Алеманда для Ярини

Альвійці всі були високі, світлокосі та вродливі. Чоловіки їхні носили крислаті капелюхи із загнутими крисами — щоб загостені вуха не тисло, та з широкою вишитою стрічкою, пов’язаною в наголовку. А ще вдягали білосніжні сорочки, густо вишиті на плечах, та стримані темні безрукавки і штани — наче щоб відтіняти сорочку. Альвійки вдягалися майже так само, тільки замість штанів часто носили довгі смугасті спідниці, а голови пов’язували білими намітками з червоним краєм — і то так химерно, що в Глинську ніхто не звав ці убори намітками, а називали альвійським словом nuometas.

Ярина якось пробувала накрутити на голові цю саму нуометас — і не змогла, навіть з допомогою покоївки. Альвійки ж щоранку це диво на голові накручують — хоча коли живеш по кілька століть, то маєш час наловчитися.

Їх у Глинському князівстві завжди було небагато — правду кажучи, цього народу було небагато і в Альвії, їхньому маленькому північному князівстві, чия княгиня вже пережила чотирьох князів Глинських. І вони рідко покидали Альвію, а коли покидали, то завжди тимчасово. За їх мірками тимчасово — на два-три десятиліття.

В Глинську альвійці облюбували маленьку вуличку біля вулиці гончарів. А що займалися зовсім різним і то майстерно, то на вуличці з’явився Альвійський ринок. Він, щоправда, тільки звався ринком: просто, як на всіх ремісницьких вулицях, перші поверхи будинків були для власників крамницями і майстернями. І там же приймали гостей.

Ярина добре знала господинь однієї такої крамнички: Сауле та Габію. Саме до них і прийшла, штовхнула двері і відчула як зсередини повіяло солодким запахом меду.

— О, яка у нас сьогодні гостя! — радісно вигукнула Сауле, — Вітаю пані княжу відьму! Ти довго не приходила.

— Всього-то місяць, — посміхнулась Ярина, — Справ багато було.

— Чула, чула. — Сауле клацнула пальцями і маленька ганчірка сама метнулася протирати прилавок., — все місто гуде, чекаючи приїзду ітларського посольства. То ви таки укладете угоду?

— А чом би її не укласти, якщо з тої угоди всім користь?

— І то правда, — за прилавком з’явилася Габія, — Коли вже навіть наша Сріблозора вирішила, що Альвії також потрібні… — альвійка обірвала себе на півслові.

— Світ міняється, — прийшла їй на виручку сестра, — І всім доводиться мінятись разом із ним.

— Не всі так милостиво ставляться до цих змін…

Сауле лагідно посміхнулася:

— Ви просто недовго живете. У нас кажуть: перші сто років ти вчишся остерігатися змін, другі сто років вчишся на них сподіватися, а треті сто років вчишся триматись за них, бо розумієш, що зміни — це найпевніше, що є на світі.

— Щось у цьому є… — погодилась Ярина.

Вони говорили ще доволі довго. Про зиму і про весну. Про ціни на мед і в’язані панчохи. Про те, які кольори нині в моді і про те, як Ярина ненавидить придворні сукні з довгим подолом. Про майбутню весняну ярмарку і про те чи стануть торгувати на цій ярмарці ітлари та торговці з північної Ганзи.

Коли розмови нарешті скінчилися, а Ярина забрала з рук Габії пакунок, повний духмяних трав та слоїк зеленкувато-прозорого будякового меду, княжа відьма глибоко вдихнула і запитала:

— А правда, що синю кам’яницю на вулиці гончарів казальпійський посол купив?

Дивилась вона при цьому на Сауле, але відповіла Габія:

— Про посла не чули, але Калвіс, котрий близько від тої кам’яниці живе, бурчав, що там стали занадто багато балакати казальпійською, його доньці те негоже слухати.

Ярина вирячила очі. Альвійці до людей ставилися або поблажливо — до всіх. Або вороже — теж до всіх. Вони могли пам’ятати що кілька століть тому войовнича нині країна була мирною, заможна — бідною, а за сім десятків років до нинішнього мудрого правителя всім управляв кровожерний тиран. А тут таке…

— Калвіс був послом у Старогородській республіці, — пояснила Габія. — Десять років тому, коли вони спершу обрали своїм князем казальпійського царя, а потім хотіли його переобрати за своїм звичаєм.

Ярина кивнула. Половина Старгорода згоріла, коли казальпійський цар придушував те повстання.

— Дар’я осиротіла тоді і Калвіс забрав її, назвавши своєю донькою. Перебрався подалі від Казальпи, але між людей, щоб Дар’я росла між собі подібних. Отака історія. Тож Калвісу і не сподобалося, коли в синій кам’яниці стали товктися казальпійці.

— А щось іще Калвіс про них говорив?

Габія кивнула:

— Аякже. Що купець там з дружиною поселився. Звичайний купець, такий, як і ми. Хоче поближче до альвійського ринку жити.

— Тоді ясно, — посміхнулась Ярина і стала прощатися.

Просто купець. Такий, як колишній Старгородський посол і дві власниці маленької крамнички, які щойно запросто натякали на таємну угоду між Сріблозорою і великим князем Глинським…

Синя кам’яниця була зовсім близько, спокуса була такою нестерпною, що Ярина прошепотіла закляття, щоб лишатися непоміченою, і просковзнула туди. Он вона: сіра кам’яниця з синіми дверима та віконницями. І з чорними ґратками на вікнах. Вже сутеніє й у вікні другого поверху мерехтить свічка. Починає накрапати дрібна мжичка

Відьма ховається в тіні сусіднього будинку і завмирає, чекаючи невідомо чого. Але за деякий час до дверей будинку тихим кроком підходить чоловік в брунатній опанчі і тихо стукає. Двері йому відчиняє слуга зі свічкою і Ярина бачить обличчя гостя синьої кам’яниці.

Вона таки вчинила найбільшу помилку у своєму житті, коли залишила листи Матвія Болестрашицького казальпійському шпигуну там, де й знайшла. Бо зараз перед домом шпигуна стоїть Адріян. Киває слузі і спокійно заходить усередину.

Ярина простояла під дощем достатньо довго, аби повільно дорахувати до ста. Тоді неспішним кроком рушити геть і тільки на краю вулиці гончарів зірватися на біг. Нічого. Нічого. Вона закохана дурепа, але це нестрашно. Все ще можна виправити Зараз вона повернеться додому, до садиби на Смарагдовій кручі, вип’є молока із будяковим медом і поховає своє кохання в тій зимовій ночі, в якій воно і мусило залишитися.

Бо коханню до ворога не місце на полі бою і в пани-раді.