Алеманда для Ярини

***

Вогняна нитка вивела Адріяна до розчахнутих навстіж воріт рідного дому. Але навіть ступивши на подвір’я, він ішов за тою ниткою, як прив’язаний. Хтось зі слуг відібрав у юнака повіддя, хтось зойкнув, побачивши косулю, Адріян же все йшов і йшов. І завмер перед ґанком, роздивившись Ярину, котра стискала в руці другий кінець нитки. Відьма тут же опустила руку й нитка розлетілася іскорками.

Він стояв і дивився цілу вічність, поки Ярина збігала сходами. Остовпів, коли дівчина притислась до нього всім тілом і видихнула:

— Йолоп! — а тоді поцілувала.

Адріян подумав, що таки лежить десь у лісі, припорошений снігом, а це все йому мариться. Але хіба можна в маренні так гаряче відчувати кожен дотик і кожен подих?

— Ніколи… — шепотіла дівчина між поцілунками, — Ніколи більше не лякай мене так!

— Не буду, — через силу відповідав Адріян і спішив знову поцілувати її.

— Тобі зігрітися треба, — Ярина нарешті відсторонилася і потягла його за руку.

Адріян хотів було заперечити, що йому і так тепло, лиш би не випускати відьму з обіймів і знову відчувати себе живим, але збагнув, що це ж їй має бути холодно надворі в тонкій опанчі.

Втім, вони довго не витримали і в домі Адріян знову притис дівчину до себе, на мить завмер, але вона не пручалася, навіть знову сама потяглася за поцілунком.

Він наче відтавав ізсередини від кожного доторку її вуст. Немов у тілі розгорілася ватра і живилася, наче дровами, цілунками і тими бажаннями, які Адріян досі глибоко ховав. А потім йому спало на думку, що можна ж цілувати не тільки губи. Що можна ковзнути поцілунком по скроні. Можна здерти з дівчини опанчу і торкнутись губами впадинки між шиєю та плечем. Можна відчути крізь одяг її тіло — і відчути ще краще, якщо скинути намоклу від снігу кирею. Та й решта одягу страшенно заважає.

Отямилися вони тільки коли Ярина необережно ступила і мало не впала. Адріян втримав її і тут же збагнув що стоять вони вже в його покої, половина одягу лишилася на сходах, а навколо білий день і слуги вже точно все бачили. Він завмер, не знаючи що робити: чи пригорнути Ярину до себе, чи відпустити та відсторонитися?

У вухах гупала кров і здавалося, він помре якщо зараз зупиниться. Але мусить зупинитися. Ярина, хай і під чужим іменем, в його домі гостя. І Адріян має турбуватися про її честь, а не знеславлювати отак безсоромно, ще й після того, як Ярина його врятувала. Дівчина і сама закам’яніла, завмерла. Як же не хочеться її відпускати, але мало втіхи в тому, щоб обіймати дівчину, котра цих обіймів боїться.

Але вона не боялася. Вона гнівалася.

— Боїшся що я тебе приворожила? — випрямилася Ярина, щойно Адріян відсторонився. Сперлася стегном на край скрині і склала руки на грудях. Ще би ногою тупнула.

Приворожила? О, якщо це правда, то…

Адріян видихнув. Нагадав собі що ця дівчина — винуватиця всіх його лих. Це вона розорила його родину. Вона довела до смерті його батька і знеславила його брата на все Глинське князівство. Вона провалила голосування за закон про оборону степових кордонів, аби лиш насолити його, Адріяна, роду!. Юнак повторив це тричі і підійшов до Ярини зовсім близько, мало не втискаючи її в куток між скринею та стіною:

— Якщо ти мене приворожила — то прошу, не знімай привороту до завтрашнього ранку. Інакше, — він невесело посміхнувся, — Я, мабуть, все життя жалкуватиму.

Дівчина підняла руку, немов хотіла його зупинити. І Адріян завмер, скреготнувши зубами. Але долоня відьми лягла йому на груди і серце загупало так, немов би рвалося до тої долоні.

— А про це — не жалкуватимеш?

Адріян похитав головою і знову притиснув дівчину до себе.

Новий поцілунок був, як удар блискавки, що руйнував усеньке його життя. Але Адріян точно знав, що не пожалкує, навіть коли вранці отямиться на руїнах.

— Давай все ж на ліжко переберемося, — майже жалібно попросила Ярина, — У тебе скриня незручна.

— А це не моя скриня, — засміявся Адріян, ховаючи обличчя в її волоссі, — Але коли я замовлятиму майстру свою скриню, обов’язково велю зробити таку, щоб на ній зручно було кохатися.

Ярина засміялась кудись Адріяну в плече, а юнак підхопив її на руки і поніс до ліжка.

— Я сама можу ходити. Тут всього три кроки! — запручалася дівчина.

— Можеш, — кивнув незворушно. — Але я не хочу тебе відпускати.

— Ну то не відпускай… Хоча б до світанку не відпускай мене...

Її поцілунки дурманять, немов хмільний мед. Її губи на тілі відчуваються, мов дотики шовку. Здається, що коли Адріян не торкатиметься її хоча б мить — то негайно помре. В її очах цілий світ і в тому світі хочеться загубитися, стати його частиною. Вона ховає праву руку, але Адріян ту руку перехоплює.

— Не ховайся від мене… прошу… — і Ярина обіймає його обома руками. Права, якою дівчина не може орудувати до пуття, боляче впивається в ребра, але то дрібниця, то зараз мине…

Їй лоскітно, коли пестити її тіло там, де закінчуються ребра. І від її сміху в голові макітриться так само, як від її стогону.

Адріян намагався запам’ятати кожен рух, кожен доторк, кожну дрібничку. Десь в глибині душі чорна тінь повторює, що це їх перша й остання ніч, а, значить, потрібно запам’ятати геть усе до останньої миті. А якщо не остання — тим паче слід запам’ятати.