Розділ 4. Компроміс.

Мамай вийшов з хати, сів на лаву біля дверей і запалив люльку. Щось всередині говорило йому, що варто просто піти геть.

- Не муч дівчину, — сказав сам собі Мамай.

Але він не йшов.

***

Перша зустріч з балакучим перевертнем назавжди запам'яталась йому. Мамай провів останнього з браконьєрів поглядом. Бігли вони знатно. Вовкулака, котрого він щойно звільнив, перебивши пострілом ланцюг, гарчав, вселяючи в них ще більше страху.

Але ось одного Мамай не врахував. Він тепер з ним віч-на-віч, в темному лісі, дорогу з якого він пам'ятає так собі. Ще й в той бік, куди він має йти, чкурнуло з десяток браконьєрів.

- Гей, козаче, допоможи! — прогарчав вовк. — Зніми з мене цю штукенцію!

Передня лапа Альбрехта була все ще затиснена лещатами пастки. Проте підходити Мамай не хотів. Він пам'ятав своє перше знайомство з подібною почварою. Рубці на тілі після того так і не загоїлись до кінця.

- Так що ти, як викапаний став?! Мені слово дати, що я тебе не з'їм?! Чи затанцювати перед тобою?!

- ‎На людину перекинься! Тоді допоможу.

- ‎Я б радий, проте людський облік приймати не вмію. І хтозна, чи колись вмів. Того, або тягни сюди Арсена, нехай знімає, або допоможи, доки ті не повернулись ще більшим числом. А я тебе за це виведу на січ безпечною дорогою. Ну, згода?

Мамай знизав плечима. Він обережно підійшов до вовка, вставив шаблю в лещата і щосили натиснув на один з країв. Зубці почали піддаватись, і пастка поволі розсувалась. Вовк терпляче чекав, коли вони розсунуться настільки, щоб змогти забрати лапу. В решті пастка розкрилась і він висмикнув закривавлену кінцівку. Підняв її, принюхався.

- Наче не отруєна, — пояснив козаку.

- ‎Ти стікаєш кров'ю, — Мамай виставив перед собою шаблю.

Вовк підняв голову, принюхався.

- Пішли, проведеш мене до цілительки.

- ‎Нікуди я тебе не поведу! Ти мав дорогу показати!

- ‎Так нам і по дорозі, козаче.

***

Що здивувало Мамая ще більше, це картина, як молода, тендітна дівчина вибігає на зустріч здоровому вовку на двох лапах і обіймає його.

- Альбрехте, ну ти геть як мала дитина!

Вона звільнилась з його обіймів, і глянула на закривавлену руку.

- Знаю, Ориську, — відповів той.

- ‎Ох, де ж ти поліз! Ну, ходімо в дім. А ти козаче, чого стоїш, як вкопаний?! Заходь, не соромся. Потримаєш Альбрехта, доки я його перев'язуватиму.

- ‎Він обіцяв показати мені безпечну дорогу на січ.

- ‎Обіцяв, то покаже. Заходь.

Щоб я ще раз виліз в ліс сам... — зарікався тоді Мамай. Він озирнувся довкола, намагаючись запам'ятати стежку, котрою прийшов. Занадто темно стало на дворі.

***

Як виявилось, Альбрехт і Орися були давніми приятелями. Що ще дивніше, більшість старих мисливців знали про відьму і вовкулаку під боком. І нікого з них не чіпали.

- Це Темнолісся, козаче, — повторив йому потім отаман, приймаючи переданий від Орисі клунок. — Тут трішки інші закони. Ми повинні вижити. А щоб вижити та захищати кордони, ми повинні пристосовуватись. Орися наших лікує. Альбрехт інколи показує де заховались розбійники чи браконьєри, а ми їх вирізаємо...

Але поки що Мамай сидів і тримав Альбрехта за плечі, доки Орися заливала йому руку якоюсь рідиною.

- ‎Хто ще знає, про вас двох? — спитав Мамай.

- ‎Багато хто, — Орися почала перемотувати рану вовка. — Думаєш, чи знайде хтось твій труп?

- ‎Не знайде, — по звіриному захихотів Альбрехт, і це виглядало ніби він задихається.

Орися й сама всміхнулась. Мамай зловив себе на думці, що варто було б пристрелити їх обох, але чомусь він не міг підняти руку на Орисю. І річ була не в її красі або молодості, хоча й це теж справляло своє враження...

- Як поживає дядько Арсен? — Орися нарешті перев'язала Альбрехта і той безсило сповз вниз притулившись до стіни.

- ‎Хто?

- ‎Отаман твій! — Орися сіла за стіл, показавши йому рукою на вільний стілець. — Запитай чи допомагають йому припарки від болю в спині при зустрічі?

- ‎Краще б допомогло! — стомлено додав Альбрехт. — Що я, дарма лазив по болоті, збирав їх?

Мамай відчув себе дурнем. Він мав би давно все скласти до купи, але чомусь лише задивився на Орисю. Їй погляд або не сподобався, або вона удала, що не сподобався.

- Козаче, ми всі на краю світу, затиснені між помилками людей, і жахами старої цивілізації. Як ти вважаєш, довго ми б тут прожили, коли б розпочали війну одне з одним? Не всі з нас вбивають чи приносять немовлят в жертву, чи ще щось з ваших казок дітям на ніч. Нам немає змісту ворогувати. Тільки от не всі це розуміють...

Альбрехт шумно вдихнув повітря. Мамай розумів, кого вони мають на увазі. Павло, козак чию сім'ю загриз вовкулака, ненавидів всіх без розбору. Альбрехту було б непереливки, зустрінься тому Павло. Хоч і не характерник, а рівного в бою з не людьми йому не було.

***

Орися вивела його з спогадів. Його щоку обдуло теплом її губ. Вона сіла поруч і поклала голову йому на плече.

- Я сьогодні якась сама не своя! — пояснила йому.

Мамай мовчав.

- Забери мене звідси! — знову попросила Орися.

Мамай розумів її. Інколи навіть співчував. Молода дівчина, що не знала інших чоловіків крім козаків, і не бачила нічого крім частоколу січі, в котру її не пускали й села, де на неї дивились скоса, бо вона була відьмою. Її молодість кликала її геть. В інше місце, там де будуть люди. Де ніхто не знатиме про неї, ніхто не дивитиметься косо, бо вона відьма.

- Я написав Сірку, — сказав їй Мамай. — Попросив влаштувати тебе в Чигирині. Ти працюватимеш в шпиталі, якщо він нарешті відпише. Побачиш велике місто та товпи людей. Ще шкодуватимеш за цим місцем

- ‎А ти?

Вона відірвала голову від його плеча і глянула наисвоїми очима, від котрих неможливо було відірвати погляд. Мамай м'яко поцілував її в губи.

- ‎Не можу, — гірко сказав він. — Мені заборонено наближатись до великих міст чи іншої січі. Для всього світу я засуджений злочинець і вигнанець...

Він ніколи не розповідав нікому крім Арсена і Лавріна про своє минуле. На краю цивілізації нікого це не цікавило, якщо ти міг тримати шаблю.

- Тому ти й тут вже три роки? — Орися не потребувала відповіді. — Вештаєшся в лісах, винюхуючи бозна-що, приходячи, коли захочеться. Ти тішиш себе надією, що твоя знахідка була б твоїм пробаченням...

- ‎Не пробаченням, — тихо перебив її козак. — Спокутою.

Він не хотів їй казати, що йому було добре тут. Він боявся, що вона не зрозуміє, образиться, зненавидить його за це. Орися задихалась тут неначе потопаюча в якої шалено швидко закінчувалось повітря. Він не хотів топити її ще глибше. Їм рано чи пізно доведеться розбігтись. Доля розділить їх шляхи в різні боки й не було навіть найменшої крихти певності, що хоча б спогади повернуть одне до одного.

- Ходімо всередину, — Орися сама потягнулась до нього і поцілувала в губи.

Доля розведе їх в різні сторони. Колись неодмінно розведе. Але це буде не сьогодні.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.