A. M.

Темні та світлі фарби

На склі сплелись у візерунки душі.

Розірвати захочеш — не зможеш —

Склались у пазли вони.

Серед безкрайого поля вони

Рятують серед пустки і пітьми,

Кольором відображається поле

У світлі веселкових країв.

«Чи можна ранити, розбити?» —

Питання закрилось в голові.

Ті пазли різнокольорові,

Які склалися в сюжет один.

Пташка червоноока зупинилась,

Подряпати хотіла - не встигла.

Злетіла і стрімко полетіла,

Кружляючи в повітрі, ніби вже не ціла.

Троянда шипами торкнутись хотіла,

Була така близько, але не змогла:

Торкнутись пелюстками,

Як зав'янула безпричинно.

Пісок пересипається у чаші —

Час летить наче сизокрилий,

Тримаючи здобич та й не одну,

А кольори все на місці.

«Придивись, чи все так бездоганно» —

В меланхолії спливає думка,

Звучить мінором в голові:

«Неймовірна картинка на місці».

Не складаються в голові

Ці перли різнокольорові.

1, 2, 8,10 — рани зруйнували кольори,

А подряпин? Вже не злічити взагалі.

«Що ж руйнує їх?» — логічне питання.

Те, про що не думають

Літають у повітрі,

Врізаються у серце болем.

Неважливо, що створює цю,

Наслідок все ж один один —

Ті пазли зруйнувані вкрай.

Лиш друзки залишились на дні.

Ці тмьяні перли, втратили колір,

Серед поля вже не манять красою,

Відлякують ранами кров'яними,

Лякають себе і всіх навколо.

Десь далеко там, серед лісів,

Шукаєш спокою в собі.

Знайти його не можеш ти,

Бо сховано воно десь у душі.

На стілець присядь тихенько,

Насолодись красою миленько.

Подумай враз і навіки:

Зостатися з собою чи хотів би ти?

Страхи свої не ховай далеко,

Зустрітися з ними прийдеться — й нелегко.

Не покинуть тебе, й не проси,

Лише побори їх назавжди.

Думки не чутно вже давно,

Сховалися в закутках душі.

Лиш зелений рай, що так шелестить,

Відбивається в думках враз.

Поряд пташки співають

Веселу пісню, та ще й не одну,

Про красуню-принцесу й красеня-принца,

Що залишилися лише на біду.

Маленький струмок,

Наче вишитий нитками,

Розділяє на «до» і «після» життя —

Й тебе, зокрема.

Все, що колись було, — пройшло,

Все, що буде, — не настало.

Живу цю мить,

Залишившись на стільці зі своїми думками.

Не роби, про що пошкодуєш!

Марні кроки: від себе чи до себе,

Осяяння світла, що так обіймає тебе —

Не роби вигляд, що час не марнуєш!

Не співай тому, в кого вагаєшся цілком,

Не цілуй душі, лише тіло вночі.

Палко, болісно, мов краплини розтоплюєш в пітьмі,

Бо прийде час — страждатимем обом.

Десь злива охолоджує рай,

Хотіла б я туди на мить спокою —

Охолодитися враннішньою росою,

Зупинити думки лиш на край.

Забуть, що було колись в просторі!

Не думай, що буде в моменті, живи —

Живи ту мить, тікаючи від нудьги,

Не залізаючи в душі ті безмірі!

Багряний світанок,

Шепочуть пташки.

Весна... Прийшла вона.

Але незмінне одне — втомлені очі твої.

Побачити цілий світ

В них так хочу я,

Заглянути в середину душі,

Залишивши краплину тепла.

Ти знову не спиш...

Вже сонце, хитаючи головою,

Зве у безмірну далечінь — але ні, не спиш,

Думки взялися міцно — не дають...

Вони, наче хвилі в морі,

Бушують враз і враз,

Б'ючись об скроню,

Залишаючи безмірний гам.

Чашка на перилі балкона

Зібралася у далечінь —

Зустрітися з холодним асфальтом,

Розлетітися на друзки.

Руки в фарбі ненависній

Звисають з колін.

В кімнаті — картина,

Що так болісна тобі.

Минає час... Година, дві.

Все прокидається,

Живе, біжить, злітає.

Лиш на балконі все зупиняється.

Час зупиняє на мить,

Бо треба й далі йти.

Кроки десь в далечині,

І тихий шепіт почувся мені.

Кришталева дрібничка,

А в ній — все буття

Живого життя —

Неймовірне биття.

Стоїть на столі,

Відбиває увесь цей світ.

Колір очей, таких рідних, своїх,

Відбивається десь у глибині.

Ворог її - пил

Так міцно обійняв,

Вже не видно світ буття,

Проміння золоте — вже мов тінь.

Стоїть той кришталь перед тобою,

Думаєш: впустити — впусти,

Розбий, заплямовану часом, —

Не збереш потім її, будеш довго шукати.

Ті маленькі шматки кришталю,

Потемнілого від часу,

Будеш довго шукати —

Не знайдеш, як захочеш зібрати.

Провідник у світ туману,

Той далекий та низький,

Той страшний та безсумнівний

Десь під ковдрою лежить.

Як не хочеш збудити та біду

Не сховаєш її: вона всюди.

Не втіечеш від неї — марно,

Лапами обгорне славно.

Очі, горло та все тіло

Полюбляє той метал.

Шрамами обтік все тіло —

Не залишив ні каплі слів.

Вночі особливо небезпечний —

Бережітьчя його, малята.

Не зазирайте в кутки свого розуму —

Ховається він там безжально.

Він...він...він... — одні таємниці

Таємнича особа, дійсно.

А можливо, й не особа —

А стан той турбулентний.

Він є тим, ким бачите ви,

Буде тим, ким захочете.

Лише функцію виконує свою справно —

Щоб сльози текли безславно.

Депресивний вийшов віршик —

З-під пера ззовні ці слова.

Бережіться цього пана,

Назва якого - депресивний стан.

3...4...5 подихів

В серці — биття.

Десь всередині, далеко

Від людського буття.

3..4..5 шляхів

Які ж обрати? Підкажи мені!

Ті, що ведуть до тебе, ті, що обминають?

Результат все ж один.

3..4..5 ниток

Чи клаптиків ковдри —

Ранених дух обох.

У кого більше? Неважливо знати нам.

3..4..5 рвуться

Ті нитки, не залишаючи надії,

Рвуться...

Будемо зашивати знову?

3..4..5 кроків

У безмежжя миті,

Стежками сирими —

П'ять кроків у невідомість життя.

3..4..5 дверей туди,

Де захищений.

А лиш в думках зайдеш туди —

Всього 3..4..5.

3..4..5 мазків фарби

На картині зайві —

Сірими буднями пронизані.

Зайві — не мають існувати.

3..4..5 всього

Залишилося несказанним,

Залишилося забутим,

Як та ковдра з клаптиків — десь далеко.

3..4..5 — така нісенітниця,

3..4..5 — невже вистачить?

3..4..5 в думках —

Для всього лиш 3..4..5.

Присвята: панночці з мереживними манжетами

При місячному сяйві,

Серед мереживних рядків,

У кожному слові —

Вся ти, твоя подряпана душа.

Музика давно проїла мозок,

Вже не розуміючи слова,

Уявляю я тебе серед місячного полотна,

Серед тисячі порожніх слів.

Невже ти — відображення моє?

Переплетене тугою й смутком.

Невже ми схожі?

Серед тисячі слів ти мовчиш.

Художник на полотні зобразив постать:

Волосся спадає на лице,

Сумні очі, спраглі губи —

Це дзеркало так схоже на моє.

У вагоні тому, сидячи

Серед тих злісних душ,

Являється ти мені

З очами, повних мук.

Покаятись я так хочу перед тобою,

Не знаю, що з тобой робити.

Залишишся ти там на віки

Серед тих мереживних мук.

Заплямовані дощами ті рядки —

Твоїми чи моїми, не збагнеш.

Лише душа з тобою поруч на віки

Серед темних лісів тихенько бреде.

Використаєш шанс чи помреш?

Шанс жити вільно хоча б раз.

Залежить від мене...

Та я поганий автор для тебе.

Моя душа там поруч з тобою

Плаче від власних рядків.

Пробач, мила, я не знаю

Залишишся жити ти...чи ні.

Присвята: вишні в моєму саду

Що ж вбиває людину

Швидше за срібні слова?

Можливо, та спокуса,

Що вічно жива?

Хвилею лави роз'їдає вона —

Все тіло, всю душу,

Світлий розум.

Вона вічно жива!

Манить вона мене вишнями,

Залежність вони пробуджують в мені.

Хочеться їх з'їсти

Десь далеко у пітьмі.

Холод обвиває тіло,

Розвіває волосся десь на край.

Руки твої біля моїх —

Викликають солодкий страх.

Проводячи по теплим промінням,

На обличчі біля щік,

Так і хочеться з'їсти —

Ті маленькі чорні вишні.

Слова срібні і безжальні,

Скотились небом в серце — грай!

Грай ту пісню десь за небокрай.

Ехом розлилася вона, що...

Срібні іскри з неба розійшлись.

Всю злість, апатію і крик

Вони принесли.

Твої, — це ж твої скарби безжальні.

Б'ють вони в душу мечем,

Замовленим десь далеко

На вбивство —

Вбивство срібними словами.

Пройде час, ти зрозумієш —

Та буде пізно,

Бо той срібний меч, покритий срібними словами,

Згубив вже сотню тіл.

Зоре моя ясная,

Світиш ти з небес

Яскравим світлом —

Потаємні її кутки освітлюєш вмить.

Зоре моя —

Надій ти промінь вечірній,

Спусти вогняну іскорку на землю,

Освіти темні кутки їхнього світу.

Зоре моя, поговори зо мною

Блиском своїх мрійливих,

Поговори про світ незвіданих причин,

Без темних хмар — лиш світлі дні.

Зоре моя, зоре моя,

Розкажи про сестер своїх близьких,

Які поруч освітлюють шлях —

Шлях людський, безкінечний.

Поповнюється з кожним днем ваш ряд.

Зоре моя, зоре моя,

Душа моя поповнюється —

Ряд душ поранених, безсилих.

Зоре моя, зігрій їх за мене,

Обігрій світлом своїм

Душі ті, поранені, безсилі, —

Стануть яскравіші хоч на мить.

Зоре моя, душа моя,

Прощатись нам з тобою час.

Не забувай лиш прохання мого —

Виткане з сліз… Печаль.

Чи задумувались ви,

Чому людина не може без води?

Анатомію згадаємо правда,

Складається є вона з більшості з води.

Так що ж якщо не дати їй

Цю живильну рідину —

Чи житиме вона довго

Без неї одної?

А що ж як замість води цілі —

Цілі на майбутнє.

Чи може людина жити без них?

Чи як ковток вони заради майбутнього?

Заради всього існування людини...

Та завершиться цей вірш одним —

Чи задумувались ви,

Чому людина не може без води?

Коли б я могла поглянуть знову

В дзеркала твоєї душі.

Вони ніколи не будуть ховати почуттів-Чистих твоїх.

Коли б я могла знову побачити відблиск у них-

Відблиск радості, добра, зла і смутну та будь-що,

Бо лише воно приводить мене до тями, Тільки з думкою прокидаюся,

Аби знову побачити ці невеличкі дзеркала. Знову поглянути в них,

Знову забути про все навічно.

Коли б я могла знову бачити

Віддзеркалення себе у них-

Віддзеркалення всього світу.

Невже я більше не побачу їх-Їх колір, який зводить з розуму.

Невже все так закінчиться?

Коли б я могла знову заглянути

У дзеркала твоєї душі,

У твої прекрасні очі-

Очі, які стали для мене моєю ж загибеллю.

Книга зупинилася на сторінці

Розповіді про ніч -

Ту ніч величну тиху,

Яка стала останньою для нас.

Берег, вкритий сяйвом золотим.

Очі твої радісно сумні

На тлі сяйва золотого

Здаються мені неземними.

Сторінка та потерта часом,

Випливає як в моїй пам'яті знову і знов,

І так хочеться забути той момент,

Наче це було все сном.

Очі незабутні твої — ікона, на яку я молюся,

Молюся вдень та вночі тихенько,

Наче злодій потайний,

Зробивши сто бід.

На тлі дзеркал твоїх безмежних.

Нічого краще не знайшлося,

Як та історія велична, тиха,

В пам'яті знову і знов.

Колобок – колобок,

котиться, неначе клубок,

по полях, по ріках,

з торбинкою на плечах.

Ось і в казці нашій знову

котитись недовго довелось, бо потрапив до Вуханя.

Відвернувшись, покотився наш дружок

через поля та ріки.

Зустрічає, не повірите хто, –

сіренький братик з драбиною на стежці,

але наш Колобок не злякався та далі помандрував.

Залишився той сіренький з драбиною на стежці.

Покотившись далі,

косолапий біля дуба

зустрічає нашого друга,

та схопити той не встиг,

як Колобок його переміг.

Співаючи, котився далі по дорозі

наш веселий круглий друг,

поки тут його Лисичка

не спіймала просто в рот.

Ну що сказати вам наостанок,

мораль цієї казки ось така:

Будьте обережними, малята,

щоб не потрапити на гачок

лисички хитренької — прямо в рот.

Жити, а не існувати —

Що розуміється в цих словах?

Чи проживати день по сценарію,

Написаних в думках?

Жити в лісі, десь далеко,

Від залізної руки втікати,

Що несе з собою сувої

Зобов'язань та чиїхсь сподівань.

Тікати, здираючи коліна,

До останнього шматка

Свого співчуття, снування —

До себе, своїх страхів.

Жити, а не існувати —

Скільки сенсу в цих рядках.

Наздоганяючи ніколи,

Не побачиш їх, лиш в думках.

Вечір зустрічає холодними обіймами,

які залишають тремтіння в тілі —

таке неприємне, холодне,

тремтіння з посмішкою на обличчі.

Біжучи по покритому інієм асфальту,

стаємо безумцями —

заручниками своїх мрій, бажань.

На одну лиш мить — жити.

Жити без планомірника в мозку,

без наслідків вчинків,

навіть тих, які будуть болісними,

болісними для нас.

Жити, тримаючи в серці надію

лише на одну мить

відчути прекрасне цього світу.

Лише на коротку мить.

Ноги тремтять від холоду,

зморені від бігу,

руки — наче закам’янілі.

Лише посмішка так і залишилася на обличчі.

Чекаючи під сильним дощем,

Не чуючи вже ніг від холоду,

Я стою в неї під вікном

Холодної осінньої ночі.

В руках — букет її тюльпанів,

А наче серце тримаю у руках,

Яке живе кожної секунди

Лише згадкою про неї.

Світ завмирає, руки холонуть.

Вітер наче шепоче: «Вона вийде» —

Вийде, але не скоро,

Не в цьому житті.

Йшли секунди, хвилини, години,

А я так і залишився —

Стояти біля її вікна

З плачучим серцем у руках.

Нитки, обплетені навколо зап’ясть,

залишають шрами.

Ноги, зв’язані мотузкою,

не відчувають уже болю.

Той біль відчуває душа,

окутана мороком,

зашита порваними нитками.

Стоячи на холодній сцені,

під назвою “життя”,

кожна людина відчуває його по-своєму.

Наповнене різними труднощами,

воно тяжіє на зашиту нитками душу.

Йдучи за сценарієм,

який хочеться розірвати, спалити, забути геть,

хочеться лише одного —

жити своїм життям, не за цим сценарієм,

який підготувало саме життя.

Чи задумувались ви,

Яка ж мета людини?

Чи руйнувати все живе на чиїсь Батьківщині?

Спалювати мости, руйнувати будівлі,

Руйнувати життя кожної людини,

Яка проживає тут - на рідній Батьківщині.

Жити, руйнуючи чиїсь життя -

Повний абсурд,

Абсурд дурного уявлення.

Павутина ніжно висить

На гілочці тоненькій.

Перлини світанкові виблискують на ній,

Ніби скарби невіданої краси.

Сонечко посміхається, дивлячись

На дива своїх чар,

Бо сонячні проміння із собою

Весну привели в їхній край.

Звірята стрепенулись, оглянулись:

Не бачили давно вони

Такої красуні чарівної,

Яка стежкою пливе до них.

До них йде — нарешті!

Красуня у цей край.

У неї в косах різнобарвні квіти,

Що прикрасили стежку, якою вона йшла.

Сміється зайчик, радіє білочка,

Що сонечко чарівну нам принесло.

Вибігають діти зі своїх домівок —

Зустрічати день чудес.

У людства лиш одне питання,

Яке поглиблене до кісток.

У серці — навічно воно:

Кохання — що воно?

Кохання приторний має смак,

Наче медом наповнене.

Та чи надовго цей смак?..

З собою залишить лише гіркий присмак —

Навічно залишиться у серці.

Біль та солодка мука,

Що дає надію кожен раз.

Та чи марну?..

Вирішити вам.

Кохання — що воно?

Вигляд має, наче хмара у ясний день —

Така легка, та недосяжна вона…

А як перетвориться на грозову?..

Каменем опуститься на серце.

Камінь — не змиє жодна з вод:

Вода скороминущих світлих вчинків.

Кохання — що воно?

Запах має квітів польових,

Які дарують море почуттів —

Світлих, неземних таких…

А що, як грізний вітер зірве їхні пелюстки?

Що, як запах цей божественний пропаде?..

Залишиться лише далеко — десь у пам’яті —

Цей запашний цвіт.

Та чи є одна відповідь на всі ці запитання?

Серце лиш підкаже вам…

Але чи цвістиме далі ваше серце —

Чи зів’яне, як квіти восени —

Вирішувати вам.

У людства лиш одне питання,

Яке поглиблене до кісток,

Відчувається, як важке зітхання:

Кохання — що воно?

Легенький весняний вітер

Роздуває волосся дівчини,

Яка в роздумах поринула

В старий сірий світ.

Розкрита книга перед нею

Зупинилася на одній сторонці.

Потерта вже вона, місцями пожовтіла,

Списана до останнього шматка.

Красуня не може дивитися на неї

Без сліз, яких з кожною секундою

Все більше і більше.

Червоні очі вже від цього.

Вітер, наче почув її,

Перегорнувши сторінку

На чисту, нову.

Невже почнеться нове життя?