Вигнанець. Танець Червоного Сонця

Зранку Павло вже чекав його біля дверей. Коли Мамай, сонно позіхаючи, вийшов на вулицю, перед очима пронеслись кілька козаків. Вуха вловили удари молота. З кузні йшов дим. Десь далеко сокири лупили по дереву.

- Укріпляємо домівки, — пояснив Павло. — Готуємось до бою, хоча мені здається, що в тих селюків не вистачить духу на нас напасти. Кишка тонка в них з козаками тягатись.

- ‎Ти це їм скажи, — буркнув Мамай. — Їх рази у два більше нас. А то й в три.

Він поволі пішов до стайні. Павло не відставав.

- ‎Так ти не рівняй нас з ними, — сказав Морозенко. — Тут всі вишколені, дисципліновані воїни. А в них хто? Харцизи якісь та й все. Може колишні найманці, але і це не так страшно.

Попри них проїхало на возі кілька козаків. Вони звозили весь порох в бочках до стрілецьких позицій. Ще кілька укріпляло ворота новими балками.

Перед вогнищами посередині вічевого майдану сиділо троє характерників. Вони не ворушились. Очі заплющені. Мамай знав причину: над табором золотошукачів, селом та над січчю літали птахи. А характерники бачили їхніми очима.

Мамай вивів зі стайні свого коня.

- Куди ми їдемо? — поцікавився Павло.

- ‎Побачиш.

***

Село Вороне теж не спало. Кілька селян обходило довкола частоколу, виглядаючи людей Мурзи. На Мамая та Павла вони дивились з певною долею недовіри, але розуму вистачало відрізнити козаків від розбійників. Мамай з Павлом проїхали всередину.

- Батька тут немає, — до них вийшла дочка старости, Мелашка. — Він веде переговори з Мурзою на нейтральній території.

Одягнена в червону спідницю, білу сорочку та червоні чоботи. Волосся заплетено в косу.

- Поїдемо туди? — спитав Павло.

Мамай мовчки спішився.

- Якщо прекрасна панночка не проти, ми почекаємо його всередині, — всміхнувся їй Мамай.

Мелашка всміхнулась зовсім не наївною посмішкою.

- Батько заборонив мені виганяти панів козаків, — вона наблизилась до Мамая на крок. — Сказав, що гарбузів більше немає.

Мамай не встиг нічого відповісти. Перед очима з'явилась Сізія. Він більше ніж три роки не бачив її. Та й навряд чи побачить. Але забути не міг ніяк.

- Так на вас всі козаки заглядаються, — Павло теж спішився з коня. — Вибирайте, кого душа бажає.

Мелашка почервоніла, завсміхалась та закліпала. Мовчки, ховаючи погляд показала рукою на дім свого батька. Павло всміхнувся їй і пішов першим.

- А Лаврін теж заглядається? — пошепки спитала в Мамая.

Козак всміхнувся їй і мовчки пішов за Павлом.

***

Старосту вони чекали довго. Сонце вже високо піднялось на небо, а того ще не було.

- Чому ми не поїхали туди? — Павло першим порушив мовчанку.

- ‎Куди?

- ‎До Мурзи. Чи думаєш, нас би зачепили його люди?

- ‎Тобі, бачу, не терпиться шаблею помахати. Арсен дав вказівки не дражнити його без крайньої потреби.

Павло не встиг відповісти. До них зайшла Мелашка та принесла паляниці з узваром. Поклала їх на стіл перед ними.

- Мелашко, а чи не знаєте ви про танець червоного сонця? — поцікавився Мамай.

Можливо вона сказала, що не знає, але блиск очей видав її з головою.

- Тут колись жили люди, — вона зрозуміла, що промовчати не вдасться. — вони приносили в жертву тих, в кого інша віра. Допоки їх не вигнали звідси. Так батько розповідали.

- ‎А хіба, їх не перебили усіх? — втрутився Морозенко.

Мелашка сіла до них за стіл. Її проникливий погляд дивився то на Мамая, то на Павла.

- Більшість з них поховано в лісах, але були такі що зникли безвісти...

Договорити вона не встигла. В дім зайшов староста Роман.

- Вибачте за запізнення, дорогі гості, — захекано сказав той.

- Вам говорить щось свято червоного сонця? —Мамай пильно вдивився на його лице.

Питання поставлене зненацька, не дало можливості підготуватись.

- Отже, відомо, — продовжив Мамай. — А що ж ви не сказали?

- ‎Мелашко, вийди! — гаркнув Роман.

Мамай кивнув і Павло виріс біля дверей. Козак піднявся, оперся кулаками на стіл.

- Я витрачаю свій час, рятуючи вас від людей Мурзи, шукаючи справжнього вбивцю, замість дозволити йому вас просто перевішати на деревах, котрі ви не дорубали. А ви збираєтесь приховати від мене щось, що проллє світло на всю цю катавасію.

- ‎Батьку, розкажіть їм, — попросила Мелашка.

- ‎Помовч, донечку, — його очі забігали між Павлом та Мамаєм.

Мелашка чомусь, страху не показувала.

- Що такого ви приховуєте? — Мамай дістав пістоль і поклав на стіл.

Дуло дивилось на Мелашку. Роман смикнувся і закрив собою дочку. З його чола, що розпашіло мов той буряк, текли ріки поту. Очі заблищали. Він вже не був схожим на той приклад спокою і впевненості.

- Гаразд, я скажу! — гаркнув він. — Заховайте зброю!

Мамай навіть не смикнувся. Він стояв, як колона, що він бачив на руїнах в болоті.

- Арсен знає більше! — почав той. — Він тоді й віддав той наказ...

Він закрив лице руками. Мамай поспіхом заховав зброю. Мелашка обійняла свого батька.

- Двадцять років тому з'явились жертви, — продовжив Роман. — Так само. Люди бунтували через безсилля козаків. Подумали на відьму, що жила тут до Орисі. Її матір...

- ‎Я чув про це, — підтвердив Павло.

- ‎Що з нею зробили? — Мамай не зводив з Петра погляду.

Він витер чоло. Потер долонями лице.

- Що ви, в біса, дозволили з нею зробити?! — він сам не одразу помітив, що підвищив голос.

- ‎Її повісили, — відповіла Мелашка. — І не поховали. Ми думаємо, що це її дух мстить через двадцять років.

- ‎Про вас, Мамаю, ходили чутки, що вам не вперше з нечистю такою справлятись.

- ‎А раніше сказати ніяк?

- ‎Пан Арсен заборонив.

Мамай не став вислуховувати його далі й вийшов. Сів на крильце, запалив люльку. Павло вийшов слідом.

‎- Чому Арсен заборонив про це говорити?

Мамай знизав плечима. Причин могло бути, як води в морі. Від захисту Орисі, до приховування слідів. Все одночасно ставало на місце, але в той же час робило все заплутанішим. Мамай відчував, що отримав відповіді на запитання. І отримав нові запитання на котрі відповіді він знати не хотів.