Всі вірші

Моєї тиші ніхто не знає,

Моє мовчання для всіх чуже:

І що так серце до болю крає,

І що так душу на шмаття рве.

Та тільки чомусь мене повчають -

Голки сталеві в словах повчань,

Невже наївно вони вважають

Що я так спрагла до їх навчань.

А моя тиша - ховає сенси,

Чужі повчання - як шум води.

Із слів лягають, у зошит, версти,

Ніхто не спинить уже ходи.

Голос кликав вві сні за собою,

Мрячив болем на плечі туман,

Шлях стелився під ноги пітьмою,

В відчуттях залишився обман.

Вітер протягом грав, мов на скрипці

І на вії упала роса.

Гра ілюзій тріпалась на нитці,

А можливо була то не гра.

Пахнув відчай вологою й листям.

Пискнув клопіт, сховавшись в кущі.

Обіймала самотність намистям

І убралися сенси в плащі.

Голос кликав. Іти було важко

Й поринати, мов в хвилі, в дурман.

Серце билось - сполохана пташка,

Що безкрилою впала в бур'ян.

Про що писать як губляться слова

Й думки рояться, мов сім'я бджолина?

Налий у келих, доленько, вина

Й погомони зі мною хоч годину.

Життя минає, як єдина мить,

Й пішли усі, кого я так любила.

Душа, як осінь, тугою бринить:

Чи не знайшла, а чи вже загубила?

Спливає час у ритмі поїздів,

Лиш негаразди стукають у двері,

А я вже вкотре так не хочу слів -

Лиш ухопити вітер за стремена.

Ми пишемо тексти на зморшках води,

Шукаємо спокій в уламках розмов.

У кожному серці, крізь шаткість ходи,

Шукаємо сенс серед брухту основ.

Душа, як занедбаний часом вокзал,

Де потяги більше нікуди не йдуть,

Але у чеканні застиг персонал,

І фари нічні прорізають цю муть.

Ми носимо в серці засохлі сади

І жити вчимося їм наперекір.

А зорі згорають безслідно. Куди?

Лишивши у небі недовгий пунктир.

Болить те, що прагнемо будь-що спасти,

Що б'ється у ребрах, як птах уві сні.

І кожен рятує, що зміг пронести

Між тим, ким він є, і хто він в глибині…

22 вересня 2026 р.

На залізобетонних уламках століть,

Де вітри пережовують вицвілий дим,

Є хвилина, коли все довкола мовчить,

Й залишається тихим і тільки твоїм.

А не тим, що навіє нажаханий крик,

Що невпинно палає у галасі слів, —

Тим, що в серці збудив полум’яний сірник,

Коли обрій розвалюватись захотів.

Там нема карбування на полисках плит,

Там немає промов, прапорів і гербів.

Лиш затиснуте світло летить крізь транзит,

Який тягнеться в темряві серед віків.

Залишається тільки єдиний політ —

Як руйнуються стіни й згасають вогні,

Ти береш цей нужденний і вицвілий світ

І тримаєш його на своєму хребті.

19 вересня 2026 р.

Залізо рве простір. Немов в снах Касандри,

Вбираючи гільзи, кривавить земля,

Розтяжки окопів сплелися в меандри,

Мов лезом порізані чорні поля.

Там камінь ковтає і крики, і болі,

Сталеві хребти переламує лють.

У мокрих окопах в запеченім полі

Свинцеві багнети у темінь ростуть.

І падають крики на рвану аорту,

Вмирають сузір’я в кривавім диму.

Метали штовхають у спину до борту,

І ранок іде у вогонь, у пітьму…

18 вересня 2026 р.

Він тягнилежитьщоскраю,

Пхайвкишенюпокидбаю

Про народнеє добро.

Здогадайтесь, люди, хто

За народ так рад?

Справжній….

(казнокрад)

01.08.2024

Бурелом буревіє,

Буревій буреломом

Ревіє,–

Одним словом,…

(стихія).

03.12.2015 р.

Зимні ночі і хмарне небо.

Безпілотники, наче зорі.

Буде ''якось'', а не ''як треба''.

Навіть в снах не зустрітись з тобою...

Чим ти душу мою принадив,

Що забути тебе не можу?

У житті вже немає див,

У які би повірив кожен.

Ніч минає навік сумна.

Час поволеньки так спливає,

Наче пісня забута та,

Що бабуся колись співала.

Десь сполохано ухнув сич.

Забрехали в селі собаки.

Безпілотники. Темна ніч.

І ніяких немає знаків

Щоб вказали: а як там ти?..

Де ти ходиш у світі цьому?..

По яких би тебе знайти

Сновидінь чарівних дорогах?..

Не зустрітися нам довік...

Лише спогади ріжуть вени...

Безпілотники... темна ніч

За тобою сумує, певно...

Із літер складаються рядки,

Невміло, але як вдається.

Читаю у листі твої думки,

А хотіла отримати б серце.

Твоя усмі‌шка породила крила,

Заліз погляд у кутики душі.

Я тобою так оп'яніла,

Що вже складаю вірші.

Ходиш за мною постійно,

Чи справді, чи то здалося,

Та в юрбі чи у тьмі одвічно

Я пізнаю твоє волосся.

Не знаю, що таке любов,

Та коли дивлюсь у твої очі,

В жилах закипає моя кров

І сняться мені сни урочі.

Якщо скажу тобі "люблю",

А ти мені візьмеш й повіриш,

Сама собі оголошу війну,

Якщо колись мене ти стрінеш.

Пізня осінь танцює стриптиз.

Подих вітру дає насолоду.

Одяг ли́стом падає вниз,

Даючи для обіймів свободу.

Пізня осінь у зрілій красі,

У серпанковій шалі туману,

Після шоу - знов сяде в таксі,

Лишить спогади, наче оману...

Годинник сплюнув зуб із шестерні.

На кахлі неба вицвіла емаль.

Ми продавали спогади свої

За мідний гріш і крижану печаль.

Тепер розплата повзає, як ртуть,

Збирає кроки у важкий мішок.

А нерозказані слова снують,

Ховаючи у метушні грішок.

Судовий виконавець — біла ніч:

Шпалери рве з облізлих мокрих стін.

Провини пам'ять струшує із пліч

І пил років із вицвілих штанин.

Заборгували власному крилу,

Не долетівши навіть до хорів.

Тепер ковтаємо пісок, золу

За кожен день, що затишно згорів.

11 вересня 2026 р.

Твій крик несуть мені віки,

І простір розбивають грози,

Іржавіють солончаки,

Де замість злив — гарячі сльози.

І плаче серце крізь думки —

Німий розірваний годинник,

Бо звук, що вирвався з ріки,

Для тиші — вічний супротивник.

Крик рве на клапті пасма хмар,

Фарбує дим у чорний колір,

І ми йдемо серед примар,

Де крик твій — наша спільна доля.

10 вересня 2026 р.

Крізь скалки та дзеркальні блиски

Згортає пам’ять свій сувій.

І вицвілі від часу списки

У вузол скручує живий.

Слова мастять неспішно рейки,

Зіниці миготять в пітьмі.

І голоси — згорілі стейки

Скриплять і кришаться крізь дні.

Кипить у венах чорна кава,

Думки — розбитий грамофон.

Вони вночі співають мляво,

А днями рвуться в телефон.

Там сценою — перон і зірка,

Гуляє розсип гіркоти.

Нога. Капрон. Коліно. Стрілка.

Підбори… Крок із темноти.

10 вересня 2026 р.

Вже просинається холодна осінь

Й дощі холодні стукають в вікно,

Бо небесам вже стало всеодно -

Душа чиясь, ще трохи літа просить...

Вона ще заспана, невдягнена і боса.

У погляді іще п'янке вино...

Вже просинається холодна осінь

Й дощі холодні стукають в вікно.

Над виноградами рояться оси.

На скроні світу сивиной лягло

Сріблясте павутиння. І село

З городу врожаї в підвал заносить.

Вже просинається холодна осінь...

дивно ходять

всі по-різному

шапки шпальт

кроки залізні

під ногами

шипить

асфальт

Зорі впали на мапу неба,

Наче карти таро на стіл.

Та кому ворожити треба,

Коли пекло давно довкіл?..

Тиша б'ється у скроні гулко

Непостійна, як рій думок...

Навіть страху зробилось мулько -

Впав під ноги, немов пісок...

Та коли оживає небо

Смертоносною вістю знов -

Всі до купи сплітає кредо.

''Жити хочу!" - струмує кров.

В отій вісті, про біль і втрати,

Зачеркають, немов пером,

Злі слова бойові гармати,

В небесах бойовим хрестом.

Стогнуть вісті пекельним гулом,

Нічну тишу на шмаття рвуть,

Осипають покрівлі глумом:

''Не чекали? А ми вже тут!"

І здіймає вогонь до Бога

Свої руки, крізь дим, ясні,

Освітити щоби дорогу

Людським душам в нічній пітьмі...

Страх міняється, як погода,

Чи блокується, наче файл...

День життя - це така насолода,

Про яку ти раніше не знав!

І у спогадах - тепле літо,

Де щасливі усі й живі...

Кров у скроні шуга завітом...

Діти бавляться у траві...

Зорі впали на мапу неба,

Наче карти таро на стіл...

За життя нам чіплятись треба -

Нас багацько чекає діл!

Залізо мовчки плавиться в печі,

Тріщить і стогне випалена цегла.

Замість думок — зола, кричать сичі,

Рве тишу гул, що вирвався із пекла.

І шум — не шум, а навіжений звір,

Кричить і тягне з мене сухожилля.

Він пробиває стіни і папір,

В обличчя кидає шматки безсилля.

Оті слова, розтягнуті у слиз,

Повзуть повільно, наче чорна нафта.

І пам'яті хребта неспішний тріск

І замість «завтра» чорна довга шахта.

Пульсує жила, мов масний шнурок,

І в голові клекоче біла брага.

Час вперто відмічає кожен крок,

Де замість літер вже панує спрага.

Набат не вщух, під шкіру він проріс,

Як мідний дріт, що наковтався струму.

Безжальний час скидає мене вниз —

Спустив на землю крізь горлання шуму.

Радіохвиля з іншого буття

Прорізує й пробуджує увагу

На право чути ще серцебиття.

Перевіряє так мою відвагу.

Він — вічний гул на зоряних шляхах.

Це мій конвой до самого порогу,

Де кожен герц — незримий гострий цвях.

Я знаю мову цього монологу.

І я живу. Крізь кукання зозуль

Учуся чути сміх, птахів і кроки.

Він — мій суворий, мовчазний патруль,

Який пильнує виборені роки.

04 вересня 2026 р.

Будить ранок велике місто

Наростаючим гулом машин.

Я сама, без свого Каліпсо,

Розчиняюся в звуках шин.

Сонце мружить з-за хмари очі,

Гасить світло нічних ліхтарів.

Доведеться відкласти всі ''хочу''

У шухляду осінніх днів.

А попереду - знов дорога,

Тілька та, що веде назад.

Інші плани, мабуть, у Сварога

Між рядками древніх балад.

Не сидиться мені на місці,

А куди - він не каже йти.

Будить ранок велике місто,

Яке бачить останні сни.

Вони застигли в точці незлиття,

Де простір ріжуть міражі зі скла.

У кожного із них — своє життя,

І між світами тиша крижана.

Один і той же контур, той же знак,

Той самий жест, відбитий уночі.

Світ у дзеркальних вітражах закляк —

Там тіні поглинають блиск свічі.

Вони вивчають поглядом межу,

Де тихо рветься ця незрима нить.

Лиш подих гладить лінію чужу,

В долонях серце замкнене щемить.

І жоден руку не підняв слабку,

Щоби розгладити холодний згин.

Лишились кожен сам собі в кутку,

Де час сповільнив срібний передзвін.

Тепер між ними вишуканий лід —

Дзеркальна пастка міражів із хмар.

І тільки цей нездійсненний політ

Ще залишає непримітний жар.

02 вересня 2026 р.

Чи можу я, напоєний і ситий,

Землю осліпити ще на око?

Вирвати зелену й невисоку

Однолисту вену й зазирнути

У барвисту жовту райдужку

Ромашки? В мене за повіками

Напівпорожні пляшки — в неї

Мудрість, загартована промінням

Сонячним і ріками земними.

Квітко без коріння, нагадай,

Чи любить, чи не любить?

Чи зможу я, як інші люди,

Вирости чиїмось жовтим оком?

Я справляю кров'яні потоки

На зелене покривало лісу,

Я під шкіру лізу рвати і ламати

Вени та кістки, я видираю вії,

Наче пелюстки, й гадаю,

Любить чи не любить — і тоді

Викручую, неначе одяг, очі

На траву: не хочу бачити надію

На обличчях тих, хто ще не втратив потяг.

Ми приречені на самотність,

Ніби вітер, блукаєм між хмар...

Небо має безмежну бездонність -

Ми ж у пошуках власних пар.

Ми приречені на безмовність,

Бо є ті, хто все скаже за нас.

Їх красиві слова - двомовність,

А ми просто ''робочий клас''.

Ми приречені на жертовність:

Кожен день є для нас, як бій...

І зростає в душі нервозність,

І ламає не вічний стрій.

Ми приречені на умовність,

Наче пауза, що без слів.

Увійшла би в серця духовність,

Але входить один лиш гнів.

Ми приречені на холодність:

Замерзати в забутих снах...

Ми приречені на самотність -

І ми маєм пройти цей шлях.

Ти боявся тримать мої крила,

Бо для тебе були заважкі.

Попри все - а я просто любила

Й не тримала в руках олівці.

Мою тишу боявся до ранку -

Власних дум пробивалася суть.

У руках ти тримав не коханку:

Те - що й досі не в змозі збагнуть.

Мої сльози тобі не боліли...

Їх хтось інший побачив в дощах...

Я живою була, але тліла,

І втрачала себе на вітрах...

Відболіло у спогадах навіть

І для тебе - давно я чужа.

То чому ж, наче в сні, ти в уяві

Ріжеш душу мою без ножа?..

Мій темний янгол винирнув з пітьми.

Примружив очі на яскраве світло.

За ним гули, мов штормами, вітри

І сонце в небі навіть трохи зблідло.

Він роззирнувсь. Посто́яв. Потягнувсь.

Поправив крила і пішов неквапно.

Але ні разу так й не озирнувсь.

Сліди дощами змилися нещадно.

А ніч прийшла без суму й каяття,

Росою перлів щедро сипонула.

Мій білий янгол вийшов з небуття,

А ніч із неба зорі струсонула.

І він стояв, замріяно дививсь,

Розправив пір'я на широких крилах.

Можливо він тихенько помоливсь...

Можливо, знову, я лишень наснила...

Моє щастя сховалося в тишу,

У забуті мої напівсни,

Щоб схотілось реальність залишить

Прямо в пащі цієї війни.

Не шукаю, й просити не стану

Я порад, співчуття, розумінь.

Я залишу війні на поталу

Повен кошик примарних надій.

Серед хаосу й ігрищ ''у право'',

Ціни де вже летять до небес,

Я залишу війні на поталу

Повний кошик дурниць і ''чудес''.

Небо дихає спокоєм й смертю...

Кожен ранок - як нове життя...

Є бажання ці спогади стерти

Без істерики й без каяття.

Тиша спокій приносить і втому,

Чи зловісну розмову ракет...

Моє щастя залишиться вдома

Як не склався б життєвий сюжет...

Я закохана в тебе? Справді?

Ні... Ти - уява моя і сон...

Вистачає для мене правди:

Ти для сюру навколо - шов...

Може ти - моя давня мрія?

Опівнічний дівочий плач?..

Я кохати уже не вмію,

Не для мене відносин матч.

Може спогад?.. Отой, забутий...

Що випалював все до дна...

Лив у вени мою отруту,

Наче в келих налив вина...

Може думка?.. на жаль не правда...

Поміж нами давно стіна...

Не закохана в тебе, справді...

Ти - мій подих... це я сама...

ганчірка, пляшка і бензин

- межа твого трюїзму

дитинство - срібний апельсин

крихкого механізму

вилазять зі своїх орбіт

і зносяться деталі

тремтить старий предметний світ

речей і ритуалів

Серпень стікає у трави гарячим свинцем,

Сонце застрягло в стерні, мов заржавлений цвях.

Осінь торкається літа холодним лицем,

І обривається нитка жарка в сірих днях.

Яблука б'ються об землю, як бомби малі,

Гупають в кушпелу, рвучи крихку тишину.

Оси п’ють солод, мов тигри на теплій землі,

П’яні від сонця, що вперто іде в глибину.

Вицвіле небо, як стара солдатська шинель,

Хмари пливуть небом куцим овечим руном.

Літо закрило свою галасливу пастель,

Світ закриваючи темним потертим сукном.

Крилами птахи зшивають розірвану вись,

Ключ відлітає, немов необтесаний клин.

Серпень вирує, а літо горлає: «Спинись!»

І досихає останній зелений полин.

25 серпня 2026 р.

Ти пляж блискучих камінців,

Хоча крізь пальці сиплешся піском

І ріжеш шкіру на руці.

Ти пляж позбиваних оском —

Я рву зубами пінне узбережжя,

Рву зубами вени на намисто.

Камені відблискують в пожежі,

Сяють власним сонцем променистим —

Я зберу блискучі намистини

Й сонячну систему з них пошию.

Ти байдужа, що над нами стине

Сонце — я зав'язую на шиї

Вузол з зоряного неба.

Може, я здолаю зуби стерті,

Може, я залишуся без тебе

На порозі теплової смерті.

Впіймавши тишу за крило на склі,

Коли нічні сковзкі бетонні вежі

Заснули в попелі, в густій смолі,

Я розтягнула вутлі її межі.

Вона була як ртуть, як мокрий лис,

Що дихав м’ятою в мої долоні.

Її хребет під пальцями провис,

Застиг вогнями на німім пероні.

Я вкинула трофей у темний глек,

Де мляво плавали розмиті зорі —

Не знала крику, впала ніби в склеп,

І зріла зсередини, наче корінь.

Тепер вона — мій здичавілий гість,

Що п’є із погляду гарячу втому,

І точить часу затверділу вісь,

Не розкриваючи себе нікому.

21 серпня 2026 р.

Невже я зникну? Світ закриє очі?

Вже не почую галасу пташок?

І сон крутити перестануть ночі,

І стихне світ нечитаних книжок...

Невже мій попіл стане просто клеєм

Для вже розтрощених скляних розмов?

І час ковтне мене м'яким єлеєм,

Перетиратиме кістки знову і знов...

Застигне сріблом ртуті на підлозі,

Колишній мій задиристий запал.

І вже чужі обличчя на дорозі

П'є амальгама мовчазних дзеркал.

Де космос важко дихає ротами,

Ніч крутить мій останній тихий сон.

Розсиплюся у пил попід ногами,

Вросту залізом у німий бетон.

Ні! Стану шепотом старого бруку,

І тихим відблиском на мокрім склі.

Ще втішу чиюсь втомлену днем руку,

Лишившись світлом на нічній землі.

21 серпня 2026 р.

Серпень лишає на травах бурштинові кроки.

Осінь відкрила пошарпане часом вікно,

І зазирає у літні сади і затоки,

Пальцями вітру торкає останнє тепло.

Ранки вже гріють не промені сонця, а кава.

Зорі вервечкою падають в спалену ніч.

Вперто тримає тепло ще вечірня заграва,

Гуси розносять по небу до вирію клич.

Осінь радіє, у щілини сипле намисто.

Серпень сумує: малює вже осінь свій карб —

Ще не пора, але лізе раніше зумисно.

Блимає лист, ошелешений спалахом фарб.

20 серпня 2026 р.

Гординя пахне димом і вапном,

Вона будує стіни — не мости.

Страх тулиться за блимаючим склом,

Розсипалися в пікселі листи.

Підносили своє уявне «я»,

За золото з фольги вважали бронь.

А повз ішла нестримана весна,

Та душі не торкнула — згас вогонь.

Тепер у серці лиш полинний щем

І довга тінь від непрожитих днів.

Не вирушили разом під дощем,

І розійшлись на відстані років.

19 серпня 2026 р.

Із сонма зір застиг скляний оркестр:

Ряд білих клавіш — краплі порцеляни.

Крізь ночі ллється звуків тихий плеск,

Лишаючи на небі світлі рани.

А знизу плесо — сонна срібна ртуть,

Ковтає тих мелодій спад та зльоти.

І на глибинах, де соми живуть,

Вже чорні клавіші складають ноти.

Там, у воді, народжується сплав

Із темноти й дзеркального латаття.

Усесвіт догори ногами впав,

Щоби у мулі віднайти багаття.

Там космос розчинився у воді,

І став густим, немов медова тиша,

І тіні риб, мов привиди бліді,

Підводне соло хвилями колишуть.

Оркестр. Подвійні флейти у пітьмі,

Де верх лунає, а глибінь відлунить,

Реальності — дзеркальні і німі.

Ніч. Зорі. Глибина бездонна… Струни…

19 серпня 2026 р.