Розділ 9. Тіні.

Тіні виявились простими харцизами в чорних плащах та кольчугах. Лиця їх були закриті. Вони з мечами швидко лізли з усіх боків. Більше ніж десять. А Лаврін та Альбрехт перебуваючи між Явом та Навом, не могли їх відчути.

Зате Мамай зміг.

Вибір перестав бути таким. Він вилетів з Наву у реальність і помчав їм на зустріч. Лаврін і Альбрехт все ще приходили до тями, коли він жбурнув у харцизів склянку з диким вогнем. Отруйно зелене полум'я швидко перекинулось на одного з них, звівши нанівець елемент несподіванки. Одне тіло заволало, марно намагаючись збити з себе вогонь. Мамай не став чекати, доки решта нападників прийдуть до тями, дістав два пістолі з-за поясу і вистрілив.

Свинцеві дияволи не зупинялись перед кольчугою, плоттю та кістками. Вони летіли, доки могли, а тоді зупинились, застрягши в тілах двох вбитих. Мамай заховав пістолі й дістав шаблю.

Він знав, що кричить, але не чув власного голосу. Його шабля перерізала горло ще одному. Десь позаду долинули ще два постріли. Лаврін поспішав на допомогу. Бій був жорстокий. Мамай швидко вкладав їх, прориваючись крізь їх ряд. Альбрехт скидав їх з підніжжя храму могутніми ударами лап. Виглядало, наче він підкидає ганчір'я. Лаврін прикривав збоку.

Щось ледь зачепило його плече. Попри вухо пролетіла куля. Але Мамай не зважав. Він відбив удар одного суперника, ухилився від удару іншого. Завдав удару шаблею по грудях одному, зацідив кулаком в лице іншому, тоді добив уколом точно в шию. Іншого поряд добив Лаврін. Останній вцілілий кинувся до лісу. Пробігаючи повз коня Мамая він отримав від того копитом. Упав, піднявши хмару з пилу та тогорічного листя. Мамай поволі перезарядив пістоль. Вкинув туди кулю, засипав пороху. Харциз піднявся і, тримаючись за бік, кинувся геть.

- Облиш його, Мамаю! — крикнув Альбрехт.

- ‎Це останній, — додав Лаврін.

Пролунав постріл. Мамай гарно стріляв. Харциз ще пробіг кілька кроків, тоді здійняв вгору руки, та швидко опустив, повалившись на землю. Мамай знову заховав свій пістоль за пояс. В одного з нападників він забрав інший. Той таки не встиг вистрілити. Пройшов харциза, що вже догорав і більше не верещав. Повернув голову в інший бік, щоб не чути запах спаленої плоті. Повільно наблизився до того, що намагався, втекти.

- Ніякого милосердя до ворога.

Знову пролунав постріл.

***

- Я більше не відчуваю нікого, — розвів руками Альбрехт. — Хто б там не був, але він пішов.

- ‎Знав, що встигне втекти. Знав що я впораюсь з його людьми! — не тямлячись від люті Мамай копнув одну з колон.

- ‎Він чекав нас, — гукнув Лаврін, розглядаючи тіла. — Швидко ти з ними впорався. Ніби вони й не чекали жодного опору.

- ‎Дякую, — тихо прошепотів вовкулака. — Ти не відповідав хвилини зо дві, тож ми не знали, як повернути тебе у Яв. А зайти не могли. Видно могутній чарівник попався. Добре, що ти попередив про небезпеку. Друг, як то кажуть, пізнається в біді.

Мамай промовчав. Він розумів, що ними, можливо, доведеться пожертвувати, але в останній момент, він не зміг цього допустити. Сам не знав чому, але не зміг. Може за три роки, миролюбний перевертень та високоморальний характерник стали йому ближче, ніж здалось?

- Я впізнав одного з них! — гукнув Лаврін. — Це один з тих, таборівських.

- ‎Золотошукачі?

- ‎Вони. Ворог ближче, ніж здається.

- ‎Треба зняти з них амулети та кільця, щоб пред'явити щось Арсену та Мурзі.

- ‎Не треба, — втрутився Альбрехт. — Є краща ідея.

***

Кращою ідеєю, виявилось кілька коней, на галявині неподалік, на котрих ті прибули. Наступні пів дня, Мамай, Лаврін та Альбрехт, вантажили тих на коней. Скакунам було далеко до козацьких коней, але ті справлялись. Так вони й повертались, доставляючи тіла. На щастя, назад дорога була безпечнішою.

Не було боліт, чорних дерев, болотяників. Лише численні, заплутані стежки.

- Чому ти не показав цю дорогу раніше? — поцікавився Мамай.

- ‎Тому, що нею можна йти лише з руїн, але ніяк не до них.

- ‎Я не розумію.

- ‎І не зрозумієш. Це Темнолісся, козаче. Тут свої закони.

***

Альбрехт зник в хащах. Вовкулака хотів самотньо повити на місяць та вполювати собі дичину. Мамай з Лавріном сиділи біля вогнища та перекидали одне одному флягу з водою.

- Чому ти повернувся? — спитав Лаврін.

- ‎Що? — не зрозумів козак.

- ‎Ти міг покінчити з Альтаїром, кинувши дикий вогонь в Наві. Але ти раптом вилетів у Яв, як я ніколи не вилітав і порубав тих, що чигали на нас у засідці...

Мамай глянув на кілька тіл, що все ще були на конях. Як і будь-які мерці, вони не рухались. Мурзі завтра доведеться відповідати на багато запитань.

- Так було потрібно. Я не встигнув би вас врятувати.

- ‎А в тебе, виявляється є серце!

- ‎Не перебільшуй.

В хащах поблизу почувся тріск. Альбрехт повернувся з двома зайцями. Він кинув їх під ноги козакам.

- Я чомусь завжди знав, що Мамай в біді не залишить, — він вищирив вовчу морду.

Мамай промовчав. Добре що ніч та слабке світло вогнища приховали його рум'янець. Був би зараз білий день, то козак згорів би від сорому.

Вогнище догорало. Інколи воно потріскувало від кісток, котрі викидали туди Мамай з Лавріном. Вечеря завершилась далеко за північ.

Мамай з Лавріном переглянулись.

- Час, — тихо сказав той.

Альбрехт насторожено підняв вуха. Він застиг, обережно зиркаючи то на Лавріна, то на Мамая.

- Мені потрібно буде тебе дещо запитати, — тихо сказав Мамай, дивлячись перевертню прямісінько у вічі. — Сталось вбивство. У жертви немає внутрішніх органів.

- ‎Ясно, — остаточно спохмурнів вовк. — На мене всіх собак?

- ‎Не зовсім. Я просто хотів тебе попередити. Кілька козаків та селян думають на тебе.

- ‎А ти?

- ‎А я не думаю.

Лаврін, кашлянув, але Мамай не звертав уваги.

- У твоїх, Альбрехте інтересах, щоб вбивцю знайшли.

- ‎А якщо не знайдуть?

- ‎Тоді Арсен змушений буде відкрити полювання на тебе.

Вовкулака тихо завив. Його очі блищали від розпачу. Майже як людські.

- Це ти? — спитав Лаврін.

- ‎Звісно ж ні!

- ‎Я тобі вірю, — сказав Мамай. — Будемо сподіватись, що загине ще хтось, доки нас немає. А ми з Лавріном забезпечимо Арсена тим, що ти був з нами.

На мить повисла тиша. Мамай догризав м'ясо, ніби нічого не сталось.

- Якщо пощастить і когось ще вб'ють? — перепитав Лаврін.

- ‎Хіба я не так сказав?

- ‎Знаєш що?! Забудь, що я казав, начебто в тебе є серце! Як ти можеш так говорити!?

Лаврін піднявся і ступив крок до Мамая. Шлях йому заступив Альбрехт. Мамай залишився сидіти на місці, ніби нічого не сталось і Лаврін не намагається надавати йому по морді. Місяць вийшов з-за хмари, освітивши усе згори.

- Ти гірше харциза! — Лаврін плюнув собі під ноги, витер рот рукавом плаща і сів назад.

- ‎Кого з них я розпоров наче худобу? — у Мамая затремтів голос. — Мовчиш? Ніколи я не опускався до чогось такого. А те, що вб'ють когось з тих браконьєрів... Тьху, клав я на них. Я не знаю їх, весь їх табір для мене ніщо, нехай хоч згорить до тла. Зате я знаю Альбрехта, знаю тебе. І якщо стоїть вибір між: довести, що наш кудлатий друг, — кивнув у бік Альбрехта, — не винен і пожертвувати кимось з них? Для мене вибір очевидний.

- ‎Вони ж люди! — крикнув Лаврін.

- ‎Вбивця теж людина, — тихо сказав Мамай.

Далі доїдали мовчки.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.