K-alien

«Буду тебе слухати ніч і день, буду тебе вабити від людей, буду твоя…

Мелодія

Ми залишаємось поміж світами, ми розбиваємось на атоми… коли ми кохаємо.»

The Hardkiss — «Мелодія»

Бал проводився у найбільшому театрі Слайсенейса. Він мав велику залу й найбільше архітектурно нагадував епоху Ренесансу з усіх будівель міста.

Чоловіки увійшли до зали. Ще на вході вони звернули на себе багато уваги: запрошення від Кобри неабияк здивувало охоронців. Навколо них носились офіціанти, а гості один за одним підходили привітати VIP-персон. Одним з таких гостей був високий аліям досить спортивної статури. Генкс не одразу впізнав у ньому Дмитра Максимова. На комірі його сорочки також була нашивка Кобри, що змусило чоловіків напружитися.

— То вас запросила Кобра? — спитав він.

— Ми отримали анонімні запрошення й одяг, — відповів Девід, не даючи Генксу навіть слова вставити.

— Он як, — усміхнувся аліям. — Схоже на Кобру. Здається, ви її зацікавили, пане Генкс.

Дмитро волів би ігнорувати Андерсона й уважно спостерігав за реакцією Говарда.

— Я багатьох цікавлю, пане, — самовдовлено усміхнувся чоловік й підняв келих ігристого вина. — Гарного вечора.

Аліям усміхнувся у відповідь і їхні келихи гучно задзвеніли, торкаючись одне одного.

— Гарного вечора, пане Генкс.

Дмитро за один ковток осушив келих й пішов до невеликої сцени, на якій музиканти грали спокійну мелодію. За кілька хвилин приглушили світло й на сцену під оплески глядачів вийшла Єлизавета. Дмитро подав їй руку, допомагаючи пройти по сходинках. На ній була яскрава сукня, немов вилита з самого золота, а шовк, що прикрашав спідницю, здавався промінням сонця. Говард навіть забув як дихати, дивлячись на аліямку. Він був впевнений, що не бачив нікого прекраснішого за неї. Він бачив у ній справжній витвір мистецтва... Ні, вона була творінням природи. Адже людина ніколи б не змогла створити щось настільки прекрасне. Єлизавета була не з цієї планети, вона немов яскрава зірка на нічному небі, шо спустилась на Землю. Вона видавалась такою ж недосяжною, як зорі, що ледве виднілися на небосхилі. Вона була так само прекрасною...космічною. Збирала своїми руками галактики, кожна із планет якої ставала камінцем на її сукні. Своїм голосом вона запалювала зорі, з кожним подихом вона розганяла метеоритні дощі. І найбільшим своїм щастям Говард вважав би можливість стати маленькою темною планетою, яка обертатиметься навколо цієї зірки, у надії отримати хоч краплю її тепла...

Генкс не міг видати й звуку, допоки лунав голос Єлизавети. Він дивився на неї, затамувавши подих. Він добре пам'ятав, коли почув її голос вперше і став його заручником. Цього разу чоловік навіть не пручався, віддаючись музиці. У якісь момент вони зустрілися поглядом, і Говард захлинувся у власних почуттях. Він не міг навіть на мить відірвати очі. Єлизавета продовжувала дивитися на нього, немов мисливець, який не випускає з поля зору свою жертву. А Говард йшов прямо до її рук. Аліямка співала ніби для нього одного, і це відчуття приємно розливалось у грудях чоловіка.

«He was my everything tonight

And every melody I start

I sing for him to hear

He is every moment that I got

Or write the letter and I'll start

“To dear Altair”»

The Hardkiss — «Altair»

Лише кілька хвилин грала музика й лунав голос жінки. Але для Генкса це була ціла вічність. Він ніби встиг побувати у тисячі світів, а голос Єлизавети був його провідником.

Роздалися оплески глядачів. Волошина поклонилась і спустилася зі сцени, також із допомогою Дмитра. Вона взяла чоловіка під лікоть й пройшла до середини зали, приймаючи вітання й компліменти від присутніх. Говард уважно спостерігав за тим, як аліями спілкуються з іншими. Він добре пам'ятав попередження Єлизавети про те, що йому варто пригледітись до Максимова. Тоді чому вона зараз ходить з ним під руку? Що вона задумала?

— Ревнуєш? — посміхнувся Андерсон, прослідкувавши за поглядом детектива. — Він права рука Кобри, наскільки мені відомо. І власник цього театру.

— Права рука Кобри? Цього не було в досьє, — Генкс здивовано подивився на друга. — Звідки у тебе ця інформація?

— Поки ви там не хочу знати чим займались, я встиг підслухати кілька розмов. Лише чутки, але Дмитро був довіреною особою Віктора — минулого голови мафії. А з приходом Кобри він досі залишається на високій посаді. Очевидно, що він працює тепер на неї.

— Так... Очевидно.

До чоловіків підійшла аліямка. Це була молода дівчина у синій сукні, яка підкреслювала колір її волосся.

— Добрий вечір, — дівчина присіла у реверансі. — Ви ж Говард Генкс? Багато чула про вас. Я б мала за честь зустрітися з Вами поза цією залою.

— Вибачте, але я тут не для нових знайомств, — Говард поклонився, покидаючи дівчину.

Девід ледве не поперхнувся вином, коли Генкс буквально відшив аліямку. Він до останнього сподівався, що усе не настільки погано. Андерсон також поклонився, перепрошуючи перед дівчиною, й поспішив за детективом.

Генкс зупинився за кілька кроків до Єлизавети й Дмитра, не наважуючись підійти хоч на сантиметр ближче. Здавалося, чим ближче він був до жінки, тим глибшою ставала прірва між ними.

— Єлизавето, — звернувся до жінки Максимов, коли від них відійшов черговий гість. — Ти набрала вагу за останній місяць. Дивись, скоро й корсети на сукні не рятуватимуть. Жінка має бути витонченою.

— Я забула, коли це стало твоєю справою, — незадоволено кинула аліямка, відводячи погляд куди завгодно, аби тільки не дивитися на чоловіка.

Вона затримала свій погляд на детективі у натовпі і її вуст торкнулася усмішка.

— Пане Генкс, — її погляд пройшов кудись за його спину. — Пане Андерсон... Яка неочікувана зустріч.

Чоловіки підійшли до неї. Говард взяв руку жінки, цілуючи тильну сторону долоні.

— Пані Єлизавето, Ваш виступ був неймовірним. Маю сказати, що Ви маєте не менш неймовірний вигляд.

Девід ледве стримався, аби його очі не побачили потилицю. Він також привітався із Єлизаветою.

— То ви знайомі? — неочікувано заговорив Дмитро.

— Ми бачилися у барі вчора, — відповіла Волошина. — Я виступала там, пам'ятаєш?

— Он як... До речі, здається, я не представився панам іноземцям. Мене звати Дмитро, — чоловік простягнув руку для рукостискання.

Девід і Говард прийняли його пропозицію. Їх перервала повільна мелодія, яка закликала присутніх до танцю. Андерсон одразу обрав собі місце у тіні сходів із келихом, оскільки танці точно не були його сильною стороною. А от Генкс не збирався відступати. Він твердо вирішив добитися танцю з Єлизаветою. Це виявилося навіть легше, ніж він очікував. Дмитро пішов, кинувши щось нерозбірливе і залишаючи Єлизавету з Генксом. Чоловік не став втрачати жодної миті й одразу запросив її на танець. Волошина не мала жодної причини відмовити.

Чоловік притягнув аліямку до себе й поклав руку на її спину. Він відчув під пальцями рельєф оздоблення сукні й приємну текстуру шовку. В іншій своїй руці він міцно тримав долоню Єлизавети. Вона була такою ніжною, немов могла б зникнути в будь-який момент. Цього Генкс боявся найбільше: втратити її. Він міцно тримав Єлизавету, але в той же час так обережно, ніби кришталеву фігуру. Він вів цей танець, рахуючи кожен крок. Вона слухняно піддавалась його ритму. Зловивши погляд одне одного, вони відчули, як світ навколо розчиняється. Залишались лише вони... Навіть ця мелодія, цей ритм — це вони самі. Час, простір, всесвіт — усе це не мало жодного значення. І саме цей момент відчувався інтимніше за все на світі. Була лише Єлизавета, був Говард і мелодія їхніх сердець, що вела їх у цьому танці.

— Ви на диво добре танцюєте, — сказала Єлизавета, нахилившись до чоловіка.

— У дитинстві займався бальними танцями, — усміхнувся він у відповідь.

Повільно мелодія затихала й змінилася на іншу. Генкс допоміг жінці дістатися до краю зали, де стояли столики із закусками та напоями. Незважаючи на красу її сукні, вона значно обмежувала рухи.

— Вам незручно? — спитав Говард, помітивши, що дихання аліямки було переривчастим, ніби вона не могла дихати на повні груди.

— Краса потребує жертв, — усміхнулася Єлизавета, беручи келих.

— Минуле тисячоліття, — закотив очі чоловік. — Навіть якщо б ця сукня була вилита із золота, це не варте Ваших страждань.

— Це лише концертний одяг. Незабаром я перевдягнусь. Тим паче, ми не настільки близькі, аби вести подібні розмови, — Волошина огледіла залу, п'ючи ігристе вино.

— Ви достатньо близькі із Дмитром, аби він критикував Ваше тіло? — Генкс нахилився до аліямки, переходячи на шепіт. — Навіть я більше обізнаний в цій темі, ніж він.

Волошина кинула вбивчий погляд на чоловіка. За мить з його обличчя злетіла маска. Говард схопився за щоку, яку обпік біль від ляпаса. Аліямка же поставила келих на стіл й пішла в інший кінець зали.

Погляди усіх присутніх були прикуті до Генкса. Вони знали, що Єлизавета вирізнялася своїм норовом. Але ніхто не очікував, що вона вдарить іноземця, та й гостя самої Кобри...

Говард підняв очі й подивився на аліямів навколо. Було ніяково відчувати їхні погляди, чути, як вони перешіптуються між собою. У голові чоловіка не вкладалося, чому Волошина вдарила його. Він відчував свою провину перед нею, але навіть не розумів за що. За те, що критикував її? За те, що був занадто близько? Чи за те, що дозволяє собі думати про неї кожної миті?

До нього підійшов чоловік, підіймаючи маску з підлоги. Аліям випрямився й Генкс відчув себе неймовірно маленьким, повністю опинившись у його тіні.

— Пан шериф.

Говард був радий цій зустрічі. Він нарешті міг відволіктися від усіх нав'язливих думок про Єлизавету. Від усіх своїх бажань, закинути їх кудись у закутки своєї свідомості й присвятити усього себе роботі.

— Пан детектив. Вибачте, що до цього вечора мені не видалося нагоди особисто познайомитися із Вами.

— Я розумію, робота, — Говард забрав свою маску з рук аліяма.

— Седрік Стелл, — чоловік простягнув руку для рукостискання і Генкс із радістю прийняв її.

— Говард Генкс. Приємно познайомитись.

Детектив уважніше розгледів шерифа. Окрім зросту не менше двох метрів, аліям мав широкі плечі й груди, через що видавався мінімум у два рази ширшим за Говарда. Чоловік також вирізнявся яскравими бірюзовими очима й темно-фіолетовим волоссям. Цікаво, це його натуральний колір? Генкс вже відносно звик до особливостей аліямів, але більшість з тих, кого він зустрічав у Слайсенейсі, були більше схожі на людей за виключенням кольору шкіри. Своєю незвичайною навіть серед аліямів зовнішністю, Седрік був схожий на Єлизавету. Він з самого початку помітив, що вони обидва мали дуже незвичний колір очей. Чи це було якоюсь генетичною особливістю?

— Ви отримали досьє? Я переживав, що їх можуть перехопити підлеглі Кобри.

Якби ж шериф тільки знав, що сама Кобра ті досьє перебирала, то отримав би інфаркт на місці.

— Так, отримав. Але я маю деякі питання, які б хотів обговорити, — Генкс взяв канапку.

— Тут? — здивовано спитав Стелл.

— Я усього лиш розпитую Вас про чутки щодо особистості Кобри, — посміхнувся чоловік й простягнув келих до Седріка.

— А й справді, чому б не попліткувати? — роздався цокіт келихів. — Якщо коротко, то усі вважають, що Кобра — Ангеліна Гончаренко. Це єдина донька Віктора Гончаренка, минулого короля цієї імперії.

— Але чому тоді її особистість вважають загадкою?

— Тому що Ангеліна зникла безвісти ще за півроку до приходу Кобри. Та й раптова заява Віктора здається дивною: він заявив, що передає своє місце своїй дочці і за місяць оголошують, що він помер. Ангеліни не було на похороні. І за ці 15 років її теж ніхто не бачив. Жодного разу.

— Думаєте, хтось інший видає себе за дочку Віктора?

— Іноді я навіть підозрюю, що Кобра і не жінка зовсім. Можливо хтось із його старих підлеглих вирішив прибрати імперію під себе. Можливо хтось мститься за Ангеліну. Ходять чутки, що він вбив свою ваґітну дружину, бо дізнався, що вона народить дівчинку. Із таким ставленням йому нічого не завадило б вбити і першу дочку.

— Цей Віктор за Вашими розповідями справжній монстр, — Генкс зайняв себе поїданням канапок, час від часу звертаючи увагу на Стелла.

— Він був дияволом. Мені якось довелося затримати кількох його колишніх аліямів. Вони ненароком розповіли, що той морив голодом Ангеліну, аби та мала ідеальну вагу. Але в той самий час він змушував її тренуватись, аби вона не виглядала занадто худою. Не знаю, наскільки це правда, але такими темпами дівчинка могла померти й від голоду, — Седрік взяв останню канапку, вирвавши її з-під руки детектива.

Говард задумався. Згадалась нещодавня розмова Дмитра із Єлизаветою. Здається, у цьому місті зовнішність жінки відіграє важливу роль... Але ж якщо Єлизавета — це Ангеліна, а Дмитро — колишній довірений аліям її батька, то можливо, що той намагається грати на спогадах про батька. І Генкс був більш ніж упевнений в тому, що ці спогади були далеко не щасливими. Але ж не варто забувати й про те, що це лише чутки.

— Вам як іноземцю, напевно, важко зрозуміти це, але насправді Слайсенейс дуже патріархальне місто. Кобра значно полегшила становище жінки тут. Раніше, за розповідями жителів, вимоги до жінок були занадто високими, а за особистостей їх навіть не вважали. Зараз багато аліямок має можливість займати керівні посади чи хоча б відмовитися від одруження. А ще 20 років тому, їм і говорити ледве можна було.

— Що за Середньовіччя? — обурився Говард.

— Це устрій Віктора. Той, в якому йому було комфортно контролювати місто, — відповів Седрік.

— Огидно, — скривився детектив.

— Я теж так вважаю. Усі ми рівні, незалежно від статі, раси чи статусу. Це причина, чому я вирішив стати шерифом саме цього міста, — усміхнувся Стелл.

— Ви справді неймовірна людина... Аліям. Я став детективом, тому що мої батьки детективи. А сам нічого не вмію.

— Але ж Ви блискучий детектив, — здивувався аліям.

— Цьому мене навчила мама... Помічати деталі, складати логічні ланцюжки. Насправді я просто нездара, який окрім цього, ні на що не здатен, — сумно усміхнувся чоловік.

— Навчитися цьому — теж великий талант. Не знецінюйте себе, пане Генкс. Вам личить самозакоханість, а не самокопання, — засміявся Седрік.

— Дякую за інформацію, пане Стелл. Я маю знайти свого друга. Ще зустрінемося, — Говард поклонився.

— На все добре, пане Генкс, — Седрік поклонився у відповідь.

Детектив пішов на пошуки Девіда, якого він ніде не бачив після свого танцю із Єлизаветою. Напевно, він вийшов кудись на свіже повітря або до вбиральні. У пошуках Девіда Говард пройшов до довгого коридору, де неочікувано побачив Єлизавету. Вона увійшла до однієї з кімнат, і Генкс поспішив за нею. На дверях висіла табличка «Гримерна». Усе ж, це було очевидно, оскільки Волошина була запрошеною артисткою на цьому святі. Говард постукав у двері.

— Хто це? — спитала жінка.

— Це я, — спокійним, навіть трохи тихішим, ніж завжди голосом, відповів Генкс.

Кілька секунд тиші були для чоловіка цілою вічністю. Він перебирав у голові усі варіанти її відповіді, й найдовше затрималась думка про її відмову. Що, якщо вона не хоче бачити його після того, що сталося у залі? А якщо вона передумає бути спільниками? Найменше Генкс хотів ставати її ворогом. Найбільше він боявся, що знищить її власними руками.

— Заходь, — Волошина відчинила двері, впускаючи Генкса.

Вона відійшла від входу, проходячи до вішаків із одягом. Говард зачинив двері на ключ й подивився на жінку. Вона знімала свої довгі мереживні рукавички.

— Болить?

— Що?

— Щока болить? — Єлизавета подивилась на детектива.

— А... Ні. Все добре.

Жінка полегшено зітхнула.

— Пробач за той театр. Я не можу дозволити людям бачити тебе так близько до себе. Деякі присутні знають, хто я, і тому варто бути ще обережнішою.

— А тут ніхто не побачить? — Говард огледів кімнату.

— Тут немає камер, якщо ти про це. І в коридорі також, тут вбиральні неподалік, — відповіла аліямка.

Вона поклала рукавички на туалетний столик і провела пальцями по шкірі, де залишилися незначні подряпини від камінців на них. Генкс підійшов ближче до Єлизавети, вдихаючи аромат її парфумів. Він обережно торкнувся її таліїї рукою. Зрозумівши, що жінка дозволяє йому це, чоловік підійшов ближче, обхопив однією рукою її талію і притис до себе, проводячи другою рукою по її передпліччю. Єлизавета закрила очі, насолоджуючись близькістю Генкса. Вона поклала долоню на його руку на своєму животі, переплітаючи їхні пальці.

— Ти неймовірно гарна сьогодні, — Говард поцілував її потилицю, потім провів доріжку з поцілунків до плеча. — Але корсет сукні, здається, занадто туго затягнутий. Навіщо мучаєш себе?

Генкс подивився на аліямку через дзеркало. Зловивши його погляд, Єлизавета здивувалася. Він не засуджував її, а лише щиро хвилювався. Вона ніколи не бачила такий погляд... Здавалося, йому було абсолютно все одно, у що вона вдягнена. Йому була важлива вона сама. Він бачив у Єлизаветі особистість. Напевно, саме це зачепило її в ньому.

— Допоможеш розстібнути сукню? Хочу перевдягтись.

— Звісно.

Генкс відійшов на пару кроків. Він обережно розв'язав вузол на шнуровці, але зняти ці стрічки виявилося складно. Його пальці плутались у тканині, але за кілька хвилин клопоту стрічка, нарешті, опинилась в його руках окремо від сукні. Єлизавета поклала її на столик поряд із рукавичками. Говард розстібнув блискавку і почув як аліямка робить полегшений глибокий вдих.

— Дякую.

Волошина зняла сукню і обережно вклала у спеціальний чохол для одягу. Вона повісила її на шафу, рукою розгладжуючи усі можливі складки.

Говард уважно слідкував за Єлизаветою. Він одразу побачив сліди від ребер корсету на її шкірі. Але те, як вона ставилася до цієї сукні... Здавалося, жінка дійсно любила її. Зазвичай люди ставляться так до речей, які багато для них значать. Наприклад, це подарунок від когось дуже важливого.

— Хочеш я подарую тобі сукню ще гарнішу за цю? — раптом вирвалося з вуст Генкса.

— Що? — жінка здивовано подивилась на нього.

— Можеш обрати її сама. Хоч таку ж саму... Я хочу подарувати тобі сукню, в якій тобі було б комфортно. Яка б не змушувала тебе стримувати дихання і не залишала б слідів на твоєму тілі, — чоловік зробив кілька кроків до Єлизавети, і простягнув руку, торкаючись слідів під грудьми аліямки.

Неочікувано жінка розсміялась. Вона подивилася на детектива.

— Мені не потрібні сукні, Говарде, — відповіла вона.

— Тоді чого ти хочеш? — чоловік підняв очі на неї.

«Я віддам тобі все, що тільки маю»

— Ти не зможеш дати мені цього, — Волошина провела рукою по щоці Говарда.

— Що саме?

— Свободу.

Відповідь була очевидна, а Генкс наївно вважав, що може дати їй усе, що вона тільки забажає. Він не міг дати їй омріяної волі, вона мала забрати її сама. Але він може стати її зброєю...

— Я віддам тобі себе... Використай це, аби забрати свою свободу. За будь-яку ціну.

Рішучість, з якою Генкс сказав це, змусила жінку завмерти. Вона не очікувала цього... Вона не хотіла цього. Говард був першим, хто був готовий віддати усе заради неї. І вона боялась... Боялася, що її жадібність знищить його. Чи про це казав Андерсон?

Єлизавета не розуміла, чому плаче. Вона була щаслива почути, що цей чоловік готовий віддати себе заради її свободи. Але їй було так страшно, так сумно, що вона втратить його, якщо прийме цей подарунок.

— Ні за що... — Волошина обхопила обличчя Говарда руками; її очі застилали сльози. — Чуєш? Ні за що не обирай мене... Що б не сталося, я благаю тебе, Говарде, не обирай мене.

Єлизавета нахилилася, цілуючи чоловіка. Він моментально відповів на її поцілунок. Він цілував її очі, витирав своїми губами її сльози. Говард не до кінця розумів, про що каже жінка. Але він розумів, що має втілити її мрію в життя.

— Лізо... Я вже обрав тебе.

Генкс відсторонився, подивившись в очі аліямки. Він витер пальцями залишки її сліз і знову затягнув у поцілунок. Чоловік опустив руки, проводячи по грудях, по ребрах жінки. Сліди від сукні вже стали менше видимими. Еластичність шкіри аліямів й справді вражала.

Говард зняв піджак. Єлизавета торкнулася його жилета, розстібаючи ґудзики. Не чекаючи, поки жінка закінчить, Генкс почав розстібати сорочку. Йому подобався костюм, який підібрала аліямка, але як же він ненавидів ці ґудзики. Не хотів втрачати жодної секунди поряд з нею. Тому не розривав поцілунок, лиш час від часу хапав повітря, аби повернутися до губ Єлизавети.

Нарешті, чоловік відчув доторки жінки до своєї шкіри. Тіло моментально відкликалося на них. Він нарешті розірвав поцілунок, став цілувати її шию, плечі, ключиці... Опустився до грудей. Тоді роздався перший приглушений стогін. Говард знав, що рухається у правильному напрямку. Він продовжував пестити груди жінки, руками досліджуючи її спину, живіт, сідниці. За кілька рухів чоловік зняв з неї білизну, і його поцілунки опустилися ще нижче. Стримувати стогони Єлизаветі ставало усе важче. Говард до біса добре знав, що робить. Він допомагав собі пальцями, і за кілька хвилин жінка була збуджена достатньо для того, аби він міг увійти в неї пальцями. Аліямка відкинулась трохи назад, сильніше тримаючись руками за край столу. Вона простягнула одну руку, торкаючись голови чоловіка. Це змусило Генкса бути наполегливішим. Волошина ледве стримувала голос. Чорт забирай, якби тільки тут була краща звукоізоляція, вона б дозволила собі кричати від задоволення. Генкс був надто хорошии.

Чоловік зупинився й піднявся, цілуючи аліямку. Вона відчувала характерний присмак на його язиці, і їй подобалося це. Говард притиснувся до неї усім тілом, змушуючи ледве не сісти на туалетний столик. Жінка провела рукою між їхніми тілами, зупинившись біля паху Генкса. Поспіхом розстібнула брюки, відтягнула вниз тканину боксерів, торкаючись пальцями збудженого члена. Чоловік простогнав у рот Єлизавети, змушуючи її задоволено усміхнутися і продовжити торкатися його. Генкс розірвав поцілунок.

— Зачекай, у мене були презервативи.

Чоловік відсторонився й кинувся до свого піджаку.

— Серйозно? Ти приніс їх сюди? — засміялася жінка.

— Я не збирався на ніч додому.

— Ти планував переспати з кимось? — награно обурилася аліямка.

— Я вірив, що наша угода щодо сьогоднішньої ночі в силі.

Із внутрішнього карману він дістав зв'язку з трьох контрацептивів.

— Якби ти дійсно залишався на ніч зі мною, то цього було б мало.

Говард лише усміхнувся. Він відірвав один презерватив тремтячими від нетерпіння руками. Але упакування не хотіло піддаватися його махінаціям, хоч бери й гризи. Єлизавета підійшла до нього й легко розірвала упакування. Вона опустилася на коліна, вдягаючи презерватив на член Генкса. Задоволена своєю роботою, вона провела язиком по усій довжині органа і залишила поцілунок у самого основання.

— Хах, а тут лубрикант зі смаком, — усміхнулася Єлизавета, облизуючи презерватив.

Чоловік здригнувся від відчуттів, стримуючи стогін.

— Лізо... Я хочу увійти в тебе.

Аліямка піднялася, цілуючи Говарда.

— Шоколад чи кава...

— Так, щось схоже.

Єлизавета повернулася обличчям до столика, нахиляючись. Генкс провів рукою від її талії до сідниць. Залишив поцілунок між лопатками жінки. Допомагаючи собі рукою, нарешті ввійшов всередину. Волошина здригнулася, відчувши чоловіка в собі. Вона опустила голову, з останніх сил стримуючи стогін. Говард почав рухатися. Він тримав помірний темп, аби мати можливість стримувати стогони. Було складно, доводилось міцно стискати зуби. Чоловік торкнувся долонею живота жінки, змушуючи її випрямитись. Він опустив руку нижче, пальцями стимулюючи клітор. Вільною рукою він провів пальцями вгору, до шиї. Торкнувся її губ, змушуючи відкрити рота.

Неочікувано роздався стукіт у двері.

— Єлизавето, ти там?

Жінка аж вся стислась, почувши голос Дмитра. Говард побачив, як тремтять її долоні. Ні, вона не боялася бути спійманою. Вона боялася Дмитра. Генкс обома руками обійняв її, торкаючись губами плеча. Це змусило Єлизавету трохи заспокоїтися.

— Так. Я побуду тут деякий час. Сукня занадто вузька, я ледве могла дихати.

— Добре... Ти там одна?

Знову страх змусив заклякнути. Волошина глибоко зітхнула, змушуючи голос звучати якомога впевненіше:

— Так. Кому б тут іще бути? Будь ласка, залиш мене у спокої. Я просто хочу відпочити трохи.

— Не злись. Якщо захочеш поїхати додому — я буду в себе в кабінеті. Знайдеш мене там.

Кроки чоловіка віддалялися. Коли вони зовсім затихли, Єлизавета облегшено видохнула.

— Ти боїшся його... — занепокоєно сказав Генкс.

— Я хочу тебе, — роздратовано відповіла жінка. — І якщо ми зараз не закінчимо те, що почали, я візьму тебе силою.

Аліямка раптом потягнулася до крісла поряд зі столиком, дістаючи звідти маленьку подушку.

— Навіщо це?

— Просто я розумна. І хочу, щоб ти перестав цей дитячий садок. Роби це сильніше і швидше.

Говард зрозумів, що поява Дмитра роздратувала жінку. Але він не мав жодної причини не зробити так, як хотіла Єлизавета. Повільно він почав рухатися знову, поступово нарощуючи темп. Торкнувся пальцями клітора аліямки, змушуючи жінку сильніше стогнати. І подушка справді була розумним рішенням. Вона поглинала майже усі крики Єлизавети, але ж Говарду стримуватися теж було важко. І як же це було нечесно! Він нахилився до жінки, цілуючи, кусаючи її спину, аби хоч якось стримувати стогони. Нарощуючи темп, він відчував, що скоро отримає оргазм. Крики аліямки теж ставали гучнішими й частішими. Вона стискала однією рукою подушку, а іншою шкрябала покриття на столику. Генкс накрив її руку своєю, даючи їй можливість до болю стиснути його долоню.

— Лізо, я вже скоро...

— Говарде...

Першим оргазм отримав Генкс. Усього за кілька секунд Єлизавета також дійшла свого піку. Вона кинула подушку кудись на підлогу, відновлюючи дихання. Випрямилась, затягуючи Говарда в поцілунок. Бажання нікуди не подівалось, але робити це ще раз тут, в гримерці, обидва вважали поганою ідеєю. Це було незручно. І як би сильно не хотілося, забувати про обережність не варто. Через силу, вони відірвалися одне від одного, хоч хотілося більшого. Набагато більшого.

Говард підібрав свій одяг, вдягаючись. Він кинув презерватив у смітник під туалетним столиком. Він загубився серед купи іншого сміття. Єлизавета вдягнула білизну і дістала з сумки серветки аби змити макіяж, який вже втратив свій презентабельний вигляд. Одягнувшись, Генкс підійшов до жінки зі спини, обіймаючи її. Він сховав своє обличчя в її плечі, просто насолоджуючись можливістю ось так просто обіймати її.

— Знаєш... Поки ти виступала, я думав чи не занадто я егоїстичний, якщо хочу вважати, що ти співала про мене, — Говард подивився у відображення.

Єлизавета усміхнулася.

— Говард Генкс завжди відрізнявся своєю самозакоханістю, чи не так?

Говард засміявся. Він й справді до біса самозакоханий. І він з радістю вважатиме, що кожне слово, сказане вустами аліямки, — для нього.

Чоловік продовжував обіймати Єлизавету так, ніби вона розчиниться, якщо він хоч на мить відпустить її. Він часом кидав погляд у дзеркало, спостерігаючи за жінкою. Вона викинула чергову серветку у смітник. Генкс тоді зловив себе на думці, що вперше побачив її без макіяжу. Він вважав її дуже гарною... Йому подобались риси її обличчя, її погляд, її голос. Подобалося, як здригаються кутики її губ, коли вона усміхається.

Єлизавета подивилась на чоловіка. Вона дістала ще одну серветку й повернулась до нього.

— У тебе помада, — жінка провела серветкою по губах Генкса.

Він затримав дихання, коли відчув її доторк, і жодної миті не відривав свій погляд від аліямки. Закінчивши, Єлизавета подивилась на чоловіка і усміхнулася. Його поведінка здавалася жінці кумедною. Вона викинула серветку й підійшла до шафи. Всередині їй на око трапився рожевий костюм. Аліямка одягла його й повернулась до Говарда, який увесь цей час просто спостерігав.

Він сидів на підлокітнику крісла в кутку гримерної. Єлизавета усміхнулася, подивившись на нього. Генкс заговорив:

— Розкажеш про свій план?

— Звісно, — аліямка підійшла до чоловіка. — Не проти, якщо я сяду?

— Звісно ні, — Генкс відійшов на крок від крісла, даючи Єлизаветі сісти.

Він сперся стегном на туалетний столик і подивився на жінку.

— Я зруйную мафію зсередини. Але для того, щоб відвернути увагу від себе, мені потрібна проблема ззовні.

— Для цього тобі потрібен я?

— Саме так. Хто як не найвідоміший детектив, ікона дедукції, Говард Генкс?

— Це був зараз сарказм? — детектив вигнув брову.

— Ну може трошки, — самовдовлено усміхнулась жінка. — Але мені справді потрібна твоя допомога.

Аліямка підняла погляд на чоловіка. Той, здалося, одразу розтанув, немов куб льоду у духовій печі. Коли вона дивилася на нього, Говард не міг чинити спротив. Він і не хотів. Кожне слово, сказане раніше, було щирим: він стане її зброєю.

Генкс опустився на підлогу, кладучи голову на коліна жінки. Волошина здивовано підняла руки, боючись випадково зачепити чоловіка. Вона не очікувала цього, тож завмерла в очікуванні подальших дій Говарда.

Він так і продовжив лежати на її колінах, дивлячись у стіну. Єлизавета невпевнено опустила руки, торкаючись пальцями вже трохи розпущеного пучка на голові чоловіка. М'які кучері ковзали між пальцями.

— Ти Ангеліна Гончаренко? — раптом спитав детектив.

Почувши це питання, жінка прибрала руку й навіть дихати стала тихіше. Генкс вже подумав, що вона не відповість на його питання, та й сам він вважав його не дуже тактовним, але аліямка заговорила:

— Так мене назвав Віктор.

— Отже те, що Віктор передав імперію дочці, — правда?

— Ні. Я забрала її сама. І я не хочу, аби мене називали його донькою.

— Він був жахливим?

Єлизавета усміхнулася.

— Знаєш... У цьому місті жінка — ніхто. Інструмент, прислуга, мастурбатор, клінінг, інкубатор... Але ніколи особистість. Ніхто не бачить у жінці щось окрім робочих рук і здорової матки. А якщо і цього немає — сміття. І всі думають, як сильно пощастило мені з батьком, який мав владу й гроші, а потім передав це мені... Мені завжди смішно з цього. Бо він був тим, хто створив цю систему, а я тією, хто вбила його.

— Що він робив з тобою? — від здогадок Генкс стиснув кулаки.

— Нічого. Абсолютно нічого. Він тільки віддавав накази. Накази приборкувати мене. Бо жінці треба бути слухняною, покірною.

— Дмитро виконував його накази? — лють усе сильніше підступала.

— Ти багато знаєш. Стелл розповів? Я його недооцінила, — усміхнулася Волошина, знову повертаючись до волосся Говарда. — Так. Іноді навіть робив це своєвільно, коли вважав за потрібне.

— Мені шкода... — доторки жінки заспокоїли детектива, залишивши лише сум.

— Це було давно. Уже ніби в іншому житті.

Генкс замовк, обдумуючи те, що почув. Йому так хотілося просто забрати її звідси, але в той же час він хотів кинутися до Дмитра й перерізати його горлянку. Та він не міг. Він знав, відчував, що це було важливо для неї. Те, як вона говорила про Максимова... Вона збиралася вбити його власноруч.

— Чому Єлизавета Волошина? Звідки взялося це ім'я?

— Коли мені було 13, я вперше закохалася. Це була дівчина, донька місцевого лікаря. Віктор дізнався про це й викликав нас обох до себе. Він змусив мене зізнатися в коханні до тієї дівчини, і в той самий момент прострілив її голову. Здається, я навіть не встигла договорити... — голос жінки став сповненим сумом. — Тоді я вперше піддалася "вихованню" Дмитра. Численні рани після цього привели мене до батька тої дівчини. Підлеглі Віктора принесли до нього труп доньки й ледве живу винуватицю її смерті. Лікар врятував мене, як і наступні десятки разів... Він став мені за батька. Саме тому я Волошина, це його прізвище.

— Єлизавета — ім'я тої дівчини?

— Не вгадав. За цим ім'ям прихована ще одна історія. Мені було 15, коли моя мама вдруге завагітніла. Віктор не хотів багато дітей, тож до цього вона приймала протизаплідні або робила аборти. На цей раз Віктор дозволив їй залишити дитину, а коли вже строк дозволяв визначити стать дитини, відправив її на обстеження. Він хотів сина, спадкоємця. Але мама виявилася ваґітною дівчинкою. Вона дуже сильно хотіла народити цю дитину й назвати її Єлизаветою. Батько всадив у неї увесь магазин, коли дізнався про стать дитини. Ані матір, ані дитину не врятували.

Говард мовчав. Він не знав, що сказати. Віктор був справжнім монстром, а Єлизавета була змушена бути свідком й жертвою цих звірств. Чи міг він підібрати правильні слова, аби хоч на краплю облегшити біль її спогадів?

— Мені не потрібна жалість чи співчуття, — немов прочитавши думки чоловіка, сказала Волошина. — Мені потрібна помста. І я завершу її тоді, коли від його імперії не залишиться й попелу.

— А що ти хочеш робити далі? Жити тут чи поїхати кудись?

— У в'язниці на мене інші плани, — засміялася жінка.

— І все ж.

Єлизавета зітхнула, думаючи.

— Я ніколи не була за межами міста. Я хотіла б побачити світ. Гори, моря, людей... Ця золота клітка мені вже остогидла.

— Знаєш... Твої очі дуже схожі на море, — мрійливо усміхнувся чоловік й підняв голову, подивившись на аліямку. — Я заберу тебе звідси, коли ти завершиш свою помсту. І покажу тобі світ. Я так сильно хочу побачити кожен куточок світу у твоїх очах...

Цей чоловік продовжував дивувати Єлизавету. Вона навіть не знала, що сказати. Вона тонула в його погляді і хотіла вірити йому. Вірити, що він забере її з цього пекла. Вірити, що він справді щирий з нею. Вірити... Вона вже так давно не вірила людям, аліямам... Чи може вона повірити в цього чоловіка?

Волошина провела пальцями по щоці Генкса до підборіддя. Говард піднявся, упершись руками в підлокітники й нависнувши над аліямкою. Він не відривав погляду від її очей. Він хотів, аби вона бачила його щирість. Хотів, аби вона повірила йому.

— Я обіцяю тобі, Лізо.

Чоловік нахилився нижче, і жінка відчула його дихання на своїх губах. Але коли Говард вже скоротив останні міліметри між ними, Єлизавета відкинулась назад, не даючи йому поцілувати себе.

Вона до скрипу стиснула тканину крісла під своїми руками.

— Нам треба припинити це, Говарде.