Алеманда для Ярини

Адріян тисячу разів прокляв себе за те, що погодився повернутися до власних покоїв. Так, дівчина ніяковіла від того, що мимоволі виставила його з власної кімнати, та й, як він зрозумів, сама страшенно не любила холоду. А може, примітила, як він постійно намагається триматися ближче до пічки? Байдуже, все одно не треба було користуватися її добротою. Але тепер вже пізно втікати.

Обурена шляхетська честь притихла, коли він поклав меч у ліжко, але все одно гнівно шипіла на вухо. Не показувати при ній слабкостей. Не підкочуватися впритул до грубки, намагаючись відігрітися за минулі дні. Не лягати надто близько до відьми. Не закутуватися в ковдру, немов у кокон. Не лягати на бік так, щоб повернутися до неї спиною. І лицем теж, раптом панна сприйме це як надмірну увагу. Їй-богу, розмовляти з нею було і легше, і приємніше. А честь і гонор не наважувалися втрутитися в ті розмови.

Матінка все не бажала одужувати, і він годинами просиджував на краєчку її ліжка, виконуючи свій синівський обов’язок. Часом намагався говорити. Снігопад минув, вдарили морози, і хоч Адріян завзято відкопував маєток разом з двома челядниками, роботи був ще непочатий край, та й старий конюх Пилип, що вмів передбачати погоду, не втомлювався повторювати, що скоро, ой скоро здійметься хуртовина.

Адріян думав про інше: у коморі маєтку закінчувалися харчі. Ні, круп і борошна ще було вдосталь, так само як ріпи, буряків, капусти та іншої городини. А м’яса вже майже не лишилося, хіба ще солонини був запас. І винен у цьому Адріян, який не захотів брати у пошарпаних сусідськими набігами селян повного чиншу, взяв лише половину. Гадав, що м’яса він вже на таку невелику громаду сам вполює, він же вправний мисливець, сайгаків у степу ітларським арканом ловив.

На додачу до всіх його клопотів, матінка захотіла побачити “панну Марію”. Ну, звісно, щоб панна прийшла до тяжкохворої господині дому і слухала зливу докорів. Адріян здогадувався як то буде.

А княжа відьма почала ставати на ноги. Бліда й виснажена раною, вона з усіх сил намагалася не створювати Адріяну і слугам клопоту. А він відчував гнів навпіл із соромом. Чи ж вона його боїться? Чи жаліє? Наскільки легше було б, якби він міг Ярину ненавидіти. Але не міг. Ця дівчина, яка з ним розмовляла, переймалася його кашлем, червоніла, коли Адріян поправляв її ковдру і розповідала химерні казки ніяк не поєднувалася в його уяві з лихою княжою відьмою, котра розорила рід Болестрашицьких і провалила голосування закону про оборону степових кордонів. Тепер Адріяну ні-ні, а й закрадалася думка: “Може у неї були на те причини?”

На десятий день її дивної гостини в маєтку Болестрашицьких морози відступили і потеплішало. А Адріяну зненацька запраглося свята. І запраглося з такою силою, що він попросив куховарку приготувати печене м’ясо в горщиках і пирога з яблуками. І шматок полядвиці врізати, яку не чіпали, бо то на велике свято. А тоді взагалі приніс панні Ярині бабусину оксамитову сукню і попросив одягти.

Сукня відьмі несподівано личила, як на неї пошита. Щоправда, довгі рукави, шиті за старою модою, панна Ярина відкинула так, щоб усі бачили її хвору, покручену і суху праву руку. І дивилася з викликом, мов чекала… зневаги? Огиди? У княжої відьми було вроджене каліцтво, що його не зцілиш жодними чарами. Певно, в дитинстві вона через це пережила багато насмішок.

Адріян схилився перед відьмою в поклоні і поцілував їй руку. Праву.

— Ви чарівна, панно Маріє. Пообідаєте зі мною?

— Якщо пан того бажає, — схилила голову Ярина.

Обідала відьма охоче і аж мружилася із задоволенням. Але ні-ні й кидала на юнака насторожені погляди. І від того йому ставало незатишно. Нарешті Ярина розправилася зі шматком пирога і заговорила:

— Пане Адріяне, мені слід дещо вам сказати.

— Я слухаю вас, панно.

— Я обіцяла вам, що зловживатиму вашою гостинністю близько десяти днів, але мої сили досі не відновилися. Я… мушу просити вас потерпіти мене тут ще декілька днів. Вибачте за це.

Йому аж чорні мушки перед очима замерехтіли. Адріян стиснув кулаки і втягнув повітря крізь зуби.

— Панно… Маріє… ви зумисне зараз хочете мене образити?

Лице в неї було невинне-невинне. Здивоване-здивоване.

— Що ви, пане Адріяне? Я просто розумію наскільки вас обтяжую, зважаючи на ваші обставини…

— Припиніть рахувати мої гроші! Ви мені ніхто і вас вони не стосуються!

— Хоч я і ніхто, але навіть мені видно у якій ви скруті!, — Ярина дзенькнула ложкою об тарілку і відсунулася від столу. Гидує, значить? Чи жаліє?

— Оооо, звісно, ви знаєте. Бо ж ця скрута — ваших рук справа! За неї вибачатися не хочете?

— Не хочу, — відрубала Ярина. — За це я пробачення не проситиму. І коли покину цей дім, продовжу.

— Навіть після того, як я врятував вам життя?

Відьма скочила зі стільця, похитнулася і вчепилася у спинку пальцями.

— Моє життя мені, звісно дороге. Але її пам’ять мені цінніша за життя!

Адріян вже набрав у груди повітря для сварки — і мало тим повітрям не похлинувся.

— Чия пам’ять?

— Вони вам не казали? Геть нічого?

— Чого саме не казали? — терпіння Адріяна ставало все тоншим і тоншим, й тільки дивом досі не обірвалося.

Ярина раптом осіла на підлогу і розреготалася, сховавши лице в долонях.

— Я їм обом говорила. І брату твоєму, і батькові. Казала від кого передаю їм вітання з того світу. І вони нікому не розказали? Навіть тобі?

— Та про що ти торочиш, щоб тебе лихо побрало?!

Терпіння луснуло з тихим дзенькотом. Адріян підскочив до дівчини, ривком поставив її на ноги і труснув. Але та відсторонилася з нежданою силою і гаркнула у відповідь:

— В матінки своєї спитай! — вдихнула глибоко і продовжила з холодним спокоєм, за яким чувся скрегіт металу, — Спитайте своєї матінки, пане Болестрашицький, хто така Уляна з Чорної балки.

Розвернулася й пішла геть. Ну як пішла? Радше поповзла вздовж стіни. Але Адріян не став її наздоганяти.