Алеманда для Ярини

Листу він спершу зрадів. Подумав, що то відповідь князя на його поволання. Коли ж на листі не знайшлося печаті, вирішив, що отримав листа від когось із соратників, з якими служив на ітларському кордоні. Ох, якби ж то…

То був лист від лихваря. В листі стверджувалося, що нинішній хоруговний пан*, Матвій Болестрашицький, позичив у лихваря сто тридцять дукатів під заставу під заставу маєтку Ростань. На додачу до всіх їхніх боргів та скрут. на додачу до розікрадених земель, перша звістка про брата, від якого півроку ні слуху, ні духу — це нові борги. Спересердя Адріян навіть вигукнув, що краще б не отримував жодної звістки про брата, ніж таку, і пані Ядвіга не втратила нагоди дорікнути синові:

— Тобі нещасна жменька дукатів дорожча за рідного брата?

— Нещасна? Та ми б на ці гроші всю зиму прожили б!

Пані Болестрашицька стисла губи в тоненьку рисочку:

— Якби дехто ліпше дбав про маєтки — то ми б тиждень жили на такі гроші, а не рахували кожен срібний чворак! Як ти смієш взагалі дорікати Матвієві? Якби він був тут, він би краще впорався з господарством. Він і подумати не міг, що його брат настільки розорив маєток, що не може повернути лихварю такі дрібні гроші!

— Я розорив? — Адріян похлинувся повітрям. — Я? А то не княжа відьма нас розорила?

— Якби тут був Матвій, то ми б не мали такого розорення!

О так, куди Адріяну до брата. Старший син, гордість матері, спадкоємець батька, надія всього роду. Матвій вмів себе поводити і в битві, і на балу, Матвій причаровував людей однією лиш посмішкою, Матвій вже у свої двадцять сім мав вагу на княжому сеймі, Матвій знав та вмів геть усе, що має знати і вміти достойний шляхтич… Він був гідним спадкоємцем роду, на відміну від Адріяна.

Але коли гідні зникають в скрутну годину, боротися за рід, його честь та саме життя, доводиться негідним. Бо більше нікому.

А все через прокляту княжу відьму!

Через ту, котра навіть прізвища власного не мала і взяла за звичаєм прізвисько Лісної. Котра з’явилась нізвідки, отримала протекцію Верховної відьми і міцно засіла при великокняжому дворі. Ну засіла та й годі, свої відьомські обов'язки вискочка ні разу на Адріяновій пам'яті не занедбала. Але рід Болестрашицьких відьма зненавиділа лютою ненавистю.

На княжій раді завжди виступала спершу проти Василя Болестрашицького, а потім, коли батько зліг, і проти Матвія. Заворожила князя, чи просто задурманила голову лукавими словами, але не давав Великий князь більше Болестрашицьким ні доручень, ні намісництв. І самого Адріяна зі служби на північному кордоні перевели на східний і замість захищати кордон від набігів білоголових альвійців, юнак мусив боронити в безкрайньому степу купців від войовничих кочівників-ітларів та від бандитів-бродників. Робота і важча, і геть нешляхетна — на таку приїжджало більше панцирних бояр**, ніж правдивих шляхтичів.

Спершу ще була надія повернути княжу приязнь, а потім все покотилося під укіс. Десь після того, як відьма ославила Матвія перед самим князем та перед його, Матвія, нареченою. Спершу Болестрашицьких віддалили від двору й розірвали заручини, потім відібрали два намісництва, а згодом сусіди стали нахабно відбирати їхні маєтності, а суди лишали без уваги всі поволання пограбованого роду. Батькове серце не витримало, матінка теж злягла, а Матвій зник після ганебного розриву заручин. Тоді, власне, Адріян і повернувся з прикордоння — на батьків похорон. І безнадійно намагався вберегти хоч крихти колишнього добробуту.

Аж поки з усіх земель не лишилося тільки півдюжини сіл у цій глухомані межи боліт, і крихітний маєток з дерева, майже без каменю, дороги до якого замітало першим же снігом, а така хуртовина, як сьогодні, ще й засипала по гребінь даху. Днів через чотири, коли вона скінчиться, Адріян нарівні з трьома їх слугами візьме шуфлю та відкидатиме сніг, аби мати як дістатися до найближчого села і запастися хоча б хлібом. І матінка знову гніватиметься за те, що менший син ганьбить шляхетний рід…

Ну, принаймні, заговорить. Тиждень після того триклятого листа пані дому не озивалась до сина ні півсловом й уперто його не помічала. Справді, нащо його помічати? Він же не може навіть дрібний борг її безцінного Матвійчика повернути! Адріян стиснув кулаки і гукнув у стелю:

— Та де ж я ці гроші візьму? На голову вони мені зваляться?

Хуртовина завивала вже, здається, не лише надворі, а й у домі. Огорнула весь маєток, переплутала небо й землю, змішала весь білий світ з білим снігом. А потім кімнату мов освітила блискавиця і затріщав грім. Юнак обернувся — аби побачити, як закривається фіолетовий портал, лишивши на підлозі маєтку непритомну дівчину.

Фіолетовий портал — ознака того, що начаклували його з останніх сил, аби врятувати життя, своє чи чуже. Адріян нахилився над дівчиною, аби зрозуміти, що з нею - й відcахнувся.

Княжа відьма!

Замурзане обличчя, роздерте плаття й пошматований кожушок, червона пляма, що розпливається на грудях… Чого клята дівка відкрила портал саме сюди? Не для того ж, аби наостанок зіпсувати своєю кров'ю дорогоцінний килим?

Звалилися йому на голову зовсім не гроші.

Адріяну нестерпно захотілося розчахнути вікно і викинути її геть, в обійми хуртовини. А потім подумав, що надійніше віднести її на болото. От лиш болото далеко, в такій хурделиці і дороги не знайдеш. Невеличкий лісок, в якому поночі виють вовки, і ближче, і надійніше. Зрештою, неспроста доля принесла Адріянові просто в руки винуватицю всіх бід роду Болестрашицьких?

Коли Адріян підхопив її на руки, дівчина тихо застогнала, неначе відчула, що їй уготовано.

* такий, що виїжджає на війну під власною хоругвою

** За Литовськими статутами панцирні бояри були зобов'язані нести службу на коні й тяжкому («панцирному») озброєнні по охороні державних кордонів, коронних маєтностей і замків, брати участь у військових діях. Переважно походили із зубожілих бояр, селян, козаків і часом із звільнених невільників. Господарства панцирних бояр звільнялись від податків і феодальних повинностей. Зрівняні в правах з ними були путні бояри, які несли подорожну службу (гінці), охороняли шляхи тощо.