Всі вірші

Сідаю в машину – я люблю нічну трасу.

Давлю на газ – вичавлю все, на що здатна машина –

Вона йде майже на зліт, тільки світло фар на дорозі,

Зменшую швидкість, гальмую – виходжу з машини:

Ріка несе неквапливо свої води,

Дерева застигли в мовчанні…

Ось ще промайнув, тільки світло фар на дорозі.

Хочу, не моргаючи, дивитися вічно

На твої губки, очі і щічки.

Здійснити усе, про що тільки мріяла.

Стати тим, кому ти повірила.

Приходить пора коли за вікном зимою

Люди здаються частиною вікон, придатком пейзажу,

Їхній погляд стає простіший і холоднокровний,

Він більш терпеливий до сонця і вбивства часу.

Крижане повітря у них забирає потребу

Вимовляти слова, що зникають пустими рядками,

Хворобливо-блідим видається затягнуте небо,

Тому у гірляндах, з колядками все і святами.

І тому їм потрібно починати якусь розмову,

Говорити про час, про сріблясту імлу та страви,

Як дзвонять у храмах, як б'ють розливаючись дзвони,

Розливаються небом, збивають сніги із хмари.

Розмовляють про те, що зимою не буде світла,

Про чудо народження бога, і те, що збулося,

Про те, що війна забирає дітей, що над світом

Все, ще зорі горять, а під ними зима голосить.

05.11.2024

Заради тебе я ловила вигорання,

Заради тебе я робила неможливе...

Чекаючи тебе, робила різні завдання,

Відповідала на питання та здавала нормативи.

Ти задавала ціль, але так тяжко було

Чекати на тебе і не переживати,

Що ти не прийдеш, що мені не повезло.

Без тебе все не те! Ну що тут ще сказати?

Ламала зуби об граніт науки,

Ледь не загнулася, кров із носа текла.

Ніхто, крім тебе, не полегшить ті муки,

Але я тільки через тебе далі йшла.

На твій прихід усі бюджетники чекають,

Бо ти, мов промінь у похмурі дні.

Баланс на карті кожен день перевіряють

Скоріш приходь! Потрібна ти мені!

Рахую я хвилини до твого приходу...

Стипендія! Це слово, немов мед!

Даруєш радість ти робочому народу.

І знов пахати премось... Тож вперед!

літаючи в хмарах, лишаюся сірою масою

доти втрачаючи сили, допоки не куплю обійми по акції

й дотики

зараз залежу від блюзу екзотики

що в гіпнагогіях інколи може розрадити

ненавиджу щирі розмови

із них ми любові й добра не вичавлюєм

люто шиплять наші душі образами й сповіддю

де помічаємо

кожну дрібницю, що стала причиною стресу

з мовчанням всихають дві жертви і два кровожерних агресори

хотіти шкідливо, коли це ховає реальність

реальність шкідливіша, бо не дає ідеальності

бути гармидером краще, ніж бути слухняним

дитя ескапізму, далеке від відповідальності

коло сансари улюблений жанр існування

коло бажання причаєний острах старання

коло любові танцюють самі лише блазні

я блазень, що вірить лиш власним наївним фантазіям

Я писатиму вірші про світ,

Який живе радістю чисто,

Щоб з’єдналися захід та схід,

Де майбутнє живе барвисто.

Я пишу, як мріємо жити,

Щоб сміялись вільніше діти,

Щоб кожен, хто воює, солдат,

Повернувся додому, назад...

Я писатиму про доброту,

Хай надія у серці палає,

А країна цвіте, не страждає,

Справедливість візьме висоту.

Я писатиму завжди для тих,

Хто боронить країну від лих,

Хто вночі не схиляє чола,

Щоб Україна вільно жила.

Я напишу про світ нових днів,

Де живе любов над землею.

Сподіваюсь, що вистачить слів,

Прославляти цей світ душею.

Мирослав Манюк

10.01.2025

Ми віддалені від світу

Світ віддалений від нас

Ти затриманий і вбитий

Стань у профіль і в анфас

Не набридло сумувати

І тинятись без мети?

Ну, давай, розказуй жарти

Ми з тобою вже на «ти»

Ти? Ти любиш помирати

Я? Мабуть іще живу

Адже смерті я не варта

Я для тебе — дежавю

Я для тебе — сіль у каві

Ми удвох, як інь та інь

Всі нудні та нецікаві

Нема сонця, та є тінь

Думка поряд, хата скраю

Я лиш нию, ти мовчиш

Певно знаю, що не знаю

Вже забудь, уже облиш

Щось у ній вітаїстичне...

Витає духом понад головами.

У сиві закапелки віків забрело -

Витягло звідти її нестримне тло.

Засяяло вишневим намистом,

Запахла шкіра духмяна любистком,

Зацвіла в її серці маленька кульбабка:

Квітень дмухнув і поставив крапку!

Комами вітер обласкав її тіло,

Торкнувся самотнього знаку оклику

Несміло.

Поворожив, пошептав, попестив

Полестив її вроді, розказав на вушко, що у моді.

Кудись пішов, повіявся, побрів, почимчикував і наостанок сказав, що стане в нагоді...

Отак і стоїть Віталіна - самотня кульбабка.

Весняний вітер увійшов у її тіло, а після коми

Поставив

Крапку

Ярослав Карпець, 10 грудня 2024 рік, 2:08

Фото з сайту Pexels

Всі це знають,

Самі себе лякають,

Стереотипи-серйозна перепона,

На мене не знайшлося вже стрампона.

Душа обрала новий колір

Не до вподоби, просто так.

Запахло лісом, наче столяр

З сосни створив над нами дах.

Дах, що зірве найменший вітер,

Через який нічні зірки

І з денними одягнуть светр

Їм разом бігти до ріки.

Ріки в небесний перламутр,

В глибинний сенс, в саме життя.

Вінки по річці з дивних хутр

Пливуть до хмар без вороття.

Яким я є, таким зостанусь

Не вам судити вже мене

Та й не бачу сенсу в цьому

Своя дорога всіх веде.

Всі ваші "мудрії" поради

В житті я чув уже не раз

Та ваші пикі наглуваті

Лиш випромінюють екстаз.

Зробити лиш зручнішим хочуть

Й свої думки ті нав'язать

А на життя їм наплювати

Й на особистість їм начхать.

Звичайно, можна існувати

На поводу у когось йти

Нікому щоб незаважати

Й гнилі ті цілі їх нести.

Проте - ти ціла особистість

Не проживай отак життя

Бо вподобання й думку маєш

Невідвертайся від буття.

Не слухай склоки, неведися

На різних шкур і тих потвор

Що випромінюють паскудство

А ліпше їм задай урок.

Вони були і є і будуть

Ті підлі лярви як рф

Вони гнилі, як спалі фрукти

Земля сама їх забере.

А ти живи і знай, Людино!

Що світ цей сповнений ідей

Людина створена лиш Богом

Тому - живи як Новий День!

Невимовно нестерпно,

Важко і боляче бути ніким

Для тієї, кóтра для тебе

Встигла стати усім.

Цього вже ніяк не змінити,

Але серце відмовляється чути.

Не в силах розлюбити,

Не в змозі забути.

Ріка, ополонка. Парою з вуст зривається

Молитва. Тремтячі руки, неділя, Хрещення.

Моя оболонка ледве, але тримається.

Не хочу я справедливості, дайте прощення.

Як не підлаштовуй, в мене баланс не сходиться.

Чекайте спускати з ціпа пекельних церберів,

Нехай в крижані обійми приймає Хортиця.

Зітріть мої файли з книги буття та серверів,

Зітріть мої фейли, фейки, факапи з памʼяті,

Зберіть показання та покаяння липові.

Нехай заметуть сліди слідчі, свідки й заметіль.

У воду кінці, гінців й ліки антигрипові.

Ти приходиш до мене, коли під повіками темрява

Коли подих колише пелю́стки дев’ятого виміру

Ти приходиш без остраху десь загубитись між землями

Ми зустрінемось, хоч через певну мить вимремо

Я тиняюся простором, дивно спотвореним дзеркалом

Листування й розмови пливуть за розколотим айсбергом

Я хотіла б винити шляхи, що ідуть кілометрами

Та між нами два кроки, які я спроможна прогаяти

Подивися на мене крізь плетиво диму і світла

Не хвилюйся знайти за моїми плечима дементора

Я готова наповнитись сяйвом, щоб стати для тебе софітами

Я не проти набратися рим, щоб із прози постати поемою

І пучками двох пальців на ґнотах задушиш ті вогники

Я тебе не спиню, як побачу в оточенні спалахів

Я хотіла б побути десь поряд, знекровлена, стомлена

В лихоманці загублена та ненароком віднайдена

чому ти не скачеш, коли тобі морозно?

вгорі лише бачиш зата́єне сонце із іклами

і зранку втішаєшся чужими гіпнозами

розсівшись під зимно розквітлими вікнами

чому замість кави ковтаєш хурделиці?

твоя темна постать, як цятка чорнила на аркуші

у думці із захватом знищуєш межі ці

тимчасом за тебе це роблять товариші

ти тихо захований в пітьмі попід ковдрою

зліпаються вії від шару колючого інею

злітаються марення на арії холоду

у вир гіпнагогій, де начебто вільні ми

посвистують сні́жки під впливом інерції 

ти хочеш зупинки, силкуючись час заморозити

із клаптиків прагнення ліпиш проєкції

себе надихаєш ясни́ми прогнозами

подивишся вкотре на стовпчик термометра

під зимні сонати поклацуєш пальцями змерзлими

посьорбуєш паузи поміж розмовами

й на тлі холоднечі надумуєш щезнути

Дівчино, всміхніться, я Вас прошу,

Дозвольте хоч за руку потримать,

Я ж бачу по очам, що Ви хороша,

Але нажаль доводиться мовчать…

Ми з Вами просто незнайомці,

Дозвольте прямо запитать:

Якщо прийду й постукаю

до Вас в віконце,

Чи вийдете зі мною погулять?

Мовча́зно вдихаючи вакуум

Роз’ятрюю слід від перебігу

Затемнення райдужних райдужок

Затінює квіти молебеню

Звеселений Янгол-Винищувач

Скрипить позахмарними дверями

Чекай, доки сяйво не вичавлю

І крила не вкриє оперення

На ніж настромлені турботи

Скимлять щовранішні скорботи

За полтергейстами зі сну

Вібрує кров у млявих фібрах

Глухе ричання з пащі тигра

Колише заспану весну

Світи стрибають в реготіннях

Розпатлані п’янкі створіння

Штовхають маревну стіну

Пітьмою душаться зиготи

Яча́ть ображені істоти

Не чують здавлену луну

шматований невіддю простір

заходьте, непрохані гості

залиште сконати у млості

цілуючи вранішню постіль

згасай, передавлене слово

здіймайся, обскубана сово

не бачиш, як всюди казково

хоч стрілки живуть тимчасово

мелодії довго-короткі

пародії неповороткі

сновиди нестямно-солодкі

шипіння блефовано кроткі

потворно розчавлені кроки

у тиші вчуваю замовкни

питаючи де ти і хто ти

ти граєш мальовані ноти

Я імлою станцюю над озером

Попливу між стальними березами

Ти заплачеш під теплими грозами

А я втішу холодними лезами

Ти ітимеш за голою спиною

Із опущеним змореним поглядом

Я назвуся для тебе дитиною

Із самотнього давнього спогаду

Перейду лісовими стежинами

Обіллюся духмяною мрякою

Лоскотатиму темними днинами

Захлинуся твоєю подякою

Я гасатиму над небозводами

Ти не знатимеш, як мені весело

Із зірками піду хороводами

Й буду снитися хмарними веснами

мерехтіння блідого спалаху

маневрую похмурим спогадом

м’який флер чарівнóго запаху

та від тебе ще віє холодом

у розмові постану Гамлетом

позаóчі назвусь Джокондою

in the silence я буду гамором

in the darkness ржавію вродою

у морози клубочусь парою

навіснію від цього солоду

з ешафоту зійду примарою

спопелію від твого холоду

Прийди до мене візерунком,

Ранковим інієм в морозні дні,

Коли від холоду не буде порятунку,

Лиши мереживо – малюнок на вікні

А тоді як прийде вечір,

І сонне місто оживе,

Холодним сонцем упади на плечі,

Веди до літа, що за обрієм пливе.

Я роблю крок, куди просить душа,

Заплющую очі-ніби завмерла земля,

Інакше все тут побачити-не по очах,

Як не побачити, не впізнати цей шлях,

Шлях, який приведе душу у видимість,

Мовляв, вона прикрита в туманність

І найменш за все схожа на странність...

У перший день нового року

Я загадаю лиш одне:

Щоб мир настав в моїй країні,

Щоб щастя квітло день за днем.

Щоб не здригались міста й села

Від зойку, вибухів і сліз,

Щоб в кожне серце і оселю

Зайшов довгоочікуваний мир.

Хай сонце світить над полями,

Хай діти граються в садах,

Хай тиша лагідно співає

На уже втомлених плечах.

У перший день нового року

Я вірю — збудеться усе.

Мій край накриє мир і спокій,

Любов’ю сповниться життя.

01.01.2025

...і множиться смерть на смерті.

і не встигає днина

світу явити світло

тепле ясне проміння.

хто тут правий, хто винен... -

аби щоб вижити діє

по тексту своїх законів

в перипетіях кожний.

то як ловить сардини

дельфін аби ситим бути.

дельфіна з'їдає акула

з тої самОї причини.

а кашалот акулу

ковтає з якого дива?...

і гарпунер кашалота

навіщо, вбиває нащо?!...

осудять гарпУнера люди.

а людей (усіх нас) Всевишній -

нашле нам мор та хвороби,

пожежі, потоп...та знову

як від гріхів, у спасіння

планету водою вкриє.

очищену, чисту пустить

орбітою навколо сонця.

та впустить нового Адама

в розкішні сади Едема,

де Єва спокушена Змієм

під древом пізнань чекає

і все повториться знову -

дельфін хапає сардини,

акула з'їдає дельфіна,

кашалот з'їдає акулу,

гарпун кашалоту в спину

гарпунер усе той же цілить -

за що його всі ми осудим...

осудить всіх нас Всевишній..........

Люби його вдень і вночі,

Як ріка любить берег своїй течії.

Тримайся за руки, за голос, за кроки,

За час, що біжить між нами струмком.

Засинай на плечі, мов на хмарах світанку,

Де простір — вічний, а тиша — свята.

І навіть у бурі, у громі, у втраті

Не втрать цієї маленької частки життя.

І степи, і долини,

Забрали мене в тебе — ці полонини.

Забрали туди, де шум моря та води,

Де серце співає, де мрії завжди.

Там вітри шепочуть, ласкаво ведуть,

А хвилі, як пісня, в обіймах несуть.

У тиші природи, серед краси,

Я знайшов своє щастя — в тобі, назавжди

Сонця промені ніжно цілують

Перехожих і все навкруги,

Перший подих весни нам малює

Нові мрії й нові береги.

Але я - у своїй темній вежі

І дивлюся на все зверху вниз.

Світ не знає, що я за ним стежу,

Я ж-палкий споглядач його сліз.

Скільки душ тут, прочитаних мною!

Скільки горя куштую на смак…

Сто разів вуха чули: «До бою!»,

Сто разів була свідком атак…

Скільки тут полягло, під цим муром,

Що хотіли піднятись сюди,

Скільки їх піддавали тортурам,

Скільки їх тут зазнало біди…

Та ніхто не піднявся… Й не зможе.

Моя доля - лишатися тут.

Та не йметься простим перехожим-

Вони знов прокладають маршрут…

Знизу вгору - не видно їм правди,

А додумати - кожен мастак.

Там складають про мене балади,

Всі біжать, щоб звільнити. Однак

Я не є принцесою з казки

«Ясні очі, прекрасне імʼя…»

Я в цій вежі - дракон. Це не маска!

Моя казка! І вежа моя!

Збудження виринає крізь шкіру,

Привласнює думки, вигинає тіло,

Захоплює свідомість тваринною хіттю.

Руки ковзають по шиї нижче,

Довгі пальці спускаються ближче.

Гарячі краплі ошпарять ребра,

Вивільнять назовні важкі хрипи.

На тілі з'являються синюшні мітки,

На стегнах розсиплються рельєфні укуси.

Червоні плямки — це докази нашої розпусти.

Сліди від чорної мотузки на кистях,

Зійдуть тільки завтра, до вечора ближче.

І знову, щоночі її руки все нижче,

Вона пригортається до мого тіла ближче.

Ми вдихнемо одне повітря, тихіше...

Нумо разом щоночі пірнати,

В наших тенетах розпусти блукати

Мій мужній воїне, пишу тобі листа...

Де кутає слова зірок серпанок.

Вальсує ніч між комами яснА,

Ховається в конверт тепло старих фіранок .

Хоробрий воїне, ну як ти там, скажи,

Зніми з душі пошарпаний жупанок .

Уже он-он за пагорбом весни

Видніється замріяний світанок

Мій любий воїне, від поту втри своє чоло

В окопі опівночі затягни колядки

Ти знай, уклінно вдячні за Різдво

Й що попри труднощі, даруєте спокійні ранки

Милий мій воїне, ти в ніч святу

Пообіцяй бажання загадати

Й під кулі свист в гарматному бою

В душі весь страх ти обіцяй здолати.

І ні на крок не відступай, вояче

Ти нищи плем'я те кремлівське враже, люте,

І за плечима крила маючи неначе

Бий за четверту ранку й за кривавий лютий.

Відважний воїне, у цей святковий час

Відкрий своє серденько для любові

Те, що удари відбиває через раз,

Як за Вкраїну мовиш, на півслові

Те, що у такт вистукує наш гімн

І, що голосить "Україні - Слава! Слава!"

Те, що сміється всім невдачам навздогін

Що має мужність батька-отамана

Мій гордий воїне - цвіт нації - ти знай

Тебе чекають з перемогою худчіше

І уквітчає душу твою цвіт-розмай

Коли до хати рідної прийдеш скоріше

Ти за Вкраїну, Орле, мужньо стій

Нікому не віддай свою державу!

І убираючись у синьо-жовтий волі стрій

Продовжуй цю святу соборну справу.

Мій мужній воїне, пишу тобі листа

Безмежно дякую тобі за твою силу

Я в кожну літеру кладу родинного тепла

Удачу між рядками тут розкину

І у дарунок покладу жменю надії

Сховаю віру десь поміж слова

Не забувай там, орле, часом мріять свої мрії

Між гул сирен..

Бо ще не вмерла! Ще жива!

І вічно жити буде Україна.

Мужнім синам її навіки слава!

В серцях народу свого - вільна і єдина -

Окрилена, свята, соборная держава!

Летять сніжиночки як пух.

Маленькі і смішні,

Зима прийшла блищить, як сніг,

А сонечка нема, сумує дітвора.

Але санчатам уперед,

Зима уже прийшла!

Зима уже прийшла!

– Написано в дитинстві.

Присвячую ці рядки світлій пам'яті мого дідуся ( Корф Микола Миколайович).

Проживав в м.Дубно, фронтовик, в подальшому служив в в/ч міста).

Завжди розумний і спокійний

І для сім'ї ти був як скарб

Дідуся такого мати

Напевно кожен був би рад.

Не було з тобою нудно

Навіть в дощ і талий лід

Знаю точно, ти для мене

Був і є, як цілий світ!

Пишаюсь тим що я твій внук

Та хоч тебе немає

Та кров твоя вся у мені

Душа лише страждає..

З тобою завжди було цікаво

Любе, щоб ти не говорив

Й уважно слухав вечорами

Боявся слово пропустить.

Промови мудрі і прості

Слова мов у поета

І шанували всі тоді

Героя сьогодення.

Ми були з тобою друзі

Куди йшов ти, туди і я

У мене сумнівів немає

Ти дорога мені душа.

І пам'ятатиму завжди

Коли були проблеми

Ти першим руку простягнув

Недав пропасть малечі.

Пам'ятаю той момент

Коли пішов з життя ти

І говорити я незміг

Де ти...лиш повторяти.

Життя летить, на все свій час

В самого любі внуки

Та в серці ти, а на стіні

Твоя лиш фотокартка.

Кінематограф - це життя

А смерть неначе фото

Та фотографія твоя

Мені як серця промінь.