Вигнанець. Танець Червоного Сонця

Орися ще спала, коли він одягнувся і тихо вийшов з дому. Його тіло ще пам'ятало тепло її тіла, коли лісовий туман став пробирати його до кісток. Зранку Темнолісся виглядало похмурим і страшним.

І тихим.

Мамай насторожився, але він вже не вперше повертався від Орисі зранку. Тож і цього разу він дійшов до січі без пригод.

Отамана Арсена він зустрів біля воріт. Він зазвичай ходив похмурий, але сьогодні похмурий він був особливо. Неначе чорна грозова хмара спустилась на землю та обросла сивим оселедцем та сивими вусами. На привітання Мамая він лише коротко кивнув.

Мамай лише підійшов, а до них вже нісся Павло Морозенко.

- Нарешті я зроблю з нього плащ! — весело наспівував він. — І шапку. Точно, ще шапку.

Коли в Павла був такий настрій, ще й зранку, варто було чекати біди.

- ‎Що трапилось? — поцікавився Мамай.

- ‎Полювання на тварюку, що кличе себе Альбрехтом! — радісно заявив Павло Морозенко.

- ‎Що?! — Мамай спантеличено глянув на Арсена.

- ‎Вибору немає, — сказав той. — Ти знаєш де він?

- ‎Ні, — збрехав Мамай. — Що трапилось, кінець кінцем?!

Павло хотів відкрити рот, але отаману достатньо було лише глянути, щоб той замовк.

- Знайшли вбитого. В лісі. Розірваний на шматки. Павло думає на Альбрехта.

- ‎Це недоведено.

- ‎Інших ми забили ще того року, — Павло цього разу не став мовчати. — Болотяники теж відпадають. Я перебив останніх на кілька верств. Та й не їдять вони лише органи. Покусають і все.

- ‎Де тіло? — Мамай глянув на Арсена.

Отаман спочатку мовчав, але під пристальним поглядом козака мусив здатись.

- Його хоронитимуть завтра.

- ‎То чого ми чекаємо?! — Мамай розпихав їх плечами й помчав до стаєнь.

***

Зло швидко доніс його до селища. Його бойовий товариш залишив коней Павла та Арсена далеко позаду. Мамай не вважав Альбрехта товаришем, але й розповісти про обіцянку того відвести Мамая в древні розвалини він не міг.

Козак притиснувся до гриви Зла, щоб не зачепитись за гілки дерев. Майже вся дорога пролягала через ліс. Вузька, місцями заходячи на схили, петляла гадюкою між зеленими болотами. Проте іншого шляху не було. Дороги в Темноліссі давно заростали травою, болотами та населялись хижаками. Навіть летячи на коні Мамай краєм ока помічав хижий блиск за деревами. Погляди злості та голоду, страху та люті. Вночі блиск стане яскравішим та доповниться протяжним тугим, повним скорботи завиванням. Але це буде вночі, а до ночі потрібно дожити, тож Мамай мчав далі, знаючи, що Зло не боявся не лише вовків, а й нічого взагалі.

***

Село зустріло його тишею. Зазвичай кожне поселення мало свою музику, свій характерний дзвін, де за музичні інструменти слугували співи дівчат, стукіт молота, сміх дітей, та звуки худоби. Мелодії то лились плавно, то нагадували хаотичне море в період штормів. Сьогодні був штиль.

Мамай зіскочив з коня перед самими воротами. Частокіл був набагато гірше аніж їх на січі. Цей би не витримав вогню яничар, чи сокир дикунів, чия лють перекинулась би потім на шість домівок з дерева та соломи. Вигляд села Вороного змушував задуматись над фізичними кордонами цивілізації.

Два пахолки неохоче відчинили йому ворота. Мамай, проте затримався, чекаючи наздоганяючих його Арсена та Павла, чиї коні вже тяжко дихали.

- Казав вам, що Мамай самого нечистого осідлав, — почув Павла Морозенка.

Зло лише фиркнув, що було звичною реакцію коня, гордості та показовій зневазі котрого позаздрили б шляхтичі.

Троє козаків зайшли всередину.

Дім старости знаходився по центру. Ще й займав найбільше місця.

- Я думав в селах по центрі церкви, чи шинки, — Мамай згадав, як вперше прибув у Вороне.

- ‎В селах, в центрі місце, де люди шукають Господа, — відповів тоді Арсен. — У Вороному староста їх Господь і Диявол. Його або бояться, або поважають. Тобі я раджу вибрати золоту середину.

Біля дому старости зібралось кілька людей. З одного боку селяни з сокирами, вилами й мушкетами, з іншого зарізяки з шаблями та пістолями. Не було ніякого звичного перекрикування одне одного.

Темнолісся не любило шуму навіть в таких ситуаціях.

Вони зробили між собою коло, впустивши всередину двох людей. Перший був низький з орним кінським хвостом на голові. Очі трішки звужені, зіниці нагадували дві свинцеві кулі, смугляве обличчя, чорна танка стрічка вусиків простягалась від одного до іншого кінчика рота. З Мурзою, лідером серед золотошукачів, Мамай не був знайомий, але про його жадібність та жорстокість ходили чутки. Проте, доки він не створював проблем козакам і селянам, його не чіпали. Він говорив завжди тихо, наче в'їдливий шепіт вітру. Говорили, що голос його схожий на свист шабель, котрі висіли в нього за поясом. Його тінь зливалась з чорною шкірою, в котру той був одягнений. Золотошукачі виглядали не краще. Шкіряні куртки, за спинами шаблі чи мечі. Лопат для добування золота, як і іншого приладдя Мамай при них не помітив.

Зате помітив, що селяни їх аніскільки не бояться. З вогнем в очах вони оточили Романа Неспайла, місцевого старосту. Хоч їх було мало, від сили десятеро, але нікого це не лякало.

Сам староста виглядав неначе вчений, чи філософ, На його відносно молодому лиці була суміш філософської думки та буденної роботи в полі. Світла чуприна розвивалась на вітрі. Він говорив помірно жестикулюючи руками та винувато всміхаючись.

- Я вимагаю допитати твоїх селян, — тонким голосом заговорив Мурза, коли козаки підійшли до них.

- ‎Цього не буде, — м'яко і водночас твердо відповів Роман.

- ‎Ти чув його, Мурза. — голос Арсена пролунав наче грім.

Всі оточуючі обернулись. Мамай з Павлом стояли обабіч отамана, хоча допомоги старий козак не потребував.

Мурза зіщулив очі, пильно вдивляючись в обличчя старого, марно намагаючись знайти хоч якусь ознаку страху. Але те чого там не було побачити й не дано.

- Забирай своїх браконьєрів і йди шукати своє золото! — Арсен не дав йому часу навіть розкрити рота. — Вбивством займуться мої люди.

Золотошукачі переглянулись. Помітивши сумнів серед своїх, Мурза взяв себе в руки.

- А що, як це ви? — запитав він. — Хтось з ваших?

- ‎Слідкуй за своїм поганим язиком! — Павло смикнувся до шаблі, але Арсен перехопив його руку.

- ‎А якщо й так, то що? — спокійніше спитав він. — То що ти зробиш? Якщо бодай один з твоїх вчинить кривду людям пана Романа, чи навіть плюне в сторону січі то відповідь буде швидкою.

Мамай ледь втримався, щоб не закотити очі. Замість цього він вирішив зберігати кам'яний спокій. Всі навколо повинні були бачити цілковиту підтримку свого отамана козаками.

- Проте я запевняю тебе, — вів далі Арсен Мірошниченко. — Запевняю, що ми покараємо винних, хто б це не був. Потрібно лише, щоб ти та твої люди не робили те, про що ми всі пожалкуємо.

- ‎Мої люди щодня ризикують життям!

- ‎Не вони одні, — сказав Роман. — Ми живемо тут близько двох сотень років. І діти наші будуть жити тут, після нас.

- ‎Тож панове козаки, хіба не ви повинні оберігати наш спокій? — всміхнувся Мурза.

- ‎Оберігати вас від вас самих не моє завдання, — прогримів Арсен.

Мурза двічі свиснув коротко. Його люди переглянулись і направились до виходу. Козаки відійшли вбік, пропускаючи їх.

- Краще б вам знайти вбивцю, — навіть не дивлячись на козаків сказав Мурза.

***

Мелашка, дочка старости, подала їм на стіл юшки. Роман сидів в голові столу. Козаків запросили, як почесних гостей. Їжі ніхто не торкнувся. Мелашка питально глянула на батька. Якби староста родився жінкою, то в молодості, коли його лице не покалічено старістю і тяжкою роботою, він виглядав точнісінько ж так, як і молода панночка з довгою світлою косою в білому платті з червоним візерунком. Вона рідко виходила за межі села, надаючи перевагу роздавати гарбузи охочим женитись з нею. Природа щедро наділила її лице та тіло красою. Батько коротко кивнув і Мелашка котячою ходою поспішила геть.

- Тіло знайшли вчора ввечері, — почав Роман лише за нею закрились двері. — Я давно тут живу, всіляке бачив, але щоб таке...

- ‎Зберіться, пане Романе. — отаман спробував сказати лагідно, але з таким успіхом лагідно з гармати може вилетіти ядро.

- ‎Спробую, пане Арсене, спробую. Тіло зірване на шматки, хоча ні не так. Тіло розрізане вздовж і без органів. В них там хірург воєнний є. Не дивіться ви так, пане Мамаю, це якраз Мурза і є. Хірург колишній, лікар польовий. От він і прийшов сюди з погрозами. Не могли звірі так обережно, надрізати. Не здатні вони ножами користуватись. І все, ми йому винні. Добре, що ви прийшли, бо інакше пролилась би тут кров. Мурза думає, що це хтось з моїх людей.

Мамая це чомусь насторожило, але він промовчав.

- Дивно чути про таке від лікаря, — хмикнув Павло. — А де докази, що це не він?

- ‎Він у всіх на виду, — відповів йому Мамай. — В першу чергу подумають на нього, от він і біситься. Тому й носиться сюди в спробах знайти вбивцю. Це все було лише на показ.

- ‎З чого такі висновки? — хитро всміхнувся Арсен.

- ‎Його людей вистачило б перебити ціле селище і нас з вами, — Мамай розумів, що отаман і сам розумів це. — Надто легко він пішов геть. В таборі він розповість красиву казочку, маючи багато свідків, що козаки будуть займатись справою.

- ‎А ви будете? — спитав Роман.

- ‎Я дав йому слово, — зітхнув Арсен Мірошниченко. — Тож так. Ми займемось цим. Мамай очолить слідство.

За роки знайомства з грубими манерами та запальним характером отамана, Мамай навчився гарно зберігати лице. Ось і зараз жодний м'яз на обличчі не смикнувся. Такого повороту подій годі було й очікувати.

- Чудово, — зрадів староста. — А то ми прості лісоруби, не знаємо всіх цих тонкощів, а сподіватись на тих браконьєрів, що вірять всім чуткам це марна справа. Пана Мамая тут знають, про нього ми всі чули, особливо про те, як він зловив вбивцю в Герасимівці, тож я вірю, що наша безпека в надійних руках.

Мамай мовчки почав їсти принесену та вже охололу юшку.