Розпочався конкурс 🇺🇦⚡️ Квантова Україна ⚡️🇺🇦

Електронні книги / Поезія (4245)

ЗЕЛЕНИЙ ЗМІЙ КОХАННЯ

Шановна публіко у формі охоронців!

У формі продавчинь і прибиральниць!

Спішіть насолодитись бенефісом!

І оцініть мугикання і танець!

Станцюю вздовж поличок із пляшками,

На клавішах скляних для вас зіграю

Я рок-н-рол темтячими руками,

У кошик самоцвітів назбираю!

Без них і ви, і я – сумні примари

У лабіринтах сумнівів і спогадів.

Загублені, дурні мішки з кістками,

Кормушка комарів, ґедзів і оводів!

Додам до крові рому й вин рубіни!

Корунди кальвадосу і портвейну!

Змочу кишки цитринами текіли!

І хризолітами лікерів і абсенту!

Алмази джину, грапи і горілки

Дадуть зіницям сяйво діамантів!

Опали і топази бренді й віскі

Нас інкрустують силою гігантів!

Бурбону й коньяку ясні циркони

Зміцнять кістки, покращать настрій!

Берил куантро, вермуту шпінелі

Богами зроблять – недругам на заздрість!

Так! Я впустив одну недбало пляшку!

Ще кілька в запалі змахнув візочком!

Хіба це привід дихати так тяжко?

Все відшкодую! Відпустіть сорочку!

О, Віолето! Мій адміністратор!

Володарка сердець й бісівська врода!

Вологих мрій і дум моїх куратор!

Звільню з полону Вас – лиш дайте згоду!

Як бачу Вас, то хочеться хреститись!

Який овал обличчя, погляд, вії!

З пекучим квітом вуст я прагну злитись

У поцілунку пристраснім! О, мріє!

Підскочу я по Вас десь так о сьомій.

Ні, за кермо не можна – старі рани.

Я пригощу коктейлями красуню,

Писатиму портрети – на дивані!

О, Віолето! Сильна, владна жінко!

Коритимусь я Вашим всім наказам!

О ні! Не розбивайте хворе серце!

Ні, я не пив! Не пив, авжеж, ні разу!

Я бачу жаль в очах прекрасних Ваших.

Не варто, мила, сум Вам так не личить!

Лиш дайте час – зроблю я вибір кращий

Між Вами – і пляшками на полицях…

...

Максим Сальва

МАУ ВА ТЕА (СПІВИ КИТІВ)

Кан Сатеу Кіа, я тебе зустріла.

Я не знала досі може так бриніти

Голос в моїм серці, спів у моєм тілі.

Айя Оа Муа, у промінні сонця

Я дивлюсь на тебе, і дивуюсь морю,

Що створило абрис твій граційний й тонкий.

Милий, твоя шкіра шрамами укрита,

Добре ти старався, щоб підступних Кіу

Вполювать в глибинах і віддати дітям.

Мила, клюви Кіу, їх страшні присоски

Не лякали мене, а тепер, близ тебе,

Став геть не сміливий і на серці тоскно.

Кане мій прекрасний, чом же тобі сумно?

Та невже ж ти більше не кохаєш мене?

Або, може, інші душу крають думи?

Айя, моя люба, як тебе зустрів я,

Десять раз між зорі піднімалась повня,

І кохання вищі кожен раз припливи.

Може я не мила твоєму народу?

Чи вагань немає у старійшин ваших,

Чи я гідна дати діток твого роду?

Кожен наш маленький буде всім за щастя,

Та боюсь я, мила, світу, де їм жити.

Де лаштують Імлу всім народам пастку.

Що ти, любий Кане! Ті вогненні Імлу –

Так вони далеко, і такі дрібненькі,

І не мають мови, і не знають співу!

Не всміхайся сумно – я верзу дурниці,

Та згадай, чи предки віддалися тузі,

Коли Імлу били гарпунами з криці?

Ти дивуєш мене, мій коханий Кане –

Думи ці тривожні виснажили тебе

Так, що ти утратив віру Океану?

Обійми скоріше, ми пірнем в глибини,

В тишу й прохолоду, до істот осяйних,

І кохатись будем із тобою, милий.

Наш народ не знає, що несуть нам хвилі,

І коли навчяться співам діти Імлу,

І коли останній Теа і морі згине,

Ми не знаєм, любий, що за виднокраєм.

Є в нас лиш ця хвиля, у якій ми разом,

У якій ми любим, у якій кохаєм.

*

Важко оцінити, наскільки слова мови китів стають зрозумілі з контексту при читанні, тож автор не полінується розмістити маленький словничок:

Теа – власне, кити;

Мау – співи, поезія і водночас мова китів;

Кіу – велетенські кальмари, що їх в давнину називали кракенами і зараз чомусь багато хто вважає вигадкою. Хоча вони досі існують. Кальмар росте, поки живе. І інколи один його панцир досягає більше десятка метрів в довжину. Для кашалота це ласий шматок, але полювання на Кіу чимось схоже на бій тореро із биком. Часто - ви –ого, але інколи – і він вас. Кальмар – грізний і розумний суперник. У вічній темряві глибин він раптово з’являється поруч, рухаючись із незбагненною швидкістю, миттєво зупиняється і завмирає, уважно дивлячись на вас велетенськими мертвими очима завбільшки із вашу голову кожне. Від того, яке рішення ухвалить почвара, залежить все;

Кан та Айя – персональні імена китів. Чоловіче та жіноче. Подальші складові їх імен означають щось, що характеризує особу. Як в індіанців. Що означають імена героїв оповіді авторові, нажаль, невідомо. Можна лише здогадатися, що Сатеа Кіа може означати щось на кшталт «Переможець Кракенів». А Оа Муа – «Повний Місяць», що його кити вважають еталоном краси і символом кохання. Кан натякає на цей сенс у своєму співі до коханої;

Імлу (із наголосом на «І») – що ж, автор не сумнівається, що ми впізнали себе, людей. Кити ставляться до цих дивних створінь без злоби і зверхності, скоріше з терплячою добротою, як до дітей, що лише навчаються відрізняти погане від доброго, не зважаючи на всі страшні удари, що їх отримав народ Теа від народу Імлу.

Варто також пам’ятати, що кажучи «народи» Теа мають на увазі себе, а не нас.

Що ж до їх поклоніння Океану – хіба їх божество не переконливіше за наші? Хіба його щедрість і суворість не очевидніші? Хіба не ліпше жити всередині свого Бога, ніж розміщувати його десь на Олімпі, чи небі і волати до нього, сподіваючись бути почутим?

І останнє: ми, люди, досягли свого стану за десятки тисяч років і все ще зростаємо з невідомим результатом. Кити ж співають в океанах десятки мільйонів років і їм не треба нічого міняти, бо вони вже досконалі.

...

Максим Сальва

ПОБАЧЕННЯ

Проміння навскоси,

Цвіркоче коник,

І пухом від тополь

В повітрі ніжність.

Підбори й пояси

І сукні довгі.

І ти приходиш в хол –

Святая грішність.

У залі голоси

І другий дзвоник,

Та ти мені дозволь

Украсти кілька

Секунд, і не проси

Зім’яти дотик,

Віднайдених двох доль

Дай чути пишність.

Нічого не кажи,

Даруй свій погляд,

Торкнися моїх скронь –

Я втрачу пильність.

Дай випити роси

Із твого рота.

Ох! Де мої квитки?

Скоріш! Побігли!

...

Максим Сальва

АТЛАНТИДА

Діадеми, талери й дукати, корони, піастри й флорини,

Розсипані в глибоких гротах, лиш для мене корисні.

Якби хтось зажадав їх, якби до святинь вдерся –

Череп’я мертве лишень віддав би Острів Серця.

Загублений всіма, не нанесений на жодну мапу,

Острів Серця височить посеред південних океанів.

Тут, на вилизаних штормами опуклих скелях,

Завершилися відчайдушні мандри багатьох капітанів.

Тут, серед хвиль і рифів, у гострих як ікла відрогах,

Гниють розбитих надій фрегати, каравели й галеони.

Знають ці береги, як від пориву й святого шалу

Тріщали переборки, ламалися кілі й реї у піну спадали.

Тут, у закам’янілім моноліті все ще нуртує і глибинах вода солона.

Тут, у надрах Серця ще повільно й потужно струменіють підземні ріки.

З жерла з роками все рідше й рідше вивергається диму й вогню колона,

Коли зливаються вода і лава, коли безсилі алкоголь і ліки.

Вибухи ще здатні примусити нажахано здригнутися

Всіх китів, всіх слонів й черепах в фундаменті світу,

Та швидше щораз ріки лави в каятті застигають,

Й знесилений мій Острів вже не марить весняним квітом.

А які славетні битви колись моря ці знали!

Як розчахувались люки, вибухали борти залпом, гарчали мортири!

Як в диму пороховому трощились борти і щогли!

Як дзижчали кулі, як співали шаблі й сокири!

Незліченними скарбами напихалися печери й форти,

Вилітали із літавровим гуком денця діжок із грогом і ромом.

Бурі й шторми не породжували страху, лиш жагу до помсти,

Кожен берег вдалині, кожна скеля, кожна хвиля – була домом.

Й обплітало Острів цей соковите й молоде зілля,

Й вивергало повсякчас пломінь пристрасті його жерло,

Та страшніші за цунамі і мусон – мертві штилі.

Все живе зів’яло тут. Все живе – вмерло.

У безжалісних небес просить Острів зливу теплу.

Хай іще один лиш раз весна прийде – й піде.

За розмай й пташиний спів він віддасть жертву –

Сплатить ціну, що сплатила вже Атлантида.

...

Максим Сальва

СПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО

Спочатку було слово, і слово буде потому.

Буде слово після всього – після життя, після смерті.

Після війн, вогнищ інквізицій, нового потопу,

Коли зорі із неба, Місяць і Сонце будуть стерті.

Коли впадуть мідні брами і стіни новітніх імперій,

Коли вичахне в світі остання квітка,

Прийде знову Людина на руїни, розкриє двері –

І словом у тьму крижану впустить літо.

...

Максим Сальва

ЛЕГЕНДА

О! Лицарю ясний у латах сріблястих!

Навіщо кохану мою ти забрав?

Навіщо учивсь в батька мечному бою?

Навіщо ростили коня із тобою?

Навіщо коваль обладунки кував?

Роками майстерні жінки гаптували

Коневі попону й тобі знаменО.

Ти виріс мов ясень – високий й прекрасний.

Твій погляд блакитний, твій дотик атласний

Для безлічі дів – мов коштовне вино.

Та ти їх кохання хлебтав, наче брагу.

Ламав їх надії, мов квіти топтав.

Лише про одну марнославно ти мріяв –

Із давніх легенд найвродливішу Діву,

Яку я від світу у Башті сховав.

Любив ти насправді себе лише, лицар,

Коли у далекую путь вирушав.

Та ти перетнув і моря і пустелі,

І гори здолав, що шкребли світу стелю,

І, зрештою, браму залізну зламав.

Сміявся ти з мОго обличчя страшного,

За ікла і пазурі звіром назвав.

І билися люто за Діву прекрасну,

Відвести хотів її долю нещасну,

Та зрештою, лицар, мене ти здолав.

Якби усю правду легенда казали,

То знав би ти, лицар, про нашу любов.

Про втіху і пристрасть, що нас поєднали,

Як Діва роками мене лікувала,

Від чорних проклять позбавляючи кров.

І ніжність її, і довіра, й кохання,

І щастя – зробили мене заслабким.

Та відчай і гнів повернули закляття!

У серці похмурім – пекельне багаття,

І образ мій чистий розтанув, мов дим!

Рубцює прокляття смертельнії рани,

Хребет вигинається перед стрибком,

І рвуться солодкі любові кайдани –

Не знатиме Злодій кохання від Панни.

Мій шал буде зброєю й провідником!

Хай брешуть легенди про мене і Діву,

Хай кажуть – Чудовисько, кажуть - Дракон.

Зазнаєш ти, лицарю, помсти страшної,

Розірваний будеш в смертельнім двобої,

Бо справжнє кохання – найвищій закон!

...

Максим Сальва
12+

МАКСІАДА Частина ІІ. Посмертна. (присвячено другу)

1.

Макс височить на краю площі – все такий же чорний й стрункий.

Байдуже й весело, як паломник на прощі, дивиться на дівчат і як тане лід ламкий.

Вдягнений знов не по сезону – всі в куртках, він у светрі якомусь.

Посеред цього вавілону – мов туарег серед пісків, мов на порожній сторінці одинока кома.

В чорних татарських очах знову хміль розлився, мов на воді бензинова плівка.

Підходжу, гамуючи жах, відчуваю, як хитається під ногами бруківка.

Слухай, кажу, привіт! Ти ж помер! Він усміхається: Салют, тьоска.

Знову ти ловиш химер? Не галасуй. В тебе є папіроска?

Скільки разів я казав – зупинись, не забивай голову дурнею.

Все що потрібно душі – любов, бухло і квиток до музею.

2.

Ось напівтемний зал, липкі столи якоїсь пивниці.

Тане у мороці дим, чиїсь голоси, чиїсь плями-лиця.

«Як? Я ж тебе хоронив! Була твоя Іра, всі друзі, батько, родина!»

Макс піднімає стакан, ковтає, дивиться, ніби я мала дитина.

«Був січень, стояла холоднеча. На кладовищі крім нас нікого не було.

Ми всі відчували, що тут недоречні. Приперлися, натоптали, порушили чистого снігу тло.

Притягли цю домовину, поставили на лавки, ніби всі працювали у службі доставки.

Ніхто з нас не вірив, що саме ти там лежиш. Вітер підвивав у крихких березах.

І усі дивились із осудом, не впізнаючи. Ніхто не бачив тебе мертвим.

Тим більше – тверезим».

3.

Раптом я помічаю Іру, що сидить поруч із ним – Дівчину з Яскраво Червоним Волоссям.

Значить, все правильно? Ось він – живий. Значить, нічого мені не здалося?

Вона завжди приходила забирати його додому. А він завжди опирався, долаючи хміль і втому.

І вона підливала йому ще і ще, аж поки він потухав, і вона вела його, тримаючи під плече.

«Слухай, Іріш – кажу. – Ну хоч ти поясни. Мені говорили – Макс помер.

Ми були на похороні, казали – він у раю. Але сумнівались де він насправді тепер.

Хто його підрізав так не знайшли, хто покинув в червонім снігу – гарного й блідого.

Коли хтось із нас помирає у двадцять п’ять, таке не додає впевненості в хепі-енді нікому».

4.

Але Дівчина з Червоним Волоссям не відповідає.

Знаходить сигарети, запалює по одній мені, собі й йому.

Встає, бере Макса під лікоть і з ним вночі зникає.

І я чую із темряви її голос, і як вона каже невідомо кому:

«Ми із тобою повінчані небом.

Маємо спати рАзом.

Маємо слухати Цепелінів

І просинатись під гАзом.

Маємо тертися голою шкірою,

Знемагаючи від любові.

Навіть коли серця наші більше

Не перекачують крові»…

P.S.

Лише кілька місяців потому згадав, кому можна написати, розпитати що й до чого. Знайшов контакт, написав в телеграмі. Поспілкувалися, трохи розповіли одне одному про власні справи. Втім, не надто вдаючись у подробиці. І тоді я пишу:

«Слухай, ти ж пам’ятаєш Максову Іру, ну ту, з червоним волоссям? Не знаєш про неї нічого?»

«Ну, ми з тих пір не перетиналися, але мені хтось ніби казав, що там сумна історія. Вона, ніби, померла невдовзі. Ніби щось там із онкологією, а може й ні. Не пам’ятаю вже».

«Жесть, звісно. Шкода».

«Так. Красива жінка була».

...

Максим Сальва
12+

МАКСІАДА Частина І. Прижиттєва. (присвячено другу)

1.

Макс живе один у квартирі – вчиться в університеті, бухає.

Сидить в генделиках із судоку, постійно в бійки встрягає.

В квартиру навпроти заїжджає пара – Макс випадково дізнався.

Боксер і Дівчина з Червоним Волоссям – Макс каже їй, що закохався.

Ось так іде, дзвонить у дзвінок, стоїть на порозі в одних трусах.

І каже через боксера плече:

«Знаєш, мала, ти не в тих руках.

Ми із тобою повінчані небом,

Маємо спати рАзом,

Маємо слухати Цепелінів

І просинатись під гАзом.

Маємо тертися голою шкірою,

Знемагаючи від любові.

Кинь чоловіка – іди до мене»…

Боксер б’є, в Макса повний рот крові.

Макс лежить на майданчику, чує сварку за дверима.

Чує – він кричить, вона плаче. Так і знав – все негаразд поміж ними.

Макс довго дзвонить, грюкає в двері – ніхто йому не відчиняє.

Макс заповзає до себе, лежить на долівці, ледь не конає.

2.

Назавтра Макс тяжко виходить з піке,

Приходить і каже коханій таке:

« Знаєш, мала, вже ніколи й ніде

Інша любов більше нас не знайде.

Такий шанс дається один на сотню життів,

Якби ти не шукав, як би ти не хотів.

Ні кілометрами, ні штампами, ні стінАми

Не відмінити того, що виникло поміж нами.

Треба до останнього триматись за любов таку»…

Боксер б’є кілька разів. Дівчина із Червоним Волоссям плаче й викликає швидку.

3.

Макс з’являється знову за кілька днів – хитається й шепелявить, бо не має передніх зубів.

Дивиться крізь боксера на тендітну постать струнку, бачить вологі очі й порушує тишу лунку:

« Знаєш, кохана, коли торкнемось руками,

Ангели зійдуть з небес і співатимуть з нами.

Битимуть в наших очах вогняні блискавиці,

Щастя нап’ємось із вуст, ніби спраглі з криниці.

Вийдуть моря з берегів і зупиниться час,

Сонце не зійде уже – вічна ніч буде в нас.

Згине із нами весь світ – і народиться знов.

Все, що залишиться в ньому – наша любов.

Лиш коли, вічність потому, ми втратимо сили,

І у обіймах впадем в сну високі ковИли –

Ніжно фіранок торкнеться проміння зорі,

Без гудків, тихо-тихо, відпливуть у моря кораблі,

Сміттєвози й трамваї німотно продовжать роботу.

Світ дріматиме з нами – буде ранок суботи»…

4.

Дівчина із Червоним Волоссям намагалась свого зупинити.

Та хіба ти зупиниш спортсмена, що шалу вогнем оповитий?

Що стільки років збирав медалі, кубки й пояси,

Про якого стільки років говорили на всі голоси,

Який виборов сорок три перемоги і знав поразок,

І якого якийсь шмаркач викидає із спорту наразі…

5.

Макс повернувся з лікарні, коли осінь прийшла.

Тихо співали ангели – хто зна кому?

Дівчина із Червоним Волоссям вночі прийшла.

Все залишила позаду.

Все віддала йому.

...

Максим Сальва

СУСІД

У сусіда велика хата,

А у двОрі – іржавий «газон».

А під вікнами – пасіка й м’ята,

На веранді – троянд вазон.

Має він дві корівки й телятко,

І у буді – великий пес.

Гуси, кури і поросятко,

І багато іще чудес.

Чемна й вихована його доня,

Гарний лікар розумник-син.

Тесть розважливий і кремезний –

Тож і порається не один.

Жінку любить він і поважає,

Ніби воду ріки комиш.

Тож не свариться, лиш махає

І всміхається: «Геть, полиш!».

Рано вранці в кирзових чунях

Виганяє він череду,

Усміхається радо сонцю,

Матюкає свою Руду.

Із сусідами він приязний,

Всіх вітає через паркан.

Капловухий, довготелесий,

Він минає сільський майдан.

Носить вдень молоко в торбинці –

З міста дачникам продає,

Наливає повненні кринки,

Завжди здачі передає.

Як приходиш по мед, сметану –

Накладає в баняк із лишком.

Щоб текло усе це по стінках,

Щоб неможна закрити кришку.

Влітку возить із поля сіно,

Губить пасма трави духмяні,

На свята випиває трошки –

Й грає весело на баяні.

І на фронті зробив, як треба,

Відбиваючи наш кордон:

Підірвав на собі гранату,

Щоб не здатись русні в полон.

Честь тобі і уклін, вояче.

Все зробив ти в житті як слід.

Хто в селі колись жив, той бачив –

Що то важить - такий сусід.

...

Максим Сальва
12+

МАБУТЬ, ЦЕ ПРО ТЕБЕ

Мабуть, це про тебе тріскотіли торговки на базарі обурено:

«Вирядилася як блядь, намазалася як індіанець на Паску».

Мабуть, через тебе посміхався беззубо бомж біля церкви,

Ховаючи двісті гривень і дякуючи щиро за ласку.

Мабуть, це через тебе біля гастроному спалахують бійки,

І чоловіки у сльозах і відчаї сходяться в останньому герці.

Мабуть, це через тебе не знають спокою наряди й дільничні,

Мабуть, це ти на допитах залишила тавро на кожному їхньому серці.

Мабуть, це про тебе верескливо згадують хлопчики прищаві,

«Жопа» - говорять вони. «Цицьки» - сміються, й говорять – «походка»…

Мабуть, через тебе на районі щодня росте наркотрафік,

А в алкомаркетах краще розходяться портвейн і водка.

Мабуть, через тебе полюбив свою роботу трамвайний кондуктор,

Бо кожного ранку ти їдеш від мене в його вагоні.

Мабуть, через тебе сходить щоранку Сонце, аби побачити,

І вітер віє, аби торкнутись пасма на твоїй скроні.

І я згадав, як колись архангел Михайло мене побачив,

Завмер на мить, блиснув очима, подививсь спантеличено.

У заздрощах витягнув обличчя і збрехав: «Не заздрю»…

Сплюнув нервово й кинув недопалок, в пальцях скалічений.

...

Максим Сальва

РОМАНТИЧНА КОМЕДІЯ

Він стоїть серед пустки і тиші, він нечутно ходить примарою,

Ніби всі пелюстки облетіли, ніби місяць сховався за хмарою.

Тихо ходить зчужілим будинком, помічаючи власні речі,

І дивуючись артефактам – небезпечним і недоречним.

Бачить зібгану мертву постіль, бачить зайву зубну щітку,

І забуту її косметику, й інші речі, що вийшли з ужитку.

В холодильнику – дивні продукти, на столі – недопите вино.

Ще вночі недоладно кохались і навіщось дивились кіно.

Не згадають акторів і назву, і байдужим здавався сюжет.

Ніч густішала й застигала, ніби пісні останній куплет.

І словам його більше не вірила, і мовчала вона ображено,

І зустрілись два погляди злякано, не впізнавши свої відображення.

Це була романтична комедія – сміх і милі пустощі в ліжку,

І, звичайно, сердечні трагедії, і щемливі музичні доріжки.

І кохання вдавали вправно, тільки фільм провалився в прокаті…

Режисер налажав зі сценарієм.

А актори не винуваті…

...

Максим Сальва

МАНДАЛА СВІТУ

Мандала цього світу проста –

Має верх і низ, дві сторони, має форму хреста.

У самому центрі – найвища гора.

Всі намагаються видряпатись на пік – в цьому полягає гра.

Жменька боїться, що забракне снаги,

Не дійти, не зазирнути за обрій, де шумлять океану береги.

Не вдихнути на повні груди самого неба,

Впасти знекровленими на шляху. Йдуть – бо так просто треба.

Інші повзуть, ледь пересуваючи ноги.

Роблять довгі привали, шукають зелені долини, сходять з дороги,

Роками роздивляються квіти, що в’януть і знов цвітуть.

Одні крокують швидко, інші повільно – але всі до піку йдуть.

Всім цікаво – чи вже є хтось там, на верхівці гори?

Чи дійшов, чи розклав багаття, гріє руки, розгорнувши свої прапори?

Ті, що йдуть із нехіттю, шепочуться поміж собою:

Там лиш безодня й вітер шалений: не буде переможців у цьому двобої.

Кожен, хто дійде, долаючи втому і страх –

Потягнутий буде штормом ущелиною, здере об скелі шкіру на обмерзлих руках,

Кинутий буде у прірву і згине в імлі –

Ось чому так страшно їм перемогти у нескінченній за пік війні.

Гей! – гукали мені. – Куди ти пішов?

Всі йдуть нагору – що ти в мертвих пустелях знайшов?

Я перейшов піски, висохлий, мовби тінь.

Сів я на березі моря – і задивився у синю гладінь.

...

Максим Сальва

ЛЮБОВ

Любов купують і продають, скріплюють штампами, затискають у папках.

Любов женуть з дому, пригноблюють, цькують, любов проклинають, ховають у масках.

Тамують серце, відводять очі, примушують вуста мовчати.

Любов ненавидять, забороняють, від неї радять щодуху тікати.

Любові заздрять, шепочуть за спинами, розпускають про неї чутки.

Любов’ю ранять, шарпають душу, розбивають серця на друзки.

Любов це біль, це самотність, облуда, невигране кисле вино –

Ударить в голову – і покине, а ти полетиш на самісіньке дно.

Любов – то вирок, любов – то кара, у полум’ї ешафот.

Поманить ніжно, накаже владно – пізнаєш безодню мук і скорбот.

Любов тендітна, любов нездоланна, старіша від пірамід.

Любов – єдиний на той бік річки в долину щастя таємний брід.

Любові шукають, Любові чекають…

...

Максим Сальва

ВІТРЕ, ВІТРЕ…

Вітре, вітре – завмри на хвилинку

і на вікнах фіранок не руш.

Не здіймай хтиво їхні спідниці,

не збивай із дерев стиглих груш.

Не хитай ти підлогою тіні,

і не бався промінням з вікна –

Хай зупиниться час в своїм плині,

хай поспить трохи поруч вона.

Не існує насправді нічого –

ні набитих відлуннями міст,

Ні гриміння за обрієм злого,

ні із днів нескінченних намист.

Є кімната і вікна високі,

є підлога і стін білих тло,

Густота її плинного тіла,

її тіла медове тепло.

Як розкриє вона очі сонні,

рушить знов круговерть вікова –

Я клинописом на підвіконні

закарбую любові слова.

Доки ж спить, десь у мене на грудях

заховавши обличчя своє,

Дослухаюсь як жінки волосся

проростає крізь серце моє.

...

Максим Сальва

САНСАРА

Кожен з нас народився із кинджалом у серці – кинджалом смерті.

Промайнуть і любов, і твій труд, і печаль – і будуть стерті.

Розпадуться піском всі возведені кам’яниці.

Обернуться на порох і книги твої і полиці.

Забагато нудьгуєш, чекаєш дзвінка з останньої пари.

Ніби потім спочинеш, уникнеш і призу, і кари.

Ніби знову втечеш від боргів, віддавшись в Петрові руки.

Мов попереду – тиша, і темрява, й вічність розлуки.

Та тебе повернуть у той день, коли ти відібрав машинку,

Наступив на жука в запереченні тяжкості вчинку.

І байдуже, недбало обрав ти не той факультет,

І не тій посміхався, не тій дарував букет.

Коли ти не пішов, не поїхав, трохи ще полежав на дивані.

Коли ти відвернувся, щоб не бачити іншого рани рвані.

Коли ти по пір’їні сам обдер свої крила легкі.

Коли ти обманув, не згадав, у біді не подав руки.

Будеш все виправляти, допоки не виправиш все.

Лиш потому побачиш, куди течія несе.

Будеш вічним студентом – у Всесвіту безмір часу.

Поки сам не доб’єшся переводу до іншого класу.

Не пробачать нічого – жодної з помилок.

Будеш в пеклі цьому, аж поки засвоїш урок.

Будеш вічність блукати – одні і ті самі події й обличчя,

Поки власного раю не збудуєш по довгих сторіччях.

...

Максим Сальва

СХІДНА ПРИНЦЕСА (луганському дитинству)

Моя принцеса говорить швидко, сміється, захлинається словами,

Бігає, стрибає, співає, танцює, поправляє волосся руками.

Курить за гаражами – понарошку, не в затяг, смішно тримаючи сигарету.

Вночі вона дивиться на зірки – шукає щасливу прикмету.

Інколи цупить косметику сестри – фарбує обличчя яскраво.

У білих кросівках виходить надвір – і позирає лукаво.

Читає якихось Маркеса, Сартра, Камю, слухає рок з матюками.

І з мене на мить вибиває дух, випадково торкнувшись руками.

Ганяє від станції і до шахт на мопеді у міні-спідниці.

Світить білизною – мріє – хтось забере до міста, а може й столиці.

Притискається довірливо під дощем, ховається під моїми руками.

Хмурить брівки – не добере – як поводитись із чоловіками.

Червоніє легко, оповідає чутки, ледь чутно шепоче дурниці.

І пахне квітами і вугіллям, дюшесом і залізницею…

Все відлетіло. Далеко позаду наші літо й дитинство.

Сили Небесні, бережіть принцесу мою і наше спалене Королівство.

...

Максим Сальва

Ромео

Ромео в далекі дороги іде,

У безкрайні поля на чужину він бреде,

Щоб людей рятувати по світу

Коли впаде остання квітка білого цвіту.

Він поїхав у далекі краї-

Що чекає його на цій чужині,

Далеко від родини,

Дітей і дружини?

Ти вершиш добро,

А чи люди це цінять,

Чи думку до тебе свою змінять?

Ох Ромео в краю цім ти страждаєш

І що з цього ти маєш?

Чи люди добро твоє оцінили

Чи цього вони хотіли?

Інколи за добро вони тебе карають,

Бо не знають що з тобою вони неправильно вчиняють.

І що з цього вони мають,

А нічого доброго.

Не оцінили вони того що Бог посилає,

То нехай краще їх покарає!

А Ромео –герой буде далі йти,

Щоб світ перемогти!

...

Діана Гобой

СІМЕЙНИЙ ЛІКАР

Сімейний лікар - це той, хто поруч завжди,

Хто важливий у житті і долях наших.

Людина, що допомагає зберегти

Здоров'я родини: молодших та старших.

Це є Доктор з великої літери «де»,

Хто завжди приходить нам на допомогу,

Це людина, яка і в день і в ніч знайде

До потрібного адресата дорогу.

Сімейний лікар - це обличчя знайоме,

Що завжди допоможе в скрутну хвилину.

Йому наші переживання відомі,

Його можна вважати членом родини.

Тож дякуймо сьогодні нашим лікарям,

За те, що прагнуть всій сім’ї допомогти.

І хай сімейний лікар завжди буде там,

Де потрібно буде здоров’я зберегти.

Вірш до Всесвітнього дня сімейного лікаря (19.05.2023.)

...

Мирослав Манюк

Рай

Є на небі рай,

Неземний гай,

Невидимі красоти,

Великі широти.

Там Бог на престолі,

З дітьми грає,

Там Ангели на Подолі,

На арфі грають,

І всі від щастя літають.

Печалі місця там нема,

Щастя все заполонить,

Бажає Бог усім добра,

І всім у серці миру хоч на мить,

Там вже ніхто страждати не буде

Не буде війн і бунтів,

Не буде закривавлених мечів.

Любов там вічно буде панувати,

І в серці не згасати.

До бою рвімось ми,

Щоб рай здобути ми могли.

...

Діана Гобой

Провінційна дівчина

Проходить день за днем

Не схожий на Едем,

Провінційна дівчина з хорошої сім*ї

Живе у мріях немов у сні.

А суворий світ оцінює її несправедливо

І все у світі цьому мінливо,

І щоб вона не бажала- усе неможливо,

Але вона збирається усунути перешкоди уміло.

Хай світ її не розуміє

І хай не все вона як люди вміє,

Проте незламний дух її до бою рветься

Який нетлінною надією зоветься!

Вона як люди –хоче щастя,

Але кругом підстерігає її одне напастя.

Хіба ж винна вона, що народилася не така як усі

І не бажає приймати світові закони оці?

Бо закони ці у собі нічого розумного не мають,

Але люди цієї очевидної правди не хочуть - тому й не знають!

...

Діана Гобой

До, як годиться, Бісектриси

Пора блаженства проминула

прийшла - замішань і тривог.

Я йду від вас туди, де небу

дерева роблять хендехох.

Де ми колись із вами вперше

гуляли та без заковик

у срібнім світлі обіймались,

немов дружина й чоловік.

Тепер же йду від вас. Розбилось

чуття мого яйце-райце

і ви поета не спиняйте,

а повертаючи лице

простежте, як рушаю в далеч,

свій закінчивши перекур,

бо мене кличуть і співають

вогні далеких амбразур.

Не можу я у вашім дзоті

плекати мертве почуття,

тому в далеку путь рушаю,

в далеку путь рушаю я.

Мене забудьте на 101-й,

згадавши в день разів по сто.

Я камінь, вкрадений Війоном,

з "Роману про чортяче бздо".

Піду, допоки є ще сили,

піду я, поки ще не здох

і понесу в пістрявій торбі

цілунок ваш, загорнений у мох.

У мох - бо він бактерицидний

і називається сфагнум.

А ви, моя кохана, цитьте,

що душу вашу не збагнув.

Забудь, що був такий поетик,

якого так любила ти,

сплітаючись у тет-а-тетах

серед міської суєти.

...

undyber

Черевик

іду собі, такий задрипаний

і вже не зовсім молодий:

у лівім черевику рипає,

немов у колесі без ніпеля,

хоч зупинися та не йди.

ще півквартали і проклятому

кінець походу настає.

в мішку вода і два салатики,

із оселедця й олів'є,

і книжка про теор-граматику

(де закладкою олівець)

густа і темна, наче патока,

уся зацапана й розпатлана,

сказати чесно, нанівець.

припустимо, не так і голосно.

мо', за машинами й не чуть.

але скажи, з якої користі

мою ти акцентуєш путь?

рипи-рипи. не так далеко вже.

і начувайся, бо їй-бо

до хати тільки-но дохекаю -

вчиню тобі правдивий реквієм

і болестрашицький футбол.

а втім, чого б їм помічати:

очами де не поведи

летять і пурхають дівчата

немов качата до води.

...

undyber

ДЯКУЮ ЯБЛУЧНОМУ САДУ

Дякую яблучному саду

За ранка свіжую прохладу,

За сонця дуже швидкі сходи,

За яблука – дари природи.

Дякую яблучному саду

Я за пташину серенаду,

За сонячне опівдні світло,

За те, що все в саду розквітло.

Дякую яблучному саду,

За те, що в тіні його сяду,

Коли мені спочити треба,

Якщо у цьому є потреба.

Дякую яблучному саду

За те, що нас зібрав в бригаду,

Що не дає засумувати

І що є де попрацювати.

Написано: 05.10.2015.

Відредаговано: 17.05.2023.

...

Мирослав Манюк

Вітри

Дозволь вустам сказати те, що дмуть

Вітри в серцях сполокані дощами,

Та поцілунком не дозволь йому

Зректись грози, що в’юниться над нами.

Слова твої, без подиху – пусті

Як полотно, що зовсім не зворушно

Висить і припадає на стіні

Пилюкою. Але вливає в душу,

Його подобу, як слова в рядки

Поезія, буквально зі сторінки

Скипаючи у хіть, що явить дар

І від пера жадає відректись,

Від пустослів’я взятися до жінки

Спустившись ниць з її молочних хмар.

25.09.2022

...

Володимир Каразуб

Не сняться сни

Не сняться сни,

Не снишся ти і просинь,

Що наче острів

Ставши відколись,

Складаючи із форм і рис твоїх

Оголену і випещену осінь.

Триває спринт.

Затягується небом.

Туман спадає, день

Спадає, ніч.

І на футболці в тлін затертий принт

Твого ім'я, яке складали зорі

Своїм яскравим сяйвом.

Геть біжать: в пейзаж,

Дорогу, шприхами і далі

Летять по колу циферблатних справ

Короткі стріли, пошуки невдалі,

Відкинуті холодні імена.

І правда, —

Не сняться сни,

Не снишся ти і — досить.

Туман спадає, день

Скидаєш в піч.

І легко так, і легко, і непросто

Любити не привласнюючи ніч.

22.10.2021

...

Володимир Каразуб
16+

Мій Шевченко

Ох Шевченко, сивий, любий,

Як тобі на небі і в землі і у твоєму Дніпрі зараз?

Чого ж тебе завжди згадують,

Коли ллється червона кров?

Від страшної загарбницької зброї,

Що не знає навіть жалю до людей…

Кров українського народу твого ллється,

Який ти так намагався врятувати багато років тому,

Віддати йому ті блакитні крила волі -

Думи нашої землі.

Пишучи про це на своїх сторінках старих книг,

Немов як той ураган кохання,

До власної неньки України…

Тоді дай відповідь мені, будь ласка,

Чого тебе згадують лише тоді,

Коли падають кам’яні пам’ятки на землю червону?

Вони перетворилися від ваги танків на крихти,

Не залишаючи після себе нічого живого,

Окрім звичайного сміття

В очах тих окупантів.

І твої пам’ятники старі падали,

Веселячи тих, хто лише зовнішністю схожі на людей…

Але і ти, і я знаємо одну правду червону:

Ти не впав,

Не впадеш ніколи,

Й твоя постать блакитна,

Яка міцніша за граніт.

На місці того каменя зруйнованого стоїть,

Дивлячись на хаос навколо -

На ті вибухи шалені.

Дивишся ти, як твій народ вбивають…

Намагаються забрати в нього очі знову

І поховати десь біля хатинки звичайного пса,

Забувши, що такий народ був колись.

Бачив ти це багато разів,

Однак твоє слово завжди вітри волі та долі піднімали,

Підіймали ті криваві хмари страждань і болю,

Підносили їх до очей Бога.

Проте і ти, і я знаємо,

Що Бог помер ще тоді,

Коли людина вперше вбила брата.

І надії на інші небесні сили зовсім немає,

Але ти знав, що Бога немає на землі.

Вирішив замінити його,

Стати символом вітрів у складну годину,

Пишучи про силу українського народу.

Та потужність кривдника у річках синіх втопить,

В лісах чорних поховає,

Птахів на небі залишками від тіл нагодує,

Не маючи краплі жалю…

Лише кришталеві сльози

Від мертвих тіл побратимів…

Тоді, Тарасе, відповідай:

Чи бачиш ти майбутнє в очах твоїх птахів,

Коли ті над Дніпром пролітають?

Зараз молодих соколів багато на твоєму безхмарному небі,

Вони ту пісню горду твою співають,

Даруючи силу тобі й твоїм братам і сестрам силу сонячних крил,

Знову перероджуючи вас на сторінках гарячих сліз,

Немов тих серафимів у вогні,

Але, Тарасе, чи бачиш ти майбутнє?

Чи бачиш ти майбутні річки?

Які навіть Дніпро зможуть пересилити.

Чи бачиш ти молоді зелені гаї?

Чи ти бачиш темряву нічну у своїх очах,

Коли замість червоних поллються блакитні дощі?

В тій темряві є звичайне сонце,

Багато різних зірок,

Проте майже немає твоїх зелених гаїв

Або тих молодих сильних птахів…

Вони щезли кудись,

В зовсім інші світи,

Немов їх чума скосила

Під час вогняних дощів…

Дай відповідь мені, Шевченко,

Чи бачиш ти свою труну,

У яку тебе можуть знову покласти,

Повністю забувши у лісах живих?

В якій ти будеш лежати гнити,

Втрачаючи цінність твого слова,

Поки знову смак крові червоної не скуштуєш…

І тільки тоді

Твої сторінки віршів вітри колихатимуть,

Сидячи на небі,

Що над головами людей в їхніх очах…

...

Пан Осадчий

Пора тепла й відпочинку

Літо –пора тепла й відпочинку

Ставайте дітвора на розминку!

Лиш в рік вона є –пора єдина,

Вона завжди у нас незмінна

Мов квітуча сакура нетлінна.

І чарує вона всіх перехожих красою,

А втім буває й дощова порою,

Але справиться з любою бідою

За мить і сонце знов засяє

І кожен від літа втіху має.

І відкриває браму в світ пригод,

Не знає ця пора невдач незгод.

Розкриє душу мов квітка ота,

Яка дивлячись весело каже: «Зірви мене, я твоя»!

Заспіває пташка- знай то вона,

Мелодії струнка дивна пора.

Для всіх грає пісню вона

І ніяка зима їй не страшна

Чи навіть невеличка імла,

Коли в душі ця чудова пора.

Зве у світ невіданий,

Манить чарує,

У світ незвіданий,

Який із троянд для тебе будує.

З року в рік через віка,

Усі розчарування пройшла,

Мов фенікс відроджується раз на рік

І буде з нами повік.

...

Діана Гобой

Кафе "Дорожне"

Знаєш, буває так, що сказати нічого,

І без зайвої скромності та риторики –

Не просто мовчати, а промовчати,

По-справжньому, вдумливо, не тараторити.

Та й, що сказати, хіба для рими

Щось дуже простеньке і пустопорожнє,

Бо все, що важливе присутньо-незриме,

Як погляд туристки в кафе "Дорожне".

Тому не скажу, я нічого лишнього,

Взагалі нічого, що варта подиху.

Я випитав слово у Всевишнього,

І став мовчазливим, самотнім,

злодієм.

27.04.2021

...

Володимир Каразуб

Лист у осінь

Я напишу листа в чарівну осінь

Про листя пожовтіле у волоссі,

Про павутиння в оксамитовий сезон

І на осінньому вікні старий вазон.

Я напишу листа у вітер прохолоди

Про перший подих осені і насолоди,

Про почуття зігрітими словами

І поцілунки солодкими вустами.

Я напишу листа в холодну зливу,

Що змиє літнє щастя полохливе.

Про світ, що пах трояндами й коханням,

Про сонце, що золоти́ть востаннє.

...

Svetoviya

Весняна благодать

Прийшла весняна благодать

Сади цвітуть і ліс весь оживає

Дерева в зелені стоять,

Немовби мавки, що співають.

Веселки дзвоники бринять

Річки дзюрчать, пташки співають

Діброви з вітром гомонять,

Нібито й справді розмовляють.

Весни веснянки майорять

І любо все, кохання оживає

Сонця промінці струменять,

Неначе й справді ми у раю.

...

Svetoviya

Вербиця

Квітень місяць зеленіє, в небі сяє сонце,

А свята Вербиця світла, загляда у віконце.

І душа вірян співає, щире просвітління,

Бо вже близько на порозі Христа Воскресіння!

Свічки в церкві запалають, свята віра в Тайну

У Божу силу чудодійну, велич неосяжну.

Після Вербної неділі - писанка та паска,

Бо на нашу землю зійде Божа милість й ласка.

Гілочки вербові святять, в християнське свято

І бажають усім серцем щастя й благодаті.

Рідним й близьким, українцям, здоров'я та миру,

Україні нашій любій сили, слави й віри!

...

Svetoviya

Сонний

Осінь. Вечір. І місяць круглоликий,

Що світить другим, блідим сонцем.

І я, в ці чарівнії хвилини,

Плентаюсь між тінями сонний.

Клич німий, десь поза світом,

Зве мене на стежки дальні.

А я лиш чую, як листя шепіт

Розказує забуті балади

І бачу розмитим оком

Розплавлені місяцем міста.

І ось, крок за кроком,

Мій втомлений розум засина.

...

Зірколов

Мартинонька

Зростала нині трава,

Коли ти в моє життя прийшла,

Ніби нізвідки через ворота прошмигнула

І до мене ласкаво прилинула.

Величава і граційна - моя королева,

Її приходу воспівали дерева

І сонцем поцілована на лобі,

Вона дивилася всередину душі.

Ми ідеально одна одну розуміли,

Наповнювали наші серця Любов’ю і змінили,

Більше не уявляли себе окремо

І лиш одна від одної добра ждемо.

Ніхто на заваді тепер нам не стане,

Бо разом сила і перемога,

Ми віднайшли пристанище у Бога.

...

Діана Гобой

Духовна боротьба

Ми зламані стаємо тоді,

Коли втрачаємо упевненість в собі і в завтрашньому дні

Й тоді коли надії полишаємо,

А мрії відторгаємо.

Духовна боротьба-драма поетична,

Часто у вчинках буває не етична

І слів не вистачить аби все сказати,

Що на душі тій коїться описати.

...

Діана Гобой

Останні дні хвилин останніх

Останні дні хвилин останніх,

Проникають в душу спогадами мрій ранніх,

Як же вони в душу проникають,

Останні хвилини раю спопеляють

І пронизують мене до болю,

Що приходиться круто міняти долю.

З раю в пекло наче з тепла в холод

І пожирає мене духовного спокою голод.

Як же хочеться продовжити незрівнянні ні з чим солодкі миті,

Чарівні мрії й спогади радістю покриті,

Як цього хочеться: та доля диктує нам свої умови

І доводиться надягати на себе трудів тяжких окови.

Останні дні хвилин останніх,

Кудись ідуть щастя забираючи

І притуплюють гарні спогади їх стираючи,

А серце щемить гулко стукаючи,

Мене усю зсередини мучаючи,

Але я надіюся що рай ще до мене вернеться,

В душі спокоєм ляже і в серці приємним трепетом озветься.

...

Діана Гобой

Осіннє кохання

Як я люблю дивитися в твої очі,

В них я бачу блиск янтарної ночі.

В очах твоїх ніжність кохання,

Ти моє осіннє зітхання.

Любов твоя до мене безмежна,

Полонив моє серце –від тебе залежна.

Під дощем осіннім ми з тобою гуляли,

Саме тоді один одного ми й покохали.

Руки твої мене обіймали,

Губи твої мене цілували,

Все одне одному пробачали

І так безумно кохали.

...

Діана Гобой

Умиротворення

Коли я слухаю тебе, розумію,

як не потрібно мовчати, щоб

нараз не сказати лишнього.

Серпневе сонце витягується стрічкою

скотившись з дахів вздовж вулиці і

зникає вкінці під склепіннями

розквітлих крон.

Простуючи твоїм кроком – повільним,

але уривчастим ритмом,

серце обвиває промениста підв’язка недільного

умиротворення.

І твоє густе, тим же сяйвом підібгане волосся,

в якому вся розкіш паломника,

що стрічає прохолоду в спекотній день під кроною липи,

веде мене ген у кінець вулиці.

А там,

стрічка мого серця стане перістою,

і дивлячись на твоє волосся, я бачу більше дерев,

аніж одітих у золото сонця будинків.

21.08.2020

...

Володимир Каразуб

мариво

«мариво»

ти приходиш уві сні,

мариш тихо, нічне ти сновидіння..

я хочу тебе бачити лиш на коротку мить!

як тут зникає це тихе лиходіння,

я хочу бачити твої діяння,

як ти шукаєш нові сни,

як голову мені дурманиш,

як пускаєш цей солодкий дим,

я так не хочу, тужити за тобою,

а без тебе так боляче мені

ти -моє зловчасне покарання

і я досі не розумію наміри твоїх дій.

лиш плисти з тобою у відчаї, спокуси тьми

та ти лиш дивишся очима,

які мов мариво світлих ночей!

як місяць світить у садку, очей не можу я замкнути, хочу бачити тебе зараз тут,

не поринаючи у зло!

побудь зі мною лиш хвилину !

у цій реальності сумній

відкрийсь мені,

шепни мені на вухо,

хто ти є, чому приходиш

твій аромат, мов скошена трава,

Ця ніч до мене така зла,

частину мене ти забираєш

під місячним сяйвом одну залишаєш

ти для мене лиш загадка

так, дозволь тебе розпізнати

...

мавка

Час

Час - то досить дивна штука

І не допетраєш ніколи -

То він наче не спішить нікуди,

То летить, мов швидкі соколи.

То хвилинами йдуть години,

Та в інший момент навпаки,

Від чого біжиш, дзиґарь схопивши,

Як той кролик у чуднім ковпаці.

І голова болить до скону

Від тої незрозумілої проблеми,

Чи то рухатись постійно скоро,

Чи то все повільно, по-маленьку.

Ось, здавалося би, немає рішень,

І в цім тумані навіки згаснеш ...

Та є розгадка на поверхні -

Треба все робити вчасно.

...

Зірколов
Увага!
Сайт працює у режимі альфа-тесту. Про помилки пишіть Аркушу або на support@arkush.net!
Новини
Розпочався конкурс 🇺🇦⚡️ Квантова Україна ⚡️🇺🇦
23.11.2023

Слава Україні, аркушики! 🇺🇦

Ви довго чекали, але час настав! Починаємо збирати твори на конкурс 🇺🇦⚡️ Квантова Україна ⚡️🇺🇦

Озброюємось квантовою механікою, перечитуємо класику наукової фантастики про паралельні реальності та надихаємось втіленими у кінематографі та відеоіграх мультивсевсвітами! ⚡️

... Детальніше
Блоги
Карта всесвіту ФолкхартаЄвген Кобилянський
01.12.2023
І так, я нарешті наважився створити карту основного континенту вигаданого мною всесвіту. Ухох - конт ... Детальніше
Я купую Disney!Янко Далт
01.12.2023
Одного дня я таки куплю Disney! Це стане моїм Magnum opus. P.S. Якщо сходити з глузду, то з розмахо ... Детальніше
Оновлення, щодо конкурсу «Безмежний космос».Олександр Гаврик
24.11.2023
Через численні наполегливі прохання на конкурсі додається авторський приз за перше місце за результа ... Детальніше
Зроби Мавці подарунок - наблизь перемогу Мавка (Ганна Заворотна)
30.11.2023
У неділю у мене День Народження. До цієї дати у мене на фб-сторінці із 2015 р. проходить акція "Зроб ... Детальніше
Я купую Аркуш!Бодісон
30.11.2023
Так, сьогодні не 1 квітня, але й ви правильно мене зрозумійте. Коли я бачу круті ідеї та проекти, то ... Детальніше
Нове оповідання "Tenebris invoco me"Віталій Дуленко
01.12.2023
Всім привіт! Сьогодні вашій увазі пропонується оповідання "Tenebris invoco me". Писав я його для кон ... Детальніше
На Аркуші вже:
8447читачів
83525коментарів
Щиро вдячні всім, хто підтримав нас переказами на рахунок!
А також всім, хто приєднався до нас на Патреоні!
Наші патрони
Всі кошти підуть на розробку та розвиток Аркуша! А підтримати нас можна тут: