Вигнанець. Танець Червоного Сонця

Зло домчав його до села доволі швидко, правда вже вечоріло. Погода псувалась, небо затягнуло темними хмарами. Завивав вітер. Мамай довго гупав у ворота, перш ніж йому відчинили.

Зло увірвався до центру селища. Навколо жодної душі. Небо загриміло так, що на мить стало видно немов удень, а вуха заклало. Зло невдоволено фиркнув.

Залишивши його в стайні, Мамай попрямував до будинку старости. Як не дивно, але ввечері нікого на вулиці не було. Село немов заснуло. Двері йому відчинив сам Роман, ласкаво всміхнувшись, та люб'язно запрошуючи всередину. Мамай оглянувся, чи ніхто не бачить і зайшов.

Всередині було тепло, пахло їжею. Якась дівчина принесла Мамаю теплого узвару. Рідина приємно зігрівала нутрощі.

- Що ж привело вас в таку негоду? — Роман запросив його у прихожу.

Мамай здивувався, побачивши там ще кількох селян.

- Прийшов до вас маючи кілька запитань. Але бачу вас багато тут. Зайду іншим разом.

Роман заступив йому дорогу. Він все ще всміхався, але Мамай знав, що це звичний для старости вираз лиця. Довелось пройти всередину.

Що дивно, одне крісло було вільне. Мамай сів у нього, відчуваючи дивну тривогу. Він мчав сюди, щоб вибити з Романа докази його причетності до культу Червоного сонця, або хоча б якусь інформацію.

Роман сів навпроти нього. За столом ніхто не говорив. Всі були зайняті їжею. З'явилась Мелашка. Вона всміхнулась Мамаю і стала поруч з батьком, поклавши руки йому на плечі. Мамай відчув себе стомленим. Смертельно стомленим. Хотілось просто розвернутись і піти геть.

- Чули про смерть вашого побратима, — вираз лиця у Романа не змінився. — Трагедія, нічого сказати.

- Не сумніваюсь, що вам жаль, — холодно сказав

Мамай, обережно, витягнувши пістоль та направивши його в Романа, під столом. Гості немов не чули їх, зайняті трапезою.

- Людське життя це завжди втрата! — розвів руки Роман.

- І для вас? — Мамай перевів погляд на Мелашку. — І для тебе, красуню? Чи тебе гризе... сумління за нерівні надрізи на тілі?

Вона не відповіла. Її погляд був холодним, лице блідим.

- Пане, Романе Неспайло! — Мамай заговорив так, щоб чули всі. — Ви разом з дочкою Мелашкою підозрюєтесь у скоєнні вбивств у цілях жертвоприношень. Мені не залишається нічого іншого, як заарештувати вас обох, або пристрелити за спробу спротиву. Будь-яка дія з боку ваших людей, потягне за собою тяжкі наслідки...

Роман двічі плеснув у долоні й люди мовчки встали з-за столу. Мамай старався не зводити погляд з Романа, але його увага чомусь розсіювалась на дзенькіт посуди, човгання крісел, рипіння підлоги під ногами.

- Тяжко було додуматись? — спокійно спитав Роман.

- Не дуже. Я просто зайшов не з того кінця. Не було старовірів, що покинули ці місця. Ви нікуди й не йшли. Культ Червоного Сонця існував у вашому обличчі. Ви й дочці передали свою віру. Як я... я відразу не здогадався, що вбивця жінка. Жодних слідів боротьби, всі померлі молоді чоловіки. Це значить, що вони довіряли тому, хто забрав їх життя. Мелашко, ти мене... здивувала.

Вона мовчки глянула на батька, але той не зводив погляду з козака. Він вже не всміхався.

- Я зрозумів усе, коли дістався до... тіла Михайла. — продовжив Мамай. — Ви... ви допустили одну помилку. Ви поспішали, щоб вас... не побачили.

- Якби там не сидів ти та той вовк! — Мелашка таки не стрималась.

- Жертвою б став Лаврін? — рука з пістолетом опустилась вниз.

Довелося докласти зусиль, що повернути її назад.

Мамай відчув, як все поволі починає плисти. Він повернувся назад, але все, що побачив, це розмиті обриси гостей, що стояли мов кам'яні статуї.

- А таланту вам не займати, Мамаю. — сказав Роман. — Мушу визнати, я навіть злякався, коли почув, що ви візьметесь за справу. На щастя, ви вирішили, що ваші інтереси важливіші за життя простолюдинів. А коли таки взялись за справу, стало вже пізно.

- Ви... Ви нацькували... — пістоль сповз вниз по нозі.

Сил тримати його не було.

- Людей Мурзи на Орисю? — Роман встав з крісла, і не чекаючи відповіді, продовжив. — Звісно що так. Потрібно було виграти час.

Він обійшов стіл. Сів на кут столу біля Мамая. Поклав руку йому на плече. Його усмішка зникла. Лице стало жорстоким. Голос холодним і гучним.

- Ти помилився лише у двох речах: недооцінив мої можливості та переоцінив свої.

- Та ну? — Мамай відчув, як сили зовсім покидають його.

Він з жахом розумів, що не може піднятись на ноги.

- Ми не те, що нікуди не йшли. Ми завжди були тут, на своїй землі. Ми — процвітаємо. Культ Червоного сонця, це не лише я і Мелашка. Це все село. Всі, абсолютно всі люди тут, присвятили своє життя Приходу Червоного Сонця і його танцю на кістках ворогів. А ми, істинні послідовники справжнього Бога, а не ваших фальшивих ідолів, будемо поруч, прокладати дорогу і проливати справжнє світло...

- Витягуючи... органи з людей?

Роман зблід, нервово всміхаючись. Одним рухом він схопив Мамая за оселедець і вдарив його головою об стіл. Мамай відчув різкий удар від зустрічі з дерев'яною поверхнею стола. В охах потемніло. Роман скинув його на землю і пройшовся ногою по ребрах. Мамай аж зайшовся кашлем.

- Сподобався узвар, козаче? — він повернув собі залишки самовладання. — Цікава отрута. Не помреш, але тіло слухатись не буде ще довго. Думав, я тебе не перехитрю? Переоцінив ти себе.

- Ті люди... їх теж...

- Не всіх. Їм не пощастило так, як тобі.

Він схопив Мамая за барки та замахнувся кулаком...

- Батьку! — налякано крикнула Мелашка.

Роман з диким поглядом глянув на неї так, що Мелашка відійшла назад.

- Пане Романе, він потрібний живим, — тихо сказав хтось з гостей, що до того часу не проронили ні слова.

Роман на мить задумався, а тоді просто відпусти Мамая. Козак гепнувся на підлогу. Він спробував встати, чи дотягнутись до пістоля, але сил не було. Арсену доведеться спалити ціле село за його смерть. Хтось з характерників міг побачити його по дорозі в село. Ті любили вселятись в птахів. Або Лаврін вже мчить сюди по нього...

- Ні, козаче, ти не помреш! — Роман наче, читав його думки. — Для тебе приготована краща доля. Ще до кінця тижня ти станеш новим Богом.

***

Він прокинувся аж під ранок. В голові паморочилось. Зло не переставав невдоволено фиркати та іржати. Інколи він тупцяв і зупинявся, але дужий пахолок вічно смикав його за вуздечку, тож кінь мусив рушати. Мамай розплющив очі. Голова боліла від вчорашньої отрути й побачення зі столом.

- Очуняв? — хтось відвісив йому потиличник. — Твоя шкапа мені три пальці зламала своїми зубами.

- Радій, що лише три, — до них під'їхав Роман на білому коні.

Звідки староста Богом забутого села його взяв, залишилось загадкою.

- Кінь пана Мамая це зло в плоті. Його ж так звати? Зло?

Мамай промовчав. Його руки були зв'язані перед собою. Він спробував прокрутити зап'ястя, але вузол вийшов гарним, якісним. Ліс був похмурим, як в принципі й завжди. Завжди водному меланхолічно смертельному настрої. Темнолісся було красиве по своєму. Але сьогодні Мамай його ненавидів. Не тому, що його везли бозна-куди. А тому, що в цій частині не літали птахи. Щось змушувало їх оминати гілки цих дерев. А це значило, що січові характерники втратили його, якщо взагалі шукали.

- Довго ж ти спав, козаче! — дзвінкий голос Мелашки немов розірвав йому голову з середини.

Аж тепер Мамай помітив, що свій сільський одяг вони змінили на кольчуги та мантії. На поясі в кожного шаблі. В кількох за плечами мушкети. Вони підготувались до зустрічі з харцизами та козаками. Хто б не кинувся його рятувати, без жертв не обійдеться...

- Завтра ввечері Червоне Сонце увійде у твоє тіло. — Мелашка була в червоному платті з довгими рукавами.

Її волосся розпущене, очі горіли. Говорила вона не спускаючи задоволеного погляду з Мамая. — Звісно ж в мертве тіло. Твоє життя зміниться на життя Червоного Сонця.

- І що далі? — Мамай останній раз смикнув руками, в марних спробах послабити вузли. Марно. — Ну вселиться хтось в мене, далі що? Ще один повсталий з мертвих? Що це за божество таке, що йому потрібна фізична оболонка? Ще й саме моя?

Люди навколо обернулись. Він бачив на собі їхні недобрі погляди. З лякливих селян, котрих ті вдавали упродовж двадцяти років ті перетворились у фанатично відданих фанатиків. Яничари б позаздрили їх вірності.

- Червоному Сонцю прикро дивитись на принесені жертви серед своїх послідовників! — втрутився Роман. — Нас мало, браття та сестри! Проте скоро ми будемо винагороджені за наше терпіння. Червоне жарево простягнеться за тисячі верств. Ми зруйнуємо прокляття накладене на нього древніми людьми! Залишилось лише трішки. Ми дуже довго чекали на це. Залишилось ще трішки.

Мамай хотів втрутитись, але його голос потонув у схвальних вигуках.