Вигнанець. Танець Червоного Сонця

По дорозі Мамай зайшов на кухню та накидав у торбу кілька буханок хліба. В лісі Мамай підстрелив двох зайців. Тисовий лук гарно слугував йому. Коли сонце почало заходити за обрій він нарешті зупинився на галявині, посеред лісу. Розклав вогнище, оббілував зайців і став чекати. Він знав, що за ним ніхто не йтиме, але і перед тим перевірив. Ні душі навколо.

Галявина, котру він вибрав була на пагорбі. Вкритий тінню дерев, він міг бачити все навколо. На півдні від їхньої січі було село Вороне. Воно швидше нагадувало хутір, але хаток було аж цілих шість, ще й оточені частоколом. Поблизу села тягнулась довга лісова просіка. Там жили лісоруби та мисливці. Дивне було село, але за деякими припасами козаки інколи ходили туди.

Зазвичай можна подумати, що село то давно вимерло, проте зараз там було багато народу. Звідкись пішла чутка, що в Темноліссі знайшли золоті руди. Звісно доказів цього не було, проте кілька десятків авантюристів доказів не потребували. Тож село стало обростати наметами з золотошукачів.

А в козаків з мисливської січі додалось роботи: той зник, той втопився, того загризли вовки чи ведмеді. Інші надебоширили в селі, тож козаки насадили їх на шаблі. Проте Мамай плекав надію, що рано чи пізно ті поїдуть так нічого і не знайшовши.

Тріск гілок поблизу повернув його з роздумів. На світло вийшов здоровенний вовк. З вищирених зубів капала слина та долинав грізний рик. Мить і вовк звівся на дві ноги, демонструючи Мамаю широкі плечі та криваво чорні очі. Справжній вовкулака стояв перед ним, відділений лише вогнищем.

- Ти рано, — спокійно сказав Мамай, показавши пальцем на вогнище. — Все ще смажаться.

- ‎А по запаху наче, готові, — ламаною людською мовою сказав той.

Він простягнув руку до вогню, але натрапив на погляд Мамая і передумав.

— Альбрехте, ти наче мала дитина, — суворо сказав козак. — Давно шерсть горіла?

- Я голодний просто! — прогарчав Альбрехт.

- ‎Я теж, тому зачекай!

***

Альбрехт задоволено розлігся під деревом і голосно відригнув. Від зайців та хліба, принесеного козаком, залишились лише кістки та крихти.

- Як же я люблю житній хліб! — вкотре повторив вовкулака.

- ‎Ти говориш це постійно, — Мамай сидів навпроти нього з люлькою в зубах і випускав клуби диму.

Вовкулака не звернув на нього уваги. Він позіхнув, але і тоді з його горла вирвався рик. З Альбрехтом Мамай товаришував близько двох років. Тоді в селі ходили чутки про вовкулаку, тож Мамай запитав Арсена: чому ніхто нічого з цим не робить?

- Так іди поглянь, — загадково сказав той.

Альбрехта Мамай знайшов аж на третій день. Та й то, пощастило просто. Вовкулака потрапив в пастку, заготовлену браконьєрами для вовків. Може Мамай би й добив бідолаху, не особливо розбираючись, якби його не оточили ті самі браконьєри.

- Козаче, — голос з пащі вовка змусив усіх завмерти. — Випусти мене, і я допоможу тобі!

Вибір був невеликий...

- Пам'ятаєш, як я тебе врятував? — Альбрехт вивів його з роздумів.

- ‎Якраз згадував, — всміхнувся Мамай, випускаючи кільце з рота.

Воно повільно підіймалося вверх все збільшуючись, допоки не перетворилось на хмарку і не розчинилось в повітрі.

- Гарно я тоді їх пошматував, — продовжив Альбрехт.

- ‎Ти? — засміявся Мамай. — Ти нікого з них навіть пальцем не зачепив. Вони втекли, як тільки я тебе випустив.

- ‎Деколи достатньо одного виду, — вовкулака зовсім по-людськи знизав плечима. — Я б розірвав їх, якби вони не втекли.

- ‎О так, звісно! — Мамай зареготав з новою силою.

Альбрехт і сам засміявся. Арсен колись теж сміявся, коли Мамай тоді повернувся після першої зустрічі з ним.

- Не все, що не людина, чудовисько, — сказав тоді отаман. — Він не чіпає нас, ми не чіпаємо його. При зустрічі, поклади хліб на землю, бо дуже він то любить свіжий теплий хліб, і йди собі.

Але Мамай зробив не зовсім так. Хліб то він тоді поклав, але піти, не пішов...

- Є два місця на заході, — Альбрехт перший почав про ціль приходу Мамая. — Перше в отруйному ярі, ось тут,

Він легенько дряпнув кігтем карту Темнолісся.

- Але до нього ти не дістанешся. Там немає чим дихати.

- ‎А якщо підірвати отруйні випари? — запропонував Мамай, не відриваючи погляд від карти.

На ту частину мисливці не лізли. Звідти не повертались.

- ‎На звук прибіжать всі, кого ви так не любите. Вовкулаки, болотники, плюс де гарантія, що ти не накличеш на себе ще й те, що спить під землею. Звідки взагалі гарантія, що там щось може бути?

- ‎Ти мені скажи.

- ‎Там древні руїни, збудовані ще першордними. Але там небезпечно. Навіть для мене. Розумієш, земля заселена вами, людьми ніщо в порівнянні з тим, що є в Темноліссі чи в горах на сході. І не питай мене вкотре, що там! Не для всього можна знайти слова.

- ‎Добре, що з другим місцем?

- ‎Там недавно був ваш, Павло, то я близько не підходив. Його бояться і ненавидять, бо він вбиває жителів лісу без розбору. Кажуть вовкулак він не любить особливо.

- ‎Його сім'ю роздер в нього на очах вовкулака, — ствердно кивнув Мамай. — Тому це й не дивно.

Альбрехт мовчки почухав кудлату голову. Тоді так само мовчки дряпнув нігтем інший шматок карти.

- Сюди дійти реальніше. Ви називаєте це місце храмом. Може той, кого ти шукаєш, був тут.

- ‎Може.

За три роки пошуків Мамай все менше і менше вірив, що він знайде бодай якісь сліди Альтаїра в цих землях. Арсен дав добро на пошуки у вільні від інших обов'язків дні. Але що довше Мамай тут знаходився, то більше схилявся до думки, що шукає не там.

Погляди Альтаїра, мабуть, спрямовані на острови Султанату, або дикунів на сході. Проте десь в грудях жевріла надія, що він міг бути й тут. Західне Темнолісся мало безліч таємниць, котрі краще б таємницями й залишались. Альтаїр міг спробувати сили тут. Козаку залишалось лише шукати щось, що дало б можливість його знайти.

- Лишень і туди я б не ліз, — Альбрехт поволі піднявся. — Павло Морозенко наробив там горя. Влаштував там різню.

- ‎Він казав, що переслідував болотяника, котрий напав на селянина.

- ‎Не зовсім, Мамаю. — Альбрехт звівся на дві лапи, закинув голову і завив.

З усіх боків йому відповіли вовчі завивання.

- Знайди мене через кілька днів, я відведу тебе туди. А, ще одне: я цього не робив.

Сказав і чкурнув в хащі.

- Що не робив?! — крикнув наздогін Мамай, але ніхто йому не відповів.

***

Стежку він знав добре. Вона наче гірська річка, наче лісова гадюка, звивалась, намагаючись заховатись серед трави та коріння дерев. Але Мамай не припиняв її бачити ні на мить.

Місяць сховався за хмарами, коли Мамай натрапив на стару хатинку посеред лісу. Серце незвично тьохнуло, дихання заперло. Як тільки він підійшов ближче, на дереві закаркала сорока. Її крик розірвав тишу нічного неба. Звідусіль з гілля позлітали птахи.

Сама хатина була непомітна, низька, дах закладений листям ще з минулої осені. Стіни потемніли. Можна було б подумати, що там ніхто не живе, але світло свічки у вікні доводило протилежне.

Мамай підійшов ближче, озираючись. За ним ніхто не йшов.

Він тихо ступав по траві аж до самих дверей. Тоді обережно постукав по них. Вони ледь прочинились. Мамай штовхнув їх і зайшов всередину. Каркання сороки зникло.

Всередині хатина була більш просторою, ніж ззовні. В кімнаті світили свічки. Одна з них була за столом, за котрим сиділа молода чорноволоса дівчина. Вона вишивала, ретельно та обережно проводячи голкою крізь тканину. Коли Мамай сів навпроти, вона підвела на нього свої карі очі. Її врода не була чимось особливим, але погляд відвести було досить тяжко.

- Як Альбрехт? — сухо спитала вона, повертаючись до вишивання.

- ‎Добре. Мабуть, — спокійно відповів Мамай.

- Показав щось нове?

- ‎Ні, — збрехав Мамай. — Нічого такого.

Дівчина знизала плечима і продовжила вишивати. Мамай вже звик. За три роки Орися часто зустрічала його так. Інколи вона тягнула його на перину і не хотіла відпускати зранку, а інколи не пускала навіть на поріг. Або як сьогодні.

- Як день? — спитав Мамай.

- ‎Зцілила гнійники в одного з селян, ще одна приходила вже з животом. Глянула, втішила і та щасливо пішла геть. Майже не заплатили.

- ‎Тебе образив хтось? — обережно поцікавився Мамай.

Орися знову відволіклась, цього разу вколовши голкою палець.

- ‎Мамаю, ти приходиш кілька разів на місяць, коли тобі того хочеться, а я сиджу тут весь час, збираю різні події, щоб при зустрічі розповісти тобі. Ти так собі уявляєш моє дозвілля? Я живу тут з дитинства і виліковую недуги, чи займаюсь гаданням. А такі, як ти, приходять, йдуть і не повертаються. А моя молодість поступово проходить. Ще років п'ять, то ніхто й не розповідатиме легенд, про красиву відьму, що заліковує рани. А будуть розповідати про стару шкапу з великим чиряком на носі. Того зроби ласку, якщо тебе нічого не болить, з тебе не стирчить кістка, чи уламок стріли, то замовкни й дай мені закінчити!