K-alien

Зеро сидів на скамійці, опустивши голову. Він не знав, куди йому йти далі. Що робити? Яке ім'я носити? Він не знав, хто він є і ким має бути. І це лякало його.

Усе навколо відчувалося порожнім так само, як і всередині. Цей світ став просто декораціями на сцені, на якій Кей не знав своєї ролі. Спогади Альви здавалися такими чужими, а життя Кея Зеро — фальшивим. Усе, що він мав — Габріель Кемпбелл, але і він виявився лише брехнею. Ілюзією, яку створювали спеціально для Кея. І ця ілюзія була зруйнована.

Селена підійшла до чоловіка, простягаючи йому стаканчик. Він підняв погляд на неї.

— Я не знала, що ти п'єш, але пан Гансен згадував, що Альва любив капучино.

Зеро подивився на дівчину. Насправді він ніколи не мав якихось особливих вподобань у каві. Але капучино звучало переконливо.

— Дякую, але не варто було, — Кей взяв каву з рук аліяма.

Селена сіла поряд, тримаючи в руках свій напій.

— Як ти? Що робитимеш далі?

Зеро подивився на стаканчик у своїх руках і знизав плечима.

— Не знаю.

Кей зробив ковток кави. Вона виявилася на диво смачною і зігріваючою. Це навіть змусило почуватися його трохи краще. Він продовжив:

— Я навіть не знаю, Альва Гансен я чи Кей Зеро. Я відчуваю, що я застряг між ними і не можу вибратися. Я маю два імені, але жодне не є моїм. Жодне з цих життів не є моїм. Я залишився ні з чим. Габріель отримав те, на що заслуговав, але тим, хто втратив усе, став я. У мене немає ані дому, ані родини, ані власного я. Було б краще, якби я просто...

— Припини, — перебила чоловіка Стелл. — Я не можу навіть уявити, що ти відчуваєш. Але я знаю, що ти не один. Я тут, якщо буду потрібна. Тож не бійся просити про допомогу, коли важко. Якщо ти дозволиш, я б хотіла бути тобі другом.

Чоловік подивився на Селену. Її слова змусили його почуватися краще, не таким самотнім та загубленим. Чомусь, він хотів вірити у те, що все зможе налагодитись, що він зможе знайти себе у цьому світі. Він усміхнувся.

— Дякую, я був би радий мати такого друга.

Стелл торкнулася плеча чоловіка. Він накрив її долоню своєю. Порівняно з ним, дівчина виглядає такою тендітною, її рука була майже вдвічі меншою. Зеро здалося це доволі забавним, адже він не помічав мініатюрності дівчини за її доволі владним характером. Він мимоволі гиготнув цій думці.

— До речі, хотів спитати. Можливо, це буде доволі особисте питання і не дуже тактовне, але... — кіборг зробив невпевнену павзу й подивився в бік парковки, де стояли правоохоронці та Еліза Танем. — Ти така...маленька. Твоя мати доволі висока, це тобі від батька дісталося?

Селена прибрала руку і сумно усміхнулася. Вона часто отримувала такі питання. Еліза Танем була середнього зросту та міцної статури, а Седрік Стелл навіть для аліяма був доволі масивним. Тож неодноразово виникали питання про таку різницю між батьками та донькою.

Помітивши реакцію дівчини, Кей поспішив вибачитися:

— Вибач, це було дуже нетактовно з мого боку, можеш не відповідати.

— Я часто отримувала це питання, що навіть сама починала сумніватися, чи я справді їхня дитина, — усміхнулася Стелл. — Бо і мати, і батько в мене високі та міцні, а я завжди була маленькою та тендітною. Але це просто жарти генетики.

— Он як... Ну і справді, генетика непередбачувана, — усміхнувся чоловік.

Вони продовжили сидіти в тиші. Це не було чимось незручним, скоріше необхідністю для них обох. Можливістю подумати, зупинитися на мить і подивитися на світ навколо. Коли все, здавалося, закінчилося, але насправді було лиш початком. Селена і Кей сиділи і пили каву, нарешті дозволивши собі розслабитися цього дня. Сонце вже сідало, разом із ним закінчувався цей нескінченно довгий вечір.

Еліза дивилася на них здалеку, не бажаючи надокучати їм своєю присутністю. Зрештою, і Генкс не дозволив би їй цього: детектив тримав її поряд, остерігаючись, що жінка кудись втече чи спричинить ще більше проблем. Коли ж Говард закінчив роздавати накази, він став поряд із жінкою біля стіни інституту, та дістав цигарки. Запаливши одну, він затис її губами, ховаючи запальничку. Однак насолодитися тютюном йому не вдалося: Еліза нахабно вихопила у нього з рота цигарку й зробила затяжку.

— Гей, — обурився чоловік.

Танем навіть не подивилася на нього, продовжуючи палити. У безвиході Говард дістав ще одну цигарку.

— Не гидуєте палити після мене?

— Я стою тут в одних трусах і халаті Кемпбелла на блядському холоді вже другу годину. Навіть якщо б я видерла цю цигарку з пащі скаженого пса, то була б щаслива, — Еліза кинула погляд на детектива. — Хоча на скаженого пса Ви і схожі.

— Я пропущу це повз вуха, зважаючи на Ваш стан.

— О ні, я б на Вашому місці звернула увагу як мінімум на два пункти. По-перше, Ви скажений пес, який тримає мене тут на холоді годинами. А по-друге, я стою тут в тонкому халаті, могли б хоч плед якийсь запропонувати задля пристойності.

— Мені варто було з'їздити додому і привезти Вам плед? — скептично уточнив чоловік.

— Саме так. Це було б куди ввічливіше з Вашого боку. Бо саме через Вас я опинилася в цій ситуації.

— То це я викрав Вас і тримав у своєму пентхаусі останню добу?

— Ви витягли мене звідти і кинули на холод, дозволивши лише лікарям швидкої оглянути мою рану на руці, навіть відмовили їм у госпіталізації.

— Бо в мене є до Вас питання щодо справи.

Еліза кинула скептичний погляд на детектива і зробила затяжку. Їй здавалося, що вона видряпає все його обличчя, якщо почує ще хоч одне слово з цих вуст.

Хтось із підлеглих покликав Генкса. Він скривився і вже збирався затушити цигарку, але Танем вихопила її з його рук.

— Оце я заберу, дякую.

— Я так бачу Вам подобається підбирати за мною недопалки, — посміхнувся Говард.

— Доводиться робити все за вас: і матеріали проти Кемпбелла збирати, і навіть цигарки палити, — усміхнулася у відповідь жінка.

Чоловік закотив очі й пішов за своїми підлеглими. Еліза знову подивилася на скамійку, де сиділи Кей та Селена. Здається, вони ладнали. Це заспокоювало жінку: зрештою, доля обох хвилювала її і вона вважала, що для них буде краще триматися разом. Напевно, так вважав і цей світ, що залишив на їхніх тілах Мітки.

Еліза не помітила, як до неї підійшли й накинули на плечі пальто. Жінка подивилася на того, хто це зробив. Поряд з нею стояв молодий чоловік.

— Добрий вечір, міс Танем. Мене звати Девід Андерсон, я проведу ваш допит як свідка замість містера Генкса.

— Добре, містере Андерсон. Я сподіваюся, це буде швидко. Я б воліла поїхати звідси якомога швидше.

— Звісно.

Говард здалеку кинув погляд на Танем та Андерсона. Девід виглядав на диво ввічливим. Як дільничний слідчий він мав особливий професійний стиль ведення допиту, навіть був грубуватим. Однак у розмові з Елізою він був м'яким і уважним. Чи це була особлива харизма жінки, чи їхня розмова мала деталі, про які йому не було відомо.

Допит Елізи тривав не так довго, як очікував Генкс. Він помітив лише коли Девід допомагав аліяму сісти в авто. Швидко залишивши всі справи на підлеглих, Говард рванув до них. Він постукав у водійське вікно і попросив Андерсона вийти.

— Я відвезу її, все добре, Говарде. Не переймайся, — сказав Девід.

— Я сам, вилазь.

Андерсон подивився у дзеркало заднього виду на Танем. Та кивнула, даючи зрозуміти, що її це влаштовує, і Девід вийшов з авто. Говард сів у водійське сидіння і повернувся до жінки. Та глузливо посміхнулася.

— Так не хочете мене відпускати? Навіщо тоді довірили допит містеру Андерсону?

— Мене це не хвилює, — Генкс подивився в сині очі аліяма, намагаючись не упускати жодної зміни в її погляді. — Навіщо Ви дозволили Кемпбеллу викрасти Вас? Чому зупинили мене тоді?

Еліза засміялась.

— Ця доба була така насичена, що я й забула про це, — вона відкинулась на спинку сидіння, схрестивши руки на грудях, і саркастично додала: — Я просто подумала, що Вам варто хоча б зробити вигляд, що Ви спіймали Кемпбелла.

Танем потягнулась у кишеню халата, дістаючи щось звідти. Вона простягнула руку до обличчя детектива і він побачив у ній маленький герметичний пакунок із двома інфочипами. Генкс подивився на жінку.

— Це компромат на Кемпбелла?

— Синій чип саме з ним, а чорний зберігає мої власні таємниці. Цього разу я довірю їх тобі. Подивись його, коли будеш готовий померти, аби дізнатися мої секрети.

Говард посміхнувся, вважаючи слова Елізи кумедними. Однак піднявши погляд на неї, він зрозумів, що це був не жарт. Танем дивилася на нього впевнена в тому, що вона каже.

— Твої секрети настільки небезпечні? Що ж ти наробила у своєму минулому?

— Народилася жінкою.

Еліза усміхнулася, однак це була порожня усмішка — спосіб зробити її історію менш трагічною. Говард зітхнув і взяв інфочипи.

— Чому ти даєш мені його?

Танем подивилася у вікно, задумавшись.

— Не знаю. Чомусь мені здається, що ти та людина, яка колись вирішить померти за мене.

Генкс із скептицизмом подивився на жінку через дзеркало. Він помітив, що косметика стерлась, і за її вухом можна було побачити частину її Мітки. Можливо, це саме та річ, яка змушує її так думати. Говард пальцями торкнувся своєї Мітки... Хіба вона може диктувати йому те, заради чого жити і заради чого помирати? Боги, дияволи чи сам світ — ніхто не міг цього робити.

— Вважаєш, ти варта цього? — саркастично спитав чоловік.

— Ні, — Танем подивилася на нього. — Але це і не моє рішення.

— Не боїшся, що я віддам цей чип комусь іншому? Погрожуватимеш?

— Ні. Те, що там знаходиться, може сколихнути декого набагато страшнішого за мене. Поки ця інформація невідома — це гарантія безпеки нас обох.

— Тоді чому ти віддаєш її детективу? Та і загалом довіряєш таке іншій людині?

— Бо я не можу ховатися вічно. Але мені все одно страшно, — Танем сумно усміхнулася. — Напевно, я хочу, щоб хтось прийняв це рішення за мене. Як жалюгідно.

— Боятися не жалюгідно, — Говард стис в руці кермо.

У цьому світі теж були речі, що лякали його. Минуле, що крізь роки поставало з закутків його пам'яті жахіттями. Його біль, беззахисність та слабкість... Його найбільший страх.

— Я відвезу тебе додому, — різко змінив тему Генкс.

— Відвези мене до Ноа, — попросила жінка.

— Я не думаю, що це хороша ідея... — Генкс згадав свою останню розмову з матір'ю. — Тобі варто відпочити.

— Там відпочину. Я до викрадення обіцяла приїхати до неї, та й зараз не хочу їхати додому.

— Тоді треба хоч попередити її, — чоловік дістав з кишені телефон.

Еліза неочікувано вихопила його, коли Говард набрав номер матері.

— Не відволікайся від дороги, — сказала жінка, натискаючи кнопку виклику.

Говард зітхнув й завів машину. Одночасно з цим почувся голос аліяма, якій відповіла Ноа. Генкс нервово стис кермо, немов це йому мали повідомити про розставання.

— Привіт, Ноа, це я. Зі мною все добре, твій малий постарався, зараз їдемо до тебе, — голос жінки звучав набагато м'якше, ніж у розмові з Генксом.

— Ліз, не варто їхати сюди, — відповіла Ноа.

— Чому? Щось сталося?

— Зі мною все добре, — Ноа замовкла, добираючи слова. — Але я хочу розійтися, Ліз.

Танем заклякла, шокована такою заявою. Говард навіть міг відчути її розгубленість. Він стис щелепу: бути свідком цієї розмови було неприємніше, ніж він гадав. Жінка була вимушена дізнатися про рішення Ноа, щойно вибравшись з полону Кемпбелла, після його знущань та ризику смерті. Йому довелося бачити, як обличчя Елізи поступово тьмяніло.

— Чому? Ноа, давай краще обговоримо це при зустрічі.

— Будь ласка, не приїзди. Ти знаєш, що це буде складніше.

— Але чому ти вирішила розійтися? Ноа, ми можемо обговорити це, знайти компроміс...

— Ні, Ліз, не можемо. Чи зможеш ти пообіцяти, що більше не наражатимеш себе на небезпеку? Чи зможеш просто жити тихо? Я знаю, що ти не така людина. Це мучитиме нас обох.

— Ти вже вирішила, чи не так? За нас обох.

— За себе. Мені шкода, Ліз. Я хочу жити спокійно і не боятися щомиті за життя своєї коханої. Твої таємниці і почуття справедливості не можуть мені дати цього.

Еліза скинула дзвінок і стисла в руці телефон. Коли вона відчула, що може зламати його, то поклала на сидіння поряд і глибоко зітхнула. Вона була розлючена і розбита одночасно. Розбита рішенням коханої жінки, розлючена на себе. Ноа мала рацію, Еліза не може дати їй цей спокій. І вона не могла цього змінити, як би їй не хотілося.

— Я відвезу тебе додому, — сказав Генкс і, не чекаючи відповіді, перелаштувався на іншу полосу дороги.

Танем нічого не відповіла, просто приймаючи те, що робив Говард. Їй було байдуже. Вона так сильно втомилася: від знущань Кемпбелла, від допитів детективів, від серйозних розмов... Їй набридло шукати когось, хто був би настільки божевільним, аби кохати її, обирати її. Вона хотіла кохати, хотіла бути коханою, хотіла мати поряд когось, хто був би її безпечним місцем. Хотіла знову відчувати себе наповненою, як колись багато років тому. Її колишній чоловік, напевно, був єдиним, хто став такою людиною для неї. Навіть коли їхні почуття згасли... Еліза хотіла знову відчути себе так, як тоді. Важливою, коханою, щасливою. З кимось, хто був їй небайдужий. З кимось, кого вона сама кохала. Та, напевно, у цьому світі не залишилося таких безумців.

Танем сховалась за водійським кріслом, аби Генкс не міг побачити її. Сльози стікали її обличчям: скільки б вона не переживала розставань, це все одно ранило. Вона кохала Ноа, вона вірила в те, що у них може все вийти. Але знову невдача. Знову все руйнувалося. І Еліза нічого не могла з цим зробити.