Я раніше такого не бачив, от і запам'ятав.

А ще... - хлопець дещо стишив голос. - Ти завжди помічаєш, коли зі мною щось не так.

Її рука затремтіла, і вона притисла її до грудей. Потім подивилась у бік Валіка. Він у той час вже дивився в екран телефона.

- Дякую, - ледь чутно відповіла вона. І собі пірнула в екран. Та дівчина не помітила, що його вуха знову стали червоними.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.