5. пухнасте чудо

Під час сніданку Люба спитала в батька, коли буде готова машина. А дізнавшись, що він сам не знає і чекає на дзвінок з сервісу, відпросилась у батьків погуляти.

Юлія Петрівна спочатку не хотіла її відпускати, але коли Валік сказав, що піде з нею, швидко зголосилась. Адже через те що він був чужою дитиною, вона відчувала, що не має права щось йому забороняти.

Тож швидко Люба і Валік опинились на вулиці. Він спитав.

- То куди підемо?

- Нема різниці, просто не хочу сидіти в готелі. Я вже так насиділась в чотирьох стінах, в підвалах, що на все життя стане.

Вони йшли просто кудись, навмання обираючи вулиці й напрямки, насолоджувалися свіжим повітрям, роздивлялися будинки. І весь час теревенили на різноманітні теми. Готель був на околиці міста, тож швидко вони з приватного сектора, у якому гуляли, вийшли туди, де будинки закінчувались. Там була річка, вони, на скільки дозволяв берег, погуляли біля неї, знайшли місце де підійти до самісінької води. Вона ще була дуже холодною. Любі вдалося зробити четверну жабку пласким камінцем. А пройшовши трохи далі в бік траси раптом почули з очерету тихий писк. Жаби ще не прокинулись після зими, а до траси ще треба пройти невелику відстань, тож біля річки було досить тихо, аби його почути.

Валік наблизився до очерету, тоді взяв якусь палицю і обережно підчепив за ручку старий пакет. Він був на половину наповнений водою, але звідти лунав писк і щось рухалось.

Хлопець обережно вилив воду звідти на траву і сміливо засунув руку, бо Люба боялась. Коли висунув, на його долоні тремтіло малесеньке кошеня.

Люба впевнено взяла малого з його долоні, розстібнула куртку на половину, і притулила котика до грудей.

- Ти впевнена? - запитав Валік. - Він мокрий.

- Впевнена, - відповіла вона. - Йому так холодно зараз... Він там один був?

- Ні, але... - Валік засунув руку знову у пакет і витягнув ще двох, але вже мертвих кошенят. - Захлинулись... Яка ж тварюка могла так вчинити?

- Бідненькі, - Люба ледь стримала сльози. - Що з ними робитимемо?

Валік думав не довго.

- Пішли, - сказав він.

Хлопець узяв два тільця і поніс під вербу, що росла трохи вище берегом. Там і поховали кошенят.

- Як малий? - запитав Валік, коли закінчив.

- Спочатку тремтів, тоді пригрівся і сидить, - відповіла дівчина й приспустила блискавку куртки. Там, на флісовій кофтині, на грудях дівчини лежало котеня, із шерстю молочного кольору та поодинокими темними плямками. Воно кумедно позіхнуло уві сні й переклало голову вбік. - Що тепер із ним робитимемо?

- Треба знайти ветаптеку, а краще ветеринара, - замислився Валік. Тоді витер руки від землі вологою серветкою і заходився гуглити.

- О, нам пощастило, тут недалеко світиться ветеринарна клініка!

Лікар швидко оглянув котеня, почистив йому вушка і носик, І продав їм корм для кошенят. Бо малий був уже достатньо великий аби їсти самотужки. А ще невеликий лоток, дерев'яний наповнювач і шампунь для кошенят. Бо притулку для котів у місті не було. Та і Люба не схотіла з малим розлучатися.

- Надіюсь, батьки дозволять його лишити собі, - радісно говорила вона, коли вони повертались.

Коли повернулись у готель, відремонтований синій Ніссан вже стояв на стоянці готелю. До обіду лишалась година.

Юлія Петрівна на диво різко зреагувала на котеня:

- Коту у машині не місце, - сказала вона. - Залишимо його тут.

- Тут, при готелю є два дорослі коти, вони ревниві, роздеруть, - відповіла Люба. - Ми першим ділом спитали. Та і кошенят тут у кожному другому дворі... Ніхто не візьме...

Вона опустила голову й обхопила себе за плечі.

-Ні значить ні! А якщо надзюрить в салоні, чи того гірше!

- Я приберу! - крикнула Люба. А тоді тихіше додала. - Він дивом вижив у наповненому водою пакеті, сидячи на тілах братика і сестрички. Я не можу залишити його... - дівчина не договорила, ком став у горлі.

- Юлю, спокійніше. Це ж іще зовсім малятко, їхня сеча пахнути починає пізніше. Тож запаху не буде, - поклав жінці руку на плече Іван Григорович. - А у Іринки ж завжди були коти. Може і цей малий там лишиться.

- Дякую, тату, - рюмсаючи, сказала Люба.

- Але ж Іванку... Пам'ятаєш, скільки тваринок вже притягала Люба і що ставалось із ними потім?

- Я вже доросла, мамо! Я впораюсь цього разу! - недовіра з боку мами дуже боляче зачепила Любу.

- Я не вірю, - різко осадила її жінка. Так, що аж сам завжди спокійний і врівноважений Іван Григорович був здивований. - Ти захоплюєшся і забуваєш про свої обов'язки. Ти не уважна і безвідповідальна!

- Юлю, ти перегинаєш, - строго сказав Іван Григорович.

- Ні, я кажу правду, - стояла на свойому мама. Через накопичений стрес і все те, що тримала в собі, вона зараз не могла так просто зупинитись. - Це не ти змивав в унітаз дохлих рибок, шукав нових хазяїв для хом'ячків і папуг. І так далі!

- Цього разу буде не так! - зі сльозами на очах викрикнула Люба.

- Чому?!

- Тому, що... Тому, що... - Люба ковтала сльози і не могла підібрати потрібних слів.

- Я допоможу Любі, не хвилюйтеся, - встав поряд із нею Валік, який щойно вийшов із душу, де купав котеня. І зараз тримав його на руках, загорнутого у рушник. - Вибачте, що вліз у вашу розмову. Якщо хазяїна не знайдемо, заберу кота собі.

Люба із сяючими очима дивилась на хлопця. Іван Григорович задоволено всміхнувся. Юлія Петрівна гнівно зиркнула на юнака, але він витримав її погляд. Зрештою таки нічого не змогла йому сказати всупереч. Тож кинула сухе "робіть що хочете", і вийшла з кімнати, гучно хлопнувши дверима.

Іван Григорович, вибачившись перед ними, пішов слідом за жінкою.

А коли двері за ним закрилися, Люба просто осіла на підлогу без сил і розревілась. Валік всівся поряд, перш ніж зрозумів, що робить. Йому хотілося якось її втішити, але він не знав як. Адже важко витримати такий тиск від дорослих, коли ти ще неповнолітній і не стоїш впевнено на своїх ногах. Аж тоді у нього в руках почав копошитись рушниковий згорток із м'яким рожевим носиком. Мабуть, хотів вибратись.

Валік обережно розвернув рушник.

Малий котик незграбними рухами зістрибнув на підлогу. Потім кумедно витрусився, струшуючи з себе залишки вологи, й перетворився на пухнасту кульку з вушками і хвостиком. А тоді котик повільно й невпевнено хитаючись підійшов до Люби. Й, чіпляючись тонкими кігтиками, забрався по її нозі. Вмостився в дівчини на животі та скрутився у гучно, як на такого малого котика, муркаючий клубочок. Дівчина попестила його голову, й всміхнулась крізь сльози, коли малий тикнувся мокрим носиком у її долоню.

- От як таке чудо можна десь просто кинути? - все ще рюмсаючи, тихо запитала вона.

- Не знаю, - відповів Валік.

***

До Рівного доїхали без пригод. Котик поводив себе тихо, немовби відчуваючи, що за будь-яку витівку його можуть виставити за двері. Або знову гучно кричатимуть. Він слухняно ходив у порожній лоток, звідки Валік і Люба, що їхали на задньому сидінні, по черзі прибирали. Їв свій кошенячий вологий корм прямо з пакетика, який вони обережно розкрили й поклали поміж собою на вільне сидіння. Пив водичку зі шприца, бо іншого засобу поїти його в дорозі не придумали. Ну а більшу частину часу просто спав, звернувшись клубочком на руках у Люби чи у Валіка.

Рівне з першого погляду втомленим подорожнім не здалося якимось особливим містом. Хотілося просто нарешті перестати їхати. Пізніше вони дізнались, як сильно помилились.

Любина тітка Ірина жила у звичайній такій п'ятиповерхівці, на четвертому поверсі. У трикімнатній квартирі, де жила наразі одна з двома кицьками. Бо чоловік воював ще з 2015-го року, а єдина їхня донька наразі закінчила інститут і влаштувалась на роботу у Львові, тож додому приїздила не часто.

Юлія Петрівна іще за кілька днів перед виїздом попередила старшу сестру, тож те, що із ними буде Валік, Ірині Петрівні сюрпризом не стало.

Перший день вона довго думала, як же всіх розмістити. Адже ніхто не знав точно, на який час вони мали приїхати. Орієнтувались в стилі: місяць, а далі видно буде.

Проблема сама вирішилась наступного дня. Сусідка поверхом нижче написала у вайбер чат будинку, що здає свою квартиру в оренду. Ірина одразу із нею зідзвонилась і в той же день пішла дивитись квартиру. Планування було десь як у неї, бо ж прямо під її квартирою. Ремонту років п'ятнадцять, але в доволі гарному стані, та і все необхідне з меблів й кухонної техніки було.

Тож коли вони приїхали, Ірина Петрівна поселила Любину сім'ю поверхом нижче, а Валіка лишила у себе. Він отримав у своє володарювання цілу окрему кімнату.

І малому котику Ірина Петрівна теж дозволила лишитись у неї. Її дві кішки, Матильда і Сюзанна, спочатку насторожено і боязливо обнюхували малого. А потім, після чергового руху в його бік, котеня впевнено наблизилось до Сюзанни, замуркотіло і потерлося об неї. Тоді виконало такий же фінт із Матильдою. І кішки розслабились, прийняли його.

- Ого, швидко вони розтанули! Зазвичай Сюзі та Маті кошенят не приймають, я часом брала на перетримку, то доводилось малих закривати в окремій кімнаті. Бо мої кицьки ставали агресивними, кидались, шипіли. Норовливі вони у мене. А ваш маленький ловелас з пів кроку підкорив серця двох дам, - реготнула жінка.  - Вже придумали йому ім'я?

- Ще ні, - відповіда Люба. - А як ви їм вигадали імена? - вона вказала на кішок.

- О, ми довго не могли вирішити, як їх назвати. Тоді донька взяла першу ліпшу книжку з полиці й відкрила випадкову сторінку. Там були героїні з такими іменами, дві подружки. Тож так і назвали.

Та навіть з підказками Люба не змогла вигадати ім'я.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.