Вигнанець. Танець Червоного Сонця

Орися міцно притиснула клунок з книжками до себе. Вона схилила голову вниз, немов вдихаючи запах паперу через мішковину.

- Вони дещо потріпані, але так і було, коли я виніс їх з табору, — спробував виправдатись Мамай.

Орися не звернула на це уваги. Мамай озирнувся. В домі Арсена тепер панувала чистота. Аж незвично було тут знаходитись.

Орися понесла пакунок до столу і почала діставати книжки по одній.

- Ну, я, мабуть, піду? — невпевнено запитав Мамай.

Його слова знову залишились без відповіді.

***

- Ну, а чого ти хотів? — говорив сам до себе Мамай. —  Чекав, що вона кинеться у твої обійми й забуде, що було до того? Варто було очікувати такого облизня.

На січі було шумно. Козаки завозили всередину все награбоване добро. Здалека оцінивши прибутки Мамай вирішив, що здобич хороша. Людям, що вижили, тепер доведеться вертатись по домівках ні з чим. Але таке було життя. Прийшли по золото, а йдуть голі й босі.

Арсена він зустрів біля воріт зі старостою Романом Неспайлом. Приїхав подивитись, чи можна буде щось урвати з награбованого. Судячи з пики отамана, зрозумів, що вгадав.

- Там жінки та діти, — донеслись до нього слова Романа. — Ми допомагаємо їм чим можемо, але ресурси в нас не нескінченні.

- ‎Вони напали на моїх людей! — прогримів Арсен. — Імовірно, ви прихистили вбивцю. Тож вам здалось би гнати їх в шию.

- ‎Неодмінно, — всміхнувся Роман. — Неодмінно, пане Арсене, проте Господь закликає нас до милосердя.

- ‎Гаразд, буде вам наша допомога! — розлютився старий козак.

Мамай хотів було пройти повз, але Роман не дав йому цього зробити.

- Радий чути, що ви живі, пане Мамаю, — люб'язно всміхнувся староста.

- ‎І я радий.

- ‎Авжеж радий! — буркнув Арсен. — Щось я не зустрічав задоволених мерців, лише навпаки. Чого ти хотів?

- ‎Я просто поруч проходив, отамане.

- ‎Тоді залишся, є розмова.

Мамай переглянувся з Романом, тоді обоє глянули на Арсена, але з похмуро-кам'яного виразу обличчя годі було щось вгадати.

- Тоді я буду сподіватись на вашу милість! — Роман простягнув руку. — І не тільки на це. Ви ж не забули, про що ми говорили?

- ‎Звісно ж не забув. — Арсен потиснув тому руку. — Це ж моя ідея кінець кінцем! Якраз зараз і вирішу деякі...

- ‎Нюанси, — підказав Роман. — Чув від шляхтичів це слово.

- ‎Так, нюанси, — недбало кивнув головою Арсен.

Роман всміхнувся Мамаю, вклонився отаману і пішов геть.

Мамай з Арсеном провели його поглядами.

- Багато виторгував? — не повертаючи голови, спитав Мамай.

- ‎Не так багато, як я боявся, але й не так мало, якби мені того хотілось. Знаєш, що дивно? Він ніколи не звертався до Господа.

- ‎Не він один.

- ‎Ти це на мене зараз натякаєш? Зараз я трісну тебе кулаком і попрошу Всевишнього пробачити мені. Хочеш?

- ‎Не хочу.

- ‎Тому ти зараз знайдеш Лавріна й обоє зникнете з моїх очей. А на наступний день я очікую, що він прийде до мене з проханням дозволити йому одружитись.

- ‎Я не зовсім розумію.

- ‎Не на тобі женитись, Мамаю! На Мелашці! — Арсен оглянувся, щоб бува, поряд не було Лавріна. Того в полі зору не було. — Одружити Лавріна і Мелашку, що тобі не ясно?

- ‎Багато чого, але я спробую здогадатись. Ви хочете залишити його після себе і переконатись, щоб він бува, не поїхав звідси. Красуня-дружина буде тримати його тут.

- ‎Ти б вбивцю так шукав, як здогади будуєш, то Мурза не був на голову коротше. Вітаю, козаче і вірю у твої сили. Ну, щасти!

- ‎Не так швидко! — роздратувався Мамай. — Мені що з цього?!

- ‎Я напишу гетьману лист, в якому попрошу його пробачити тобі та повернути в полк Сірка. І ти нарешті зможеш покинути це місце.

- ‎А що як мені тут подобається?

Арсен поплескав його по плечі.

- Ти погано впливаєш на Лавріна і від тебе лише неприємності, Мамаю. І чи буде тобі тут добре, якщо тут більше не буде Орисі? А тепер, знайди Лавріна і виконуй, в біса, що я наказав!

***

Альбрехт міцно стиснув його в обіймах. Мамай волею неволею притулився до його здоровенної копиці шерсті.

- Радий, що ти живий! — радісно прогарчав той, аж птахи позлітали з дерев.

Ліс навколо них жив своїм тихим життям і не помічав чужого, котрим для Темнолісся був Мамай.

Козак нарешті вибрався з його лещат. Штурхнув вовка вбік і зареготав. Альбрехт, здавалось радів більше нього. Чи Мамай вже забув що таке радіти?

Він відчув себе втомленим, як ніколи. Аж не вірилось, що все вже позаду. Вбивця, Мурза зі своїми людьми. Навіть Альтаїр на деякий час відступив.

- Я прийшов спитати поради, — сказав Мамай.

- ‎Арсен радився зі мною стосовно Лавріна. — Зі знанням діла сказав Альбрехт.

- ‎Його весілля твоя ідея?

- ‎Та що я, ворог йому хіба?! — обурився перевертень. — Я он, на твоє весілля з Орисею сподівався. А Мелашка — так собі пара.

- ‎А що з нею не так? На личко гарна, не бідна. Що ще потрібно?

- ‎Душа, Мамаю, потрібна. Чиста і світла. А вона... Ну, не знаю. Іншої партії немає? Не подобається мені все село їхнє.

- ‎Альбрехт, ти мене дістав! Або не темни, або не говори дурниць!

Альбрехт показав рукою вглиб лісу. Мамай знизав плечами й пішов. Альбрехт слідував за ним. Стежка була досить широкою, але Мамай йшов нею вперше. З кожним днем він все більше вірив, що Темнолісся це живий організм зі своїми думками та бажаннями. Сьогодні Мамай, мабуть, був тут бажаним гостем. Вони піднялись на вершину пагорба. Вниз вели круті скелі, а внизу знову ліс. Приховані деревами, вони могли бачити все навколо.

- Я думав, сюди не дістатись.

- ‎Я часто сюди приходжу, — сказав вовк. — Лаврін і ти знаєте про це місце, більше ніхто, навіть Арсен.

- ‎Чому так?

- ‎Певне місце і певні обставини, Мамаю.

Вони сиділи на краю галявини. Лаврін ліг, як собака, Мамай звісив ноги на край урвища і палив. Сонце перед ними почало заходити за обрій, розбавляючи небесну блакить червоними фарбами.

- Гарно тут, — Мамай випустив дим з легень.

- ‎Ага. Тут майже всюди так. — погодився Альбрехт. — Темнолісся, воно таке. Ти не забудеш ніколи цей ліс, коли вирушиш геть. Тому я тебе й привів сюди. Де ще ти спостерігатимеш таку красу?

- ‎Що як я не хочу їхати геть?

- ‎Може й не хочеш, — погодився Альбрехт. — Може за три роки тут, ти звик. Але твій час підходить до кінця. Я це відчуваю. Темнолісся це відчуває. Ти чужий, Мамаю. Куди б ти не йшов, ти всюди чужий. Мені тебе не вистачатиме.

- ‎І мені тебе, — Мамай глянув в сумні очі вовка.

Альбрехт по-вовчому всміхнувся і кивнув у бік лісу під ними.

- Я не просто так тебе сюди привів, — він показав лапою кудись вниз. — Ось тобі моя допомога.

Мамай придивився уважніше. Серед зелені лісу виділялась одна галявина. На ній стояли двоє. Хлопець і дівчина. Вона в білому платті, він в шароварах, сорочі та жупані. Мамай приглядівся уважніше...

- Лаврін і Мелашка навряд чи потребують тебе в ролі свахи. — Альбрехта аж переповнювало від радощів.

Він вже не дивився сумно на Мамая. Наче справжній пес він швидко засмучувався і так само швидко відходив. Тепер він з радістю та блиском в очах спостерігав за парочкою, що гуляла серед галявини.

- ‎Ох і Лаврін! — Мамай ледь стримався, щоб не зареготати від радощів.

Він вже уявляв, як Арсен спочатку з недовірою, а потім з розгубленням гляне на нього. 

- Ай молодець!

Його останні слова рознеслись відлунням згори. Альбрехт шикнув, але було пізно. Лаврін швидко визначив джерело звуку і знайшов його поглядом. Вони з Мелашкою поспіхом зникли з галявини.

- Ти зіпсував їм побачення! — з докором пробурчав Альбрехт.

- ‎Нічого подібного. За ручки потримались і досить. Нема чого дозволяти собі лишнього до весілля. Пора молоді й честь знати.

Альбрехт здивовано подивився на нього, але зрозумів, що це не серйозно і зареготав.