Алеманда для Ярини

— Вам би, юначе, не в архівах штани протирати, а шукати собі владного покровителя, — хитав головою архіваріус великокняжого архіву, коли Адріян чи не в двадцятий раз навідувався туди.

— Сам великий князь Ростислав велів мені представляти цей закон у пани-раді. Хіба можна знайти ліпшого покровителя?

Архіваріус скривився:

— Ви чудово знаєте що князь не виступить на вашому боці, поки ви не зберете більшості голосів у раді. Як ви це збираєтеся робити?

— Якось збираюся, — відмахнувся Адріян і знову занурився в папери. В земельних реєстрах за останнє століття можна було ногу зламати, і голову згубити, але його маленький записник потроху обростав примітками. А короткий список на передостанній сторінці все меншав і меншав, поки незакресленим не лишилося тільки одне ім’я. Тоді Адріян вирвав цей аркуш із записника і спалив у полум’ї свічки.

Там, куди він навідався наступного дня після архіву, Адріяна чекала ще менш тепла зустріч.

***

— То для чого ви хотіли бачити мене так негайно? — люб’язна посмішка княгині Мар’яни Рівської не торкалася її очей. І Адріян її навіть розумів: він прийшов без попередження, вимагав негайної аудієнції, мало не побився з її секретарем. З ким тут бути люб’язною?

— Гадаю, ваша милість і без моїх слів все розуміє.

— Розумію, — вона махнула рукавом рожевої домашньої сукні і відкинулася у кріслі, — ви прийшли вмовляти мене підтримати ваш закон.

— Пропонувати вам його підтримати.

— І, гадаю, хочете, аби я зробила це публічно.

— Це було б надзвичайно шляхетно з вашого боку.

— І бажано щоб я зробила це негайно.

— Ваша милість мудра й далекоглядна.

— І ви прийшли до мене, бо я найвпливовіша з тих, хто не грався в розбійників, не віднімав чужої землі, тож нічого від вашого закону не втрачу.

Адріян дозволив собі коротку посмішку.

— Насправді, ваша милість, втратите. І саме тому я прийшов до вас.

Княгиня лишилася незворушною, тільки чашка трохи надто гучно стукнулася об столик:

— Тоді я жадаю подробиць.

Адріян коротко вклонився і нишком перевів подих. У нього була одна-єдина спроба перетягти княгиню Рівську на свій бік і він вирішив бути настільки щирим, наскільки це можливо.

— Насправді, я знайшов в архівах ще трьох людей, котрі ніколи не відбирали чужі маєтки і мають у пани-раді репутацію, на яку можна спертися. У мене її, на жаль, немає.

— Ваш брат доклав до цього зусиль, — поморщилася княгиня, — то чому ж ви обрали мене? Тому що йогомосць Іван Гулевич Великий канцлер Глинського князівства і ні з ким не вступає в угоди до останньої миті, а Ївга та Юрій Масальські не стануть із вами й говорити, бо ваш брат зневажив їхню доньку?

— Ні, — лиш би вона не дізналася як дорого обходиться Адріяну ця стримана посмішка. І це ж лише перша розмова з багатьох, скільки ще перемовин йому доведеться вести задля свого закону. Чи впорається він? У скронях запульсувало, а на споді пам’яті залунав лагідний материн голос: “Можна було би здати іспити й краще. Але ж не всім бути такими талановитими, як Матвій. Ти добре впорався”. Там завжди лунав тільки материн голос. Адріян ніколи не був достатньо хорошим сином, аби тато бодай звернув на нього увагу.

“Ти не впораєшся”.

“Ти занадто слабкодухий”.

“Що ти станеш робити, коли вона відмовить? Як можна було лізти в політику, не прорахувавши абсолютно всі можливі ходи?”

— Коли закон приймуть, — Адріян побоявся казати “якщо”, — І Масальські, й Гулевич, не втратять жодних своїх володінь. А ви втратите. Тому я прийшов до вас.

Він дістав із кишені записник і відкрив на сторінці, куди виписав давню судову справу: покійний князь Василь Рівський відібрав у одного шляхтича кілька сіл, присвоєних незаконно. А от повернути законному власнику “забув”.

— Це трапилося ще коли я була дитиною! — насупилася Мар’яна.

— Авжеж, але за законом слід буде довести що землі належать вам понад тридцять років, або за ці тридцять років ви їх набули на законних підставах. Тож ці села мають повернутися законному власнику.

— Без цих кількох сіл я не збіднію, — відмахнулася жінка.

— Але всі оцінять вашу шляхетність і готовність навіть втратити набуте, аби вирішити проблему із землями.

— А ви не хочете спершу переконати мене проголосувати за цей ваш закон?

— Я думаю, ваша милість достатньо мудра, аби розуміти його вигоди. Тому давайте одразу перейдемо до ваших заперечень.

Мар'яна Рівська дзвінко розреготалася, але за мить вже знову насупилась:

— Ви не зможете зібрати голоси. Без втручання Великого князя — не зможете. А якщо втрутиться він — то буде бунт. Пани-рада сприйме його втручання як спробу відібрати їх права та свободи. І я б не сказала, що це буде далеко від істини.

Адріян дозволив собі коротку багатозначну посмішку:

— Ми з його світлістю… обговорювали цю проблему і, здається, знайшли рішення. Однак мені це рішення здається дещо зажорстоким. А за вашої підтримки, гадаю, вдасться вирішити нашу справу малою кров’ю.

Брови княгині рівської на мить злетіли вгору, але вона тут же опанувала себе, а тоді махнула рукою в бік сусіднього крісла. Адріян неспішно підійшов до того крісла і опустився в нього. Прийшла пора довгої розмови.