Всі вірші

Красива

Красива як сонце, що заходить

Від краси тієї серце завмирає

Вродлива

Вродлива як місячне небо, що зорями далекими світить

Від вроди тієї серце несамовито гомоніє

Прекрасна

Прекрасна як муза, що уві сні приходить

Від прекрасности тієї вогонь у серці заграє

теплий мед стіка по зап'ястю,

перші зорі запалюють небо.

провела чисте Сонце до обрію,

в дар принесши свій солодкий спів.

Лорд мистецтва, мій Боже багряний,

вихваляю тебе рядком кожним.

Твоя рідна присутність так сп'янює,

стільки сил і натхнення дарує.

охопив увесь світ Своїм сяйвом —

мій Володар хвороб і здоров'я.

кожен вірш, кожну прози ремарку

я турботливо завертаю

в слова гострі, як стало поету —

безсоромному, в крові поету,

і подумки я присвячую

мої творчість, голос, поранення

тому, кого навіки оспівує

моє повне, народженням дане ім'я.

В кожного з нас, є свої світи

І іноді ми хочемо втекти туди

А коли тікаєм, хочемо знову

Повернутись в рідні Кропивницькі степи

Коли ми в своїх світах

Ми не помічаєм, і нас накриває страх

Хоча думали ми як ідеально жити і піти

В своєму світі

Я розумію і сам туди тікаю

Але встигаю

Повернутись сюди

В нервові, важкі часи

Щоб нервові і важкі часи

Змінити на веселі і спокійні дні

Щоб я більше не боявся комусь підійти

І від страху краху від нього втекти.

Щоб в цьому світі любили, кохали

А не тікали.

тобі складаю Кіро цей реєстр

життя земного в натовпі людському

в якім замішано істоти й тіні з'яв

небесних голоси й важкі ікони

що кругло котять вулицею де

іду я повз чужі та власні храми

тобі ця Кіро сповідь з глибини

свавільного але не злого серця

як застеляють очі навісні

мені роки минулим спопелілі

тобі рядки ці повні голосів

і янголів оскаржених у бога

я йду життям несвітської тривоги

і не тримає нас тяжка земля

натомість витліває на хмарини

міцне каміння та стоять міста

прозорі наче синій понеділок

опісля днів напоєних вином

я винен винен винен перед тебе

але прости бо я тебе люблю

уста гаряче до зірок звертаю

і гладить сонце нас по голові

немов дітей дрібних і неслухняних

але таких закоханих в любов

у хворім серці мила гетьманівно

дай жити вічно іншого життя

мені та долі в світі не потрібно

коли я прИйду - двері відчини

й зустрінь мене з високого порогу

разом із кішкою що в'ється коло ніг

тоді простить напевне мене біг

що я його для тебе покидаю

і граю з пеклом краплений картяр

і сподіваюсь виграти свободу

земля бо стогне у полоні зір

що в білім небі чорновито сяють

бо зодіяк звивається змією

і колесо фортуняче скрипить

тебе поклав я кіро на долоню

немов перлину, чисте немовля

і ти лежиш і дихаєш повільно

крізь сон поворухнутись я боюсь -

боюсь і падає на мене тінь несвітська

Фразу «в мене так тихо й порожньо в голові», неймовірно дивно чути,

Але згодьтесь, кожен з нас час від часу непроти скинути думок пути

Ніби дихаєш десь на морозі, вночі серед зірок, - свіжістю, після задухи хати

Одразу спокійно і якось легко, ніби душа все ж таки навчилась літати

Я досі не знаю чим це викликано, та що провокує цю порожнечу

Я досі не розумію та не знаю, що саме зупиняє символо-образну кровотечу

Але точно усвідомлюю, що я боюся та не хочу чути відповіді

Бо вона, як Маркіз де Сад, не чтить жодної заповіді

Вона завжди зі мною і бачить мене всього повністю звідусюди

Вона ходить за мною в тіні, ховається коли іі помічають інші люди

Вона знає про мене все, чого навіть я сам ніколи б не усвідомив

Але здається за це я б міг, ні, я б обовязково іі присоромив …

Це все балачки і ніякої конкретної інформаціі

Я ніби роздаю словесні дотаціі

Та читаю діткам на ніч казки

Про чудове рішення та налагодженні звязки

Дим у сизім небі хлюпочеться,

Осінь розгорнула барвисте пончо.

Маячок автобуса жовтим світиться,

Поволока огортає дерева жагучо.

Стрілки годинника непомітні,

Песик від листя жваво обтрушується,

Сонце опівдні зазвичай викочується,

Ролі природи всякчас романічні.

Останні робочі хвилини спокійні,

Всі метушливо до дому побігли,

Коридори, ще мить, й спорожніли,

Сміливими стали принишклі миші.

2024 роки

Більш важкі ніж були

Іду по вулиці

Бачу минулі фонтани кохання

Стоять будівлі, якщо вони ще не знищені

Гарне цвітуче місто

Тепер під сирім, отруйним димом

Тепер навіть птахи

Пролітають наші парки

Діти які раніше грали в футбол

Тепер розуміють значення слова терор

В нашому місті троє живих

Хоча населення одне з найбільших

Світло вимикають 6 разів на день

Хоча сонце світить тиждень

Не тільки люди, а навіть собаки втекли

Щоб не чути клятої проблеми

Але я не собака

Я не втікач

Там де стояв

Я там і буду стоять

Тому поки жив я

Місто стоїть моє до кінця

Поки місто стоїть до кінця

Фонтани кохання чекають свого бійця

поліпшувати свій характер

я не збираюсь далебі

боюся раптом щось зламаю

в собі

***

ти порівняв мене з конякой

цим самим перетнув межу

та не надійся я не плачу

іржу

***

останні літні дні спливають

десь в полі стелеться імла

збираю пальцями уламки

тепла

***

під сукню підберіть будь ласка

мені взуття і ремінець

а колір як ото у дядька

синець

***

під вечір як сідає сонце

оксана тисне на педаль

тремтить палає і скрегоче

рояль

Ходжу я по ґрунтовині

І бачу ці веселії могили

Я посміхаються мені на взгін

Як весело їм було,

Коли робили ці світлини

Як день і ніч були для них неначе сон,

Як жили вони не пожалівші.

А я пішов нічого не залишивши

Відповідь тримається оманою...

Хтось підривається й тихо, шалено злітає,

Хтось опускається, ніжно притиснувши сон.

Позмінна байдужість думками про вічне ширяє,

Майданам свободи навіює скований тон.

Лише парасолі мов пам'ять про сховані жари:

Немає надії на теплі, забуті місця,

Де кожен шукає свої доленосні муари,..

Яких не існує... з початку й до німо-кінця.

Умовністю дотику падає окіл у небо.

Усе заворожує погляд не зналих життя.

Хтось підривається... Де ти, незнана потребо?

Хтось опускається... Ночі підвладне виття...

15.10.2024

Картина ночі змінить білий вік...

Опиши мене всього трьома словами,

Це вибір тиші, синіх диво-зір.

Сьогодні берег знов живе дощами,

А завтра сяє колом змінних лір.

Питання, - Хто я? - Мовби до забави.

Застигла пісня, наче й не було.

І тільки мить далека від постави:

Туманний промінь - зіткане звено.

Всього три слова змінять білі стани:

Віллє́ться колір - стигле полотно.

Надія прірви змінить вирок манни

І все ще буде... мовби не було...

10.10.2024

Між нами щось було — та ми мовчали,

Мов тіні, що тануть в півсвітлі днів.

Ми, наче доля, разом щось втрачали,

Але вуста мовчали — не розбивали слів.

У твоїх очах — тремтить надія,

А між рядків ховається зміст.

У кожній паузі — сповнена мрія,

Та ніхто не ступав на той міст.

Чи то був страх, що зупинив вітрила,

Чи доля грала в сяйві гірких сліз?

Між нами щось було — надія зникла,

І в спільній тиші втрачений весь світ.

Нехай цей час спалить все до коріння,

Та слід в душі залишиться, мов тінь.

Між нами щось було — німе кохання,

Що криком кликало нас у далечінь.

Я та, що є...

Серед тисячоліть блукаю.

Між стінами зірок йдучи,

У темряви полон ступаю….

Я та, що є...

Так, змінююсь із плином літ,

А біль у серці не вщухає

І зранена душа, як світ.

Я та, що є…

Торую шлях, сльозами змитий,

І серцем відчуваючи провину,

Крізь сни ясні і вічність плину…

Я та, що є...

Снігам наперекір і злим вітрам,

Словам, поглинутим дощами,

Й примарам, що постали поміж нами.

Я йду...

Іду до тебе.

Я пам’ятаю той світлий весняний день,

Як зірка твоя крізь моє вікно світила,

Як голос відбирав в своїх пісень

Й у відчаї обрубував свої пожовклі крила.

Як з свіжих ран на грудях сочилися любові сльози

Синіми краплями, що не лишились на папері,

Той біль німий, який могли лиш змити грози,

А гроз не було, зате були у всіх закриті двері.

Я пам’ятаю ніч, коли рука твоя нависла наді мною,

Тремтячи; слова холодні обпалили груди, -

Так легко споріднена душа стає чужою

Тільки з страху, що після всього скажуть люди.

Я пам’ятаю, як упав, як очі обпекло багно,

І так лежав без крил, пісень і без людей.

Як розум помутнів, і прийнялося темряви зерно

В душі, і те солодке марево змарнованих ночей.

Отак ішли роки, оповиваючи саваном з павутиння,

Немов недоїдки кимось забуті на підлозі,

Малюючи на стінах іржаві клапті-ластовиння,

Лишаючись слідами сірими за мною по дорозі.

А я усе лежав між трупами пісень, що не воскресли,

У спогадах про тих, що не прийдуть назад уже,

Тебе усе питав, чому вогні твоєї стели згасли

Такі колись яскраві, та в відповідь лунало щось чуже.

І, раптом, збираючись спитати те саме вкотре,

Я зупинився, осяяний таким простим прозрінням:

Ніщо вже з пам’яті твоєї ті спогади не зотре,

Ніхто не змусить тебе випустити з рук твоє каміння.

Я усвідомив: і скільки б не звучало отих ображених «без образ»,

І скільки б ми не прикидались хто ми,

Пройшли роки, пройшов отой змарнований весь час,

І є обманом всі виведені мною аксіоми.

Я усвідомив: деякі із прірв, щоб не пустити нас назад,

З’являються, а не для того, щоб будувати через них мости,

Щоб показати нам, що міражем був отой казковий сад

В минулому, - землею, де чортополох лиш і буде́ рости.

8.05.2017

Настрій: Flipsyde - Someday

Буває загублені речі

Вертають до нас.

Такі «заплановані» втечі

Спустошують час.

Було весь час в руці.

А зараз де не знаю.

Сльози течуть по щоці:

Дивилася скрізь. Немає.

Щасливий випадок. Дзвінок.

Відчиняю двері.

А тут загублених карт стіжок

І чемно питаюча леді.

Заповнили бланк. Немає претензій.

Це знову в мене.

Обіймаю когось за рідні плечі.

Речі знайдені.

З рідного краю важко везти

Сала шматочок цієї весни.

Бо вже в автобусі водій сповістив:

«Сало, ковбаси в Україні покинь!

Там куди їдеш з собою табу.»

А віддати його немає кому.

Ще не світанок. Кордон. Легкий страх.

Сало так пахне для мене і пса.

Пес молоденький і не навчений ще.

Жіночка поруч теж сало везе.

Пару хвилинок, сумки на конвеєр.

Фух…сало смачненьке доїде до тебе!

Все більше гине "вагнерів" на СВО

бо знищують їх наші хлопці з ССО,

бійці "Кракену", "Азову" чи "Айдар"

бити кацапів налаштований радар.

Їде "Козак", "Варта" чи "Новатор"

прямо на рашистів веде їх навігатор,

допомагає їм у цьому "Кропива"

кінцевий пункт призначення Москва.

Знов кляті сусіди терор застосували

які тільки ракети росіяни не пускали.

"Калібри", "іскандери" чи "кинджали"

вже всі їх наші ППОшники збивали.

Не сподіваємося тільки на лендліз

все зробимо щоб ворог далі не проліз.

Тому продовжимо збирати на донати

щоби роями дронів їх атакувати.

Коли вся країна візьметься до діла

щоб у "асвабадітєлєй" земля під ногами горіла,

тоді ми зможемо здобути перемогу

прогнати ворога від нашого порогу.

-Імен людей не зрахувати,

проте їх можна зберегти

І взявши ніж до рук січЕних

Він вишкреб ім'я на стволі

А вогнище все дужче грало

Банкноти вправно рахував

Медалі золотом блищали

-А знаєш? Якось мало взяв...

У місті постріли лунали

А в лісі тиша, тільки дим

Цей вогник знову загасили

І чути магазинів дзвін

-Мені здається правда в силі

Хто перший стих — той й не правий

-Ага ж, правий завжди той хто говорить,

А як замовк, то був слабкий

Ці постаті ішли до міста

-Цей запах... знаєш, рідний він

-Ага, це порох із підвалів,

Народ завжди цього хотів

-Ти знаєш, в нього запах хижий

-Скоріше вільний

-Знаєш, втім...

хіба синонім волі хижий?

-Для нас завжди він був таким

-Хіба свобода так потрібна? Раніше ти був як святий...

-Звичайно, хрест завжди зі мною

І хижий усміх...

Навіть три!

А в лісі залишки ще тліли

І форма їхня — дивина

Оскільки місце для медалей

Таке ж як шия — вже пуста

Це місто вічне поле бою

Сюди тікали від війни

Військові що не мали долі,

Що зрадили вищі чини

З тих пір тут був суцільний безлад

Не віриш? Сам ти подиви

Крім сутенерів і бандитів

Крадуть тут навіть дітлахи

-Чекайте, стійте, підождіть!

Перебиває грошей дзвін

-Чи ви не бачили військових? Там був мій тато!

....

-Рот стули!

Вони сказали це синхронно

А дуло глянуло у низ

-Малий, тікай поки здоровий!

-Бо буде боляче, дивись!

Вони плювали у обличчя

Вони не знали слова честь

Але малий вважав інакше

-Ну люди добрі, підождіть!

Вони сховали свою зброю

І стали далі собі йти

Аж раптом ніж зайшов у спину

І один падає згори

Хлопчина вдарив його знову

Він бив у ногу, павши ниць

І вихопивши з руки зброю

Він тиснув на курок що міць!

-Ти цілий, брате?

-Так, живий

Їх очі охопило жахом

Давно не бачив цього я

Оскільки перед ними в бруді

Лежало не живе дитя

Солдат на посту не змикає очей,

готовий завжди зустрічати гостей.

Хоча і не спав уже безліч ночей,

та спокій і сон це тепер привілей.

Веде оператор свій дрон-корифей,

вдивляється зморено в тьмяний дисплей.

Навколо розруха неначе з Помпей,

та вивести мусить своїх він людей.

Ідуть почорнілі неначе з печей,

вже хочеться скинуть броню із плечей.

Поїсти, помитись і чистих речей

та щоб обійняти вже міг їх Морфей.

Кожен пройшов тут свій Колізей,

свобода здобута найкращий трофей.

Його не сховають за скло у музей

здобув для народу солдат-прометей.

05.07.2024

Слова

Слова, слова, слова, слова,

Такі безсмертні, теплі й милі,

Й такі чудові, але як каже практика, то ні,

Вони такі печальні і безсутні.

Слова такі болючі і страшні,

Так, як куля в серце.

М. С. Вічний

18.07.2024

Життя і мрії

Життя, воно прекрасне й легке,

Мов ранкова роса на траві.

В нім кожен день — це нова мить,

Що дарує нам щастя і мрії.

Сонце в небі сяє яскраво,

І серце б'ється в такт із ним.

Кожна мить нам дарує надію,

Що всі мрії здійсняться разом

М. С. Вічний

Нам все життя історію міняли

розстрілювали, голодом морили, розселяли.

Та дух наш не зломить нікому

бо не йдемо ми по шляху легкому.

Ідемо спокійно до своєї мети

все витримаємо щоб її досягти.

Свою омріяну країну збережемо

і ворогів всіх дружно проженемо.

Бо хто духом від природи вільний

нікому того не перемогти.

Хто хоробрий, незламний, нестримний

тому й доля може допомогти.

Нам сонце сипе промені фортуни

нам вітер смикає свободи струни.

А серце розриває груди,

ми завжди

ми всюди

ми вільні люди.

Слово блекаут ще донедавна невідоме

тепер стало частиною нашого життя.

Таке страшне й раніше не знайоме

та визиває тільки огидні відчуття.

Віялові відключення казали ми раніше

та це було колись у мирний час.

Тоді це все сприймалось спокійніше

та не впливало сильно так на нас.

Чи зарядив свій повербанк й акумулятор

тепер постійно маєш це контролювати.

Чи є пальне щоб запустити генератор

щоби продовжувати далі працювати.

Бо хоч у темряві а хоч при світлі ліхтаря,

мусимо працювати задля перемоги.

І не важливо від проміжку доби та дня календаря,

ніхто не зіб'є нас з наміченої, світлої дороги.

Все в голові моїй змішалось,

Мов нитки сплутались в клубок

Все, що було, мені ввижалось,

Перед очима кадр-шматок.

А серце, мов в обіймах дроту,

В іржавих лапах колючок.

Все навкруги втрачає вроду

І гасне в тінях маячок...

В твої очі поринути хочу

І побачити їх глибину.

Й милуватися ними щоночі

В молодик, і у повну луну

Твою душу відчути бажаю

І дізнатися, чи не болить

Лиш дозволь мені,- тихо благаю..

А я спробую ї' ізцілить

Зшию рани своєю любов'ю,

Гематоми навік розчиню.

Я турботою душу відновлю,

Й ти назавжди забудеш тугý

Описана поезія у квітах

Гарячих айстр, які зігріла Осінь.

Й бажає дуб гілками шелестіти,

Ступає як лисиця лісом. Й оси

На дику грушу, на медову, впали,

Щоб скуштувати спілого «нектару»!

Коли озвалися небесні далі,

І в неба ми осіннього спитали:

«Що скажеш, Осене?». Вона напише

Листочком золотавим і вишневим,

Як варто говорити дуже ніжно

Вітрами у шипшиновім «варенні»

Плодів солодких у зірках кущистих,

І ці листи – на сонце надихають,

І наші мрії, як світанки, чисті –

Розкажуть про поезію безкраю.

«Любити небо – дарувать жоржину,

Яка загляне у небесні очі,

І я люблю довершену людину!

Із серцем сильним, в грудях що тріпочить!

І я люблю упасти ябком райським –

У яблучках (у глодові) воскреснуть!

На крилах пронестись востаннє пташки,

Але відчути мрію птахи чесну –

Вернутися іще на Батьківщину!

Коли весна натхнення подарує!

Моя сестра – весна. А я – зустріну

Осіннє небо в темних, чорних круках.

Я подарую Сонце переможне,

Не буде муки і не буде воєн.

Бажаю я! Щоб серце найдорожче

Приємно стиснулось твоє – зі мною.

Аби сльоза і очі не росила,

Й не падала з очей, така солона.

Я подарую людям білі крила,

Дарую як шипшин плоди червоні...».

17.09.2024. 12:27.