K-alien

«Люди встають і одягаються, люди назад не повертаються…

Ти не впізнаєш мене — в мене кольорові сни тепер.

А в очах глибина від блакитних озер»

The Hardkiss — «Жива»

Єлизавета прокинулася вже під ранок. Подивившись у вікно, вона спостерігала, як перші промені сонця освітлюють місто. Генкс ще спав, і жінка із полегшенням видохнула. Вона могла просто тихо піти. Так вона і зробила, наостанок лише залишивши поцілунок на чолі Говарда. Їй не хотілося зникати. Але це було частиною плану. Вона мала це зробити.

Дістатись до маєтку непоміченою було неважко. Вона просто сподівалася, що зможе спокійно завершити свої роздуми на самоті.

Єлизавета піднялася на другий поверх, але в кабінеті на неї вже чекав гість. Він перебирав папери на її столі, частина з яких лежала на підлозі. Жінку це неабияк розлютило.

— Гей, Дмитре, що ти робиш? — Волошина схопила чоловіка за зап'ястя й відштовхнула від столу.

Аліям випрямився й гнівно подивився на неї.

— Нічого. Прибереш.

Вони зіткнулися очима. Обидва мали в собі силу, і не збиралися програвати в цій боротьбі. Дмитро зробив крок уперед, показуючи жінці різницю в їхньому зрості, але та не піддавалася на цей трюк. Вона вже давно перестала боятися.

— А тепер скажи мені, Лізо, що ти задумала? — чоловік схопив її рукою за шию, здавлюючи.

Тілобудова дозволяла йому з легкістю задушити жінку навіть однією рукою, але він хотів почути відповідь. Єлизавета схопилася руками за його зап'ястя, намагаючись послабити хватку.

— Гадки не маю, про що йде мова, — аліям посміхнулася, показуючи, що відповіді чоловік не отримає.

— Не бреши, мале стерво! — Дмитро відштовхнув її.

Вдарившись животом об кут столу, жінка схопилася за місце удару, зігнувшись. Чоловік за пів кроку наблизився до неї, і схопив за волосся, відтягуючи її голову назад й змушуючи дивитися на нього.

— Може мені варто провчити тебе, га? Як у старі добрі часи? Ти ж трахаєшся з тим детективом, чим він краще? — на обличчі аліяма з'явилася огидна посмішка.

Єлизавета добре пам'ятала цю посмішку. Посмішку чоловіка, який ґвалтував її, допопоки йому не набридне. Потім чекав, коли заживуть шви, а іноді й такої розкоші вона не мала... І її батько був тим, хто дозволяв Дмитру це. Хто наказував йому "приборкувати" його занадто норовисту доньку... Якій ледве виповнилося 14.

— Я... обрала його сама, — кинула в обличчя Дмитру аліям.

Всередині усе стискалося від страху й спогадів, але й палало ненавистю. Єлизавета поклялась, що більше ніколи не дозволить йому торкнутися себе. Більше за свого батька вона ненавиділа лише Дмитра. Усією душею вона мріяла лише про його страждання й благання про смерть.

Жінка дістала з-за пояса пістолет, але чоловік вибив його з її рук й вдарив обличчям об стіл, відходячи. Аліям підняла голову й побачила сліди власної крові на дереві.

— Знай своє місце, — Дмитро пішов до виходу.

Єлизавета підійшла до зброї й міцно стиснула пістолет у руці, прикладаючи до скроні.

— Ти нічого не можеш без мене.

Чоловік обернувся до неї, і застиг на місці.

— Ти не зробиш цього, Лізо.

— Перевіримо? — жінка зняла пістолет із запобіжника. — Ти щось значиш тут допоки є я. Ти був правою рукою мого батька, а зараз вдаєш, що ти важливий у моїй імперії лише тому, що я забрала її з рук Віктора.

— Ти блефуєш, — голос Дмитра звучав дуже невпевнено.

— Мені нема чого втрачати, а от ти з моєю смертю втратиш усе. Мафія не проживе й години. Усе розвалиться на очах, — Єлизавета засміялася, але це було більше схоже на божевілля. — Ти був достатньо тупим, щоб не зрозуміти, що всі ці роки я робила себе ядром цієї імперії. Без Кобри її не існуватиме. І ти завжди тремтітимеш, коли я буду в небезпеці. Бо якщо хтось інший не вб'є мене, я зроблю це сама!

Жінка сміялася, вона дивилася прямо в очі Дмитра, святкуючи свій тріумф. Вона виглядала дійсно божевільною. Немов вибухівка сповільненої дії, вона у будь-який момент могла підірвати цілу систему міста. Їй потрібно було лише померти. І вона була готова. Готова знищити себе, аби ця імперія перетворилася на попіл. Це було її справжньою метою, і лише зараз Дмитро зрозумів це. Усі ці 15 років вона під'єднувала дроти, аби в один день підірвати все до бісової матері лише одним пострілом.

— Добре, Лізо... Я йду. Опусти зброю.

Чоловік зробив кілька кроків назад за поріг кабінету. Лише в момент, коли він сховався за рогом коридору, Єлизавета опустила пістолет й на ватних ногах підійшла до дверей, закриваючи замок тремтячими руками. Опершись на двері спиною, жінка полегшено видихнула й сповзла на підлогу, обіймаючи себе руками.

Вона ніколи не могла дати раду собі, коли з'являвся цей чоловік. Спогади, повертали її туди, до неслухняної дочки Віктора і її покарання за це... Вона боялася його більше за будь-кого в цьому світі. Смерть здавалося їй не такою страшною, як його хтивий погляд. Єлизавета не могла протистояти йому. Погрожувати самогубством — усе, що вона могла... Та як довго він може вестись на це, жінка не знала.

Від власної безпомічності, відчаю сльози стікали по щоках. Розбитий ніс й без того болів, а солоні сльози змішувалися з кров'ю й падали червоними краплями на одяг. Єлизавета обійняла свої коліна, відпускаючи сльози назовні, почала оглядати кабінет, шукаючи хоч щось, за що вона могла б ухопитись, аби витягти себе з цієї бісової прірви... Але нічого не знаходила. Цей кабінет належав Віктору і завжди буде. Вона завжди ненавидітиме це місце, кожний сантиметр паркету, вигляд з вікна й навіть запах...

Єлизавета піднялася, у люті перевертаючи стільці, викидаючи усі папери. Вона схопила настільний годинник й жбурнула у вікно. Уламки скла посипались на підлогу. Вона ненавиділа це все: цей кабінет, маєток, місто... Єлизавета ненавиділа своє життя. І вона була розлючена на цей світ, на себе. Вона бажала знищити це місце більше, ніж будь-хто міг. Продовжувала у люті розкидати речі, перетворюючи кабінет на звалище. Зупинилась, лише коли побачила під своїми ногами серветку з номером телефону, який залишив Генкс після їхньої першої ночі.

Жінка підняла вже пошарпану серветку, згадуючи Говарда. Побачивши його вперше, вони лише захотіла забутися з кимось новим, кимось справді гідним... Чи був він першим чоловіком, з яким вона мала секс після смерті батька? Здається, що так... Єлизавета надавала перевагу жінкам: вони не вважали тебе своєю річчю й дійсно хотіли кохатися, а не використовувати тебе. Але Говард... Він був не з цього міста. Він був зовсім інший. Цей чоловік цілував, торкався її так, ніби Єлизавета була найціннішим скарбом, який він коли-небудь тримав у своїх руках. Не знаючи навіть, хто вона, він був настільки ніжним й уважним до неї... Єлизавета захотіла, щоб цей чоловік був її, з того самого моменту, коли вперше поцілувала його. Вона закохалася в нього тоді, коли він шепотів незнайомці, наскільки вона прекрасна. Це було так по-дурному: Єлизавета закохалася у першого чоловіка, який бачив у ній не просто інструмент на одну ніч, він поважав її. Найжахливішим вона вважала те, що не шкодувала про це жодної миті у своєму житті.

Зітхнувши, жінка підійшла до залишків столу, який виявився, на диво, стійким, взяла з підлоги якусь ручку й пошарпаний аркуш. Здається, це був якийсь документ... Але Єлизаветі було все одно. Вона обережно вивела напис й дістала з кишені вже трошки побитий, але робочий телефон. За хвилину аліям надіслала фото папірця зашифрованому номеру й усміхнулася. Вона нарешті відчула полегшення. Відчула, що вона готова до фінального акту.

У двері постукали.

— Хто там? — спитала жінка.

Відповіді не було. Аліям роздратовано підійшла до дверей, відкриваючи замок. Варто їй біло торкнутися ручки, як роздався постріл. Єлизавета впала на підлогу, з грудей на підлоку стікала кров, швидко утворюючи велику калюжу. Кулак проломив двері, скориставшись діркою від пострілу. Шматки дерева впали на підлогу й тіло жінки.

— Ти просто мала дурепа, Єлизавето, — закидаючи дробовик на плече, сказав Дмитро.

Чоловік виламав двері, кидаючи їх на Волошину, й пішов. Залишалося лише чекати, коли все рухне, аби він міг побудувати свою власну імперію.

***

Генкс тремтячими руками гортав стрічку новин. Хаос, який спричинили кілька чуток, дивував й лякав його. Це була справжня війна кланів, і всі ці клани полювали на Дмитра. Кобра лише зрідка з'являлася в цих чутках, але в кожному з них засуджували її бездіяльність. Важко було сказати, на кого полювали більше: на Дмитра чи на Кобру. Але можна було точно визначити, що Кобру боялися більше. Це трохи заспокоювало Генкса.

До столика Говарда хтось підсів. Чоловік підняв голову, із здивуванням впізнаючи в аліямі навпроти себе Дмитра. Той відкинувся на спинку стільця, із лукавою посмішкою дивлячись на детектива. По спині пройшли сироти.

— То ти був частиною плану Кобри? Я підозрював, але не думав, що тобі щось вдасться. Як мінімум, я здивований, що тобі вдалося навіть затягнути її до ліжка. І як воно? — аліям схрестив руки на грудях.

— Заздриш? — детектив повторив позу співбесідника, усміхаючись.

Але насправді всередині нього усе палало від люті. Він знав, що Дмитро робив із юною Єлизаветою. Єдиним бажанням Генкса було змусити його страждати у тисячу разів сильніше.

— Єлизавета була розумною. Шкода, що недостатньо розумною для того, щоб перемогти мене.

Максимов спостерігав, як очі Генкса розширюються від усвідомлення справжнього значення його слів. Він відмовлявся вірити у почуте. Вона ж не померла, правда?

— Де Єлизавета? — Говард перестав приховувати свою ворожість до чоловіка.

— У себе в кабінеті з простреленими грудьми.

Генкс вскочив з місця й кинувся до чоловіка через стіл, намагаючись схопити за комір. Музика у закладі враз стихла, а усі присутні наставили зброю на детектива — вони були підлеглими Дмитра. Говард навіть не зміг помітити пастку.

— Знаєш, — аліям закинув ногу на ногу, — коли Єлизавета вбила Віктора, то поклялась мені, що її ніколи не торкнеться жоден чоловік, допоки вона не вб'є мене.

Говард до болю стис щелепу. Дмитро продовжив:

— Тому мені стало цікаво, чим ти такий особливий.

— Вона просто була впевнена, що ти помреш.

Позаду Максимова, ніби нізвідки, виник Андерсон. Він намагався нанести удар ножем у шию аліяма, але той виявився спритнішим. Дмитро перехопив руку чоловіка, і повернув голову до нього.

— А я думаю, кого ти мені нагадуєш... Синок Андрієнка, — посміхнувся Максимов.

Девід вирвав свою руку і встиг штовхнути Говарда на підлогу до того, як декілька аліямів вистрелили у них. Коли шум зброї затих, Андерсон потягнув друга до підсобного приміщення кафе, зачиняючи його на ключ.

— Що відбувається? — збентежено спитав Генкс.

Він подивився на друга. Той був вдягнений у темну водолазку й чорні спортивні штани. Груди перетинав ремінь, із закріпленими на ньому кількома бойовими ножами. У кобурі знайшов своє місце пістолет. Говард й гадки не мав, що Андерсон має подібні навички... І Дмитро впізнав його. Та й сам Девід дуже впевнено говорив про Єлизавету... Що тут, до біса, відбувається?

— Ти хочеш язиком чесати чи вижити? — обурився Девід й дістав з-за пояса ще один пістолет, віддаючи другові. — Я все розповім, коли ми виберемось звідси.

Генкс зняв пістолет із запобіжника, готуючись зустрічати підлеглих Максимова. Андерсон вів його крізь підсобне приміщення до чорного ходу. Через щілину в дверях, він помітив кількох аліямів надворі.

— Я їх затримаю, а ти біжи до наступної вулиці. Там машина стоїть. Зробиш коло через кав'ярню через два квартали, в яку ми тиждень тому ходили, і під'їдеш сюди, забереш мене, — роздав вказівки Андерсон. — Якщо що, відстрілюйся. Але ти не маленький, сам маєш розуміти.

— З яких пір ти у нас головний?

— З тих самих, коли я перестав прикидатися хорошим хлопчиком.

Девід підняв очі на детектива. Говард не впізнав у них свого друга. Ніби перед ним стояла зовсім інша, незнайома людина. Він бачив Андерсона різним: сміливим і наляканим, щасливим і сумним... Чи він лише думав, що знав цю людину? У його погляді було щось невідоме, щось дуже схоже з тим, що Говард бачив в очах Єлизавети: готовність платити будь-яку ціну заради своєї мети... Готовність вбивати.

Генкс відступив на крок, відчуваючи себе некомфортно. За дверима роздалися постріли. Хтось забіг до підсобки, але вже у дверях був знешкоджений Андерсоном. Говард ледве встиг зрозуміти, що це був ворог... Девід немов був готовий вбивати без розбору, якщо міг побачити загрозу.

— Це Стелл, — коротко сказав Андерсон, через щілину спостерігаючи за тим, шо відбувається.

— Мило. Допомогти йому не хочеш? — Говард подивився на напритомного аліяма, який лежав у них в підсобці.

Почувся шум всередині кафе. Чоловіки переглянулись. За кілька секунд Девід відійшов від дверей, пускаючи Стелла всередину. У темній підсобці двометровий аліям здавався іще масивнішим і жахаючим.

— Рятувальна служба для іноземних детективів прибула, — Седрік усміхнувся.

— Ви швидко, — Андерсон потис руку Стелла, вітаючись.

— Виглядаєте... По-іншому, — аліям роздивився чоловіка.

— Так... Довга історія, — Девід опустив очі.

Генкс стис кулаки. Його дратувала ця невідомість. Він не знав, що за людина стоїть навпроти. Йому було образливо, незрозуміло, страшно... Чи це досі той Девід, якого він знав? Чи може він знайомим йому Девідом ніколи не був?

Стелл подивився на Говарда. Хотів привітатися, але детектив заговорив першим:

— То розкажи, Девіде. Розкажи мені, якого біса ти сьогодні немов інша людина? Чому у тебе ця зброя? Чому ніколи не казав, що вмієш володіти нею? Врешті-решт, чому ти казав про Єлизавету так, ніби добре знаєш її?!

Генкс не витримав. Седрік знову подивився на Андерсона.

— У нас є час, поки пакуємо мафіозі. Дам вам хвилин 5, — сказав Стелл й вийшов із підсобки, закриваючи двері.

Девід підняв погляд на Генкса — погляд, сповнений жалю. Він глибоко зітхнув, не наважуючись почати цю розмову. Нарешті, він розімкнув тремтячі губи:

— Я знаю її. Ні... Я знаю Ангеліну Гончаренко, — Андерсон знову відвів погляд, не в силах дивитися в очі, всередині яких з кожним словом щось розбивалося. — Мені було 13, коли я познайомився з нею особисто. Мій батько був змушений працювати на Віктора, а мене ще у вісім років забрали до школи бойових мистецтв, яка під керівництвом мафії була нічим іншим, як школою для вбивць... Коли Єлизавета стала Коброю, то допомогла нам втекти з міста. Ми винні їй своїм життям.

— То ти... працюєш на Кобру?

— Ні! Я... — Девід зустрівся поглядом із Говардом, але вмить знов відвів очі. — Батько іноді виконував її прохання. Зазвичай вона просила знайти людину чи досьє.

— Я не вірю, що ми опинилися тут лише за збігом обставин, — Генкс із підозрою дивився на Андерсона.

— Це єдиний раз, коли вона попросила мене про послугу... Я не міг відмовити. Вона попросила мене привезти тебе сюди.

Девід стискав кулаки, не наважуючись дивитися на Говарда.

— То ти привів мене сюди, прямо в пастку Кобри. Ви всі... Просто брехали мені. Я був готовий стати обдуреним Коброю, але ти... Ти був мені, немов брат, — Генкс не стримував сльози.

У цей день всередині нього щось зламалося. Розбився на друзки увесь його світ. Він завжди вважав, що навіть якщо світ стане проти нього, він зможе вірити своїй родині, частиною якої був Андерсон. Але зараз навпроти нього стояв незнайомець.

— Я намагався захистити тебе, наскільки міг. Я намагався застерегти тебе від неї!

— Але це ти привів мене сюди! — детектив зробив крок уперед. — Через тебе я тут! Через тебе ми можемо померти! Це твоя провина, Девіде Андерсон! Чи може Андрієнко, га?!

— Кобра обіцяла, що ти не постраждаєш!

— Ти віриш обіцянкам мафіозі?! — Говард схопив Девіда за комір.

— Вона завжди виконує обіцянки, — відповів чоловік.

— Ах, точно, я забув... — Генкс відштовхнув його в стіну. — Ти ж її "знаєш".

Говард відійшов від Андерсона.

— А ти закохався в неї! І це не моя провина, бо саме я був тим, хто намагався зупинити тебе, — відповів Девід. — Не вдавай із себе святого! Так, це я привів тебе в Слайсенейс й запустив цей ланцюг. Але саме ти закріпив на ньому іржаву ланку, через яку ми зараз в небезпеці!

Генкс не бажав чути Андерсона. Він відчинив двері, кинувши наостанок:

— Шкода, що це зачепить Ірен...

Говард пішов, залишивши Девіда самого. Той сповз по стіні, закриваючи обличчя руками.

— Вибач...

На вулиці роздалися кулеметна черга. Почувся глухий звук кількох падаючих тіл. Андерсон зняв пістолет із запобіжника і вибіг назовні. Він із жахом подивився на тіла спецпризначенців. Зробивши кілька кроків далі, він зустрівся поглядом із Стеллом, який вийшов з-за машини із пораненою рукою. Седрік опустив очі під ноги Андерсона. Чоловік подивився вниз і жахнувся, побачивши у кроці від себе непритомного пораненого Генкса. Його тіло було прострелене кількома кулями.

— Говард...

***

Дівчина перевернула двері, звільняючи тіло аліямки. Вона присіла поряд, торкнулася шиї, перевіряючи пульс. Серце ще билося.

Незважаючи на тендітну статуру, дівчині вдалося підняти Єлизавету, перекидаючи її руку через плече. Волошина застогнала від болю, повільно відкриваючи очі. Вона одразу помітила металево-сіре кучеряве волосся. Від дівчини пахло м'ятою...

— Хто...ти? — із останніх сил спитала аліямка.

— Я не твій ворог, Кобро. Треба вибратися звідси, скоро прийде Дмитро, — дівчина продовжувала тягти Єлизавету.

Волошина вхопилась вільною рукою за дверну раму, не даючи дівчині тягти її далі. Та зупинилась.

— Чого ти це робиш? Хочеш померти?

Єлизавета подивилась на дівчину. Вона була невисокого зросту, худа, із не дуже довгим кучерявим волоссям, крізь металеві пасма якого пробивались білі. У неї були янтарні очі. Незважаючи на всю свою тендітність, погляд дівчини виражав її непохитну волю. Це навіть нагадало їй Генкса.

— Я маю вбити Дмитра...

— З глузду з'їхала? Ти помреш швидше, ніж побачиш його.

— Я. Маю. Помститись, — Єлизавета розлючено подивилася на дівчину.

Ніхто не міг зупинити її в цьому прагненні, навіть смерть. Здавалося, ненависть й жага помсти настільки сильно палали всередині аліямки, що могли спалити цей будинок вщент без зайвої допомоги.

Дівчина зітхнула.

— Добре. У мене є ідея. Тут поряд я бачила кімнату з кількома каністрами. Там є щось?

— Бензин... Водій тримає про всяк випадок тут. На першому поверсі кухар не дозволяв...

— Сірники?

Волошина перевірила кишені.

— Запальничка.

— Добре. Ходімо до кімнати, сховаємося поки там, — дівчина простягнула руку аліямці, і її погляд потеплішав. — Я на твоєму боці.

Волошина невпевнено взяла запропонувану долоню, й за десяток кроків вони дійшли до потрібної кімнати. Єлизавета зайшла перша і зупинила дівчину.

— Йди. Я сама. Ти не встигнеш витягнути мене, якщо я почну пожежу.

— Але...

— Я не знаю, хто ти і чому хочеш допомогти, але я знаю, хто я і для чого жила. Ця помста — увесь сенс мого життя. Я не відступлюся, навіть якщо це означатиме смерть. Але я не хочу інших жертв. Врятуй себе... Зроби це для мене.

На першому поверсі почулися кроки, що наближалися до головних сходів. Дівчина із жалем подивилася на Єлизавету:

— Помри щасливою, Кобро.

— Я помру вільною, — усміхнулася аліямка, проводжаючи очима дівчину, яка побігла до чорного ходу.

Дмитро піднявся сходами, тримаючись за поранений живіт. Але тепер він у маєтку, тут безпечно... І тепер цей маєток належатиме йому. Маєток, який колись збудував Віктор Гончаренко, яким володіла Єлизавета, а тепер він — Дмитро Максимов — стане королем цього міста. Він дійшов до кабінету Віктора, де ще мав лежати труп Єлизавети. Він пройде по її тілу в знак свого тріумфу, сідаючи на свій трон.

Але він із жахом помітив, що тіла Волошиної зникло. Аліям зайшов усередину, намагаючись знайти її сліди, але не знайшов нічого, окрім калюжі крові. Він повернувся до входу, і його обличчя опинилося залитим якоюсь рідиною. Різкий запах ударив у ніс — бензин. Одною рукою він витер очі, дивлячись на постать навпроти нього.

— Єлизавета... Ще жива? — він скривився.

— Не могла померти, не впевнившись, що ти здохнеш.

Аліямка кинула в чоловіка каністру, з якої полився бензин. Він впав на підлогу, і його одяг повністю просочувався рідиною.

Кобра дістала з кишені запальничку, у якій Максимов упізнав улюблену запальничку Волошиної. Єлизаветі колись подарував її той лікар, чиє прізвище вона взяла...

— Ти ж теж помреш, Лізо, — Дмитро намагався відповзти назад, але поранений живіт значно обмежуваі рухи.

— Мені байдуже, Дмитре.

Жінка запалила вогонь, але її очі горіли набагато яскравіше. У її очах горіла ненависть. Момент, про який вона мріяла більше 20 років, нарешті був таким близьким. І Максимов прочитав це в її очах. У нього не було шансу — Єлизавета жадала помсти. Вона викинула до нього запальничку,і вогонь вмить спалахнув, охоплюючи усе тіло аліяма. Роздався його крик — мелодія для вух, яку Волошина так довго мріяла почути.

— Гори в пеклі, сволото.

Біль від рани змусив Кобру втратити останні сили. Вона впала на коліна, тримаючись за груди. Крізь пальці текла кров. Хоч вона й вдягла спеціальний одяг, що був зроблений з майже куленепрбивної тканини, але від пострілу впритул це не могло врятувати. Лише зменшити руйнівну силу, що дало їй можливість дожити хоча б до цього моменту. І вона була щаслива хоча б в останні митті свого життя відчути себе вільною…