Розділ 17. Старовіри.

Тіло знайшли неподалік січі. Напівголий, розрізаний від горла до пупця. Цього разу абияк. Смуги довгі, нерівні, грубі. Видно, поспішали сильно.

- Ще зночі, — сказав Василь Сокирко, старий, сивий коваль. — Закам'янів він давно.

Мамай кивнув. Мирослава він знав погано. Спілкувались вони може три рази за три роки. Спокійний, молодий, з січі в довгі походи по Темноліссю виходив рідко. А тут нате: лежить на спині, розклавши руки в боки та дивиться в небо відсутнім поглядом. Арсен відправив людей на пошуки інших слідів.

- Казав, що це клятий вовкулака! — з докором буркнув Павло.

- ‎Це не він, — Мамай зігнувся над тілом. — Ніяких слідів насильства, крім кепсько зроблених надрізів. Немов добровільно погодився. Може напоїли чимось?

- Всі смерті ставались лише в лісі! — не здавався Морозенко. — Жодної в таборі, селі чи на січі! Лише тут!

Кілька козаків зашуміли в знак згоди. Мамай глянув на Лавріна з Арсеном в пошуках підтримки, але вони промовчали. Лише кам'яні, повні задуму лиця з сумішшю скорботи.

Не всі козаки знали вовкулаку. Не всі його бачили. Але всі чули від Павла про страшного монстра, котрого він неодмінно зловить.

- Отамане! — заговорив Павло. — Дозвольте зловити мерзотника і привести його в кайданах. Нехай розкається в усіх гріхах своїх.

- Він не буде його ловити! — сказав Мамай. — А принесе лише його голову. Ми нічого не дізнаємось. Дозвольте мені допитати його.

Арсен промовчав. Козаки теж замовкли. Зазвичай все вибиралось козацьким голосуванням, але зараз рішення залежало від Арсена. Йому довіряли, знали, що він вирішить як краще.

- Лавріне! — так, щоб чули всі, сказав Арсен. — Ти вже виконував мої обов'язки, хоч і недовго. Скажи, щоб ти зробив на моєму місці?

Лаврін не чекав такого, але, одначе, швидко взяв себе в руки. Лице козака набуло спокою та відстороненості.

- Мамай, людина зацікавлена і відповідальна за розслідування, — поволі почав Лаврін.

Мамай видихнув з полегшенням, але було зарано. Він побачив, як посвітліло лице Павла. Його губи зігнулись в усмішці від близької перемоги. Щось було не так...

- Але в нас кілька покійників, і жодного результату. Нехай перевертень розповість січовому товариству свою історію.

- О, він розповість! — пообіцяв всім Павло.

Козаки зашуміли у відповідь. Рішення їм припало до душі.

- Ви робите помилку, — тихо пробурчав Мамай.

Але його слова потонули в загальному галасі.

***

Орисі на січі вже не було. Вона повернулась до себе, як тільки пішли золотошукачі. Мамай зайшов у дім та сів за книжку. Все, як і описувалось. Останнє вбивство, останній орган. Наступного приведуть в жертву на місце поховання. Все закінчиться в неділю. Він перегорнув сторінку, але крім гіпотез того, що станеться далі, коли танець червоного сонця здійсниться, не було. На цьому все й завершилось. Мамай закрив книжку і вилаявся.

Кілька вбитих, всі чоловіки, акуратні надрізи, відсутні органи, кожний раз різні. Все, як для ритуалу. Невже Мамай прогадав і справа таки не в міфічному золоті? Не було ніякого скарбу. А справа дійсно в старовірах з їхніми обрядами?

Раз у двадцять років небесні тіла ставали в правильну послідовність і сприяли відродженню їх божества. Кривавого, як і послідовники.

- Арсен казав, що ти прискоришся з пошуками, — у кімнату зайшов Павло. — Покриваєш свого друга?

Мамай промовчав. Щось було не так, щось він пропустив...

- Ми не вороги, Мамаю. Ми разом ділили їжу, стелю над головою і злидні. Тому я дійсно зловлю його живого, обіцяю.

- Не зловиш, — тихо сказав Мамай. — Через три дні, зійде червоне сонце і вбивця принесе останню жертву.

- Що ти верзеш? — Нне зрозумів Павло.

- Мурза мав рацію. Частково це було правдою, коли він торочив про сектантів і червоне сонце. Він думав на Орисю, бо всі жертви, чоловіки й ніхто не чинив спротиву. Начебто приворожила тих. Я хотів би сказати, що це не вона, але в неї немає доказів своєї невинності. Тільки ось я думаю, що вбивця хтось серед нас.

- Серед нас? — не повірив Павло. — Мамаю, ти люльки своєї накурився? Я тут вже навіть не знаю, скільки років...

- Але точно не двадцять? — перепитав Мамай. — В нас добра половина старих козаків. Тих, хто був тут, коли старообрядців вішали на гілках. Не виключено, що хтось з тих і затесався в козаки.

- Чи не на Арсена ти думаєш часом? — скептично спитав Павло, склавши руки на грудях. — Ніби він навмисне саме тепер дозволив полювання на Альбрехта. А щоб ніхто не подумав, приплів сюди Лавріна, мовляв: це він сказав, не я?! Гарно все в тебе сходиться.

- Я вже не знаю, що думати, — сказав Мамай. — Я розбираюсь з тим, що ніхто не чіпав зо двадцять років. Але людей Мурзи більше немає, значить це хтось з нас.

- Я знаю, що думати. Ти просто відтягуєш час для Альбрехта.

Павло розвернувся і пішов геть.

- Він зізнається у всьому, ще до ранку.

Мамай залишився на самоті.

***

Весь наступний день він пролежав на ліжку, слухаючи, як за вікном командує Павло, своїм загоном добровольців. Він робив це з юнацькою завзятістю. Розумів, що попри його хвалькуватість, він проведе там чимало часу. Альбрехт не попадався і до того.

В кімнату мовчки зайшов отаман. Мамай недбало підняв руку в знак привітання. Настрій був паскудний.

- Альбрехт знає, що на нього відкрите полювання, — Арсен сів на сусіднє ліжко. — Тільки не кажи Лавріну.

- Не скажу, — Мамай і сам сів.

Глянув отаману у вічі.

- Лаврін мені розповів, що хоче одружитись з Мелашкою, — сказав Арсен. — Гарна робота. Лист відправлено. Через кілька днів прийде твоє пробачення. Ти можеш не гаяти часу. А можеш і залишитись. Люди нам потрібні. Тим більше такі, як ти.

- Я думав, ви хочете швиденько мене здихатись. — Хмикнув Мамай.

- Не хочу, та й лист мій не заради тебе. Все заради Орисі. Вона любить тебе, дурня, чекає, доки ти по лісах з Альбрехтом налазишся в пошуках Альтаїра та інших заколотників. А так поїдете з Орисею в Чигирин, там і осядете. Вона злиться на тебе, не хоче тебе бачити, але пробачить. Неодмінно пробачить. А ти забудеш про все це. Твій бій завершено. Гетьманщина пережила вже не одну війну, не одну зраду. Переживе й це.

Мамай промовчав. Йому хотілось вірити старому отаману. Йому не хотілось думати, що після останньої жертви необхідність в ньому відпала. Але Арсен не міг цього знати, якщо він не причетний до вбивства.

- Навіщо ви довірили мені цю справу? — Тихо запитав Мамай. — Лише чесно.

- Сподівався, що справа дійсно в золоті, котре ти знайдеш. Але зрозумів, що версія хибна, коли в таборі Мурзи не було нічого дуже цінного. Ми виявились неправі. Обоє.

- А про танець Червоного Сонця ви не думали? — Мамай уважно спостерігав, як темніє лице Арсена. — Ви з кількома козаками були тут двадцять років тому, коли вішали прихильників культу. Хто з козаків ще був з вами?

- З тих, що дожило до наших днів, п'ятеро. Мамаю, я знаю їх всіх дуже довго і дуже добре. Коваля, Романа-старосту. Він теж колись козакував...

- Він був тут тоді?

- Так, що зовсім молодим. Осів тут на місці старовірів, сказав, що з нього досить смертей. І ні, Мамаю, це не він. Він завжди на людях. Йому немає куди зникнути. Його відсутність, як і мою завжди помітять. Гей, Мамаю, ти куди?!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.