K-alien

Генкс грюкнув дверима так сильно, що, здавалося, уся багатоповерхівка здригнулася. Пітер ледве не впав зі стільця, коли детектив сів навпроти нього.

Говард подивився на хлопця. Той ледве не тремтів від страху перед чоловіком. І було чого: Генкс був розлючений. З голови не виходила картина, як Еліза тремтіла в його руках, якою беззахисною вона була в той момент. Він пам'ятав слова Войтоса Гранца: вона могла померти. Навіть в цей момент лікарі боролися за те, щоб Танем не впала в кому. І якщо це станеться, Говард поклявся, що змусить Пітера страждати так, що єдиним виходом стане самогубство.

Тримати себе в руках — ніколи не було про Генкса. Було легко лише тримати картинку розважливого детектива, коли ти виріс у дитячому будинку. Не проявляти емоції: спосіб виживання. Він добре пам'ятав цю звичку, і вона дуже сильно допомагала в роботі.

— Ну розповідайте, містере Гранц. Чому Ви вбили Кевіна Рейнфорда? — чоловік відкинувся на спинку стільця, постукуючи пальцями по столу.

— Я нікого не вбивав. І не буду нічого говорити без адвоката, — трохи тремтячим голосом відповів Пітер.

Генкс зітхнув. Йому було так байдуже на ці вимоги. У нього є докази. Звісно, він розумів, що їх недостатньо. Але він знав, що знайде. І зараз треба лише трошки залякати хлопця, запевнити, що докази є.

— Щиросердне зізнання зменшить Ваш термін.

Гранц засміявся.

— У Вас нічого немає на мене. Ваші здогадки, не більше.

Хлопець був впевнений, що надійно приховав усі докази. Але ж Говард мав те, що здобула Танем. Він вивів інтерактивний екран, і показав фото складеного зі шматків аркуша.

— Як Ви поясните це?

Пітер помітно розхвилювався. Він не помітив, що папірець зник. Еліза справді добре постаралась.

— Вам варто краще думати, з ким Ви спите, — посміхнувся Говард, даючи Гранцу прозорий натяк.

— У вас нічого немає на мене, — наполягав хлопець.

— О ні, дещо я таки маю, — Генкс поклав руки на стіл, нахилившись і подивившись на підозрюваного з-під лоба. — Еліза Танем зараз у важкому стані в лікарні. Через Вас, містере Гранц.

Говард вмить змінився в обличчі. Тримати емоції було складно, він до болю стискав кісточки на руках, намагаючись утриматись від бажання вдарити хлопця прямо у допитній.

— Цей препарат безпечний для аліямів! — обурився Пітер. — Я не міг знати...

— Він безпечний для звичайних аліямів, — чоловік перебирав в голові всі можливі образи, які, на жаль, не міг сказати вголос. — А ти сядеш за необережність. Ще й на напад на працівника правоохоронних органів під час виконання своїх службових обов'язків. Як тобі, подобається? Але ти не переживай, ці злочини не настільки тяжкі, як вбивство... Тож я питаю останній раз: будеш писати щиросердне?

Пітер кілька секунд м'яв руки, не наважуючись. Потім видихнув і сказав:

— Добре. Я розповім...

Гранц вперше побачив Софію місяць тому. Його звичайний шлях з роботи додому лежав через її будинок. Одного разу він почув з вікна приглушені крики: у аліямів органи чуття кращі за людські. Зазирнувши туди, Пітер побачив картину зґвалтування дівчинки директором. Хотів викликати поліцію, але помітив, що сусід Рейнфордів спокійно курив на балконі. Мешканці будинку закривають очі на це, а аліяму тут ніхто б не вірив. Він вистежував вітчима Софії, дізнався більше про сім'ю Рейнфордів, але не було нічого, за що б можна було зачепитися. Їхня родина була ледве не взірцем.

Але тиждень тому Пітер зустрівся з дівчинкою у лікарні. Кевін привів її на обстеження, оскільки вона впала на дитячому майданчику. Гранц під виглядом медбрата з цього відділу підійшов до неї, поки лікар розмовляв з Кевіном. Попередньо оглянувши дівчинку, він помітив, що її синці не були схожі на ті, що отримують під час випадкового падіння. Але знов був безсилий. Тоді ж у голові Пітера зародилася ідея вбити Рейнфорда. Він не знав як реалізувати її, але раптом спосіб прийшов прямо до рук хлопця. Він випадково розлив кров з однієї з пробірок. Рішення прийшло миттєво, він схопив шприц-таблетку і, увібравши частину матеріалу в нього, сховав в кишеню. Інше прибрав, і тільки після закінчення помітив, що порвав рукавичку.

Про те, що з роботи Кевін їздить у метро, хлопець знав. Він підсів до нього, і непомітно вколов отруту чоловіку.

— Софія дуже схожа з Крісті. Але вона мала лише одну мрію: жити, як інші діти. Я не знав, як ще допомогти дівчинці, — Гранц поклав голову на руки, закриваючи обличчя. — Я сподіваюся, що хоча б тепер винні будуть покарані.

— І Ви з ними, — Говард оформив щиросердне, і показав на камеру на куті столу. — Я вимикаю?

— Так, це все, — погодився хлопець, і чоловік вимкнув апаратуру.

Потім Генкс піднявся, підійшов до Пітера впритул і поклав руку на його плече. Гранц підняв голову, і отримав удар в обличчя. З губи потекла кров.

— Що ви, в біса, робите?! — обурився хлопець.

— Герой недороблений — Говард скривився, відштовхув хлопця і, поправивши рукави сорочки, вийшов з кімнати допиту, наостанок кинувши: — Якщо міс Танем не отямиться найближчим часом, то я не впевнений, що до слідчого ізолятора ти доїдеш з цілим обличчям. Май на увазі.

Коли Говард опинився в коридорі, конвоїри вивели Пітера з допитної. Елізабет підійшла до нього. Вона помітила, що кісточки на руці чоловіка були побиті.

— Ти вдарив його? — Браун обернулася, подивившись на Гранца.

— Ні, — нахабно збрехав Говард, не повівши й бровою. — Рука сіпнулась. Випадково.

Елізабет недовірливо примружила очі, спостерігаючи, як чоловік розглядає манжети сорочки. Вона зітхнула, зрозумівши, що чесної відповіді не буде. Але розбита губа Пітера була дуже багатослівною. Елізабет не могла сказати, що засуджує дії Генкса, навіть навпаки. Але її непокоїла лише одна думка: він порушив дисципліну через Елізу Танем. Що такого між ними, що Говард втратив самовладання і вдарив когось прямо у кімнаті допиту? Говард би так не зробив, вона знала його. Принаймні, вона так думала.

— Мені не телефонували? — спитав Генкс.

— Ні, — відповіла жінка, віддаючи йому пристрій. — Можемо поговорити?

Чоловік забрав телефон, перевірив, чи не було пропущених дзвінків, а потім розчаровано поклав до кишені брюк. Подивився на Елізабет.

— Так, звісно. Ходімо до мого кабінету.

Зайшовши до кабінету, Говард одразу кинув погляд на крісло, в якому завжди сиділа Танем. Воно було незвично порожнім, і чомусь це спричинило дискомфорт. Підійшов до столу і сів у крісло, подивившись на Елізабет. Жінка обрала собі місце на дивані навпроти столу.

— Ти хочеш поговорити про вчора?

— Так, про це.

— Ти вже перепросила, я прийняв твої вибачення.

— Але що між нами, Говарде? — Браун подивилася в очі чоловіка.

Його погляд немов проходив крізь неї. Втомлений чи засмучений — складно було сказати. Елізабет навіть здалося, що він не хотів розмовляти. Такий незвичний холод від нього був незвичним для жінки, що при кожній зустрічі з ним купалась в його увазі, коротких, але сповнених захоплення поглядах. Їй стало образливо: невже Елізі Танем достатньо лише зникнути з його життя на день, аби він перестав бачити все навколо.

Елізабет не знала, як сильно переживав він її зникнення тоді, 10 років тому. Коли вона кинула його одного, коли не відповідала на дзвінки і повідомлення, не відчиняла двері... Коли він проводив ночі під її кімнатою гуртожитку, сподіваючись, що зможе побачити її. А вона втекла. Боягузливо втекла, не залишивши жодної згадки про себе. Елізабет не знала, що тоді всередині Говарда відламалась чергова частинка серця. Та частина, що була найбільшою — кохання.

Але Говард пам'ятав ці безсонні ночі. Пам'ятав, як тремтіли його руки від кожного сповіщення. Як падав від перевтоми на заняттях, бо ночами сидів під дверима її кімнати в гуртожитку. Як пропустив кілька місяців занять, бо підхопив сильну застуду, сидячі у коридорі кілька ночей. А коли одужав, то знову продовжив сидіти там, і знову захворів. Він приходив до неї знову і знову. До останнього сподівався, що вона вийде з кімнати, обійме його і скаже, що все добре. Бо її обійми були найтеплішими, найзатишнішими, найріднішими... Колись. Не зараз. Зараз його Елізабет вже не було, а жінка, що сиділа перед ним, була кимось іншим. А може, її ніколи й не було? Лише марення, мрія, образ, що він сам створив, і в який вірив.

Генкс не хотів знову створювати цей образ і вірити в нього. Він знав, як це боляче. Після того вечора він остаточно вирішив, що не хоче бачити себе поряд з нею. Чи кохав Говард Елізабет? Так. Тисячу разів "так". Але вони не змогли б ніколи порозумітися. Бо його ідеальний образ Елізабет не став би реальністю.

Жінка бачила цю відстороненість у його погляді і не хотіла продовжувати розмову. Відповідь була очевидна: між ними нічого й ніколи не було й не буде.

— Якщо тепер для тебе важливою є міс Танем, то зичу щастя, — невдоволено кинула Браун, йдучи до дверей.

— Дякую, тобі теж, — відповів Говард.

Чоловік прекрасно знав, що це ранить почуття жінки. Бо він не спростовує її слів. Вона має рацію: йому важлива Еліза Танем. Та ніхто б і ніколи не став би йому таким же важливим, якою була Елізабет.

Але це пройдений етап. Треба йти далі. Без неї. З Елізою чи з кимось іншим — не має значення. Головне: нарешті викинути з голови Елізабет. Він благав про це вже дуже багато років. Можливо, колись його молитви будуть почуті?

Чоловік відкинувся на спинку крісла, втомлено зітхаючи. У голові все змішалося: Елізабет, Танем, справа. Раптом Говард згадав про інфочип, який колись дала йому Еліза. Він добре пам'ятав її слова: «Подивись його, коли будеш готовий померти, аби дізнатися мої секрети». Генкс не знав, що було на цьому чипі. Але емоції, з якими Танем віддала йому його, дали зрозуміти: це важливо для неї. Вона казала знищити чип, якщо Говард не захоче дивитися, і він дійсно хотів так зробити. Але зберіг. Не знав чому, але всередині він ніби відчував, що колись буде готовий віддати життя заради таємниці Елізи Танем. Генкс досі не був впевнений, що готовий померти. Але щось всередині нього змушувало наважитись.

Говард вставив інфочип у комп'ютер. На ньому був лише один відеофайл. Дивитися його довше 10 секунд чоловік не зміг. Він закрив відео в нахилився до столу, не втримавши сліз. Це було відео звірського зґвалтування підлітка-аліяма. Говард не міг бачити її обличчя, але знав: це Еліза. Це її біль.

Звук на відео був тихим, але крики і благання відпустити Генкс чув дуже добре. Одне розуміння того, що це Еліза, змушувало його душу розбиватися на шматки. Він відчув, як ламається дитина на відео. Він знав, що вона вже ніколи не відновить себе. Бо Говард бачив біль в її очах. Біль від зламаної особистості, яку вона нестиме в собі до самої смерті.

Чоловік витер сльози з обличчя. Він має додивитися до кінця. Увімкнув запис.

Чоловік бив дівчину, кілька разів вдарив головою об фортепіано, біля якого вони стояли. Потім, коли у жертви не було сил навіть рівно стояти, він здирав з неї одяг, не звертаючи увагу на те, що залишає подряпини на її тілі. Для нього це тіло було лише витратним матеріалом, яким він скористається і викине. Він не бачив перед собою особистість, не бачив когось рівного собі — лише інструмент для власного задоволення.

Дівчина чинила супротив до самого кінця. Навіть не маючи сил, вона намагалася вирватися чи втекти. До останнього благала не робити цього з нею. Але він не став би слухати. Грубо проникав у неї, тримав так, ніби хоче здерти з дівчини шкіру. Вона кричала від болю, продовжувала пручатися, скидати його руки з себе, благала зупинитися. Але це тільки змушувало чоловіка продовжувати. Він вдарив її по обличчю, аби вона тільки замовкла. І дозволила йому продовжувати знущатися. Але ж і без дозволу він це робитиме.

Коли чоловік закінчив, він відштовхнув дівчину на підлогу. Вдарившись ребром об фортепіано, вона впала, сильніше стогнучи від болю. Намагалася піднятися, але встояти на ногах було важко. Двері в кімнату відчинилися, і запис закінчився.

Говард закрив файл, витяг інфочип, і кинув кудись у стіл. Не стримував сліз. Просто плакав. Не знав, як довго, але сльози ніяк не закінчувалися. Генкс ніби відчув її біль. У голові намертво засіли крики дівчини.

Чоловік звик бачити Елізу сильною, владною жінкою. Справжньою королевою, де б вона не була. Але яку ціну їй довелося заплатити за цю владу? Еліза не була сильною — вона була зламаною. Мертва душа в живому тілі. Тепер Говард розумів, чому її погляд завжди був фальшивим: насправді він був просто мертвим. Очі — дзеркало душі. Але що можна побачити в цьому дзеркалі, коли душа зламана?

Роздався дзвінок. Це був номер Селени. Чорт забирай, він не може відповісти в такому стані. Чоловік швидко витер сльози і прокашлявся, аби його голос звучав звично. Взяв слухавку.

— Привіт, Говарде, — з того боку почувся бадьорий голос Селени.

— Вітання психічнохворим, — посміхнувся Генкс.

— Я тебе колись вб'ю, — незадоволено пробуркотіла Стелл.

— І знову потрапиш до психлікарні.

— Ну тут годують добре, персонал привітний. І є про що поговорити з пацієнтами. Ніби в інший світ потрапляєш, — усміхнулася дівчина.

— Тебе там мали лікувати, але щось пішло не так, — засміявся чоловік.

— Та ну тебе. Я чого телефоную: мама не відповідає на дзвінки. З нею все добре?

— А я вже було подумав, що ти вирішила поцікавитися, як мої справи. З міс Танем все добре, вона вся в роботі. Щойно знов кудись побігла.

Брехати Говард не хотів, але змушувати Селену перейматися теж. Він був впевнений, що з Елізою все буде добре. Він вірив у це.

— Скажи, щоб перетелефонувала, як звільниться. Я хвилююсь, — сумно сказала Стелл. — А у тебе як справи?

— Скоро помру від тої розпусти.

— Мама знову фліртує?

— Вона і не переставала.

Обидва засміялися. Так, це було дуже схоже на Танем. У розмові про неї Говард навіть забув, що вона зараз лежить непритомна в лікарні. Виникало відчуття, ніби вона от-от зайде в кабінет, сяде у своє крісло і буде надокучати беззмістовними розмовами.

Розмова з Селеною була недовгою. Вони поговорили ще трохи і про Кея. Хлопець залишався в Ельєнарі, навідуючись до Стелл. Він досить добре облаштувався там. Робив фотосесії на замовлення, аби підзаробити грошей. Хлопець не хотів користуватися грошима, які заробив, вбиваючи і руйнуючи життя невинних людей. Селена розповіла й те, що він тепер просить звертатися до нього, як до Альви Гансена. Можливо, це був його шлях до відновлення минулої особистості.

Говард чув у голосі Стелл сум. Він розумів, що вона шкодує про те, що не може бути поряд з кіборгом і допомогти йому. Вона сумувала і за матір'ю, можливо навіть за самим Генксом. Саме тому вона виговорювала усі хвилини до останньої з тих, що їй давали на розмови. Може час, який вона провела в А-1 і не був щасливим, але тут вона знайшла своїх рідних людей...

Стелл покликали. Вона поклала слухавку, ще раз попросивши Генкса нагадати Елізі перетелефрнувати їй. Говард поклав пристрій на стіл, і знову кинув погляд на крісло Танем. Він згадав, що жінка хотіла привезти солодощі Софії, і раптово вирішив зробити це за неї. Еліза сильно дбала про дівчинку. І він розумів чому. Тепер він розумів набагато більше.

У лікарні було не дуже людно. Напевно, це добре. Генкса довго не хотіли пускати до дівчинки, але за нього вступився Жан Робертс. Зв'язки Елізи йому допомогли. Та й без того лікар був вдячний детективу, який вів справу Кемпбелла.

Говард постукав до палати. Софія спитала, хто це, і чоловік назвав своє ім'я. Дівчинка невпевнено дозволила йому зайти. Генкс розумів, що вона це зробила із поваги, хоч все одно боялася. Він не став підходити дуже близько, поставив пакет з тістечками на тумбочку, і відійшов на кілька кроків від ліжка.

— Це від міс Танем. Вона...зайнята, — сказав Говард.

— З нею щось сталося? — занепокоєно спитала дівчинка.

— Ні. З нею все добре, просто багато роботи, — продовжував брехати Генкс.

Софія взяла з тумбочки пакет і дістала коробку з тістечками. Вона проігнорувала відповідь чоловіка, хоч і зрозуміла, що це неправда.. Бо Еліза Танем єдина, хто ніколи не брехав їй. Вона обіцяла прийти. Але, напевно, не розпитувати Генкса буде краще.

— Лікарі сказали, що ти почуваєшся краще. Елі... Міс Танем буде рада це чути.

— Так, мені набагато краще. Дякуючи добрим лікарям і міс Танем, — радісно усміхнулася дівчинка, але вмить її усмішка зникла. — А що буде з мамою? І зі мною...

— Твою маму позбавлять батьківських прав, вже йде процедура. Також їй світить кримінальна відповідальність за те, що вони з чоловіком робили з тобою...

— Я потраплю в дитячий будинок? У мене більше немає родичів... — налякано спитала Софія.

Говард згадав часи, які провів там. Він ні за що б не хотів, аби Рейнфорд хоч день перебувала в дитячому будинку. Чоловік усміхнувся.

— Ні, у жодному разі. Ми шукатимемо для тебе нову родину. Якщо ви сподобаєтесь одне одному, то ти житимеш з ними.

— А якщо ні?

— Тоді ми знайдемо для тебе іншу родину. Ані я, ані міс Танем не покинемо тебе. І не віддамо в дитячий будинок чи до поганих людей.

— Обіцяєте?

— Обіцяю, — усміхнувся Говард.

Незабаром медичний персонал попросив чоловіка завершити візит, бо дівчинці треба було пити ліки й відпочивати. Генкс попрощався і вийшов, йдучи до рецепції. Він дізнався, в якій палаті лежить Еліза. Її перевели в цю лікарню, оскільки Танем мала тут страховку. Біля палати чоловік неочікувано зустрівся з Коліном Гансеном. Він стояв біля палати, заглядаючи у віконце.

— Містер Гансен, — звернувся Говард.

— Містере Генкс, не очікував Вас так рано, — Колін потиснув руку чоловіку.

— Закінчив роботу раніше. Як вона? — Генкс подивився у віконце.

Еліза була все ще непритомна. Поряд стояла апаратура. Говард не розумів цих показників, але бачив найважливіше: її серце ще б'ється.

— Стан стабільний. Показники навіть дуже хороші. Але ніхто не може дати гарантій, що вона отямиться найближчим часом, — відповів Колін.

— Чому? Ви ж щойно сказали, що показники хороші.

— Мозок — непередбачуваний орган. Особливо, якщо мова йде про Елізу. Усе, що ми можемо, — сподіватися.

— Contra spem spero¹, — сумно усміхнувся Генкс.

— Скажи, що ти її наречений, — раптом запропонував Гансен.

— Чого б це? — здивувався Говард.

— Тебе пустять до неї. Я знаю, як ти хвилюєшся. Ви дуже схожі, а я не перший день знаю Елізу. Ти відповідав за неї, бо сам втягнув її в цю роботу. Тепер знищуєш себе почуттям провини. Чи я не маю рацію?

Говард зітхнув. Очевидно, що Колін мав рацію. Він увесь день мучив себе думками про те, що це його провина. Він не захистив її, хоча це був його обов'язок. Це він не зупинив Пітера, не покликав вчасно лікарів. Можливо, тоді б Еліза страждала хоч на мить менше. Він стис руки в кулаки.

— Ви пропонуєте мені брехати?

— А хто перевірить? Якщо буде треба, я підтверджу.

Генксу не подобалася ідея брехати, але потрапити до Елізи він хотів більше. Вони з Коліном легко провернули цей трюк. Але зайшовши всередину, Говард раптом подумав, що це не має сенсу. Проте на серці стало легше, коли він почув звуки апаратури й тихе дихання аліяма. Вона ніби просто спала, і дуже скоро прокинеться.

Чоловік закрив жалюзі на віконці й сів на підлогу, спершись спиною на ліжко. Він зняв з волосся резинку, яка незручно стягувала, і схилив голову до колін, схлипуючи.

— Пробач... Це моя провина...

Він довго сидів так, ховаючи обличчя в руках, думаючи про те, що б він міг зробити, аби запобігти цьому. Він довго звинувачував себе у бездіяльності та безпомічності. І зараз він теж не міг нічого зробити. Просто сподіватися, що Еліза сильна і впорається з цим.

Говард підняв голову. За вікном вже було темно, але йти йому не хотілося та й сил не було. Чоловік дуже втомився від усього й усіх. Він сів трохи зручніше і прикрив очі, сподіваючись, що побачить усмішку Елізи, розплющивши їх. Генкс і не помітив, що дуже скоро заснув...

Еліза повільно відкрила очі. Яскраве світло вдарило в очі, немов батогом. Їй знадобився час, щоб звикнути до освітлення й оглянути кімнату. Незвичним, але приємним елементом став Генкс. Він сидів на підлозі, дрімаючи. На його обличчі Танем помітила висохлі сліди від сліз. Всередині защемило: він так сильно хвилювався. Але ж з нею все добре, вона тут. Жива. Розуміння цього дало їй немов новий подих. Вона жива.

Аліям потягнулась рукою до чоловіка, але через слабкість змогла лише легенько торкнутися пальцем його пасма. Жінка усміхнулася. Волосся Генкса дуже м'яке і приємне на дотик. Танем знайшла в собі сили підняти кисть і провести рукою по кучерявих пасмах. Сплячий Генкс виглядав таким маленьким беззахисним хлопчиком, що тільки й хотілося прочитати йому казку й заспівати колискову.

Чомусь Еліза не змогла перебороти це бажання. Розліпила засохлі губи й, згадавши давню колискову, тихо заспівала:

«Я вже й не знаю

Снів тих чарівних,

Роки, як свічка,

Швидко згоріли…

В щасті ніколи

Мені вже не жити,

З щастя твого

Можу тільки радіти…

Спи, моє любе,

Сил набирайся…

Спи і до ранку

Не просинайся…

Сон твій спокійний

Я охороняю,

Бо щастя більшого

За тебе не маю…»

Говард повільно розплющив очі. Він не хотів переривати пісню, що тихо лунала з вуст жінки. Генкс повернув голову і подивився на аліяма. Зловивши його погляд, Еліза закінчила фразу і замовкла. Говард навіть пошкодував, що подав ознаки життя. Йому подобався її голос, навіть слабкий і втомлений.

Чоловік підвівся і, посунувши стілець до ліжка, сів. Еліза усміхнулася, дивлячись на нього. Генкс відчував себе так, ніби здійснилася його заповітна мрія. Невже він витратив усю свою удачу на одну цю мить? Навіть якщо так, ця мить — найкраща.

— Як ти почуваєшся? — спитав чоловік.

Еліза скривилась від цього питання.

— Після полону Кемпбелла було краще.

Найбільш промовисте порівняння викликало в чоловіка усмішку. Але розмова не задалась: до палати зайшов лікар. Він вигнав Генкса, аби оглянути жінку. Говард був не дуже задоволений таким розвитком подій, але вийшов. Лікарю знадобилося усього кілька хвилин, і варто було тому покинути палату, як Генкс влетів всередину. Біля Танем стояла медсестра, яка ставила крапельницю. Вона здивовано подивилася на чоловіка, який з'явився ніби нізвідки. Еліза з усіх сил намагалася приховати усмішку. Яким же милим може бути занепокоєний Генкс.

Коли медсестра вийшла, Говард сів на стілець. Еліза розпитувала його про розслідування. Напевно, це було єдиним, чим Генкс міг похвалитися. Він хіба що опустив частину, де вдарив Пітера. Елізі б сподобалося, але краще зайвий раз не говорити.

Еліза розпитувала його і про Софію, і дійшла навіть до того, що сталося між ними з Елізабет. Про Браун Говард не дуже хотів говорити, тож обійшовся короткою інформацією про те, що вони вирішили не будувати стосунки. Танем ледве стримала задоволену посмішку, адже насправді не дуже й хотіла, аби Говард зустрічався з кимось...окрім неї. Божевільна думка, вона визнавала це. Як і те, що має почуття до Генкса. Вона розуміла, що її ставлення до нього вже перейшло межу дружби. Напевно, сон став останньою краплею для жінки, аби усвідомити: вона закохана в нього.

— До речі, дзвонила Селена. Я не сказав їй, що з тобою сталося, тож вона просила передзвонити, — сказав Генкс.

— Дякую, що не сказав. Вона б сильно переймалась цим. Не хочу турбувати її.

— Я теж так подумав.

Говарду прийшло якесь повідомлення. Настала тиша. Але Еліза швидко знайшла чим заповнити її.

— Чуєш... Може поцілуємось?

Генкс ледве не випустив телефон з рук і подивився на Танем наляканим поглядом.

— Тобі все ще погано?

Танем розпливлась у посмішці Чеширського кота. Вона завжди так робила, коли пропонувала щось божевільне.

— Можливо.

— Лікуйся краще.

— Та ну, чому ти такий нудний? — насупилась аліям. — Мені завжди було цікаво, як ти цілуєшся.

Генкс не перестав дивитися на неї, як на ту, за ким психічна лікарня плаче. Можливо, не ту жінку з їхньої сім'ї там тримають? Але Танем було все одно: головне, що дражнити чоловіка було весело, і вона не приховувала цього.

— Чому ти так раптом? — Говард з підозрою примружив очі, нахилившись до аліяма.

Жінка знизала плечима.

— Просто. Вважай, що закриваю гештальт.

Генкс на хвилину задумався. А що заважає йому просто зробити це? Власні переконання? Точно ні. У нього не було ніяких переконань щодо поцілунків. Тільки мрії про Елізабет і те, що вона буде єдиною жінкою в його житті. Але зараз... Чому б просто не зробити це? Це ж Еліза Танем. Навіть якщо вони прямо тут займуться сексом, це не матиме жодного значення для їхніх взаємин. Напевно. Принаймні для неї. Неможливо сприймати цю жінку серйозно.

— Добре, — посміхнувся Генкс.

Чоловік нахилився до аліяма. Відчувши її губи, закрив очі, зосереджуючись на відчуттях. Перший поцілунок... Потім другий. Тягнучись за третім, Говард усвідомив, що втрачає контроль над власними бажаннями. Йому подобалося цілувати Танем. Еліза не стала відмовляти чоловікові, відповідаючи на кожен поцілунок, допоки вони обидва не втратили рахунок.

Відчуття були такі знайомі. Раптом Генкс зрозумів: він відчував це у сні. Вона була там. Вона не дарма сказала йому про спільні сни зранку. Але зараз це усвідомлення здавалося таким мізерним, а цілувати Елізу наживо було куди приємніше.

Коли, нарешті, Генкс відсторонився, він опустив погляд, не наважуючись подивитися в очі жінці. Еліза посміхнулася.

— Ну цілуєшся ти непогано. Краще, ніж я очікувала.

— Замовкни.

Говард за цю мить встиг пожалкувати вже кількасот разів. Було соромно. Незручно. Але Еліза виглядала, як задоволений Чешир, усміхаючись на всі 32... У аліямів же 32 зуби?

— Та ну тебе, я тобі комплімент зробила, а ти... — Еліза штовхнула чоловіка у плече.

Проте з її ослабленим тілом нічого путнього не вийшло, і вона лише незадоволено щось пробуркотіла, змусивши Говарда засміятися.

— От падло, чого смієшся? — обурилась жінка. — Крапельниця скоро подіє, і я тебе відлупцюю. В усіх можливих сенсах і позах.

Танем знову хитро посміхнулася. Говард недовірливо примружив очі.

— Ти спочатку з ліжка встань, потім поговоримо,

— Генкс підвівся і поправив піджак. — Я піду, є справи. Не забудь подзвонити Селені.

— Я нічого не забуваю, Говарде. Зовсім нічого, — Танем невинно усміхнулася, але чоловік знав, що приховано за цією усмішкою.

Він вмить покинув палату, залишивши Елізу задоволеною результатом. Вона торкнулася пальцями своїх губ, згадуючи поцілунки Генкса, і усміхнулася:

— Я дійсно божевільна.

І їй це подобалося.

***

День змінився вечором напрочуд швидко. Говард не встиг навіть відійти від ранкових подій. Чорт забирай, він цілувався з Елізою Танем! Це був найбільш необдуманий вчинок в його житті. Він навіть не знав, чому зробив це.

Генкс не хотів думати про це взагалі, а збиратися на вечірку. Працівники влаштували корпоратив в офісі на честь вдалого розслідування справи. Говард не розумів, чим ця справа відрізнялася від інших, але сперечатися не міг. Хотів тихо піти після кінця робочого дня, але його все ж затягнули на цей захід. Тож Генкс взяв свій телефон і вийшов з кабінету. Вечірку проводили поверхом нижче, тож йти було недовго.

Вечірка була типовою для корпоративу. Половина танцювали, а половина стомлено сиділи на диванах. Говард одразу вирішив, що він належить до другого типу. А от Еліза віднесла себе до першого. Стоп, Танем тут? Вона ж тільки зранку отямилася, яка вечірка?

Генкс пройшов крізь усю залу до жінки. Підійшовши, обережно поклав руку на її спину, привертаючи увагу.

— О, містер Генкс. Приєднуйтесь, — усміхнулася

Еліза, простягаючи чоловіку фужер.

Говард взяв запропонований напій, який виявився шампанським. Він з іще більшою підозрою подивився на Танем. Присутність іншого працівника Генксом повністю ігнорувалась. Чоловік хотів придушити аліяма, допоки вона сама себе не вбила.

— Ви впевнені, що Вам можна пити, міс Танем? — крізь зуби процідив він

— Звісно, — усміхнулася Еліза.

— Я б не був таким впевненим на Вашому місці. Хто сьогодні зранку лежав безсилий у лікарні?

— Сподіваюсь, занудство не передається через поцілунки, — скривилась Еліза.

Говард запанікував, і подивився туди, де мить тому стояв один з працівників. Його вже не було, і чоловік полегшено видихнув.

Еліза закотила очі й пішла на балкон. Генкс осушив келих за один ковток. Взяв ще один, і пішов за Танем.

Аліям палила. Варто було зайти на балкон, як у ніс вдарив запах диму. Говард став поряд, опершись ліктями на поручні.

— Буде ще одна?

— А твої де? — здивувалась Еліза, хоч і дала чоловіку цигарку.

— У кабінеті залишив. Дякую, — Говард взяв цигарку, і Танем допомогла йому підпалити її. — Пробач, я не хотів так говорити з тобою.

— Лікарі дозволили мені і пити, і палити. Як і виписали з лікарні. Я не дурна, — Еліза зробила затяжку.

— Я розумію. Тому прошу вибачення.

Перехвилювався і погарячкував. Я не мав говорити з тобою в такому тоні.

— Вибачення прийняті, — усміхнулася жінка.

Говард усміхнувся у відповідь. Йому стало легше. Але були речі, які він дуже хотів обговорити з Елізою...

— Я подивився відео, що було на інфочипі, — тихо сказав чоловік.

Усмішка вмить зникла з обличчя жінки. Вона взяла цигарку в руку і видихнула дим.

— Я до останнього сподівалася, що ти не зробиш цього... Тепер ти нестимеш цей тягар зі мною.

— Я б хотів забрати хоч якусь його частину, але знаю, що це неможливо.

— Я б хотіла віддати його комусь іншому, але це неможливо, — сумно усміхнулася Еліза, роблячи затяжку. — Краще не будемо про це зараз. Я напідпитку і тут дуже багато людей.

— Згоден, — Говард видихнув дим. — Я сьогодні говорив з мамою: вона хоче вдочерити Софію Рейнфорд.

— Це прекрасна новина, — Танем радісно подивилася на чоловіка. — Впевнена, вона сподобається Софії.

— Теж так думаю, — усміхнувся Генкс.

Настала тиша. Але вона не була незручною. Ця тиша і хмаринки диму надавали свою атмосферу. Вони були доречними. Доречно було просто так стояти на балконі й палити. Мовчати про те, що не хотілося говорити. Відчувати одне одного поряд.

Їхні погляди зіткнулися. Танем вкотре відчула як щось стискається в грудях, коли вона бачить ці грозові очі. Знов зловила себе на думці, як сильно хоче поцілувати його. І як їй подобаються його поцілунки. А найголовніше, вона бачила таке ж бажання в очах Генкса.

Еліза зробила крок. Нахилилася до чоловіка.

— Ми обидва напідпитку. І робимо дуже дивні речі, про які потім шкодуватимемо, — тихо сказала вона.

— Але це буде потім, так? — Танем побачила невідомі раніше бісики в очах Генкса.

Нахилилася нижче, обережно торкнулася його губ своїми. Говард одразу затягнув її у поцілунок. Не такий, як зранку. З присмаком алкоголю і диму. Інтимніший, доросліший. Генкс поклав руку на талію аліяма, притискаючи до себе. Еліза торкнулась його шиї, притягуючи у глибший поцілунок. Говард не пручався, навіть намагався перехопити ініціативу. Сплетені язики немов магніт притягувалися один до одного. Зрідка вони розривали поцілунок, жадібно вдихаючи повітря, аби знов повернутися один до одного. Забували взагалі де вони є і навіщо. Лише цей момент. Один поцілунок. Який відчувався інтимніше за будь-який секс.

Говард відсторонився, торкаючись чолом чола аліяма.

— У тебе дуже гарна сукня, — прошепотів чоловік.

— Це перший комплімент. Ще дев'ять, — посміхнулася Танем. — Ти ж пам'ятаєш спір?

— Я можу просто здатися? — засміявся Говард.

— Не хочеш навіть спробувати? — Еліза залишила короткий поцілунок на губах Генкса.

— Ти до біса добре цілуєшся.

— Вісім.

— Ти неймовірно гарна.

— Сім.

— Мені подобається колір твоїх очей.

— Шість.

— У тебе прекрасна усмішка.

— П'ять.

— Ти добра і чуйна.

— Звучить як фантастика, але чотири.

— Ти турботлива мати.

— Три.

— Ти дуже розумна.

— Два.

— Ти дуже сильна.

— Один.

— Я не можу позбутися бажання цілувати тебе, — Говард потягнувся за поцілунком, і Танем не відмовила, знову сплітаючи їхні язики та розпалюючи полум'я.

— Пробачу цей один комплімент за хороший поцілунок, — посміхнулася жінка, відходячи.

Говард одразу засумував за теплом її тіла. Але на губах досі відчувалися її поцілунки. Він подивився на Елізу.

— Я не кохаю тебе, але чому не можу позбутися бажання цілувати твої губи й сумую за твоїм теплом? — майже у відчаї спитав чоловік.

—Тому що ти помиляєшся, — усміхнулася Танем. — Або у своїх бажаннях, — вона провела рукою до його грудей, — або в почуттях.

Еліза взяла свій келих і пішла назад до зали. Говард зупинив її:

— Але ж тобі у будь-якому випадку все одно.

— Мені не все одно на те, що стосується тебе, — Танем пішла, залишивши Генкса у роздумах.

Він взяв цигарку, яку залишив непотушеною в попільничці, зробив затяжку. Ненароком торкнувся губ, на яких залишилось кілька слідів від помади. Говард закрив очі, згадавши нещодавній, але ніби такий далекий поцілунок. Безсумнівно, кращого в його житті й не було. Він хотів знову відчути це. Але чи може він сказати, що не закоханий у неї?

Говард витер рукою залишки помади й повернувся до зали. Він одразу зловив погляд Елізабет, і це змусило його відчувати провину. Він кохав її, вважав, що кохав, але щойно цілував іншу. Але, чорт забирай, з таким задоволенням.

До біса це все. Він просто хотів додому. До кішки й м'якого ліжка. Але погляд його зачепився за Танем. І він згадав кожну деталь сну. Кожен вдих, кожен рух, стогін... Вона була там. Це була вона, і ніхто інша. Це був їхній спільний сон, і вони обидва тепер знали про це.

Еліза подивилася на чоловіка, усміхнувшись йому. А й справді, її усмішка прекрасна. Так само прекрасна, як і кожна риса її обличчя, кожен сантиметр її тіла. Вона не була ідеальною, але вона була прекрасною. Лише для нього. І вона хотіла бути його…

_______________

¹contra spem spero — "Без надії сподіваюсь"