Алеманда для Ярини

Катря сиділа в Ярини на ліжку і гризла яблуко, поки покоївка допомагала Ярині вдягатися.

— Ненавиджу посольства, — буркотіла вона, — Набереться в палаці ще більше людей, ніж зазвичай. Залицятися почнуть щоб до князя через мене підібратися. А я від цих залицяльників хочу залізти в нору...

— І плюватися звідти вогнем на кожного, хто підійде, — підхопила Ярина, — не переймайся, сестро, до тебе стануть залицятися хіба найбільші відчайдухи: у тебе на лиці написано, що ти хочеш розколупати йому ребра і подивитися як виглядає те серце, що він тобі люб’язно пропонує.

— Так ітлари ж їдуть, — Катря покрутила в руках качанчик яблука, подивилася на вікно, але відвернулася і чемно поклала недогризок на тарілку. — у них, кажуть, за хоробрістю розуму не видно, а ітларські дівчата пускають залицяльникам кров у поєдинку щоб тільки перевірити: дозволити йому залицятися, чи хай іде, поки живий? От шкода, що хан сам їде, без тої своєї радниці.

— А що, — приснула Ярина, — її залицяння ти би прийняла?

Покоївка, жінка статечна і з усіх боків правильна, охнула і впустила на підлогу яринин пояс. Катря зміряла подругу суворим поглядом:

— Я би сподівалася, що є кому втримати цих бравих войовників, якщо їм таки хоробрість заступить розум. Та і взагалі, шкода, я її не побачу, хотілось би з нею познайомитися.

— Еге ж.

Ярині і самій хотілось побачити Толун вживу, а не уві сні. Смішно сказати: вони разом плели інтриги, боролися за угоду між своїми народами, рятували її, Толун, клан від голоду, і шукали нитки змови, що снувалася у Глинському князівстві. Але досі не бачили одна одну вживу, лиш у королівстві снів.

Вона навіть спитала каму чому посольство їде до Глинська без неї. І дізналася, що на стада клану Кайят вже кілька разів нападали бродники. Причому бродники нетутешні, місцеві їх вперше бачать, а з усієї цієї історії так і стирчать вуха Казальпи. І хтозна на що наважаться казальпійці, якщо клан хоч ненадовго лишиться і без хана Колдечі, і без Толун. І Ярині лишилося тільки визнати її правоту.

Покоївка скінчила, вклонилася і пішла геть, а Катря потягла з тарелі ще одне яблуко.

— Ти чула, князь закликав до Пани-ради молодшого Болестрашицького.

— Чула. — Ярина і собі вгризлася в яблуко. В найбільше, яке лиш лежало на тарелі.

— Тобі не здається, що князь щось багато милостей сипле на його голову? Поволання задовольнив, до ради покликав.

— Бережи мене, Доле, від такої милості. Вмовити Пани-раду проголосувати за закон, який у кожного другого шмат нечесно здобутої землі відбере. Та в нього від такої милості скоро горлом кров рине.

— Ти його ще пожалій, — розреготалася Катря.

— Болестрашицького? Ніколи!

— Але він з дня на день прибуде. Не боїшся лишати його у Глинську, в себе за спиною, поки сама будеш у Рові посольство приймати?

В катриних очах стрибали бісики і Ярина не витримала:

— Не дражнися! Маєш що сказати, то й кажи!

Навіть із Катрею, навіть з Оксаною вона не стане говорити про Адріяна Болестрашицького. Нізащо.

— Маю, — зітхнула Катря і бісики в її очах згасли. — Один мій… друг… бачив Матвія Болестрашицького в околицях Альвійського ринку.

— Він там мед купував? — буркнула Ярина.

— Ні, він там до будинку заходив. Я поки не знаю що то за будинок і хто його власники, але Яринко, будь обережною. Ти ж пам’ятаєш кого ще часто бачили в тих місцях.

Ярина понуро кивнула, відчуваючи як злегка занило в грудях, там, де шрам…

— І все ж я не розумію чому ти не звинуватиш Болестрашицьких у тому, що Матвій намагався тебе вбити?! — скипіла Катря. — Це ж не тільки твоє слово проти його слова, можна було і докази знайти, і свідків.

Можна було. І це б неабияк зіпсувало Адріяну життя.

— Але суд потрактував би це як замах із особистих мотивів, задля помсти. — сказала дівчина тихо і з притиском.

— А ти все так само певна, що він пов'язаний із нашим шпигуном? — Катря і собі стишила голос. Ярина кивнула.

— От тільки доказів у мене нема.

Усі її докази лишилися в руках Адріяна Болестрашицького. І часом Ярина лякалася, що це було найбільшою помилкою в її житті.