K-alien

Я не вірив своїм очам, відчуттям, думкам. Я й не вірив власному я. У моїй голові ніби відбувалася боротьба між Кеєм Зеро і Альвою Гансеном. Ким або чим я був насправді?

Спогади Альви несамовито поверталися. Щохвилини я все ясніше й ясніше бачив картини з його життя. Воно ніби не було моїм, ці спогади були чужими. Але моє тіло відгукувалось на них. Від радісних спогадів усередині все розливалося теплом, а потім горло стискала туга.

Я ліг на ліжко. Голова боліла, а картинки спогадів продовжували наповнювати її. Я не знав, як довго це тривало, але як тільки спогади дійшли свого максимуму, я заснув.

Спав недовго, сновидінь не було. Коли я прокинувся, то немов повернувся до щоденного життя. Але це не було радістю, навпаки, я волів би зникнути з цього Всесвіту. Жалі, сором, ненависть до самого себе наповнювали мене, як келихи шампанським. Я втратив усе, що мав Альва Гансен. Навіть мораль... Я не міг винести власної жалюгідності. На очах виступили сльози. Дідько, ким я став?

Я сів на підлогу, закриваючи обличчя долонями. Сумніви, які переслідували мене протягом останніх днів, остаточно в'їлись у мої думки. Цього разу я не знав абсолютно нічого. Спогади, що повернулися до мене, довели правдивість слів міс Танем, однак... У цих спогадах я дізнався про неї дещо більше: вона маніпулювала Кемпбеллом протягом кількох років. Те, що вона робить зараз... Чи це не така сама гра, тільки на більшій дошці?

Я пішов у душ, аби хоча б привести себе до ладу. Мені було страшно зізнаватися Кемпбеллу про спогади Альви. Ні, я мав зберегти це в таємниці. Але я хотів зустрітися із міс Танем. Вона точно знає більше, ніж говорить.

Кемпбелл вже збирався йти, коли я прийшов. На його столі лежав контейнер з розігрітим напівфабрикатом. Але чоловік не їв його, він взагалі таке не споживав. Напевно, це було для міс Танем.

Він здивувався моєму приходу, але нічого не сказав.

— Це для Елізи Танем? — я підійшов до професора.

— Так... — Кемпбелл ховав очі, немов соромився цього.

Цей довбень досі одержимий нею...

— Можна я віднесу? — попросив я. — Хочу спробувати ще раз поговорити з нею. Голова болить...

— Я зрозумів, добре. Неси, — відмахнувся чоловік.

Здається, він тут вагався увесь цей час. Так не хотів йти з їжею до міс Танем, що аж так швидко погодився. Для нього моя пропозиція стала рятівним кругом.

— Завтра пройди обстеження все одно... І закрий кабінет, я поїду додому, втомився, — чоловік залишив ключ-карту на столі і вже на виході зупинився, додавши: — до речі, сьогодні мої люди майже затримали того аліяма. Вона втекла, не знаєш, де може переховуватися?

Я відчув полегшення, дізнавшись, що Селена змогла втекти. Мені навіть здалося, що Мітка приємно поколювала.

— Ні.

Кемпбелл кивнув і пішов. Я подивився на камеру в кабінеті. У потаємній кімнаті була така сама. Вона записувала звук і відео, але мені потрібна була конфіденційність. Я взяв зі столу контейнер, приховуючи від камери вмикання комп'ютера. Зробив вигляд, що випадково впустив їжу, і пролив олію на стіл. Почав шукати серветки, паралельно встиг відкрити програму контролю камер. Пароль Кемпбелл ставив усюди однаковий, і я його знав. Якось підгледів, думав, що може знадобитися. Я вимкнув звук на камері в потаємній кімнаті, і зі спокійною душею зайшов до міс Танем.

Жінка сиділа на підлозі, розглядаючи білі стіни. Ця кімната мені більше нагадувала палату в психіатричних лікарнях. Не заздрив я їй... Але, здавалося, міс Танем було все одно.

— А я вже думала, Габріель надумав мене голодною залишити. Після такого ретельного огляду, — аліям скривився.

— Який огляд?

Я спантеличився. Мені про це Кемпбелл нічого не казав.

— Ти дійсно думаєш, що він притяг мене сюди лише заради твого чипа? — жінка розсміялась. — Та він мені ледве у вагіну не заліз із пошуком компромату на нього. Він думає, що я його з собою ношу. Який же він дурний... Скажи ж, Альво?

Я закляк. Вона обмовилась? Чому вона використала саме це ім'я? Аліям поглянула на мене. Вона знає. Це лякало, я не міг уявити наскільки багато їй відомо і скільки всього ще передбачила.

— Тримайте, — я розгублено дав жінці їжу.

— Дякую, — вона з радістю прийняла контейнер, і почала їсти. — То що ти хочеш дізнатися, Альво?

Знов це ім'я. Вона точно робить це навмисно...

— Чому Ви називаєте мене цим іменем?

— По очах бачу. Спогади повернулися, чи не так?

— Забагато ви бачите...

— Зір хороший. То що, це все, що ти хотів?

— Чому до мене повернулися спогади Альви Гансена? Це пов'язано з чипом, я впевнений. І яким боком тут Селена Стелл?

Аліям зітхнула. Мені здалося, що вона захотіла відкласти контейнер, але у останній момент передумала і продовжила їсти.

— Фото, яке залишилося в тебе... Воно не згоріло. Коли я оглядала тебе, то знайшла його. Звісно, що я впізнала свою дочку, — жінка виглядала пригніченою. — Її обличчя мало стати триґером для твоїх спогадів. Я написала цю програму і підкинула тобі спалене фото.

— Чому Ви були впевнені, що я зустрінусь з нею?

— Я не була впевнена. Але я зробила все для цього.

— Тоді, коли це було Вам вигідно?

Все надто добре складалося. Я повертаю спогади тоді, коли у Елізи Танем є компромат на Кемпбелла і виходить строк дії контракту. Саме тоді тут з'являється Селена.

Міс Танем усміхнулася.

— Не бачу своєї вигоди в тому, що сиджу тут та їм напівфабрикати сумнівного походження.

Я сів, дивлячись в очі жінці. На мить мені навіть здалося, що вони з Селеною дуже схожі.

— Мені все одно, що ви задумали. Я не братиму в цьому участі. Я Кей Зеро, і жодні спогади не змінять цього.

— Так само, як жодні імена не змінять того, що спогади Альва Гансена належать й належатимуть тобі, — посмішка торкнулася вуст Танем.

Я вийшов з кімнати, блокуючи двері. Ця розмова лише ще більше заплутала мене. Я не хочу ставати чиїмось пішаком, але чи був я хоч колись поза цією дошкою? Хто насправді керує фігурами? Еліза Танем? Габріель Кемпбелл? Ні... Усе це здавалося ще глибшим. Відповіді не можуть бути настільки очевидними.

Я підійшов до столу, і видалив звук з усіх записів камери, знов прикриваючись витиранням. Кемпбелл однаково розкриє мене, але це хоч трохи заплутає його.

Вийшовши з будівлі, я подивився на час: вже був вечір. Додому їхати не хотілося. Мені взагалі нічого не хотілося. Хотів втекти хоч кудись, подалі від цих інтриг і боротьби. Туди, де мене ніхто не знайде.

Я сів в автомобіль і поїхав. Кудись, я не знав куди. Намотував кола містом, допоки заряд не почав закінчуватися. Але додому я все одно не поїхав. Я зупинився біля вже знайомого мені театру. Оскільки вечоріло, я накинув куртку і зайшов усередину. Квитки як завжди продавали за безцінь, а дорогою до зали я зустрів кількох знайомих мені балерин.

Я зайняв місце в залі. Намагався сісти якомога далі, але місцевий ремонт, точніше його відсутність, робило перебування у певних місцях зали небезпечним. Людей, як і минулого разу, було достатньо, але знайомого аліяма я не бачив. На щастя.

Цього разу постановка була менш змістовна, але я і не був великим поціновувачем. Я просто спостерігав за не завжди витонченими рухами дівчат і насолоджувався музикою. Але яким було моє здивування, коли на сцену вийшла аліям. Я не сподівався побачити її...

Музика хутко змінилася, готуючи глядача до нової сцени. Дівчина почала рухатися. Як і минулого разу, вона дійсно була кращою за колег. Я не міг відвести від неї погляду . Яка ж вона прекрасна...

В якийсь момент вона зловила мій погляд у натовпі. Вона продовжила свій виступ, але жодного разу не відвела очей. Я бачив, як сильно вона ненавидить мене. І я знав за що. Вона мала на це повне право, але один лише її погляд змушував мене затамовувати подих . Я хотів кинути все, пустити за течією і просто чекати свого кінця, але вона змушувала мене сумніватися. Що буде з нею? Чи зможе вона вибратися з цього виру подій? Я мав зробити хоч щось... Якщо я вже не знаю, ким я є,то маю допомогти тій, хто дійсно має мету. Вона бореться, і якщо я просто зброя, то я надам перевагу бути в її руках. Але я сам все й знищив. У ту хвилину, коли розповів про все Кемпбеллу. Я схилив чашу вагів на його сторону.

Її танець був різким, але в той же час повільним. Дівчина ловила ритм і передавала його рухами. Вона не виражала свої емоції на обличчі, вона робила це тілом. Я відчував її. Надто добре відчував цей біль і розчарування. Надто сильно ненавидів себе за це…

Раптом потилиці торкнувся холодний метал зброї, і я почув клацання запобіжника. Відчулося чуже дихання над моїм вухом і знайомий парфум: такий використовував Говард Генкс. Він тихо прошепотів:

— Де Еліза Танем?