Розділ 2. На Січі.

- Та ви показились обоє?! — заволав на них Арсен Мірошниченко.

Старість давалась в знаки. Коли він кричав, в нього смішно смикалась нижня щелепа та інколи тряслись руки. Хоча на свій вік отаман мисливської січі аж ніяк не виглядав. Він, звісно, посивів вже давно, але постава його не схилилась. І шаблю він тримав міцно, як і порядок на січі. Про таких складали легенди та оспівували в піснях кобзарі.

Здавалось, смерть тікає від нього та його сили волі. Мамаю він подобалася, хоч місцями здавалось ніби Арсен викуваний зі злості та твердості. Але раз так було треба, значить треба.

- Та я вас замість нього повішаю! Будете в мене дриґатись, підвішені на мотузці! Накази вони мої розглядають... Ви що баби базарні, все обговорювати та обплітковувати?! Якщо я дав наказ, значить дав наказ! Привести! Привести назад, а не втопити! Курва мама, не могли хоч застрелити його?!

- ‎Це повністю моя вина! — зціпивши зуби сказав Мамай.

Вони стояли перед столом, опустивши голови та не видаючи жодних звуків. А все тому, що Лаврін з дверей розповів, як все було насправді. Не встиг Мамай переступити поріг його дому, як Лаврін вибовтав усе одним реченням і залпом. Мамаю хотілось задушити гівнюка, але було пізно: Арсен Мірошниченко все почув. День вже не міг стати гіршим.

- Звісно твоя! — від крику Арсена в хаті затряслись шиби.

Він вперся кулаками на стіл, піднявши догори списані аркуші паперу та чорнильницю з котрої на стіл пролилось кілька капель, тяжко дихаючи, і мовчки дивився Мамаю у вічі.

- ‎Звісно твоя, чия ж ще?!

Мамай промовчав. Він не підводив голови, знав, що Арсенів норов гарячий, а рука тяжка. Він просто кипів від ненависті до Лавріна. Щоб він ще раз з ним взявся за якусь справу...

Дідька лисого!

- ‎Лаврін, ти можеш бути вільним! — не повертаючи голови, сказав він.

Лаврін з острахом глянув на Мамая, але не наважився нічого сказати. Характерник швидко затупотів геть.

Коли за ним зачинились двері, Арсен показав Мамаю на один зі стільців.

В домі Арсена їх всього було три. Порядок та затишок в козаків був простим. А Арсен просто уособлював простоту. Одна картина, два столи, один з яких завалений книжками та листами скрученими в трубочку, три стільці. Поблизу дверей було простецьке ліжко підбите соломою, щоб отаман зміг піднятись і вибігти при першій нагоді. На стіні над ліжком висіли дві шаблі та кілька пістолей. На самому ліжку була розкрита книга, котру той, мабуть читав перед сном. Якщо він взагалі спав.

- Ох це нове покоління, — отаман і сам присів. — Чесність і благородність так і пре з них.

Мамай мовчав. Він здогадувався, куди той веде, але вважав за краще не перебивати.

- Дарма я Лавріна з тобою відправив. Занадто він правильний. Занадто багато в ньому доброго, хорошого. А ти Мамаю, викорінюєш це з нього. І мені це не подобається.

- ‎На щастя, в мене це не вдається, — хмикнув Мамай. — Та й наступний раз я волів би працювати без нього.

- ‎Це вже мені вирішувати, — голос Арсена заспокоївся і набрав звичних інтонацій. — То як помер лицар?

- ‎Як боягуз. Благав і плакав, молився і каявся в гріхах.

- ‎Сумніваюсь, але для листів старості Вороного та всім тим панянкам зійде. Писарчук мій вже додумає від себе.

- ‎Видасть це за кару Всевишнього?

- ‎Ех, Фома ти безбожний, на людей це діє. Їм потрібно в щось вірити. Та й до тебе не залишиться питань. Лаврін тепер не відчуває вини, бо я влаштував те, на що він чекав. Не дивись на мене так, Мамаю, я не лише отаман, а й названий батько вам, шмаркачам! Мені вас все виховувати та виховувати. Що подумає Лаврін, якщо я скажу, що ти вірно вчинив, уникнувши ризику?

- ‎Що ви мудра людина?

- ‎Ні, що я лицемір! Я не виправдовуюсь, і не виправдовую тебе, але мені вистачає досвіду зрозуміти правильність рішення. Колись і Лаврін зрозуміє.

Мамай знову промовчав. Арсен Мірошниченко вкотре здивував його. Залишалось сподіватись, що Лаврін не підслуховує за дверима.

- Гаразд, йди! Не хочу тебе бачити до завтрашнього ранку!

Мамай піднявся, вклонився і мовчки вийшов, залишивши Арсена на самоті. Козак знав, що отаман мав на увазі. Зранку Мамай має стояти під його дверима. Старий матиме для нього ще роботу.

***

Шляхтича, розніженого замковими перинами та теплом кам'яних мурів від січі вернуло б. Занадто мало комфорту для них, ніяких жінок, і немає слуг, що носили б вино. Як і немає самого вина. Замість замкових мурів були стіни частоколу. Одразу ж за ним по колу розміщувались скромні, прості хатки, де могло поміститись до двадцяти козаків. На іншому кінці від воріт був храм. Низенький, щоб при штурмі січі не стати легкою ціллю. Там не було ніякої розкоші, адже на січі цінили простоту.

Священник виконував свою роботу старанно, особливо, коли мисливці приходили перед довготривалими вилазками в ліс. Допомагало це чи ні було тяжко судити, адже назад повертались далеко не всі.

Козаків на мисливській січі було дуже мало. Якщо січ була розрахована на п'ятсот козаків, то зараз там ледь набиралась десята частина. Точніше сорок сім козаків, десятка з котрих була старими, що вже не могли протистояти ворогу. Але вони не йшли геть, та й не виганяли їх, адже кожна людина була потрібна.

Ще десять з цих козаків були характерниками, але до могутності Гната Голого чи Марка Нечая їм було далеко. Переважно вони були знахарями, або варгами, тобто вселялись в тіла птахів чи тварин.

Але навіть попри малу кількість людей мисливці були людьми небезпечними. Монстри, розбійники, або якась невідома нечисть була для них справою звичною.

Коли Мамай перетинав вічевий майдан, в січі панувала цілковита тиша. Шуміти біля Темнолісся не любили. Кілька козаків йшло в його бік. Мамай обмінявся з ними кивками та пішов далі. Лаврін мав рацію, коли кликав його сюди: нікому не було до нього діла. Вигнанець, вбивця характерника — той що?

За три роки тут, Мамай довів свою необхідність та корисність, тож недобрих поглядів у свій бік він не бачив. А може це через байдужість козаків, адже життя якомога далі від цивілізованого світу не стільки зближує, скільки вчить мовчанню, тиші та відлюдництву.

Біля воріт він зустрівся з Павлом Морозенком. Той якраз повертався на січ. Мамай хотів повернути та зникнути, заховатись в якомусь будинку, але було пізно.

- Мамаю! — мисливець помахав йому рукою.

Мамай хотів помахати у відповідь, але стримався. Він уважно придивився до руки, точніше до того, що той тримав.

- Як тобі? — недобре вишкірився Морозенко.

- ‎Я навіть знати не хочу, хто хазяїн відрізаних тобою вух.

Хоча здогадатись було не тяжко. Але Мамай викинув це з голови.

Павло ж засміявся. Що було дивно, сміявся він гарно, щиро. Він був Мамаєвим однолітком. Густа копиця світлого волосся, чисто вибрите лице, голубі очі та трішки смуглява шкіра. Ростом він був трішки нижче за Мамая, але в плечах ширший та й руки виглядали міцнішими. Не дарма він багато часу проводив з ковалем в кузні. Павло міг би стати хорошим другом і душею будь-якої компанії. Проте Мамай його компанії намагався уникати. Він не любив садистів. А Павло Морозенко був справжнісіньким садистом. Якщо ти не людина, краще Павлику дорогу не переходити.

- Гарне полювання! — радісно повідомив Павло. — Два місяці вистежував. Дійшов аж за отруйні болота до підніжжя храму.

Мамай здивовано підняв брови. Шлях, котрий минув Павло, був досить великий, хоча якщо піти напряму, то це займе кілька днів. Може зо два. Але в Темноліссі ходити напряму було витівкою позбавленою всілякого інтелектуального навантаження. А необтяжені сірою речовиною між вухами довго тут не жили. Природний добір в дії.

Тож ходили манівцями, інколи повертаючи то на південь, то на північ, то розвертаючись на схід. Тож шлях, котрий напряму займав кілька днів, на практиці займав місяці. Чим далі, тим довше. Є місця, котрі навіть характерники, що вселялись в птахів оминали.

Болото, котре описував Павло, було десь на північному заході, де ліс перетворювався на просіку з гнилих чорних дерев. Вчені з Чигирина так і не дослідили, що то за речовини у звичайній на вигляд воді, що займаються від іскри й спалюють все навколо. А якщо не спалюють, то проникають в легені замість кисню, змушуючи задихатись від спазматичного кашлю. По факту, це болото й відділяло населену людьми частину Темнолісся, від ненаселеної. Людьми.

- Храм? — перепитав Мамай. — Де це?

- ‎А, так ти там жодного разу не був? — якось розчаровано глянув на нього Павло. — А хоча ти лише три роки з нами.

- ‎Так що це за храм? — Мамай не мав наміру вислуховувати його кпини.

- ‎Так наші його називають. Там просто сходи посеред лісу. З каменю, порослі вже мохом. А як нагору піднятись, то побачиш старі незрозумілі колони та розвалини. Що там, я не розбирав, а той хто розбирав, той на болотяників натрапив. Уявляєш, аж там наздогнав ту нечисть. Брикалась довго, мерзота...

- ‎Це була "вона"?

- ‎Мамаю, я не знаю він чи вона, я не розбирався. Для мене всі болотяники на одне лице. Це нечисть, що потрібно стерти з лиця землі. Вони затягують людей в болото, нападають зграями, поїдаючи мертвих. Що мені було робити з ним?! Погладити?

Він сам засміявся зі свого жарту. Ненависть Морозенка до нелюдей вже легендами обросла. Він в розповідях поставав великим захисником людства.

Правда ж була така, що він був просто садистом, помішаним на помсті. Він не розбирав, чи то було розумне створіння, чи ні. Він просто вбивав. Якщо щастило, то вбивав швидко. Якщо ні...

- Отаман же заборонив чіпати болотяників! — нагадав Мамай.

- ‎Так то за тиждень після того, як я пішов на полювання, — відмахнувся Павло. — Що, вони сюди прийдуть? Четверо ще неподалік лежать...

І підкидаючи зв'язані шнурком вуха в руці, він пішов геть.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.