K-alien

«І немає нікого, крім нас. Зупиняється в ці хвилини час.

І спогад той живе неначе птах…у синіх моїх очах»

The Hardkiss — «Журавлі»

Повернувшись до зали, Генкс одразу помітив Девіда у своєї вже улюбленої стіни. Той крутив у руці келих, виглядаючи друга. Говарда він помітив одразу й попрямував до нього ледве не з блискавичною швидкістю.

— Де тебе носило? — процідив крізь зуби Андерсон, схопивши детектива за лікоть.

— Тебе шукав.

— У гримерці Єлизавети Волошиної?

Генкс не знайшов, що відповісти, і лиш багатозначно почесав потилицю. Девід зітхнув:

— Твоя сестра дзвонила. Просила передати, аби ти був обережніший.

Говард незадоволено відвів погляд.

— Сестра моя, а дзвонить тобі.

— Можливо, тому що я її чоловік?

— Це не змінює того факту, що вона не дзвонить мені.

— Добре, я скажу їй, що ти дуже скучив і хочеш, аби вона тобі подзвонила, — усміхнувся Андерсон.

— Тільки спробуй. Ірен мені це наступну вічність згадуватиме, — Генкс закотив очі, уявивши підколи сестри.

Андерсон подивився за спину Говарда. За кілька секунд він почув стукіт підборів, і повз них пройшла Єлизавета. Генкс відвів погляд, не бажаючи дивитися на жінку, коли та опинилася поряд. Вона зупинилася за кілька метрів, беручи келих в офіціанта. Тоді детектив подивився на неї. Під яскравим освітленням у цьому рожевому костюмі вони виглядала ще привабливішою.

До Єлизавети підійшов шериф. Вони стояли не так далеко, тож Генкс міг почути їхню розмову.

— Пані Волошина, — Стелл поклонився, цілуючи тильну сторону долоні жінки. — Чи можу я запросити Вас на танець?

Говард стиснув щелепу. Він сам не вірив, як ревнощі підкатували до горлянки. Він згадував, як Єлизавета безжально відкинула його почуття, його самого... Вона просто провела лінію, за яку чоловік не міг зайти. Та Седрік міг. Говард заздрив Стеллу й ненавидів Волошину за те, що вона хоч на мить могла задуматись над пропозицією шерифа.

Але яким було його здивування, коли Єлизавета просто пішла, навіть не давши відповіді Седріку. Вона не сказала жодного слова і просто попрямувала далі, гордо тримаючи осанку. Стелл теж не очікував такої поведінки жінки. Він залишився стояти, шокований її жестом. Здавалося, це було ще більш принизливо, ніж відмова. Єлизавета зробила вигляд, що шериф лиш комаха на її шляху. Причому настільки незначна, що їй навіть не хочеться витрачати свої сили, аби вбити її.

За спиною Стелла почулися смішки. Хтось підмітив норов Волошиної. Аліям був уже другою жертвою за цей вечір.

— Вона... Специфічна, — зробив висновок Андерсон.

— Груба й самозакохана, — Говард зірвався з місця й пішов до Седріка.

— Ніби себе описав, — усміхнувся Девід.

— Співчуваю, пане Стелл, — Генкс взяв келих в офіціанта й подивився на аліяма.

— Сьогодні вона напрочуд жорстока, — сумно усміхнувся Седрік. — Я б навіть сказав, що вона розбиває ущент моє серце.

— Не тільки Ваше, — до чоловіків підійшов Андерсон й кинув багатозначний погляд на друга. — Мене звати Девід Андерсон, ми ще не знайомі особисто.

— Седрік Стелл, — чоловік потис руку новому знайомому. — То Ви теж постраждали від пані Волошиної?

— Ні, не я, — Девід ледве стримував сміх. —А Ваш хороший знайомий.

— Ой, та замовкни вже, — відмахнувся Генкс.

Седрік теж усміхнувся, кидаючи погляд на Говарда.

— Ми в одному човні, пане Генкс. Тоді може вип'ємо за спільну невдачу?

— Не маю причин відмовити.

Роздався дзвін келихів. Чоловіки продовжували розмовляти про буденні речі, лише зрідка згадуючи роботу. Вони також час від часу кидали погляди на Волошину, спостерігаючи як вона завзято фліртує з жінками. Напевно, її просто мало цікавили чоловіки цього вечора.

***

Я знала, що наражаю Говарда і Девіда на небезпеку. Але якщо мені потрібно впасти на саме дно, чи не буде веселіше потягнути із такою жахливою собою таких ідеальних Генкса й Андерсона?

Протягом місяця я надавала їм інформацію, завдяки якій Генксу вдавалося змушувати різних мафіозі нервувати. Було дуже захопливо спостерігати, як вони метушаться, коли їх неочікувано накривала поліція. Звісно, вони усі бігли до мене, але я маю віддати належне Седріку Стеллу: вони нічого не встигали зробити. Він значно полегшив мою роботу. Я мала потроху витягати блоки з цієї вежі, допоки вона не рухне до самого фундаменту. На це був потрібен час. Чоловіки, яких я обрала, добре з цим справлялися. Іноді я навіть думала, що була занадто сувора із шерифом, адже він був тим, хто допомагав мені найбільше.

Не менш захопливо було спостерігати за Генксом. Він, немов цуценя, бігав за кожним моїм покликом, виконував кожну мою забаганку. Мені навіть ставало його шкода... Я не вважала серйозними його обіцянки, які він дав тоді в гримерній, але він мене вразив. Він справді віддавав себе допомозі мені. І я відчувала провину, що роблю це, що не зупиняю Говарда. Я змогла зупинити його фізичне захоплення мною, та я не можу контролювати його почуття. Якби він міг це почути, я б хотіла сказати, що мені шкода...

Нарешті настала кульмінація усіх подій. Дрібні угруповання мафіозі були сильно виснажені атаками Генкса й Стелла. Тепер на сцену мав вийти Андерсон... Мій Андерсон. Той, якого не знав Говард Генкс, і якого Девід дуже майстерно приховував. Той Андерсон, який приніс мені голови наступників заарештованих мафіозі.

Девід завжди був розумним хлопчиком. Йому було 13, коли я захопила владу в Слайсенейсі. Тоді його батько був вимушений працювати на Віктора. Він був суддею, а його сина змусили стати найманцем мафії. Разом із багатьма дітьми Слайсенейса він проходив жорсткі тренування, аби стати майстерним вбивцею. Я звільнила їх від цього обов'язку. Батько Девіда нарешті зміг переїхати із Ельєнари й почати своє щасливе життя, яке я час від часу псувала своїми невеличкими проханнями. Одною із таких забаганок став Говард Генкс. Я знала, що вони друзі. І скористалася цим. Чи ненавидів мене Девід? Можливо. Але він був мені винен занадто багато, аби відмовити.

Коли усі потрібні мені фігури були прибрані, я почала діяти. Аби довести до кінця свій план, я мала знищити власну фортецю. Пустити чутки — нічого не варто. Вони ширяться містом швидко, немов отрута по венах, знищуючи його серце — довіру людей. Як найотруйніша алімка цього міста, я знала це. Таймер розпочав свій відлік.

Усі зустрічі з Генксом чи Андерсоном проходили секретно. Усе ж, я була майстринею перевтілень. Листоноша, прибиральниця чи офіціантка — я легко могла приміряти на себе ці ролі. Але на цей раз я обійшлася без гриму й костюмів. Місто було настільки зайняте чутками про Дмитра, що Єлизавета нікого не цікавила. Окрім двох детективів-іноземців.

На цей раз Девід зустрів мене більш привітно. Складно грубити аліямці, яка може із потрохами видати тебе. Генкс же як завжди із блиском в очах носився навколо мене. Це було...приємно. Дивно було бачити подібне ставлення до себе. Навіть бачачи в мені ворога, він продовжував із захопленням спостерігати за мною. Він не очікував чогось від мене, він просто...

— Єлизавето, — Говард легко вклонився, вітаючи мене. — Я правильно розумію, що...

— Так, — відповіла я. — Варто готуватися до фіналу.

Говард невпевнено перебирав пальцями.

— Може ти не відмовишся від чаю? — він підняв погляд на мене.

Я усміхнулась.

— Чула, що британці мають особливий хист до чаю.

— Так, я зараз... — чоловік ледве не побіг до кухні, залишаючи мене в кімнаті.

Він не очікував чогось від мене, він просто хотів бути моїм.

І я збрешу, якщо скажу, що я не хотіла, аби цей чоловік був моїм. Я впевнена, що дивилася на нього з таким самим захопленням. Я простягала до нього руку, бажаючи торкнутися його шкіри, але завжди забирала її назад. Я не могла дозволити собі його. Не могла дозволити собі піддатися власним бажанням. Не могла дозволити собі кохати... Любий Говарде, якщо існують інші всесвіти, я просто хочу сподіватися, що хоч в одному з них ми можемо кохати одне одного. І бути щасливими в цьому коханні.

— ... вето. Єлизавето.

Я підняла очі й стикнулася поглядом із Девідом. Він схрестив руки на грудях.

— Що буде потім?

— Потім? — я задумалася. — Напевно, ви з Говардом повернетесь додому. Стелл наведе порядок у місті, оберуть нову владу...

— Я не про це, — чоловік зітхнув. — Що ти робитимеш?

— Сидітиму у в'язниці, очевидно, — я знизала плечима. — Я ж не свята.

Андерсон опустив очі, задумавшись про щось. Але він швидко прийшов до тями й, кинувши мені «зрозуміло», вийшов із кімнати. У коридорі почулись їхні з Генксом голоси.

— Вчора обіцяв Седріку випити з ним.

— Добре... І коли ти будеш? — схвильовано спитав Говард.

— Пізно.

Я сіла на крісло біля журнального столика, слухаючи, як зачиняються вхідні двері. За кілька хвилин до кімнати зайшов Говард із тацею в руках.

— Цікавий сервіз. Із собою привіз? — усміхнулась я.

— На диво, знайшов його тут, — відповів детектив.

Він взяв заварник й став наливати чай по чашках. Я помітила, як кришка зісковзнула й накрила руку чоловіка своєю, зупиняючи його.

— Обережно. Окріп може вилитись тобі на руку, — я підняла погляд на Генкса.

Він усміхнувся самими кутиками губ.

— Дякую, — він відставив заварник й взявся за інші інгредієнти.

Зізнатися чесно, мені чай зовсім не сподобався. Я ніколи не розуміла, навіщо додавати туди молоко й цукор. А спробувавши, задалась цим питанням ще більше.

Говард помітив, як я через силу п'ю напій. Я сподівалася, що краще приховувала це.

— Тобі не сподобалося?

— Усе ж, у мені немає аристократичних британських генів, — усміхнулась я, відставляючи чашку.

— Сказати чесно, я думав, що тобі не сподобається, — усміхнувся чоловік. — Налити тобі без молока?

— Ні, дякую... Я, напевно, піду, — я піднялася. — Дякую за чай. Тепер я точно знаю, що ніколи не питиму.

Я розвернулася до дверей, але відчула дихання за спиною. Він зупинився у кроці від мене, і я, здавалося, могла відчути навіть тепло його тіла.

— Якщо ти не поспішаєш, то, можливо, ти залишишся ще на трохи? — голос Говарда роздався над самим вухом.

Він тримав дистанцію, як я просила його. Але я відчувала, яким катуванням це було для нього. Я мала йти. Я маю піти. Нізащо не маю залишитися. Якщо затримаюсь тут хоч на мить, я не зможу відпустити його. Йди, Єлизавето. Іди же!

Пальці Генкса невпевнено торкнулися моєї долоні, немов благаючи залишитися. І я не змогла протистояти йому. Відчуваючи його доторки, його дихання, я здалась. Я дозволила йому взяти свою долоню, дозволила йому подивитися в мої очі... Я дозволила йому поцілувати себе. І остаточно програла в боротьбі з самою собою.

Я не пам'ятаю, як опинилася в його обіймах. Не пам'ятаю, коли ми опинилися у ліжку без жодного одягу. Не пам'ятаю, як довго ми насолоджувалися одне одним, а у якийсь момент я навіть збилась з рахунку, скільки разів ми доводили одне одного до піку задоволення. У цьому не було звичайної пристрасті, це було щось глибше... Це було наше зізнання. Зізнання, яке я хотіла, аби Говард прочитав у моїх очах, але так само боялася сказати йому... Зізнання, яке злітало з наших вуст не словами, а криками задоволення. Зізнання, яке б я не дозволила собі сказати вголос, але тисячу разів повторювала у своїй голові...

Я кохаю тебе, Говарде.

***

Генкс провів рукою по вологому після душу волоссю, прибираючи їх з обличчя аліямки. Вона вже заснула, і чоловік відчував її розмірене дихання на своєму плечі.

Говард міцніше обійняв жінку, накриваючи ковдрою. Він торкнувся губами її маківки, вдихаючи запах її волосся. Було так спокійно, коли вона була поряд. Ніби ніяких проблем більше не існувало, ніби все було так мирно... Але це була лиш ілюзія, створена його бажаннями. Ніхто не міг передбачити, що станеться завтра. Ніхто не знав, коли вибухне підпалена Єлизаветою бомба, і хто залишиться живим. Ця ніч могла бути їхнім прощанням. Це змушувало Генкса у відчаї хапатися за кожну мить поряд із Волошиною. Вона може зникнути прямо на його очах... Було так страшно. Так страшно втратити її...

І знов не можу я відвести погляд,

Від рис твого обличчя, усмішки, очей.

А погляд твій зібрав красу усіх морей

Земних, і може тих, шо трохи далі

В галактиках, родом з яких твоя душа,

Чиї зірки пісні тобі співали...

Ти не з Землі, ти звідкись з неба.

Хоч я й не вірю у богів, але

Твій голос полонив мене.

І я здаюся в твої руки, забирай, що хочеш,

Але залиш мені на пам'ять лиш одне:

Моря, які поглинули ці очі…

Він заснув з однією лише думкою: «Коли все закінчиться, я обов'язково скажу тебе, як сильно я тебе кохаю».