Алеманда для Ярини

Пані Ядвіга Болестрашицька годинами сиділа у кріслі біля пічки або лежала в ліжку під теплою ковдрою, хоча її покої були єдиними в домі, на які не жаліли вугілля та дров. Але коли син навідав її того дня, вона стояла біля вікна соляною статуєю.

— То де ж твоя приблуда? Не вважає за потрібне хоч раз навідати пані дому?

— Не приблуда, а гостя, матінко, — Адріяну і без таких розмов почувався спустошеним.

— І хто ж вона? Звідки ти її знаєш?

— Матінко, я ж вам розповідав про неї. Вона…

— Так, вона вивалилася тобі на руки з порталу. — сухо перебила його пані Ядвіга,, — Але це трапилося два тижні тому. Вона отямилася вже давно. Взяв би сани і відвіз її до Костеполя, хай у його старости за неї голова болить.

— Але ж дороги замело…

— Ти міг би зібрати людей розчищати їх.

— Матінко, цим людям і без дороги до Костеполя є чим зайнятися…

— А тобі є чим зайнятися і без цієї приблуди! Синку, — голос матері трохи пом’якшав і зазвучав поблажливо. Ядвіга навіть відвернулася від вікна, — навіщо тобі ця… Марія? У неї є впливова рідня при княжому дворі? Чи посаг, який поправить наші справи? Якщо посаг, то тобі варто її збезчестити, а краще взагалі зробити їй дитину, інакше ніхто не породичається з таким занепалим родом, як наш. І краще тобі поспішити, аби витруїти плід було не так просто.

— Матінко! — обурився Адріян. — Як ви...

— Не перебивай матір! — холодно обірвала його Ядвіга, — Чи ти погнався за спідницею і геть забув у якій ми нині скруті?

— І через цю скруту можна забути про честь?

Пані Ядвіга стисла губи і відвернулася:

— Якби тільки тут був Матвій… — голос її здригнувся, — Я мала б надію на те, що він зможе відродити наше благополуччя і вберегти честь.

— Матвія тут нема! — Матвій, Матвій, завжди і всюди тільки Матвій. Він найрозумніший і найвправніший, він добре вчиться і блискуче служить при дворі. Він гордість матері. Він улюбленець батька. А Адріян? О, невже він не розуміє, що ніколи не дорівняється до брата? — Матвій зник ще на початку осені!

— Замовкни! — вперше в холодному голосі пані Ядвіги пробилися почуття, — Твій брат, очевидно, у скруті, то все ця княжа хвойда постаралася. Він обов’язково повернеться. Обов’язково!

— То хай він повертається і виконує свої обов’язки замість валити їх на мене!

Ядвіга повернулася до меншого сина

і зміряла його нищівним поглядом:

— Ти. Не смієш. Говорити таким тоном про старшого брата. У тебе самого жодних досягнень, тільки й можеш що жаліти всяке бидло. А потім від твоєї жалості страждають твої кревні.

— Чи хтось уже постраждав від моєї жалості? — Адріян з останніх сил тримався щоб не закричати.

— А скільки лишилося харчів у коморі, поки ти частуєш бенкетами дівку, з якої навіть не збираєшся отримати користь? І чому в нас нині так мало запасів — чи не через твої жалощі до селян? Втім, — незворушно додала жінка, — якщо ти хочеш заморити матір голодом, ти став на правильний шлях. І я навіть готова тобі в цьому допомогти.

— Матінко!

Здається Ядвіга тільки й добивалася його крику, бо тут же знову відвернулася і сухо промовила:

— Прошу пана покинути мої покої. Я ще жива і сподіваюся, хоч це моє прохання ти виконаєш.

Ввечері того ж дня Адріяну доповіли, що пані дому відмовляється від їжі.

— Просто лежить і витріщається в стелю, — доповідала Олеся, опустивши очі долу, і м’яла в пальцях фартух. — І повторює, що не голодна. Але повторює так… ну, знаєте… Ні, певно, ви не знаєте. Моя бабця все так повторювала коли в голодний рік ми з хліба на воду перебивалися, а як часом батьки добували чогось ліпшого, то вона завжди казала, що не хоче його. І голос у неї отак ледь-ледь здригався… Вибачте, я…

— Дякую, Олесю, — тяжко зітхнув Адріян. — Я зрозумів. Зараз довідаюся як справи з дорогою на Рокитне, і піду, розберуся.

На столику біля ліжка пані Ядвіги і справді стояли недоторканими юшка та каша з м'ясною підливою. Олеся завмерла в темному кутку покоїв, неначе мишка.

— Матінко, — почав Адріян з бравадою, якої сам не відчував, — якщо вам не до смаку страва, завжди можна попросити іншої, а не вередувати, як мале дитя.

— А хіба я можу вередувати і просити чогось собі? Адже княжа відьма довела мене до скрути, а власний син — до голоду.

— Ніякого голоду поки нема. — з притиском відказав Адріян. — І не буде.

— Ти самовпевнений, як і завжди. І, як і завжди, страждають через твої вчинки інші. Іди до своєї дорогої гості, її цим пригощай.

Адріян відкрив рота, тут же закрив і вийшов, гримнувши дверми.

***