Алеманда для Ярини

Чорна балка виявилася закинутим хутором, котрий з одного боку впирався у замерзле болото. Хата, комора, хлів, стайня… Виламані двері, розвалена стодола і мертва тиша. І Ярина не спішила її порушувати. Тільки стояла нерухомо, вдивлялася у порожню чорну віконницю.

— Ти жила тут?

Від питання дівчина здригнулася і труснула головою.

— Не зовсім… тобто, не одразу. Моя мама була тут наймичкою.

Неочікувано і сподівано. От лиш все одно нічого не зрозуміло.

— Її звали Уляною? — це багато чого прояснило б, але Ярина похитала головою.

— Її звали Агафією. Гапкою. Уляною звали мою названу сестру.

Дівчина видихнула й заговорила. Про господарів хутора, що на всю околицю славилися і багатством, і чесністю. Про їх єдину доньку, красуню Уляну, яку батьки мріяли віддати в колегію у науку. І про їх наймичку, сироту Гапку. Яка вийшла заміж за доброго господаря, але народила сухоруку дитину. Якось, коли дитині було чотири роки, та важко захворіла і чоловік сказав Гапці: нащо лікувати каліку? Помре, усім стане легше. Гапка кивнула. Вилаяла чоловіка останніми словами, взяла дитину на руки і пішла геть з його дому. Серед ночі, з хворим дитям на плечах, прийшла до Чорноі Балки, та й там і лишилася.

А за шість років після того прийшла віспа. І у Чорній балці лишилося дві людини: шістнадцятилітня Уляна і Ярина, якій щойно минуло десять.

— Тої весни, коли минула пошесть, сюди її тітка приїхала, з-під Костеполя. Допомогти сироті, забрати до себе може. Але Уляна затялася, що або бере мене із собою, або нікуди не їде. А її тітка, здається, каліками гидувала…

Юнак наважився підійти ближче. Легенько обійняти княжу відьму за плечі, намацати хвору руку і стиснути.

Ярина повернулась в його обіймах і продовжила, дивлячись просто у вічі:

— Її тітка спитала нащо Уляні, молодій і тепер самотній, такий тягар. І знаєш що їй Уляна відповіла?

— Що?

— Що вона достатньо заможна аби дбати не тільки про себе. А тітка Улянина була навіть багатша за її батьків, тож дуже образилася. І ми стали жити удвох. Звісно, не геть удвох, бо Уляна наймала робітників, до неї подруги приходили… і ми до села вибиралися. І Уляна, як рік справила за батьками, подумала що може й справді віддати землю комусь в оренду на кілька років, а самій вступити в колегіум?

— А потім? — знову спитав Адріян, розбиваючи мовчанку. Ярина беззвучно схлипнула і відсторонилась.

— А потім Уляна закохалася.

Свого обранця Уляна зустріла в Костеполі, на ярмарку Молодий, вродливий, освічений і чемний. От тільки біда — шляхтич. От тільки біда — син господарів села, біля якого стоїть її хутір.

Матвій Болестрашицький.

Може все б і минулося, але Уляна Матвію також приглянулася. Так приглянулася, аж він знайшов цей хутір, явився сюди надвечір з шовковими стрічками — на подарунок. Звідтоді й почалося Улянине шаленство — таємні побачення у відлюдних місцях, свічка на вікні щовечора в надії, що матвій приїде, закинуті плани про колегію… Але спати з ним Уляна відмовлялася до останнього, мала Яринка якось підслухала гарячу суперечку.

Уляна пам’ятала, що від любощів бувають діти. І що вагітність та безчестя в разі чого, випадуть на її долю. Але Матвій не бажав відступати, навіть присягнувся власним життям, що якщо Уляна раптом завагітніє, то він визнає дитину і не покине їх. Тоді Уляна й здалась.

— А коли вона таки завагітніла і розповіла про це Матвію, той зник. Але ж ваш маєток тут недалеко зовсім. І Уляна прийшла просто туди, вимагати від Матвія дотримати слова.

— І Матвій?.. — Адріян стиснув кулаки.

— Відповів що знати її не знає і наказав слугам гнати її взаший. А якщо ще раз повернеться — нацькувати на неї собак.

Перед очима Адріяна майнула сцена з вистави — зраджена коханка, що повішалася на власних косах. Але правда мало нагадувала театр.

— Уляна дуже розгнівалася. І привселюдно заявила, і про свою вагітність, і про Матвієву клятву. І про те, що піде до суду. Як знадобиться — до великокняжого. Але Матвій її дитину визнає, як і присягав.

— Хіба в неї була надія виграти суд? — здивувався юнак.

— Була. Їй мати на п’ятнадцять років подарувала коралі з місячним каменем, що запам’ятовує сказані присяги. І Уляна сказала, що має безсумнівний доказ, хоч і не сказала який. А вже те, що дитина від Матвія, перша-ліпша відьма підтвердила б після пологів.

Адріян ще раз обвів поглядом напівзруйнований порожній хутір.

— Але…?

— Але стояла зима. Заметілі, морози… Зовсім як цьогоріч. Уляна чекала доки розпогодиться щоб поїхати до Костеполя, до шляхетського суду. Однак у перший погожий день тут з’явилися непрохані гості.

Ядвіга Болестрашицька приїхала в Чорну Балку з трьома озброєними гайдуками і стала вимагати в Уляни відректися від власних слів.

— Вона не хотіла, щоб про її любого синочка поповзли чутки. — голос Ярини сочився отрутою, а Адріян тільки кивнув. Він чудово міг це уявити. — Але Уляна не захотіла, ні відрікатися від своїх слів, ні позбутися плоду. І тоді Ядвіга наказала Гайдукам “прибрати тут усіх”. На її вдачу, крім нас з Уляною тут був тільки дідо Михайло, що худобу глядів.

Ярина мов би втратила опору. Похитнулася і сіла просто у сніг. Адріян підскочив до неї, але завмер над її плечем. Побоявся ще більше лякати дівчину, що сиділа, обхопивши себе руками і дивилася в далечінь, на трагедію, що сталася багато років тому.

Тож він опустився у сніг поруч і тільки тоді ризикнув накрити долонею Яринину руку.

— Її убили просто там, на порозі хати… — дівчина стала розхитуватися з боку в бік. — Її там, а діда Михайла біля хліва...

— Як ти вижила? — нехай поскоріше забуде ті жахіття, що зараз пропливають у неї перед очима. Нехай згадає про інше. Про що завгодно інше.

— Я побігла туди, — Ярина кивнула у бік болота, — Тоді також стояла зима, але воно і взимку до кінця не замерзає. Там є стежка, позначена добре, місцеві її знають, а ті головорізи місцевими не були. Один із них провалився в незамерзлу трясовину… Інші двоє стали його витягати, а я побігла далі.

Я перебралася через болото і брела далі лісом. Сама не знала куди бреду, я того лісу зовсім не знала. Заснула там, посеред лісу, просто на снігу.

— Як же тебе вовки не з’їли?

— У мене саме того дня сила пробудилася. Добряче так пробудилася: спершу у мене під ногами сніг танув, потім гілки під ногами затліли. А черевики чомусь так і не загорілися, Думаю, вовки мене злякалися так, що обминали десятою дорогою.

Адріян мовчки гладив її по плечах.

— А надвечір наступного дня я вийшла до людей. В містечко Прудник, чув про таке? Там знайшлася відьма, тож вона подбала про мене, вгамувала мою силу і відвезла мене до сиротинця, в який приймали таких, як я. Я прожила в тому сиротинці трохи більше року, а тоді стала ученицею княжої відьми. Коли ж я і сама стала княжою відьмою, то спробувала було вимагати у князя правосуддя…

— Князь відмовився? — Адріяну б дякувати за це князю, а хотілося гніватись.

— Чому ж? Князь пообіцяв, що суд візьме цю справу на розгляд і винесе справедливий вирок. Якщо я знайду свідків чи дописи. Чи хоча б тіло. Слів дитини, якій тоді було дванадцять — для суду недостатньо.

— І ти…?

— ...Не знайшла ні тіла, ні тих гайдуків. Вони теж всі погинули — геть неочікувано, еге ж? — Ярина глянула на нього через плече. Холодно, з викликом. Немов чекала, що Адріян зараз прибере руки з її стану і відскочить, немов ошпарений.

— І тоді ти вирішила взяти правосуддя у власні руки?

Кожне слово давалося важко. Після таких зізнань він просто-таки відчував як проявляється перед ним невидима стіна, що відгороджувала від нього Ярину. Навіть якби він наважився, навіть якби він відрікся від роду, навіть якби став, як мріялося, зовсім іншою людиною Навіть якби виявилося, що княжі відьми одружуються з речниками… Він би все одно лишився сином своєї матері.

— Я попередила князя, — похмуро відказала Ярина. — І він дозволив мені робити все, що я забажаю, поки я не порушую закон.

— Виходить, — зітхнув Адріян, — він віддав нас у твої руки…

Ярина повернулась до нього всім тілом. Сніг розлетівся навколо неї й осів:

— Ти ж розумієш? Я не можу зупинитися! Я не можу зупинитися тільки тому, що…

Вона замовкла. Ну так. Що та одна їхня ніч в порівнянні з пам’яттю людини, котра її врятувала. Адріян, щоправда, теж врятував. Але…

— Я розумію, — тихо відказав юнак, — Що не маю права тебе зупиняти. Хто завгодно, але не я.

І поцілував її. А Ярина не відштовхнула.

Потім, коли розірвала поцілунок, то підвелася і стала обтрушувати спідницю. Відводила погляд.

— Я мушу сьогодні тебе покинути. А ти повернешся до маєтку сам?

— Не заблукаю, — криво посміхнувся Адріян, — Але ж ти… Хіба в тебе стане сил перенестися?

— За це не хвилюйся, — Яринина посмішка була не ліпша, — Після цієї ночі я зможу перенестись принаймні до Костеполя, а там попрошу допомоги в місцевих чаклунів. Можеш вважати, що я тобою скористалася. Аби розбудити свою силу і втекти нарешті від вас.

О, вона вдарила боляче. Але марно.

— Бачте, панно Ярино, — тихо відповів на те Адріян. — Так склалося, що я знаю за яких обставин відьма може знайти людину. — від цих слів дівчина здригнулася і закліпала часто-часто. І Адріян наважився сказати вголос іще одне, — Якби все склалося інакше, я прийшов би сюди просити твоєї руки.

— Якби все склалось інакше, я б сама тебе сюди привела. І сказала б: дивися, сестро, я таки знайшла собі лицаря з казки…

Три миті тиші, яскравий спалах — і вона зникла.

Адріян залишився сам на сам із Чорною Балкою. І з трьома душами, які погубила його матір. Яких не поховали за звичаєм, а викинули тіла. За якими ніхто не вчинив тризни.

Він довго вдивлявся в чорні отвори вікон, а тоді підійшов до саней і дістав з кошика кілька пиріжків. Два залишив біля розваленого хліву, а ще два поклав на порозі хати. Подумав, і дістав іще кухлик вина

— Доброго вам частування, добрі люди. Їжте, пийте, випивайте, і нас, грішних, споминайте… А ви, панно Уляно… Мій рід дуже завинив перед вами. І цій провині нема прощення. Але я все ж прошу вас уклінно — дозвольте мені кохати вашу сестру. Хоча б здалеку.