Всі вірші

Я не прошу багато

Лиш пусти мене в хату.

Як з тобою поживу

Може трішки заживу

Я не буду тебе кохати

Не буду з тобою спати

Щоб мені таке зробити

Хочу просто я пожити

На мене можеш не зважати

Та не треба заважати

Мені не треба заважати

В твоєму серці полежати

Я там трішки поживу

Може скоро заживу

В твоєму серці поживу

Може зовсім заживу…

Скло ночі по лінії долі трісло.

Тіні облизують губи твої на кармін.

Сідай на скрипуче віденське крісло.

Пий свій чай, Семірамі.

Пий свій чай у холодній кімнаті театру.

За лаштунками тіней старих наче світ героїнь.

Актори позбулися п’ятого акту.

Пий свій чай, Семірамі.

Пий свій чай, перечитуй рядки іроній

Під рампами сцени де вікна в її глибині.

У мене більше немає для тебе історій.

Пий свій чай, Семірамі.

30.04.2024

Ну от і все, тобі я більше не напишу, цей вірш останній

Бо й так порушив свою тишу заплутавшись в коханні

Мені вже скоро сотня літ про що я думав…

Що від віршів моїх смішних розтане туга…

Що від віршів моїх сумних розійдуть хмари

О ні не буде як хотів, це мрій примари

Вірші то для душевних дів, не карʼєристок…

До них достукатись мені забракло хисту

Вірші мелодії душі записані словами

Вірші то радощі і сум лягли рядками

Я своє серце оголив, стоїть роздіте

Серед байдужості і злив чекає літа

А може осені чека, тепер хто знає

Вірші доступні лише тим хто серце має…

темні кучері

красиві очі

було то ввечері

ближче до ночі

сумненька пісня в плеєрі

навіює думки творчі

а я стою у метрі

дивлюсь у її очі дівочі

її темні кучері

її красиві очі

Затишний ресторан у затишому місті

Подавали вареники у здобному тісті

Я багато говорив та слова були лишніми

Бо ти любила лише вареники з вишнями

Пташки співали, а я ніс якусь ахінею

Часу було мало, я подумаю -Бог з нею

Розмови про почуття були лишніми

Вона чула тільки про вареники з вишнями

Слово за словом пройшло дві години

Серце калатало глибоко з середини

Усі сподівання усі мрії теж були лишніми

У неї в голові тільки вареники з вишнями

Ще довго і не раз мабуть згадувати буду

Той затишний ресторан і не скоро забуду

Прощальні поцілунки уже теж були лишніми

Але як же ж вона їла ті вареники з вишнями…

Струни серця твого мелодійно і тихо у грудях бринять

І можливого я грав не по нотах

Та вони мені в серці і досі дзвенять

Я їх слухаю потай….

Сім струн душі твоєї, сім емоційних станів

Сім різних настроїв твоїх,та мій буде останній

Руками боязко пройдусь по ніжних струнах

До кожної легенько доторкнуся як вітер в дюнах

Зіграю я на них мелодію свою радісну, веселу

А потім нотами жалю в твоїй душі поселюсь

В душі поселюсь назавжди дивним поетом

А може лишусь на стіні чужим портретом

Я грав мелодію сумну вона тебе не зачепила

Я струну гордості візьму вона дарує крила

На них далеко полетиш мене забудеш

Візьму я розпачу струну і ти мене осудиш

Від ненависті крок один лиш до кохання

Я не чіпатиму її і хоч вона передостання

Не хочу бути в списку тих кого ти ненавидиш

Бо коли я її торкнусь мене ти зненавидиш

Якась мелодія сумна з під моїх рук виходить

і наче навмисно рука струну жалю знаходить

І знову розпач у серцях і страху і смутку ноти

Зіграю я на тій струні що зможе все перебороти

Я довго мріяв, я хотів, я знав що це остання…

У моєму серці забренить твоя струна кохання

На ній я грав би кожен день до сліз до болю…

А би ж лишитися мені на ніч з тобою…

Я вигадав собі любов …

Там де давно не росте трава

Там де життя вже давно нема

Я вигадав своє кіно

І вирубав у грудях

Для тебе вікно

Довго дивився де ти є

Та потім побачив

Що ти не моє

Ти не моє щастя

Ти не моя любов

Від тебе лише ненастя

Навіщо я тебе знайшов

Не лізь у вікно у грудях

Не йди в моє серце взута

Ти граєш кіно на людях

І мною давно вже забута

Ти не моє щастя

Ти не моя любов

Від тебе одні ненастя

Навіщо я тебе знайшов!

Посадила квіточки

Вони усі зівʼяли,

Зівʼяли та пропали

Бо їх не поливали.

Ти кажеш я пропаща

Я знаю я найкраща

Готувала я обід

Супу наварила

Та вилила під пліт

Бо дуже насолила

Ти кажеж я пропаща

Я знаю я найкраща

Я по вулиці пройдусь

Навколо всі зітхають

Чужі чоловіки в думках

Мене вже мають

Ти кажеш я пропаща

Я знаю що найкраща

Пішла я до куми

Та трохи перебрала

Так трохи перебрала

Що з кумом загуляла

Ти кажеш я пропаща

Я знаю я найкраща

Ти спробуй покохай

Мене таку веселу

Мене таку веселу

Оселю я звеселю…

Я Не напʼюся я з твоїх рук

Я не напʼюся я з твоїх губ

І з лиця твого напʼюся

Мало що не захлинуся

І я знову помилився

І на швидкості розбився

Я влетів у стовп брехні

Що говорилася мені

І летів я над землею

Поки ти була моєю

І летів я над водою

Поки була ти зі мною

Та я знову помилився

І на друзки я розбився

Я влетів в слова брехні

Що говорила ти мені

Як я міг так помилитись

Я лиш хотів життя напитись

Із твого лиця…

Із твого лиця….

Закохалась на два дні

Опинилася на дні

Погуляла покружляла

Снігом на губах розстала

Покохалася два дні і

Не соромно мені

Я сама його хотіла

На вогонь його летіла

Я хотіла його тіла

Добре що не залетіла

З ним кохалася два дні

І так солодко мені.

Серце билося в грудях, наче пійманий в сітку птах

Ти спокійна була на людях, лиш було видно по очах

Як ти хотіла обійняти, пригорнути до грудей

Та було тобі незручно, бо боялася людей

Серце тріпотіло в грудях, як на вітрі осиковий лист

Ти спокійна була на людях, то у тебе професії хист

Було видно як хотіли губи спраглі поцілунків

Та боялася на людях ти відвертості стосунків

От і вдвох ми залишились, і немає вже людей

Я не можу, пролунало, десь із глибини грудей

Я не можу, надто довго, я стикалася одна…

Та своєму чоловіку я… залишуся вірна…

І тобі був не ворог

Старий чорний ворон…

Візьму тебе ніжно

Візьму тебе сильно

Може трішки поспішно

Може трішки насильно

Де була твоя вірність

Де була твоя врода

Лишилась покірність

Як моя нагорода

Люблю тебе ніжно

Люблю тебе сильно

Став без тебе невтішний

Став без тебе безсилий…

І тобі я не ворог!

Я твій! Чорний ворон…

Вона курить, тому що хоче померти...

Що за кліше?!

Я курю чисто через те, що я залежна.

Курю, тому що звикла.

Не знаю яке воно життя

Із чистими легенями.

Не уявляю свої ранки,

Без чашки кави і дзиґари

Які я розділяю із новим днем.

Та й взагалі,

Залежні ми не тільки від сигарет.

Ми залежні від усього,

Особливо від людей.

Тому я й обираю сигарети...

Просто щоб не залежити від чогось іще.

Листя старих лип ловило пустотливих зірок сяйво.

Намагання ліхтарів світло дати було марним.

Попід сутінком дерев, серед хитких мерехтінь,

дуже швидко і нечутно прослизнула сіра тінь.

В темряві, з-попід кущів, жовті вогники блиснули

й крадькома, в густій траві між деревами гайнули.

Мале сіре кошеня вміло вже ховатись спритно.

І вважало за найкраще бути тихим й непомітним.

Кожен вечір з укриття навкруги дивився пильно.

Тільки впевневшись в безпеці, вибігав гуляти вільно.

І наважившись присісти на лавочці, біля двору,

прижмуряючись, дивився в вікна сяючі угору.

Уночі манив його світ багатоповерхівки.

Й забував про небезпеку Сірий, що не мав домівки.

Забувалась непотрібність, що зробилася природньой.

Навіть, забував про те, що завжди він був голодний.

Жовте світло з людських вікон лилось в темряві ласкаво.

Жовті очі кошенят и мружились від плям яскравих.

І невзмозі розрізнити: чи то - вікна,

чи то - зорі...,

... тінню увісні пливло в жовтім проміні прозорім.

Дощ накрапував легенький. Перехожий поруч сів,

й над маленьким кошенятком парасольку він розкрив.

Дивна то була картина. Кошеня на лавці

спить.

Від дощу його прикривши, поруч чоловік сидить.

І крізь марево у сні, кошеня щось відчувало.

Бажане і невідоме хвилей спокою вкривало.

Щось примусило його очі широко розкрити...

... подивитись на людину не ховаючись. Відкрито.

Недовіра, острах, розпач в жовтій глибині ховались.

Розуміючи напругу, добрі очі посміхались.

І, коли м'якої шірстки рука лагідно торкалась,

пригинаючись за звичкой, кошеня вже не лякалось.

Наостанок, пригостив Сірого чимось смачним.

І, хоч лагідно всміхався, виглядав чомусь, сумним.

Чоловік малому лишив добро й тугу. Сам пішов.

Сірий знав, що не відпустить те, що тільки що знайшов!

Жовті вогники в очах впевненістю мерехтіли.

Залишатись непотрібним кошеня вже не хотіло.

Стало лячно, що людину воно втримати б не встигло,

й мале дике кошеня слідом підтюпцем побігло.

Чоловік в під'їзд зайшов. Двері гучно зачинились.

Кошеня сидить назовні. Миті, наче, зупинились...

А в очах переконання, що воно не помилилось...

І важкі залізні двері... трішечкі... привідчинились.

Ця історія про те, що нам зовсім невідомо,

може зустрічі навмисні з тими, хто не має дому.

Бо беззахисні найліпше добру душу відчувають.

І... очами кошенят янголи нас обирають?..

17.08.22

Я ненавиджу те місце,

Яке так довго домом звала,

Те місце в якому я зростала

І так багато пізнавала.

Я ненавиджу його не просто так,

Не від нудьги.

Воно мені вже остогидло так давно.

Те місце де люди, здавалося б рідня,

Мене дочкою називали.

Хтось скаже, що я вже зовсім охреніла,

Що так не можна,

Що я повинна, його любить,

За те, що там я виростала,

За те, що так багато про світ наш

Там ж я і дізналась,

За тих людей.

І, зокрема, того кого я татом звикла звать.

Та всерівно ненавиджу,

Не хочу більше бачити його,

Але я ще не зрозуміла, кого із них обох.

Я рахую з тобою всі сни,

В мене вже закінчились нотатки,

Я почав їх писать на стіні,

Бо на стелі все ж важко писати...

Хоч би раз не прийди уві сні!

І мій день неосяється ранком,

Я порину і вічні пісні,

Де тебе не зустріну світанком,

Я не хочу так жить... поможи,

Знов прийди без вхідного білету,

Я такого балету в житті,

І побачить не мрію сюжету.

Ти - як світло північного сяйва,

Я б дивився на тебе вічність!

Знов прийди до мого світання,

Хай настане наступний день місяця...

Залиш серця холодними й пустими...

Не змушуй їх наповнитись любов'ю...

Допий до дна мрійливості надію...

І лиш краплину залиши для долі...

Чи контрнаступ вже чи ні, як вже роки,

Так само йдуть зникати в сході сонця

Дівчата й хлопці, й їх серця палкі

Не старяться, гартовані дорослістю.

Скільки б не було — дзвінко молоді,

З сумною мудрістю років своїх

Їх душі завмирають в янтарі

Повітря грузлого важких боїв.

Вознесені, спочинуть. Струсять жах

З чола краплинами живі герої.

У тих посадках, на «нулі», у бліндажах,

В полях далеких завжди серця зором

Вас бачимо, вас молимо триматись,

Вам зичимо вдихнути ще хоч раз!

То наші хлопці і дівчата степом пада.

Надія буде! Мрія буде! Воля буде!

Шкода — як, Господи, шкода! — що вже без вас!

2023

*- Tout va très bien, Madame la Marquise (фр.) — Все дуже добре, пані маркізо!

— Алло, алло, душа, які є вісті?

Що видко в нас, примружившись на мить?

Вдалось спитать тебе нарешті,

Як там у світі нашім жить?

— Все добре в нас, чарівна громадяночко,

На небі сонце, мла вночі,

Буває трапить кави філіжаночка,

Донька відмінки вправно вчить.

От лиш дурниця приключилась,

Одна сережка загубилась,

А загалом, чарівна громадяночко,

У нас все добре, добре, що й казать.

— Алло, алло, душа,… зв’язок поганий…

Гадаю, прикрість згоїть час.

— Все добре в нас, чарівна громадяночко,

Таке пусте турбує Вас.

Зникла вона при переїзді

Четвертий раз в чужому місті,

А загалом, чарівна громадяночко,

У нас все добре, добре, що й казать.

— Алло, душа, щось серце охололо,

Як всі живуть серед валіз?

— Все добре в нас, подумаєш, що в школу,

Донька не ходить третій рік,

Й нема вже друзів ні у кого,

Вони роз’їхались довкола,

А загалом, чарівна громадяночко,

У нас все добре, добре, що й казать.

— Алло, душа, то, певно, плутанина,

Лиш щойно світла мить була.

— Забуде хтось, та, придивиться, видно —

В країні десять год війна.

Нам від вовків в овечій шкурі

З усіх боків брехня і кулі,

Цивільні, воїни і діти

Без ліку по країні вбиті,

Міста і села під ударом,

Нема роботи, нема ладу,

Дитинства проминають в стінах,

Близьких і друзів мусиш кинуть,

Всі із домівок позривались,

Як листя скрізь порозлітались,

І при четвертім переїзді

Ота сережка загубилась.

А загалом, чарівна громадяночко,

У нас все добре, добре, що й казать.

2024

Крізь справ і горя марафони

Встигає проглядати повня,

І сонце наносить з палітри

Все водночас: приземне, світле,

Болюче, миле, сум, любов.

Зірватись. Вірить. І удвох

Життями й душами та всяк

Грати в належання «ва-банк»,

Виписувати, попри страх,

Вальс по оголених думках,

Та сум, розділений навпіл,

Із рук тремтячих спрагло пить.

Переплелися в кожнім дні

Краса любові, жах війни.

2024

Живим всередині вертайся, сину!

Як відгремить та лють твоя і орків змиє,

Як проженеш ти гадів з Батьківщини,

Життя тебе чекатиме й зігріє!

Живим всередині вертайся, любий!

Чекає нас трава у парку й зорі.

Морозива візьмем всім навкруги—от сміху буде!

А ми заплачемо… Від щастя і від болю.

Живим всередині вертайся, друже!

Як завше, гідність і відвага вкажуть шлях.

О, як же крокуватимеш ти мужньо

Своїм життям у звільнених містах!

Навала чорна най не зіпсує

Душі твоєї. Геть і вибухи, і смерті!

Той світлий паросток, що пристрасть жить дає,

Ворог не викорчує в вільних людях твердих!

Ні! Грець йому! Ти не дозволиш, вірю!

Молю я небо і молюся всім святим,

З пітьми кривавої хай тіло й душу вирвуть!

Живим вертайся! І всередині живим!

2022

Понад дахами і на тлі шибок, в сутінковій теплині

Птахи пропищали щемно, хльоснуло літом.

Я знаю, це не наші птахи і не наші вікна.

В Україні спить наше літо. Так далеко, і так в Україні…

«Як там зараз?» питаються добрії люди. Вагаюсь.

«Там в повітрі розлита війна. Але ми переможемо.

Біс побрав би той прикрий занепад і зраду, та робим що можемо,

Воно краще стає, коли ми всі разом тримаємось.

В нас усюди військові у «пікселі» у світло-бурому,

Хто в частинах своїх прямо в місті, є й ті, хто додому

Їдуть з фронту, задумливі, густо запилені, втомлені,

В них в очах — неосяжне. І радість. І біль та обурення.

Там на небі нема літаків з білим смушковим шляхом,

Як у вас — вже не сіпаюсь, тут не страшні літаки, —

Десь міста із окопів, десь будинків самі кістяки…»

Сумно всім. На всіх мовах люди зітхають однаково.

2023

Дякувати пращурам

І птахам,

Ми існуємо і творимо,

Віками.

Породжені ми і птахи з динозаврами

Квітучою папороттю,

Лелека і хвощі — всі пов'язані

Божою заповіддю.

Волею чистої мети,

Всеосяжним прагненням,

Світлом і порядком.

Постає в нім "ти",

Глибоке й нерозгадане.

Не вистачає літер й екранів,

Часу і калорій,

Та ми стаємось

Понад віками,

І стається воля.

Далі буде,

Птахи літатимуть,

Малі ростимуть.

Ростки знаходять

Шляхи в асфальті,

Нам по ним.

2023

Я пам’ятаю: смерть гарцює — там,

Най не замилить око синій обрій.

Ятрять окопних рівчаків болючі шрами,

Скрізь метастазами ракетні хижі обстріли.

І випадає самим серцем чути

І залп, і стогін, й скрегіт куль по криці,

Землі в обличчя порох проковтнути,…

В пакет продукти кладучі в крамниці.

Терпке повітря, день замішаний на відчаї,

Не осягається реальність, край.

Лиш кроки суму силуюсь засвідчити,

А навкруги світ свій танок кружляє.

Все — стреси,

все — страшно,

все — страти

Нервових клітин і щасливих днів.

Прокляття ворогам, і молитви нашим солдатам.

Що наші смутки в порівнянні з їх?...

Все ж хочеться теплого чогось, свого,

В своє місто самі несуть ноги.

Та те місто не мені належить давно,

А страху і повітряним тривогам.

Знову мені до іншого дому,

По іншій дорозі, до незвичних дверей.

Не одразу згадаю живу зараз в якому,

Знаю, що на Землі. Серед шаф і людей.

Така дика реальність буденних предметів,

Гострота кутів, холод крапель на склі.

Незбагненна, аж навіть майне у моменті:

«А ми справді

іще

живі?»

2023

А в політичних кабінетах

Обговорення, ідея

Молодим- війни тенета

І могил алеї

А батькам біль від утрати

Мужа або сина

Скільки ще тобі страждати?

Бідна Україна!

Скільки ще тобі ,в майбутнім

Воспівать хороше

Бо теперішнє - безпутнє

Бо теперішє... о, Боже...

Для чого ти дивишся на сонце у якому немає тепла,

Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.

А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,

І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.

За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обгороджується

Бачиш? Пахне напоєним ґрунтом, дощівкою, опалим цвітом.

Про що вони тільки не говорили чого врешті не справдилося —

Ті поети, що пишуть соком надрізаного чистотілу?

Наче світять вони невиразним, як сонце сумом,

Подібно місяцю відгороджуються від рахманної ночі,

І сльози у них проступають, мов сік, що беруть з беладони,

І вірші буває лікують, хоча насправді вони кровоточать.

17.04.2024