Всі вірші

Я ці рядки присвячую тобі,

також присвячую я осінь,

вона така ж холодна як і ти ,

за нею також йдуть морози.

Також присвячую тобі я сніг,

такий ж крихкий як твоє серце,

він розтікає по весні,

а та весна у моїм серці ллється.

І не забуду я твої слова,

і не забуду я наш день прощання,

та ми розійдемось,мов та вода,

й зустріну я тебе на острові чекання.

Дата під його словами продовжує поезію і зупиняє час.

Наче тільки тоді – знаючи про смерть поета, – ще одну дату

Вірш покривається воском зупинених фраз

Де завтра для нього ще завтра,

Для тебе лиш дата.

А тому, залишаються відстані в літерах, образах, іменах

Його біографії, в хворобах прихованих небесами, снами

І вечір над містом немов електронна стара плата

Згорає, де він все ще там, десь там

Та більше не з нами.

Де за решіткою слів лиш уявні сліди життя

Теплі проміжки днів, циферблату, птахів, любові

Тіней, що вигоряють зникаючи в забуття

З буденності та залишають відлуння мови,

Присмак календаря.

Ніжність, колір його годин.

Невідворотність майбутнього, сонце, відлуння, втрати.

І в цю мить він дописує свій рядок

І ставить в пониззі дату.

13.02.2023

Коли я про тебе згадую, насамперед

З атласних зшитків моєї пам'яті, —

Немов зодягаю в картате плаття

І роздивляюсь у тріснутім дзеркалі,

В сотні назбираних віддзеркалень,

Твою подобу. І навіть хмари

Ввижаються чорним фортепіано,

Твоєї кімнати, навпроти шафи,

Де ти приміряла весняну сукню.

В ліловім небі розгойдував вітер

Перші розквітлі галузки; світло

Торкалось ще бляклої акварелі

Землі, де от тільки вбираються в жовте

Квіти; в червоне та синє, здавалось

В повітрі вологому залишались

Сполокані промені фіолету.

Тоді видавалось мені і тепер,

Все більше у тім переконуюсь, -

Образ твій

Складався з тієї бузкової легкості

Весни з якої складався портрет

Любові до тебе. І як не дивно

Я міг порівняти любов з куріпкою,

З короткими крилами, податливо ніжною

До ловів очей, що збирались впіймати

Твою кулінарну чеснотами книгу,

Відкривши на хто-зна якій сторінці

Рецепт за назвою: "Невинна грішність".

Зрештою,

Сонце розлило узвар з ренгльотів,

Котилось до ночі крізь тепле смеркання.

Так легко, як ти одягала плаття,

Так тихо, без галасу, сліз одкровення

Надходила пошепки мить прощання.

І ми розпрощались.

15.04.2022

Як день до неба сонце прив’язав,

Так ніч в сонцях горить коли ти поруч,

Що обрій весь стискається у обруч

Палких обіймів, як поцілував

Твої вуста. І наче світ пропав

І припіднявши крилами угору

Прологом ставши до любові твору

Солодку пісню радості співав.

Так мить скипа зливаючи обох

Аби відкрити те, що явить бог

Ховаючи у дотик чи безмовність

І відкривають злучені вуста

Сади в якому полум’ям постав

Далекий спогад іншої любові.

18.03.2023

****

Його ім‘я повинні знати всюди

І посмішку чудову пам‘ятати

Наше покоління навіки

Буде Дімі Таранусі, шану віддавати

Вже сніг його могилу засипає

Похований він між своїми, та не там

Батьки чекають вдома домовину

Із Дімою, що відданість віддав

І як його душа взлітала в небо

Я точно знаю він ще не хотів

Та значить так для чогось треба

Щоб Янголом до Бога відлетів

Як дощ іде то небо завжди плаче

А я за спокій віддано молюсь

Мій Діма все життя для мене значив

Та вже мені його не віддадуть

Скінчилася земна твоя дорога

Пішов у вічність це вже назавжди

Чомусь написана така для тебе доля

Піти від нас ще зовсім молодим

Автор:Стрельченко Надія (Усмішка)

Тут від ратуші на квадратній площі,

Що годує нічних метеликів,

В ніч блукають всі тіні парами,

Що корінням ростуть з алей.

Авроро, між цими фасадами,

тінь моя одинока тулиться,

І скрадається під балконами

в ніч сповиту твоїм плащем.

Ти над містом, над білими гронами,

що годують нічних метеликів,

П'єш із мороку міста запахи,

І чорнило мокаєш з калюж,

Ти цілуєшся із маскаронами,

І смієшся над скверами й парками,

Ти розписуєш вулиці шепотом,

Щоб пропасти до ранку дощем.

Авроро, між цими фасадами,

тінь моя одинока тулиться.

Хмари, хмари збираються високо,

І відсвічують сяєво в ніч,

Як довкола охоплені місяцем,

Скаженіють безсонням втомлені,

Ті, що йдуть по розписаних вулицях,

Обігріті твоїм плащем.

16.08.2020

Сьогодні раптом я згадав про тебе

І серце стало частіше битися,

Але немає в тому вже потреби,

Щоб думкам та мріям ще коритися.

На фото глянув я у твої очі…

А було, що я з них погляд не зводив.

На мить згадав найкращі дні та ночі,

Які колись я з тобою проводив.

А може взяти, просто подзвонити?

Та просто так, без всякої причини

І про все з тобою поговорити,

Але я відкладаю це щоднини...

Написано: 20.11.2012.

Відредаговано: 24.04.2023.

Ти потрібна мені тут, поряд,

Як підручник з історії, як старі амфори,

Як фізичному світу відкриті формули

Весни, що кружляє цвітінням метафори;

Як небо в якому біліють крокви

Великих надій і безповоротного

Часу в якому блукає дотик

Долоні бога, птахів, безпілотника;

Як музика Шуберта під звуки вибухів

На фоні неба, весни, історії.

Десь на десятому, сотому поверсі

Відкриється книга іншостороннього,

Як відкриває рахунок бляшанкою

Хтось по уявних воротах ударивши, -

В місті де меблі живуть за фіранкою,

В місті де книги летять за хмарами,

Там де здригаються пагорби сонні ще,

Там де сигнали кружляють маршрутами

І залягають у відеосонмище

Давно як пройденого, але забутого.

Не знаю, можливо, середньовіччя

Вертає до вулиць задушним фатумом

Із безнадійною спробою в вічність

Поцілити сплюснутою в світ бляшанкою.

17.03.2022

Я вперше відчула себе молодою,

Відчула, уперше за довгі роки.

До того я була старою, слабою,

А тут, геть раптово – нові сторінки.

Гуляти, кохати, любити, дружити,

Вертатись додому о пізній порі.

Не лиш існувати потрібно, а й жити,

Не зґавити юності дні золоті.

Я вперше відчула себе молодою,

Уперше відчула, чим інші жили.

Проснутися разом із ранку росою,

Заснути під тихі гітари пісні.

Світанкове свіже повітря вдихати,

На даху із друзями п’ючи вино;

Чи вдома, під бій крапель дощику грати,

Співати, кричати з відкритим вікном!

Уперше не заздрю, що інші раділи,

Я вперше проснулась, я вперше жива!

Свобода легені по вінця налила,

Я вперше відчула, що вільна була.

Сліди твої ведуть у смугле місто,

З рудих дахів якого ллється злива,

І скиглить спинка віденського крісла,

В якому вічність поглядом застила;

За підмальовком гір, в небесних шприхах,

Лягають пишні збиті мастахіном

Білила хмар в яких маленька крихта,

Червоного і синього в картині –

Всього лиш спроба вирватись зі сну.

І ти, відкинувшись на півокруглу спинку

У темних плямах бачиш глибину

Відносного та чуєш клекіт грому

В блуканнях світла де ридають знов,

Сердешні вікна буйного пейзажу.

01.12.2020

Ти полюбиш не ту, що чекатиме.

Ту, що дух ні на йоту мінить.

Ні, не ту, що тобі прощатиме

І собою весь світ затінить.

Більше ту, що на цоколь храму,

Опускає коліна ієродули

І читає античну драму,

І спускається вгору сходами.

Ні, не ту, що на чорних туфельках

Струм стегна налива в поезію;

Ту, що пють, глиняними кухлями,

Ту, що п'яти втирає пемзою.

Ту, що любить, але сумнівається,

Віддається і б’є в живіт,

Ту, що любить коли повертається,

Щоб сказати тобі - привіт!

14.07.2020

Якось два брати-близнюки,

Яких залишили батьки,

На далекий пішли пустир,

Де був великий монастир.

Стали Господу служити

І молитви підносити.

Один одного любили,

Всюди лише вдвох ходили.

Там же був і один дідок -

Гробокопатель-дід-інок.

Його брати попросили,

Коли прийде час могили,

Обох в ямі закопати

Щоб удвох їм там лежати.

Так життя закрутилося,

Що брати розлучилися.

Поки один далеко був,

То інший смертним сном заснув.

Коли перший повернувся,

Побачив труну, жахнувся,

Та до діда він звернувся:

«Навіщо ти, копатель-дід,

Порушуєш наш заповіт?

Тут моє місце. Ти не знав?

Там брата рідного поклав!

Ти цим образив через край!

Давай, проблему вирішай!»

Дід зі смиренністю сказав

Брату, що у труні лежав:

«Гей! А ну від сну звільнися,

Брату місцем поступися!»

Хочете вірте, або ні:

Мертвий посунувся в труні.

А другий брат туди упав,

Де перший щойно що лежав.

Серце битись перестало,

Тіло у труну упало.

Гробокопатель повздихав

І двох братів там закопав.

17.04.2023.

Так тихо сьогодні… коли це було?

Я навіть забула, що сталось давно…

В обіймах твоїх я розтану як сніг,

Рум‘янець на щоках ще досі не зник.

Ти обіймаєш мене, так рідно та щиро,

А я все пишу вірші про ту зиму.

Ти слухаєш їх, посміхнешся мені,

А потім згадаєш, що було тоді:

У ту ніч з тобою сміялись до ранку,

А потім проводив мене ти до ґанку.

Я бачу твій погляд, цю усмішку милу,

Та кажу, що буду з тобою я до загину.

Лютнева ніч, лютневий день

Такий морозний, сірий та похмурий.

О п‘ятій ранку пробудив весь дім,

О п‘ятій ранку перервав сон світлий.

Десь голосно лунала вже сирена,

Десь голосно кричали матері.

А діти, заховавшись у підвали —

Тихенько господу молились у ночі…

Лунає перший вибух, лунає перший стон.

Так боляче раптово стало на душі.

І сльози знову градом на щоках,

І сердце швидко колотилось у груді.

Ні, це не страх, я не тремчу від нього!

Я просто хочу спокою в душі!

І знов я хочу прокинатися у школу,

І знов я хочу засипати в тишині.

22.02.23

Спустився Ангел додолу,

Щоб узяти мене з собою угору.

І зблідло личко моє поворушитися не міг

І раптом гострий меч пронизав,

Як боляче якби Ти тільки знав.

І двадцять сім дощів на мене Ти послав,

Грішну мою плоть покарав.

Землі під ногами я не відчував

І втратив все що мав

І серце хотіло кричати від болю

За те, що сам зламав собі долю.

Знань в цій голові вже нема, добра нема

І стигне від крові земля.

У цю тяжку хвилину якорем іду на дно

І думаю як статися таке могло,

Що гнити душа моя почала,

До смерті й пекла мене вона довела.

Смирення мені бракує

Можливо саме це мене і врятує

І знов мир у моєму серці запанує.

Ангел на пагорбі стоїть і вирок Божий читає,

До страти мене приговорює.

Зі страху я тікаю,

А куди і сам не знаю.

І влучає Ангельська стріла- я падаю,

Свої тяжкі гріхи я згадую,

Так болить нестерпно

І стає в душі моїй так мертво.

Падаю на коліна і плачу,

Врятуй мене Боже, якщо я для тебе щось значу!

Прокинувся від жаху і болю

Не хотів би я собі такої долі.

І став справлятись я в покорі

Й довго дякував я знакам долі.

Любов довго терпить, любов милосердствує

Любов тішиться тільки своїм- не мародерствує!

Любов не надимається,

А з вірою й надією знається.

Не поводиться нечемно,

Не стане карати даремно.

Не шукає тільки свого,

Але прагне одного,

Поєднатися навіки і думати один про одного тільки.

Не рветься до гніву,

А лиш звучить в мелодії співу.

Не думає лихого,

Не відвернеться від того,

Хто серцю її дорогий.

Не радіє з неправди але тішиться правдою,

Живе вона нею одною.

Усе зносить вірить у все,

Ніколи кров вона не проллє.

Сподівається всього усе терпить

І насолоджується кожну мить, ніколи любов не спить!

Ніколи любов не перестає,

Нехай же до тебе вона прийде!

Чи не краще писати про те, що світ невпинний,

Про відстань в парсеках до інших планет, в а. о.

Що ближче до Сонця, як відстань до тебе, що ти не-

Відомо чи зможеш відкрити в собі любов.

Про те, що пульсари частіше з’являються небом.

І наче кепкує над блідістю рук твоїх -

Туман, що здається туманністю Андромеди,

А в ньому тримає планети волоський горіх.

31.07.2020

Ти казала: "живемо допоки є сніг", —

І пішли снігопади від грудня над нашим містом,

І ми скаженіли від щастя, від снігу, що падав до ніг,

Як ночі стелились прозорим легким батистом.

Ти казала: живемо допоки є сніг, —

А те, що промовиш, зі сміхом нехай, не стерти

З пам'яті.

Зима промайне і завершить засніжений біг,

Та поки — живем, за прогнозами гідрометцентру.

І ми прожили. У провінції білих доріг,

В засніженій кулі різдвяного неба над нами,

Де хмари і зорі здавалися мов крижані,

А вітер все віяв, заносив будинок снігами.

Мигтіли гірлянди і плазмовий торохтій,

І ребра диванні згинались, і третє з коліном

Прогнулось і тріснуло під ваготою хотінь.

І березень був, і квітень минув зі снігом.

30.10.2021

Зламана лялька

З огидним обличчям,

Візьми своє горе –

Воно тобі личить!

Воно в один колір

Зі зламаним світом,

Вдягай цю гримасу

І ти станеш свідком.

Зламані люди

З кривими думками

Знову відкриють

Сердце на камеру.

Зламані мрії

Візьмуть вибухівку,

Відзнімуть терор

На пожовану плівку.

Зламане серце

Збереться до купи,

Лишить за собою

Розідрані трупи.

Зламаний череп –

Не більш ніж прикраса,

Люди навколо –

Лише біомаса.

Вони так чекали

Святкову прем'єру,

Ту кляту виставу

В собачім вольєрі.

Знову зроби,

Зроби собі боляче,

І зламаний світ

Аплодуватиме стоячи!

Ми прокинемось разом о 7.15.

В тихім затишку дому й обіймах весни.

Нам не треба спішити, сьогодні в нас свято.

Про цей день ми молились і бачили сни.

Ти відкриєш повільно жаккардові штори.

Вони знехотя світло запустять в наш рай.

Я сховаюсь від нього в ковдряному морі,

В його хвилях принишкну, як в храмі лихвар.

Ти котячими кроками підеш до кухні.

Загуркоче щось з посуду — я не здригнусь.

Всі причини боятися звуків відсутні.

Лише пам'ять озветься тривожно чомусь.

Я покину свій сховок й вгамую цікавість.

Обережно, немов в кукурудзі байбак,

Зазирну й милуватимусь таїнством кави,

Причаститись яким ти так любо забаг.

Я водитиму поглядом по твоїх рисах,

Карбуватиму обриси вранішніх див.

А ти будеш мене дратувати навмисно

Наготою своєю, як завжди любив.

Ти запросиш мене на прогулянку містом.

Ніжно вручиш спаньку рятівний еліксир.

Втаємничена в чудо, погоджуся, звісно.

Ми ж так довго чекали цей сонячний мир.

23.03.23

©️Неофітка📿

про них казали "гарна пара"

їм віщували діточок,

щодня питали: "ну, як справи?

коли заручини? вже строк"

вони сміялись: "не до того"

на фронті якось все не час

молили лишень Господь Бога

весну зустріти разом й вальс

весільний в травні станцювати

та по Хрещатику пройтись

він їй співав, вона і рада

натхнення дарувати вись

історія завжди циклічна

безсмертні німфи у казках

Орфея обікрала вічність

розвідниця на небесах

співець щодня тепер в Тартарі

кіфара кинута в смітник

пісні його — бої криваві

останній страх... і той вже зник

ні

він не мріє повернути

ту німфу, зіткану зі снів

її немає, сон забуто

він диво зберегти не зміг

нехай за кожну Еврідіку,

яка спочила десь, мов міф,

розплата прийде, горда Ніко,

купайся в крові ворогів!

нехай за кожного Орфея,

що втратив сенс свого життя,

помститься син Гіпербореї

вендетта за любов — свята

богине, досить годувати

жертовник свій вогнем війни

коханих згинуло достатньо

прийми їх дар... і все... спини

03.02.2023

©️Неофітка📿

Хіба слова передадуть

Весь біль людський?

І сльози матерів,

Дружин, сестер,

Малих дітей.

Всіх закатованих

У Бучі, Маріуполі,

Ізюмі, Ірпені,

По селах і містах.

Убитих бомбами,

Ракетами,

"Кинжалами",

"Шахедами",

Розстріляних впритул,

Згвалтованих жінок,

Дівчаток і бабусь.

І тих, хто втратив все:

Сім'ю, родину, дім,

Проте не втратив

ГІДНІСТЬ,

І в останню мить

Кидає ворогу в лице

Слова найкращі:

"СЛАВА УКРАЇНІ!".

Вгамуй притьмом в собі жадобу тьми

Переверни спустошену клепсидру

На паліндром з притоками ріки

Яка тече до водоспаду світла.

Хоча твоя природа любострасть,

Розвінчана удень на ясний спокій,

В браслети ночі огортає час

Химерні яви, наче горло чокер

Блідих долонь. Зроби непевний крок

У золотисту сяянням повабність

Рука від сонця скине тінь приток

І втопить зір очей в притомну данність,

А ніч довершить скинувши порок

У круговерть нестримного жадання.

24.09.2022