Вигнанець. Танець Червоного Сонця

Мамай дотерпів аж до моменту, коли вони виїхали за ворота Вороного.

- Що це в біса було таке? — накинувся на отамана. — Мені тепер шукати, хто що з тих браконьєрів між собою не поділив?

- ‎Значить про Герасимівку таки правда? — поцікавився Павло.

- ‎Морозенку, дай нам поговорити вдвох, — сухо прогримів отаман.

Козак глянув на них, але, нічого не сказавши, від'їхав на коні, зникнувши за деревами.

- Про те, що ти оскаржуєш мої накази, я навіть говорити не буду.

Арсен був непохитний неначе скеля. Здавалось його не зрушить взагалі нічого.

- Те, що ти вештаєшся в лісах коли заманеться, змушуючи Альбрехта шукати щось для себе, я теж промовчу. Начисто ігноруючи мої накази цього не робити. Про твоє сумнівне і приховане минуле з вбивством батька Лавріна на дуелі, розправою в замку, пожежею в Древляниках, й багато чим, чого я не знаю, я теж не скажу. То твоє минуле і твої рішення. Я знати цього не маю.

Мамай мовчав.

- Але я маю знати, хто з моїх людей на що здатний. А ти здатний дійти до вбивці та покарати його. Більшість козаків хороші воїни, але такі тонкощі їм невідомі. Павло подавав надії, але він не думатиме довго перед тим, як спихнути все на Альбрехта. Чи ще на когось. Може й на відьмочку твою, так я й це знаю, а ти б цього не хотів.

- ‎А Лаврін?

- ‎Лаврін замолодий. Він хороший розвідник і коли прийде час, займе моє місце. Мені потрібно передати йому свої знання, доки я ще можу ходити та говорити.

Ходити й говорити ти зможеш ще років зо тридцять, аби не довше, — подумав Мамай, але промовчав. Він зрозумів, що той хотів донести. Якщо не Мамай, то є ризик, що вину перекладуть або на Альбрехта, або на Орисю. Арсен чітко дав зрозуміти, що втручатись не буде.

- Це шантаж!

- ‎Так, — легко погодився Арсен. — Це шантаж. Тож краще подумай з чого почнеш розслідування. Чекатиму ввечері доповіді.

***

Табір шукачів дармового золота знаходився близько до селища. Якби не дерева, що розділяли обидва поселення, то можна було б перекидатись каменюками. Табір був оточений возами, на котрих чатувало кілька стрільців. Вони й направили на Мамая зброю, як тільки побачили його.

Проте пропустили його, правда лише після того, як до нього вийшов сам Мурза.

- Сподіваюсь ти з вибаченнями від старого, — зневажливо почав Мурза.

- ‎Такий великий, а віриш в казки!

Зло фиркнув, додаючи зневаги словам козака.

Мамай спішився. Потис протягнуту Мурзою руку.

В таборі, за возами стояло кілька десятків наметів. Видно було, що досвіду по побудові табору їм не вистачало. Намети були занадто незахищені у випадку стрілецьких атак. Достатньо було кількох підпалених стріл, і там би настала паніка.

В таборі були не лише чоловіки. Там також вештались і дітлахи з криками та реготом носячись між наметами. Вони абсолютно неготові до нападу, — відмітив Мамай, пропускаючи кількох прачок.

- Тут деякі цілі сім'ї перевезли, — пояснив Мурза. — Віра в чудеса робить неймовірні справи.

- ‎По-моєму це жадібність робить неймовірні справи.

- ‎Всі ми хочемо розбагатіти. — знизав плечами Мурза.

- ‎І куди вас це завело? Один вбитий. Ти впевнений, що він не знайшов золота?

Люди, попри яких вони йшли, недобре дивились на Мамая, але давали дорогу.

- ‎Не впевнений, проте табір ми обшукували вже два рази. Ніяких знахідок, навіть нічого подібного на те, чим покійника так розпанахали.

Мурза показав рукою на свій намет. Вищий за інші, він одночасно служив і шпиталем. Охорона відібрала в Мамая шаблю та пістолі, добряче його обшукавши.

- Такий порядок, — пояснив Мурза.

Козак не вірив, але не сперечався.

- ‎Я не бачив тіла, — забіг наперед Мамай. — Тому про всяк спитаю: впевнений, що це не звірі?

Мурза сів на килим, що простягався до країв намету. Жестом запропонував Мамаю сісти.

- Ні, козаче, не звірі. Занадто акуратно розрізано все. Навіть не намагались замести сліди. Без звірства, як такого. Просто розрізали, витягнули органи й зникли.

- ‎Сліди боротьби були?

- ‎Не знаю. Його притягнули в табір наші. Це золотошукачі, найманці. Коли я дістався на місце, все було так натоптане, що марно щось шукати. Тих двох розпитали — не вони. Весь табір перепитали: ніхто нічого не знає, не чув. То ж я і подумав на тих селюків. Не подобаються вони мені, і староста їх.

- ‎Від них більш як десять років не було неприємностей, — похмуро сказав Мамай. — Ніхто нікого не вбивав просто так, доки не з'явились ви. Проте в мене немає часу сперечатись. Мені потрібно глянути на місце де знайшли померлого, на самого померлого і допитати людей. Я можу розраховувати на твою допомогу?

- ‎Можеш. І краще б тобі знайти мерзотника. Що швидше знайдеш, то краще.

- ‎Все залежить, від того, що я дізнаюсь.

***

- А ні чорта толкового я не дізнався. — Мамай продовжив доповідь.

В домі Арсена горіли свічки. Відблиски полум'я танцювали в старечих очах. Вони були лише вдвох. Мамай замовк, коли на порозі з'явився Лаврін, але раз Арсен дозволив, щоб Лаврін приєднався, Мамай сперечатись не став.

- Ті йолопи, котрі знайшли тіло, дивились на мене, як барани на нові ворота. Не знаю, не бачили, пане козаче. Все, як завжди — ніхто нічого не знає. Чому з усіх жадібних недоумків попались найтупіші?

- ‎Що з тілом? — перебив Арсен.

- ‎Роздерли дійсно ножем, — Мамай шумно видихнув, марно намагаючись викинути з пам'яті дурнуваті фізіономії браконьєрів.

Він весь час чекав, що в когось з них потече слина з рота, як у недоумків.

- ‎Але не знаю з чого Мурза дійшов висновків, що це була лише людина. Не дуже то й обережно працювали. Якби не той горе-лікар, може побачив би й більше. Але органів дійсно немає.

- ‎Значить в нас глухо, — Арсен стомлено спер голову на руки.

Мамай дістав люльку. Запалив. Він відчував у голові цілий бджолиний рій втоми та роздратування.

- Не зовсім.

Арсен з Лавріном одночасно глянули на нього. Мамай наче не звернув уваги, насолоджуючись кільцем диму, що тільки що його випустив.

- Перше: його вбили вночі, або на світанку. Судячи з надрізів, намагались робити рівно, але видно було слабо. Друге: сліди затоптали, але не треба багато мізків, щоб зрозуміти, що тіло притягли. Звідки не знаю, але вбивали точно не там.

- ‎Значить хотіли, щоб знайшли.

- ‎Імовірно.

- ‎А третє?

- ‎А що, третє?

- ‎Ну, ти перелічував: перше, друге. Третього не має бути?

- ‎Має. Це міг зробити будь-хто. Часу достатньо, щоб дістатись, як до села, так і до січі. Або тихцем повернутись у табір та чекати, доки хтось знайде.

- ‎Треба подумати, кого не було на січі, — Арсен глянув на Лавріна.

- ‎Мамай був в Орисі, — сказав той. — Я запитав.

- ‎Що це означає? — не зрозумів козак.

- ‎Що ти відпадаєш, як підозрюваний, — пояснив Арсен. — Погодься, негарно, якщо вбивця шукатиме сам себе?

***

На вулиці його чекав Павло. Морозенко недобре всміхався.

- Коли йдемо бити вовкулаку?

Мамай не відповів. Він просто пройшов повз того, неначе й не було поряд ніякого Павла Морозенка. В душі неначе дряпались кілька котів. З якого часу його почала хвилювати доля Альбрехта? І чи повинна взагалі?

Мамай вигнав ці думки з голови, проте вони неначе набридливі гості не хотіли йти геть.

- Допомога потрібна? — Павло не думав відпускати його так просто.

- ‎Я не збираюсь нікого вбивати! — зірвався Мамай. — Ні болотяників, перевертнів, чи бозна-яку нечисть, доки не розберусь з винуватцем вбивства!

Павло опустив голову, але промовчав. Десь глибоко в душі Мамай розумів його біль. Він розумів, як це, втратити все, отримати діру всередині та знати, щоб ти не робив — це не допоможе. Але бездіяльність вбиватиме гірше отрути. Павло Морозенко був пороховою бочкою. Йому було потрібно щось ненавидіти. Ненавидіти до глибини душі, до кінчиків пальців, щоб стримати запал, що повільно, але впевнено наближався до гори пороху. Мамай розумів його. Він і сам був пороховою бочкою, але запал просто згас, не встигши дійти до цілі, а порох давно намокнув та відсирів.

Вони дійшли до стаєнь. Зло невдоволено фиркнув на Павла та лагідно потерся головою до господаря.

- Так чим ти займешся? — поцікавився мисливець.

- ‎Таємниця розслідування, — буркнув Мамай, сідлаючи коня. — Варто дещо вияснити.

- ‎Може варто мені поїхати з тобою? — хитро всміхнувся Павло.

- ‎Зі мною поїде Лаврін. Ми вже домовились.

Насправді це було брехнею. Ні про що вони не домовлялись. Але інколи слова, сказані вголос невчасно, з неймовірною швидкістю переростають в правду.

- Мене хтось кликав? — молодий характерник зайшов у стайню.

Кількість разів, що Мамай подумки лаявся в той момент, могла б зійти за основну масу думок в його мізках.

- Сідлай коня! — Мамай випередив Павла, що якраз збирався заговорити, але так і залишився з відкритим ротом. — Потрібно проїхатись, дещо вияснити.