K-alien

Я сидів на дивані, не відриваючи погляду від майже повністю згорілого фото. Це була єдина ниточка, яка пов'язувала мене з минулим життям. Я хотів вхопитись за неї, але боявся. Мені було страшно... Я не знав, де є правда, не знав, хто мій друг, а хто ворог... Найголовніше: я не знав, хто я.

Я прокручував у голові події останніх днів. Слова Елізи Танем особливо сильно засіли в моїй голові. Кемпбелл ніяк не спростував її слова... Навіть якщо б він збрехав... Краще б збрехав. Я вірив йому ці 4 роки, я повірив би ще тисячу разів, лише б не мучитися сумнівами. Я би вбив кого завгодно: міс Танем, того дивакуватого детектива, Селену... В грудях щемило: напевно, я шкодував, що зрадив її довіру. Кого я намагаюся обдурити? Я б не вбив її. Я б дозволив померти собі. Напевно, це було б кращим фіналом. У неї є сім'я, ім'я, друзі, мета... Вона живе. На відміну від мене, що лише виконує накази. Я не людина, навіть не машина. Звичайнісінький інструмент, як викрутка чи дриль. Мене закинуть в ящик, і витягнуть з нього лише тоді, коли треба буде скористатися. І ця квартира — мій ящик.

Я здамся. Я просто плистиму за течією. Я не хочу знати, хто я є чи ким був. Це не має жодного значення... Так само як і моє існування.

Але мені не давало спокою це кляте фото. З самого мого становлення Кеєм Зеро, я щодня мимоволі заглядався на нього із сумом, яке стискало груди й перехоплювало подих. Відчуття, що я забув щось важливе. Щось, що я не мав забувати.

Я ліг, прикриваючи очі рукою. Я так сильно втомився. Хочу заснути й прокинутися у світі, де нічого не сталося. Де мені посеред ночі дзвонить Кемпбелл і просить когось прибрати. Де я вірю, що роблю свою роботу на благо держави. Де я не знаю ніякого Альву Гансена чи Селену Стелл... Її ім'я так дивно відчувається на вустах. Навіть в голові воно немов має особливе забарвлення. До біса це все, ненавиджу! Ненавиджу її ім'я, ненавиджу те, що мені не байдуже, я ненавиджу цю кляту Мітку!

Розлючений, я зім'яв фотографію й кинув у якийсь дальній кут. За кілька секунд прийшов до тями, вскочив з дивану й обережно підняв світлину. Це мій скарб. Єдине, що колись мало значення для мене... Я не можу вчинити з ним так.

Їсти не хотілося. Але дуже хотілося спати. Відчуття, ніби мене переїхала вантажівка, а то й ціла сотня... Безсилий впав на ліжко, зариваючись обличчям в подушку. Засинаючи, відчув, як по носу стікають гарячі струмки — сльози...

***

Моя подорож Ельєнарою закінчувалася. Незабаром я мав їхати назад в А-1. Це була одна з моїх останніх прогулянок Ньювастером. Незважаючи на те, що я провів майже півроку в Ельєнарі, у Ньювастері я пробув днів зо два. Мені було дуже цікаво нарешті прогулятися метушливою столицею і відчути життя місцевих.

Я прогулювався центральним парком. Ельєнара дивувала мене своїм органічним поєднанням технологій та природи. Мені подобалося, як поряд існують рослини та дивакуваті винаходи. Навіть А-1 не міг похизуватися таким.

Я зупинився біля кільцевого фонтану, заглядаючись на нього. Сама конструкція становила з себе кілька кілець, що оберталися під різними кутами, створюючи сферу. Увечері там вмикалась підсвітка, від чого фонтан виглядав ще містичніше. Ельєнара вирізнялась своїми винаходами.

Зробивши кілька фотографій фонтану, я переглянув світлини й помітив на одній з них вагітну дівчину-аліяма. Вона стояла з іншого боку сфери, заглядаючись на малесенькі прожектори. Різнокольорове світло відображалося в її бірюзових очах. У її захопленому погляді я немов побачив дитину, яка радіє кожній дрібниці. Мимоволі підняв фотоапарат і зробив знімок. Картина вийшла дійсно космічна: вечір, неонове світло фонтану, аліям та її яскраві очі. Здавалося, неможливо закохатися в момент, але він був воістину прекрасним. Я підійшов до дівчини. Вона подивилася на мене.

— Добрий вечір, міс, — я злегка поклонився. — Ви виглядали так захопливо, що я зробив фото з Вами. Дивіться.

Я нахилився й простягнув їй фотоапарат. Дівчина заглянула в екран. Вмить на її обличчі з'явилася усмішка.

— Дійсно гарна світлина. Часто фотографуєте незнайомців? — аліям підняла погляд на мене.

Її очі були такими гарними, я не міг навіть на мить відвести погляд. Бірюза її очей світилась яскравіше за будь-які ліхтарі. Я бачив багатьох аліямів, і кожного разу захоплювався їхньою зовнішністю. Я був захоплений і міс Танем — єдиним аліямом, якого знав у А-1. Але від одного погляду цієї дівчини у мене перехоплювало подих.

— Іноді. Часом такі неочікувані кадри виходять дуже гарними, — усміхнувся я, сподіваючись, що не витріщаюсь на аліяма, як дурень. — Мене звуть Альва.

Я простягнув руку.

— Селена, — дівчина потисла мою долоню.

— Приємно познайомитися. Маю зазначити, що у вас дуже гарна англійська.

Ну так, Альво, звісно, про що ще ти можеш сказати при першій зустрічі? Знайти тему кращу за знання англійської мови не зміг?

Аліям засміялася.

— А Ви британець? У Вас акцент специфічний.

— Так, я з Англії.

— Моя мама ненавиділа цей акцент усією душею. Завжди користувалась американським, — усміхнулася Селена, але я побачив сум в її очах. — Потім переїхала до А-1, уявляєте?

— Яка іронія долі.

Ми присіли на лаву неподалік фонтану. Дівчина поклала руку на живіт. Наскільки я міг судити, термін вже був немаленьким.

— Вже знаєте стать? — поцікавився я.

— Так, дівчинка. Хочу назвати її Каріною, — Селена погладила себе по животу.

— У Вас любов до космосу, — усміхнувся я. — Каріна — це ж назва сузір'я? А Ви носите ім'я давньогрецької богині місяця.

Аліям засміялася.

— У мене прізвище Стелл від латинського слова "зірка". Тут, напевно, сімейна традиція.

— Ваш партнер не проти такої традиції?

— Ми розійшлися три місяці тому. У нього тепер немає права голосу.

Дідько, ну навіщо я спитав? Як завжди, запхав свій ніс куди не треба.

— Мені шкода, я не мав лізти...

— Нічого, Ви не могли знати. Тим паче, я не шкодую про це. Принаймні у мене є моя донька, — Селена усміхнулася і я мимоволі відповів їй такою ж усмішкою.

— У мене є пропозиція. На жаль, я маю їхати , але як щодо ще однієї зустрічі?

— Я не проти, але не впевнена, що Каріна не захоче народитися найближчими днями.

— Як щодо зустрічі тут через місяць? О цій же годині? Я роздрукую Ваше фото. Нехай це стане причиною наступної зустрічі.

— Хіба одного бажання зустрітися недостатньо? — здивувалася аліям.

— Люблю все ускладнювати, — усміхнувся я.

— Тоді не маю претензій. З радістю прийму світлину з Ваших рук.

Я подав руку дівчині, допомагаючи їй піднятися. Ми подивилися одне одному в очі і я знову захопився її поглядом.

— Провести Вас?

— Ні, дякую. Я живу неподалік.

— Тоді... До зустрічі?

— До зустрічі.

Вона усміхнулася мені. Я не стримав усмішки. Селена була дуже приємною людиною і я справді дуже хотів би зустрітися з нею знову. Коли вона пішла, я кілька хвилин дивився їй услід.

До літака залишалися лічені години, але я все одно забіг до найближчого копіцентру із проханням роздрукувати фотографію. Вже за пару хвилин я тримав у руках світлину. Якість на моєму домашньому принтері була б краща, але я так сильно хотів тримати в руках це фото зараз. Ця дівчина викликала в мені незвичні емоції. Чи закохався я усього за кілька хвилин? Не знаю... А навіть якщо й так, я був зовсім не проти. Сподіваюсь, з нею буде все добре і ми зустрінемося за місяць. Усього за місяць я б міг побачити її обома здоровими очима.

Так, я маю рідкісне захворювання, через яке з самого дитинства майже не бачив на праве око. З віком зір лише погіршився й до цього моменту я вже зовсім його втратив. Поїздка в Ельєнару була моєю підготовкою до протезування. Як сказав містер Кемпбелл, це мій єдиний шанс повернути зір. Я довго сумнівався, і саме тому поїхав у цю подорож. Привів до ладу думки й знайшов дещо важливе: причину повернутися.

Я поклав фотографію у внутрішню кишеню куртки, до самого серця. Чомусь стало легше, коли я відчув папір біля своїх грудей. Немов Селена стала моїм оберегом.

Нарешті прилетівши до А-1, я сів до авто. Роздався дзвінок: це була мама. Я радісно підняв слухавку, сповіщаючи батьків про те, що я вже їду додому. Вони були раді чути мене й з нетерпінням чекали на зустріч.

Я не розповів їм про Селену. Хотів поговорити особисто. Можливо, ми б могли поїхати усією родиною до Ельєнари. Якби не контракт в інституті, я б обов'язково взяв із нами міс Танем. Вона могла б побачитись зі старими друзями, сім'єю... Колись я обов'язково витягну її з цього полону. Я впевнений, містер Кемпбелл зрозуміє і переосмислить умови контракту. Це ж занадто жорстоко!

Я завів мотор, за півгодини вже в'їхав до міста. Намагаючись зупинитися на світлофорі, я зрозумів, що гальма не працюють. Чорт забирай, машина була ж в порядку, коли я їхав з А-1! Я не міг допустити аварії. Виїхав на газон, але чомусь машина лише набирала швидкість. Ніби нею керував хтось інший, не я. Кермо заклинило і за кілька митей я зіткнувся з бетонними балками мосту. Біль пронизав усе моє тіло. Я відчував, як по руках, ногах, обличчю стікає кров. Лише мить я був при тямі, а потім мене поглинула темрява.

***

Пробудження було різким. Я відкрив очі й підірвався з ліжка, заглядаючи в дзеркало. Зі мною все було добре, але щось відчувалося по-іншому. Я уважно пригледівся до свого відображення, підійшов ближче, розглядаючи обличчя. Раптом я зрозумів й відсахнувся. У дзеркалі я бачив не Кея Зеро... Переді мною стояв Альва Гансен.