Всі вірші

Іду.

Ріже ноги дорога.

Стою.

Не дійшовши до порога.

Чи стане легше від стояння?

Чи мо настигло нове покарання?

Не те, щоб легше від простою,

Ногам і досі важко, тож постою

На місці я однім,

Може знайду поради в рішенні новім,

Яке прийде, як відпочину,

Хоч й не вмощусь поки на м'ягкую перлину,

Бо ж ще стою на місці я одному,

А ноги й досі ще хватає втома,

Від довгої ходи.

Хіба ж буває навпаки?

Пішла до лавки.

Сіла.

Та відчуваю, що вже трохи відпочила,

Але ж ще треба далі йти,

Радість у майбутнє те собі нести.

А мо посидіти ще трохи?

Була хода позаду не легка,

Попереду простішой не чекаю.

Дорога вже на мене так чека,

Сиджу та все потреби йти я не вбачаю.

А що очікую на мене далі?

А раптом будуть там мечі зі сталі?

А якщо мене уб'ють?

Або і поготів, соп'ють?

Не хочу я продовжувать дороги,

Ждуть мене попереду лишень тривоги.

Почекаю тут я своєй смерти,

Ніхто не зможе мене тут зжерти.

Дістану ніж я із портфеля,

Встромлю у серце,

Лишуся тут неначе скеля,

Пущю під лавкою кривавеє озерце,

Відмовлюсь від подальшої ходи.

Я повернусь додому на Різдво.

Нехай це зараз недосяжні мрії,

Ми при свічках поснідаємо вдвох,

І я тебе теплом своїм зігрію.

Ми будемо дивитись у вікно,

Милуючись безкрайнім мирним небом,

І на хвилинку стане все одно,

Як я жила без віри і без тебе.

Ми всі безмежно втомлені, проте

Я подолаю відстань, відчай, втому.

Якщо зима дороги замете,

Я по зірках згадаю шлях додому.

Так, дому вже нема, але ми є.

Дива стаються інколи і в хліві.

У серці завжди вічний Віфлеєм

І поряд з ним квітучий вічний Київ.

Не все, не всіх вдалося зберегти,

Та я тебе ніколи не залишу.

У подарунок в вечір цей святий

Я принесу тобі різдвяну тишу.

Шкатулка Пандори відкрита і майже пуста,

На пильному дні не знайдеться вже більшого лиха.

Цілуй мене наче востаннє, цілуй у вуста,

Лиш перед грозою буває так ясно і тихо.

Лиш перед дощем так проникливо дивиться вглиб

Це небо над золотом лісу й осіннього бруду.

Не треба мені обіцянок, є вогнище й хліб.

Майбутнє для тих, хто не знає, що завтра не буде.

Майбутнє для тих, ким не стати вже жодному з нас,

Сьогодні достатньо. Не віриш? Навіщо брехати,

Побачивши світ і себе яким є без прикрас,

Не втративши здатності ні берегти, ні кохати.

Не треба дивитись у очі крізь райдужне скло

На душу вже порівну болем і сонцем залиту.

Та поки ще ніч не згасила останнє тепло,

Дозволь шепотіти ім'я твоє наче молитву.

Що як я ніколи не оправлюсь?

І завжди похмура буду навесні.

Що як ти не станеш опиратись

Віддасися смерті уві сні?

Що як все це лиш кошмар дитячий,

І прокинувшись побачиш кольори,

Ті що забарились після снігу

Виповзти на ззовні із землі.

Що як сум і смуток – просто букви

Як і біль, і страх, і бруд.

Що як смерті більше не існує

І безсмертя нам тепер як друг?

Що як я скажу тобі кохаю.

Чи даси у відповідь «люблю»?

Що як я скажу «назавжди»?

«Точно так» промовиш ти?

Все тече і зміни завжди

Привертають почуття

Що як це життя останнє?

Буде час для каяття?

Що як біль мине і вщухне

Зміни всі прийме життя,

І зцілившись після бурі

Чим заповниш дні календаря?

Не важливо, звідки ти родом:

З великого міста чи з маленького села.

Все одно, після закінчення життя

Нас усіх кремують або поховають

У глибокій, холодній ямі метр на два.

2019 рік

Небо дивиться на світ блакитними очима.

Я іду і маю крила за плечима!

Я іду, хоч можу, хоч можу літати:

Так навіщо тоді крила мені мати?

2009 рік

Візьму старий альбом - відкрию, подивлюся:

В нім ми всі будем вічно молоді!

Але роки минули, з ними - юність.

Вона пішла від нас, на жаль, уже назавжди.

Лиш ти одна - в моєму серці «Ностальгія»!

Я знаю, ти розкажеш про той чудовий час,

Про ті роки, де ми жили із ним щасливо,

Про ті часи, що так далеко вже від нас.

Як же приємно розглядати старі речі:

Вони нагадують все те, чого нам не забуть:

Щасливі дні, коли іще малечею

Ми пізнавали, в чому життя є суть.

Нехай я вже дивлюся фото ці востаннє,

Й мені уже їх, мабуть, не забуть.

Як пам'ятаємо ми своє перше кохання,

Так пам'ятатимемо все, поки серця іще живуть!

2007 рік

Я пройду крізь вічність,

Я забуду біль,

Час не перешкода для любові.

Тільки ти чекай,

Тільки ти жди,

Час не перешкода для любові!

В вікно віє вітер,

Кого він шукає?

Мабуть, ту єдину, що долею звуть.

У вічному світі він вічно блукає,

Лишаючи після себе лиш звук.

Він вірить у диво, як кожна людина,

Що щастя колись і до нього прийде!

Шукає єдину він кожної днини

І вірить у те, що колись все ж знайде!

2008 рік

Колись ми в депресняк впадем,

Розробимо безліч складних систем,

Посваримось з кимось кілька сотен раз в маршрутці,

Вибісимось і таки когось приб'єм.

Хто зна, як починали шлях маніяки в детективах,

Та ми усі разом бухали на корпоративах.

Убити й труп сховати то не є "проблєма",

Втекти не складно, біг здавали ми на нормативах.

Не буде, мабуть, чутно як гримлять скляні пляшки,

Забудуть всі навколо про твої якісь грішки.

Ніхто не закричить, що покоління це пропало,

Коли на твоїй шиї, як змія, чиїсь кишки.

З печінки може вийти непоганий паштет.

Руками не жери, не забувай про етикет!

Нирки ми продамо, мозок...він там точно є?

Все інше вигребем в якийсь окремий пакет.

Дістань заначку! Купим нового ножа.

На старому просто вже з'явилася іржа.

Тобі погано, бо побачив знову кров?

Не переймайся, не твоя ж вона, чужа.

Хто ж буде наступним? Якісь є ідеї?

Дивись на людей, дурню, як на мішені.

Аж смішно дивитись, як люд метушиться.

Й водночас не бачить нас і йде по алеї.

Вдень, і ввечері, і щоночі

Стоїмо за наш вільний дім.

За найкращі у світі очі,

За коханих. І ми стоїм.

Ми такі ж як усі, нормальні.

Український – то мирний знак.

Та ракети в дитячі спальні

Не пробачимо, аж ніяк.

Нам же вибору не лишили.

Нас єднає одна мета -

Бити їх з усієї сили,

І звільняти свої міста.

Аби гнать їх до небосхилу

Або далі куди-небудь,

Ми стоїм і збираєм силу.

Весь народ – як спокійна лють.

Аби небо – безпечно-синє,

Аби в школах - дитячий сміх.

В нас бажання тепер єдине.

І мета в нас – одна на всіх.

Щоб весь світ міг нормально жити:

Вранці - кава, батькам – привіт.

Щоб могли ви дощу радіти...

Спи спокійно, мій любий світ.

Стоїмо, бо за нами діти,

І кохані та рідний дім.

Щоб могли ви радіти квітам,

Вільно дихати... Ми стоїм.

Вдень, і ввечері, і до рання.

В дощ і спеку, та без ниття.

Ми воюємо за кохання.

Ми воюємо за життя!

© Артем Петренко

12.04.2023

фото Reuters

І ти прийшов такий не зрозумілий.

Невчасний, сильний та чужий.

І ніби пазл ми склали цілий,

Але сюжет у нього заскладний.

Буремний час, складні події, дати,

Немає шансу тут на почуття.

Емоції посадимо за ґрати,

Повернемось до звичного життя.

Давай радіти вогникам в онлайні

Й банальному "привіт, ну як ти там?"

Пиши мені історії звичайні,

А я тобі сценарії до драм.

Я знаю, що словами не зарадиш,

Вже мало часу на крутий маневр.

Обіймеш поглядом, ти ж так не зрадиш,

Дотримаємо правил і манер.

Я візьму твою руку

Спалимо к чорту московію

і будемо правити пеклом,

Нумо страждати разом

Спалимо цей світ вщент

Кому потрібен рай

Ми будемо правити пеклом і розважатись

Зорі пророкували ще на початку —

Комусь з нас не жити,

Тож нумо спалимо к бісу москалів і разом підемо до пекла

Ти моя дияволиця, а я твій король

Розпивати вино і дивитися як палає москва - ще та насолода

Ти не будеш страждати на самоті

Я візьму твою руку, що вже по лікоть в крові

Наше сонце спалить всіх ворогів

Це пророкували зорі,

Мій королю, я піду за тобою в саме пекло

Там ми точно не занудьгуємо

Келих давно переповнений

Межа давно перетнута

Тож нумо спалимо кацапів і правитимемо пеклом,

Наше сонце сяятиме вічно

Не здавайся і дозволь мені вести тебе

Спів пташок повернувся

Життя відродилось

Хтось випив отруту

Хтось споглядає цвітіння сакури

Але в нас все добре

Щоб там не було

Ми подолаємо це

Спалимо к чорту московію

І будемо правити пеклом,

Ти не будеш страждати один

Життя завжди перемагає смерть

Прийшов час поховати минуле

І сміливо крокувати в квітуче майбутнє

Доб'ємо цих покидьків і вип'ємо за всіх нас,

Пташки співатимуть про нашу перемогу

Сонце всіх осяє

Ті хробаки зникнуть

Ми ж будемо правити пеклом і не дамо їм спокою

Бо так пророкували зорі.

Горить ватра,

в'ється дим.

Як же добре

бути молодим.

Горить ватра,

шипить хмиз.

Ой, хтось на горі

теше спис.

Рано-вранці

під горою

та й встане

до бою!

Горить ватра,

сяє лице

молоде,

стає у кільце

вогняне.

Списом кидається!

Сокирою рубається!

Ватрою захищається!

Горить ватра,

в'ється дим.

Як же добре

бути молодим…

Темне сонце мережива в яке зодягаєшся ти

Відкриваючи в цифрі свою наготу тіням кратну.

Тут усе навпаки, — це Сусанна хизується тим,

Що в чесноті своїй опустилася до порнографії.

Розгорівся вогнем білий аркуш твоїх сподівань

Полум’яним письмом, що дописує сірий попіл,

І захланна жага перелистує список бажань

В якому згоріли усі благородні тропи.

Якщо не боїшся життя і не бачиш межі,

Не боїшся розплати в безчинстві п’янкої розпусти,

Хай чорними стануть від сонця твого вітражі,

І зіниці твої хай до серця коріння опустять.

Чи потрібна мораль настанов для розкинутих рук,

Що в обійми свої зазивають нестямлені долі

Хіба не плете павутину правічний павук,

Чи повинний у тім, що сховавшись він жертву ловить?!

01.12.2023

Без тебе дні мої порожні

А ніч самотня за вікном

Втомившись заплющаю очі

Ти мій найкращий в світі сон

З’явилась ти в житті моєму

Немов дарунок із небес

До тебе я блукав в пітьмі

Неначе зацькований пес

Ще півроку тому я тебе боявся

Заблукавши у стінах свого хаосу

Принесла в життя ти яскраві фарби

Я кайфую від твого голосу

Я щодня видивляюсь тебе в натовпі

Ти вся така нереально реальна

І єдина думка коли тебе бачу

"Боже яка ж вона гарна"

Для М,завжди для М

03.08.2024

Приспані ріки

Як втомлений морок впаде на захмарені простині глоду,

вкладай між заломів обірване плетиво згірклих обітниць.

Почуй замовляння на травах , що змочені даною кров'ю :

« схиляючись перед величністю Хель - вже гріховність не знімеш ».

Як приспані ріки тривожним мовчанням повиснуть в повітрі ,

виходь на нічне перехрестя фантомних затоптаних вулиць .

Вдивляйся в глухі палахкі каганці , що по вінця в повір'ї ,

бо ж темрява знає - без захисту в пущу безвісну не ступиш.

Як зникне шістнадцять прозорих ночей за гінкими стежками ,

заступить на віддану варту всесильний благий покровитель .

І тяжкість години життя поховає між ніжні меандри ,

і кожне загублене слово - навіки німе й непохитне .

Ми живемо у прекрасному світі,

Ми бачимо зорі - кожен день,

І кожен день сходить місяць,

Надія живе і сонце вже бачимо ми,

Живемо у світі простору й душі,

І лиш бува не розуміємо самі,

Який прекрасний світ - великий,

І живий і неосяжний,

І зорі ті і дума та,

І це повітря, казка, ласка,

І гори ті й моря,

І просто дерево і квіти,

І ця трава й мелодія оця,

Це все немов дрібниці світу,

Та вже без них нам і не жити.

Дивись на зорі, небо це,

Дивись на це повітря золоте,

На дні казкові,

На ту надію вже у морі,

І просто шепочи собі по колу,

Шепочи, що ти живий,

Радій ти зірці, пелюстці і світлу,

Радій вже - неосяжний світ..!

Безжально розстріляна мирна країна

Сльозами та кров'ю залита.

Чого так страждає моя Батьківщина?

Так важко мені зрозуміти.

Весь світ споглядає на все це жахіття

Й нічого не робить. Боїться...

Останніми силами люди простії

Цю землю боронять. Як спиться?

Як ворогу спиться, що робить з усього руїну,

Вбиваючи діток, жінок, хлопів молодих.

Чому це припало все на Україну?

Щодня моє серце за тебе болить...

Коли крапля дощу, що впала,

Опускає вію до вії,

Обіймає холодом вітер,

І душа промінь сонця бажає.

***

Досі пам'ятаю сутінки Студміста,

Як між стін літає вигадка кубіста,

Як поволі гасне шум у коридорі

І на небі грають потьмянілі зорі.

У жіночих пальцях тліє сигарета,

Мляві обриси кімнати – і комета

Нашого "кохаю" сяє, ніби свічка.

На палкі вуста тече солона річка.

Ти імлою тонеш у зрадливій тіні.

Мляві очі майорять у шелестінні

Срібного проміння. І лише ефіри

Тихо розквітають із м'якої шкіри.

Я боюсь торкатися крихкого тіла

Попри те, як би жага подій горіла.

Лиш зітхаю німо. І стою навпроти,

Доки ніч спливає в болісні гіркоти.

Праведний гнів, як вогонь гарячий,

Запалює серця, несе в собі жагу.

Він не від зла, а від справедливості,

В ньому сила та правда, він - не вимога.

Іноді гнів в нас прокидається враз,

Коли несправедливість ллють на наші долі.

Ми стоїмо, не втрачаючи гідності,

Відстоюєм права, несучи велику мить.

Праведний гнів, це палкий запал серця,

Коли долаєш перешкоди та негоди.

Він є нашим мотивом, нашою силою в боротьбі,

Він є нашим світлом у темряві неволі.

Та пам'ятаймо, що гнів – це меч двоскельний,

Який потребує мудрості в своєму корінні.

Нехай він завжди буде праведним,

І плавний у гніві, несучи своє брем'я.

І коли праведний гнів у нас вспливає,

Нехай він не заважає нам бути чистими.

Хай він нас веде до мети, до перемоги,

І несе справедливість, як вічний вогонь світлий.

Людям героїв не треба,

Лиш як настане потреба.

Людям не треба робота,

Швидше б настала субота.

Людство не хоче турботи,

Хоч би поменше нудоти.

Людство не хоче страждати,

Дайте нам часу пограти!

Та коли час той настане,

Героїв ніхто не застане,

Немає страждань і роботи,

Та легші не стали суботи.

Не хочеться знову йти грати,

Немає кого турбувати..

Цінуйте тих, хто старанно,

Пітьму перетворює в сяйво.

Крокуси ростуть в туманнім лісі,

Губляться пелюстки в білуватенькій завісі,

Навколо могилок десь з десяток,

На кожній збір з мохових цяток.

До тих надгробків приходять лиш ворони,

Б'ють вони крилато вірнії поклони.

Стережуть пташки ряд кинутих могилок,

Не роблять, на відміну від людей, ніяких ті помилок.

А крокуси ростуть довкола,

Навкруг могилок, в формі кола.

Мо який обряд проводять там ворони,

А може влаштували для рідні своєї похорони,

Не може хтось підтвердить, спростувати,

Та ніхто не заборонить над могилами птахам літати.

Туман повільно котиться самотнім полем...

Сусідній ліс мовчить. Шепоче тільки колос.

Похмуре небо блідне, і холодним перстнем

Здається сонце. Чорні хмари гублять голос,

Просякнутий дощем. Крокують люди глухо

З гущавини дерев. Безбарвні ступні — босі,

І трави ріжуть їх, немовби гострим плугом.

Неквапно блякнуть квіти — навіть у волоссі

Барвисте плетиво розклалось жабуринням.

Водночас вишиванки мелькотять на грудях,

Як справжні витвори митців. За мерехтінням

Не видно хоч би обрій — і сховався в людях

Найменший пай землі. Їх втримати не може

Ні вбога широчінь полів, ні власна ж втома.

Лишень... слідів у них нема — і стогне Боже,

Не дійшле ще зерно під п'ятками фантома.

Неквапно лине час, та збавить прозу пісня,

Дідівська і смутна. Підхопить кожне горло

Тремтливі ноти співу, звивши суть Полісся

До вишини. Утім, юрмисько хутко змовкло,

Коли торкнулись перші краплі до пшениці.

Спиняється загал. І зводить погляд вгору —

Туди, де твердь шматують люті блискавиці.

За мить архангел спустить дощову розору:

Довкіл від зливи видно тільки сивий морок,

І жодного вбрання не відцуралась вогкість.

Зненацька зверху провисає грубий шворок,

До нього тягнеться з десяток рук. Натомість

Всього одна вчіпляється за нитку й стрімко

Здіймається у вись. Услід — прибій мотузок

Опуститься нервово вниз. Химерне військо

Їх мовчки ділить — і спливає, мовби смуток

З осяйного обличчя, прямо в рай. Хвилини

В безмовності минають, здрібнюючи групу

Однакових чужинців край царин. Драбини

Неждано зринуть вгору, щойно дивну купу

Вдається підібрати в простір — на стежинку,

Яка веде до Бога. Шпарко шторм замовкне,

І враз священний посланець напне веселку:

Прокляті душі віднайшли спочин загробний.

Чому сльози щоразу печуть,

Як тільки торкаються денця?

Не знаходжу всередині лють,

Хоч тіло в коханні трясеться.

Усякчас новий аркуш життя,

Та зм'ятий летить у смітярку.

Слід думки довести до пуття –

Твій спомин кидає в гарячку.

Світ згасає безвільно, як сон.

В очах променіють зітхання.

Серце верне хиткий Купідон

І в ньому голубить бажання.

Я змарнів почуттями цілком –

Без тебе померкли всі сенси.

У самотності броджу кругом,

Довіривши рух на рефлекси.

Катуванням не видно кінець.

Гублю́ сум на дні маргарити,

Усе сходить довкіл нанівець:

Скажи, – як тебе розлюбити?..

Я хочу гортати твої сторінки

Дізнатись твої таємниці

Відчути на смак усі твої сни

І про що мрієш коли на одинці

Обійняти тебе, обійняти завмерти

Аж доки не зістариться час

Слухати звук биття твого серця

І розчинитись в тобі водночас

І нехай в світі є мільйони очей

Та мені вони не потрібні

Я бажаю дивитись лиш в очі твої

Такі лагідні, милі й привітні

.

для М, завжди для М

19.07.2024