K-alien

Я уважно вивчив дані, які мені надав Кемпбелл. На жаль, їх було не дуже багато. Дівчина-аліям назвалася Кетрін Мей, але в базах із таким ім'ям числилася лише балерина невеликого театру в одному з районів на околиці А-1.

Розмірковувати про подальший план дій було важко. Габріель радив мені добре відпочити після калібрування ока, але я виявився трудоголіком більше навіть, ніж процесор мого телефону, що примудряється працювати більше місяця на половині заряду. Та й із голови не вилазив невідомий Альва Гансен. Я не став відповідати йому відразу: спочатку пробив по базі, але інформації про нього було зовсім ніякої. Після цього мені довелося відповісти. Мій співрозмовник поставив мені вибір: знайти власника моєї Мітки або виконати завдання щодо вбивства ельєнарки. Погоджуватися було б безглуздо, але я прийняв його допомогу. Він точно знає більше, а його допомога допоможе мені знайти не лише ту дівчину, а і його самого. Альва вирішив спілкуватися зі мною підказками, першою з яких було слово «Вічність». Чого це стосуватися, я ніяк не міг зрозуміти, тому просто досліджував Інтернет. Серед усього, що мені пропонувала мережа, мені нічого не могло допомогти.

Через кілька годин марних пошуків я вирішив зробити перерву і прийняти душ. Працювати увесь день – явно не моє. Набагато легше було б відразу знайти в базі, обчислити місце розташування або замінувати машину, але мій нинішній супротивник виявився набагато розумнішим за всіх минулих. Зазвичай моїми замовленнями були якісь дрібні продажні чиновники або військові, що перевищували повноваження, але ця дівчина була набагато небезпечніша за них. Вперше за мою кар'єру вбивці я відчув силу у своїй жертві. Усі попередні навіть не підозрювали про те, що їх уб'ють або були просто боягузливими ідіотами, але ця аліям була зовсім іншою. Тут не було звичної мені ситуації «хижак і жертва» - ми були двома хижаками, один з яких, безперечно, сильніший, але хто саме визначить лише сутичка.

Думки у моїй голові вперше були хаотичні: одна заміняла іншу, одночасно з'являлися ще сотні інших. Я глибоко зітхнув, намагаючись привести голову в порядок. Глянув на час: вже була майже північ. Я поквапився в душ. Розплетаючи волосся, звернув увагу на Мітку. Мені було незвично і, можливо, тому вона здавалася надто помітною. Я глянув на неї: візерунок був незвичайним і гарним. Раптом задумався: а як узагалі з'являються ці Мітки? Хтось малює їх та роздає на повному рандомі? У магію чи Бога я ніколи не вірив, тож чому вона з'являється коли хоче, у будь-кого? Від чого це залежить?

Я похитав головою, відганяючи ці думки. Яка різниця? Я не зустріну власника другої Мітки, це мені не потрібно: я не людина. Мимоволі рука потяглася до потилиці, де було видно штучну чорну шкіру. Мені доводилося приховувати свою спину через штучний хребет, чорне покриття якого було зшито з моєю власною шкірою. Габріель казав, що змінити колір не може, тому щодня доводилося бачити чорну смугу вздовж усього хребта, згадуючи про те, що я не людина і вже давно. Минуло чотири роки, але я ніяк не можу звикнути до цього, хоч і нічого не пам'ятаю зі свого минулого життя. Ким я був? Кого любив? Чим займався? Я не знаю відповіді. Може, це і на краще, адже я не прив'язаний до людей, місць та спогадів. Але я відчуваю порожнечу в собі, усвідомлюючи це. Останнім часом я дуже багато відчуваю... Чіп працює справно, але здається, що емоції повертаються до мене. Чому? Поняття не маю... Щось я надто багато думаю, чи варто відпочити?

Я швидко прийняв душ і ліг у ліжко. Тепло, яким мене огортала вода та м'яка ковдра, змусило розслабитися і відпустити нав'язливі думки. Однак одній, таки, вдалося пробратися в мою голову. Я знову відчув це почуття порожнечі... Це була самотність. Будучи кілером, будучи кіборгом, я повинен мати таке життя, але це раптове почуття вибило мене з колії. Я відчайдушно намагався позбутися цих думок, але вони не давали мені спокою. Зрештою, телефон опинився у моїх руках. Нічого не відволікає краще роботи, чи не так?

Я продовжив шукати інформацію про щось пов'язане з вічністю і цього разу майже відразу знайшов взаємозв'язок. «Вічність» — назва театру, в якому працювала Кетрін Мей. План дій на день з'явився відразу: я маю зустрітися з нею.

***

Театр був старим. Шпалери в деяких місцях були обдерті, а в деяких — взагалі відсутні. Стільці були цілими далеко не все, що значно скорочувало максимальну кількість глядачів. Проте, зал для глядачів був повний. Я ледве дійшов до свого місця, протискаючись крізь людей. Оглянув контингент: переважну більшість складали чоловіки, половина з яких створювали враження будь-кого, але не поціновувачів мистецтва. Поруч зі мною сидів чоловік. Він був єдиним аліямом серед усіх присутніх, але це не привертало нічиєї уваги, крім моєї. Він був акуратно одягнений, причесаний, і навіть тримав поставу, немов військовий, від чого здавався величезним. Якось забагато військових у моєму житті останнім часом...

Чоловік глянув на мене і трохи посміхнувся. Він виправив комір і заговорив своїм низьким голосом:

— Вперше тут?

— Так а ви?

— Вже був кілька разів. Тут нечасто трапляються нові обличчя. Що Вас привело сюди?

— Так... Цікаво стало — вирішив заглянути. Можете щось сказати про місцеві вистави?

— Вистави? Ах, вистави! Повірте, їх тут ніхто не дивиться, — лукаво посміхнувся чоловік.

— Чому?

Але аліям не відповів: згасло світло і піднялася завіса. Я уважно стежив за балеринами, бо чоловіків у спектаклі чомусь не було. Багато хто з них танцював не достатньо добре, ніби вони вийшли на сцену зовсім не танцювати. Деякі таки працювали на повну силу, але всі танцівниці були людьми. Я все чекав виходу аліяму, адже, судячи з афіші в театрі, Кетрін Мей мала виступати в цій виставі. Я стежив за виставою, але в напруженні чекав на неї.

— Чекаєте на когось особливого? — почувся шепіт мого сусіда: я обернувся і побачив його посмішку. — Я теж.

Я нічого не відповів йому – лише продовжив дивитися на сцену. За півгодини на сцену вийшов персонаж Кетрін. Я одразу впізнав її. Може, аліями здаються мені схожими, але я був певен, що це саме та аліям, яку я бачив у кабінеті Габріеля.

Я був поганий у мистецтві, але бачив, що Мей танцювала краще за всіх інших: вона дійсно проживала життя свого персонажа. Я заворожено спостерігав за соло аліяму. Здавалося, що весь світ зник: лише вона та цей танець. З цього трансу мене вивів мій сусід.

— Вона неймовірна, чи не так? — він помовчав, мабуть, чекаючи на мою відповідь, але я не був налаштований на неї — Усі хочуть здобути її приватний танець... Кажуть, що декому вона танцювала, але до більшого не доходило.

— Приватний танець? Більше? — я насупився, не розуміючи співрозмовника.

— Це місце — бордель. Хоча деякі, на кшталт Мей, тут лише танцюють. Не знав?

— Ні...

Я подивився на сцену, огледів глядачів: це все пояснювало.

— Я хочу, щоб вона станцювала мені цього вечора, — продовжив говорити чоловік із явним підтекстом.

Я скривився. Стало гидко: здається, саме так називають це почуття.

— Якщо вона сьогодні танцюватиме, то мені, — вирвалось у мене.

Я навіть не зрозумів, що сказав, але очі аліяма здивовано розширилися, а за мить губи розтяглися в усмішці. Я подивився на сцену: спектакль наближався до кінця. Мій погляд все ще був прикутий до Кетрін. Я забув про своє завдання, про те, що маю убити її, якщо підозри виправдаються: це все здавалося таким незначним. Я зрозумів, що справді хочу бачити як вона танцює...